Казка

1

Гадаю, що той тунель тягся милі півтори чи трохи довше від кімнати для суддів до того місця, де ми врешті з нього вийшли; але тоді, коли ми брели з одним-єдиним ліхтарем, який ледве освітлював шлях, він здавався нескінченним. Тунель весь час був спрямований угору, час від часу переривався короткими сходовими маршами — один на шість сходів, другий на вісім, третій на чотири. Потім він повернув праворуч під прямим кутом, знову з’явилися сходи, цього разу марш був довший. На той час Мерф більше не міг підтримувати Фріда, тому його поніс Амміт. Здолавши марш, я зупинився відхекатись, і Амміт наздогнав мене. Навіть не задихався, чортяка.

— Фрід каже, що знає, куди він виходить, — повідомив Амміт. — Скажи йому.

Фрід подивився на мене. У тьмяному світлі ліхтаря його обличчя являло собою жахіття з пухлин, синців і порізів. Усе те могло загоїтись, а ось рана на нозі була інфікована. Я відчував це з запаху.

— У старі часи я іноді приходив разом із суддями, — сказав Фрід. — Рефері, бічними суддями. Справа лікаря — порізи, переломи, розбиті голови, ну, розумієте. Це не було схоже на «Чесний двобій» — вбивство заради вбивства, але [слово, яке я не зміг перекласти] було досить грубим.

Решта нашої веселої команди з’юрмилась під нами на сходах. Ми не могли зупинятися, але нам треба було (мені треба було) знати, що нас чекає попереду, тож я легенько тицьнув дока кулаком, попросивши розповідати далі, але швидше.

— Ми не користувалися цим тунелем, щоб дістатися до «Поля монархів», але він частенько ставав нам у пригоді, коли ми йшли звідти. Особливо коли Емпіс програвав і ми чули крики розлюченого натовпу.

— Суддю на мило, — сказав я.

— Е-е?

— Пусте. Куди він виходить?

— У тролейбусне депо, звісно. — Фрід спромігся на слабку усмішку. — Бо, ти ж розумієш, коли Емпіс програвав матч, найрозумніше було тікати з міста якомога швидше.

— Як близько це тролейбусне депо до головних воріт?

Фрід сказав те, що я хотів почути й боявся, що не почую:

— Зовсім близько.

— Ходімо! — скомандував я. Я мало не вигукнув: «Бігом, бігом!», але прикусив язика. То був лексикон наших тюремників, і я не хотів користуватися їхньою принизливою термінологією. Ми знищили сімох із них. І що б там не трапилось у кінці тунелю, цей факт залишається фактом.

— У кого ще є відра з водою? — вигукнув я.

У шістьох були, але всі неповні. Я наказав їм стати позаду мене. Ми використаємо все, що в нас є, а потім зробимо що зможемо.

2

Нам трапився ще один сходовий марш, і Амміт, який зов­сім захекався (нарешті!), коли ми його подолали, передав Фріда Айоті. Фрід попросив:

— Покиньте мене. Я просто баласт.

— Сиди тихо й сопи в дві дірочки. Прибережи дихалку кашу студити, — прогарчав Ай. Це могла бути каша, як у казці про Золотоволоску і трьох ведмедів, а міг бути й суп[73].

Тепер коридор крутіше пішов угору, як той, що вів на поле. Я сподівався, що ми скоро дійдемо до його кінця, бо резервуар для палива в ліхтарі майже спорожнів, а світло тьмяніло. І тут праворуч я почув шкряботіння й дряпання за плитками стіни. Зовсім поряд. Я згадав свій приречений на невдачу галоп до зовнішніх воріт, спотикання об могильні плити, і волосся на шиї стало дибки.

— Що це? — запитав Квіллі. — Звучить як…

Він не договорив, але всі ми знали, на що воно схоже: пальці. Пальці в землі, які продираються на звук нашої ходи.

— Не знаю, що це, — сказав я. Певно ж, збрехав.

Еріс сказала:

— Коли його розум каламутніє — Елдена, маю на увазі, — мертвим не лежиться на місці. Таке я чула. Можливо, це просто лякалка для дітей. Навіть якщо це правда, я не… не думаю, що вони дістануться сюди.

Я не був у цьому так упевнений. Я бачив, як із землі виринали руки, як мертві проривались у світ живих, а ще чув вищання іржавих петель, наче щось повставало зі склепів і гробниць. І, може, те щось було не одне.

— То все щури, — озвався Мезель. Він намагався говорити авторитетним тоном. — Може, миші-полівки або тхори. Все інше — то просто казочки дітей лякати. Як вона каже.

Насправді я не думав, що вони продеруться крізь плитки стіни між ними і нами, але мені значно полегшало, коли шкряботіння залишилось позаду. Якщо то було кладовище, то я принаймні приблизно уявив, де ми перебуваємо, і якщо не помилявся, ми й справді були зовсім близько біля воріт.

Коли ми дійшли до ще одного сходового маршу, крутого й довгого, ліхтар почав гаснути.

— Покиньте мене, покиньте, — стогнав Фрід. — Мені кінець.

— Заткнись, бо сам тебе прикінчу, — пригрозив, важко дихаючи, Ай і, тримаючи Фріда на руках, рушив сходами.

Я пішов за ним, решта — за мною. Нагорі була невеличка кімнатка з лавками по периметру і двері. Вони були замкнені, цього разу не зсередини. Це було б дуже просто. Ручка являла собою іржавий важіль. Амміт схопився за неї, повернув і потяг щосили. Вона відламалась.

— Чорт! — Він кинув її та оглянув свою скривавлену руку. — Аю, йди до мене! Ставай поруч і вжармо її!

Ай передав дока Фріда Кемміту й Квіллі, а потім утиснувся біля Амміта, плечем до плеча. Полум’я в ліхтарі востаннє звилось, немов останній подих помираючого. Якусь мить я бачив наші тіні на білих плитках, аж раптом ми поринули в суцільний морок. Джая застогнала.

— Разом! — прогарчав Амміт. — На «три» гати так, як ніколи не гатив у своєму чортовому житті! Раз… два… ТРИ!

На мить зблиснуло світло, коли двері здригнулись в одвірку, а потім ми знов опинились у пітьмі.

— Ти можеш гахнути сильніше, ти, суча… — манда? пизда? Я почув те і те вперемішку. — На три! Раз… два… ТРИ!

Засуви на дверях, мабуть, були добрячі, бо витримали. Піддалися петлі, і двері відлетіли назад. Айота з Аммітом вийшли, спотикаючись. Ай упав на коліна, і Амміт допоміг йому підвестися. Ми пішли слідом за ними.

— Слава вишнім богам! — вигукнув Окка.

Його голос відгукнувся луною з глибин якогось великого простору: ава-ава і ам-ам. За мить нас огорнула хмара шкірястих крил.

3

Еріс і Джая верескнули в ідеальному суголоссі. Кричали не тільки вони; я думаю, більшість із нас репетували чи лементували від жаху. Я так точно. Я впустив ліхтар, намагаючись прикрити голову, і почув, як він брязнув об підлогу.

— Кажани, — прохрипів Фрід. — Просто кажани. Вони ночують…

Він закашлявся і ніяк не міг угамуватись, тож тицьнув пальцем угору, в глибоку пітьму.

Амміт почув Фріда й прогорланив його слова для всіх:

— Кажани! Вони вас не вкусять! Стійте на місці й відганяйте їх геть!

Ми розмахували руками. Я сподівався, що це не кажани-вампіри, бо вони були здоровенні, як ті, що в тунелі між Іллінойсом і Емпісом. Я міг їх сяк-так роздивитись, коли вони кидались униз і повертали, завдяки слабкому світлу — мабуть, місячному крізь товщу хмар, — яке проходило крізь ряд малих, високо розташованих віконець. Я бачив майже всіх утікачів — вони божевільно махали руками. Кемміт і Квіллі несли Фріда, тож не могли відбиватися, зате сам док слабенько ворушив руками й аж заходився кашлем.

Колонія понеслася геть, знову шугнувши кудись у височінь тієї величезної кімнати, в якій ми опинились. Ця частина тролейбусного депо виявилась гаражем. Акуратними рядами там стояло тролейбусів із двадцять. На їхніх тупих мордах було написано пункти призначення: УЗБЕРЕЖЖЯ, ДЕСК, УЛЛУМ, ТАЙВО ПІВНІЧНИЙ, ТАЙВО ПІВДЕННИЙ, ЗЕЛЕНІ ОСТРОВИ. Контактні штанги на дахах, призначені для отримання енергії від повітряних дротів (які тепер майже всі валялись на вулицях), звисали мляво й безживно. На боках тих тролейбусів, які мені було видно, золотими лусочками були викладені слова, які в сучасному Емпісі явно вийшли з ужитку: ДРУЖБА, ЗЛАГОДА, ДОБРОТА, ЛЮБОВ.

— Як же нам вибратись? — запитав Стукс.

Еріс поцікавилась:

— Ти що, читати не вчився?

— Як і кожен сільський хлопець, — роздратовано відказав Стукс.

Я б, певно, теж дратувався, якби доводилось притримувати щоку, щоб звідти не чвиркала їжа.

— Тоді читай, — сказала Еріс, вказуючи на високу центральну арку в дальньому кінці гаража.

Зверху над нею був напис: «ВИХІД».

Ми пройшли крізь ту арку — тринадцятеро потенційних утікачів позаду свого недоладного принца. Потрапили в приміщення майже як гараж завбільшки, з рядом квиткових кас з одного боку і кількома меншими арками з написаними над ними пунктами призначення — з другого. Віконця в касах були вибиті, величезна центральна фігура метелика розтрощена, а фреска з зображенням метеликів-монархів заляпана фарбою. Однак вандалам не вдалося понівечити всіх метеликів: високо вгорі по периметру приміщення були прикріплені яскраво-жовті плитки з метеликом на кожній. Порадівши цій красі, до якої не дотяглися лапи прибічників Елдена, я раптом дещо пригадав, і якщо я не помилявся, то десь тут недалеко — те, що може стати мені в пригоді.

— Ходімо, — сказав я, вказавши на ряд дверей, і ки­нувся бігти.

4

Ми вирвались у зовнішній світ — дехто ще й досі з відрами — і скупчились угорі на сходах, що вели до Шляху Ґаллієнів. Кемміт і Квіллі бурчали, несучи Фріда між собою. Я почув деренчання присадкуватого авто Верховного Володаря й побачив з десяток нічних солдатів, які бігли попереду нього, розтягшись по широкій вулиці. Я думав, що автомобільчик Келліна — єдиний моторизований транспортний засіб, який залишився в Лілімарі, однак помилявся. Ще один мчав попереду нічних солдатів, але, на відміну від електромобіля, він живився не електрикою. Він бібікав і бабахкав, наближаючись до нас. У передній частині цього драндулета стирчали величезні важелі кермування. Чотири колеса, оббиті металом, викрешували іскри з бруківки.

Спереду на високому сидінні громадилась Руда Моллі й тиснула на педалі, аж зі шкури пнулася, додаючи потуги двигуну драндулета. Її здоровенні коліна мелькали вгору-вниз. Вона схилилась над важелями, як скажена байкерка. Ми могли б випередити всіх і першими дістатись воріт, але вона швидко наближалась.

Я бачив стовпи з червоними й білими смугами, бачив клубок тролейбусних дротів, об який тоді мало не перечепився, і бачив зарості ожини, куди закинув свій рюкзак, щоб бігти трохи швидше. Я тоді не встиг і зараз не встигну. Ніхто з нас не встигне, хіба що той рюкзак і досі там лежить.

— Цю сучку беру на себе! — загарчав Айота, стискаючи кулаки.

— Я піду з тобою, — сказав Амміт. — Або піду, або пропади воно все пропадом.

— Ні, — сказав я. Мені згадався племінник Вуді Алоїзіус і те, як мати Рудої Моллі знесла йому голову з плечей. — Аю, зачекай.

— Але я можу…

Я схопив його за плече:

— Вона нас іще не побачила. Дивиться просто перед собою. У мене дещо є. Довірся мені. — Я подивився на інших. — Стійте тут усі.

Низько пригнувшись, я побіг сходами вниз. Ревучи й гарикаючи, драндулет наблизився до мене настільки, що було видно риси Рудої Моллі… проте вона все ще дивилась прямо перед собою, мружачись — можливо, через короткозорість — і сподіваючись ось-ось побачити, як наш натовп біжить до воріт.

Мабуть, я міг би застукати її зненацька, аж раптом фігурка в зелених штанях — зелених штанях із вирваним задом — вибігла на вулицю, розмахуючи руками.

— Він там! — заверещав Пітеркін, показуючи просто на мене.

Як він нас побачив? Він що, чекав? Я цього так і не дізнався, та мені було начхати. Цей чортів недомірок мав гидку властивість з’являтися в найнеслушніший момент.

— Він там, онде! — показував Пітеркін і підстрибував від нетерплячки й збудження. — Ти що, не бачиш його, ти, здоровенна підсліпувата сучко, ВІН ЖЕ ОН…

Вона навіть не загальмувала, просто нахилилась і вдарила його. Пітеркін злетів у повітря. Я мигцем побачив його обличчя, на якому відбились крайнє приголомшення і здивування, а потім він розділився посередині. Удар Рудої Моллі був такий сильний, що буквально розірвав його навпіл. Він підлетів футів на двадцять, і його нутрощі розмотувались у польоті. Я знову подумав про Румпельштільцхена, просто не міг не думати.

Руда Моллі посміхнулась, і посмішка відкрила гостро заточені зуби.

На щастя, мій рюкзак не знайшли. Він так і лежав в ожині. Колючки подерли мені руки, коли я його діставав. Я цього не відчув. Один із ремінців, які закривали рюкзак, легко вислизнув, другий заплутався. Я відірвав його й дістав бляшанки з сардинами, банку з арахісовим маслом «Джиф», банку від соусу для спагеті (наповнену собачим кормом), сорочку, зубну щітку, труси…

Айота вхопив мене за плече. Мій маленький загін водяних бійців зійшов за ним сходами всупереч моєму наказу, але, зрештою, це було на краще.

— Аю, бери їх і тікайте! Неси Фріда на собі. Ті, в кого ще є вода, будуть вашим ар’єргардом! Біля воріт крикни: «Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів!» Запам’ятаєш?

— Угу.

— ТИ-И-И-И ЗДОХНЕШ ЗАРАЗ! — зарепетувала Руда Моллі глибоким баритоном, посиленим потужними легенями.

— Тоді біжіть!

Ай помахав гурту м’ясистою рукою:

— Вперед, усі разом! Наддайте ходи, якщо хочете жити!

Усі послухались. Крім Амміта. Він, вочевидь, призначив себе моїм охоронцем. Ніколи було з ним сперечатись. Я намацав револьвер Поллі 22-го калібру й висмикнув його разом з іще кількома банками сардин та пачкою крекерів «Набіско Хані Ґремз», яку чи не вперше бачив. Руда Моллі зупинилась за тридцять футів від сходів тролейбусного депо й злазила зі свого високого сидіння, одна рука в неї була по лікоть у крові Пітеркіна. Амміт став переді мною, і це була проблема, хіба що я збирався вистрілити йому в голову. Я відштовхнув його вбік.

— Амміте, забирайся!

Він не звернув на це уваги, а кинувся на Руду Моллі, люто ревучи. Він був великим чоловіком, але поряд з велеткою здавався не набагато більшим від Пітеркіна, який тепер валявся на вулиці двома мертвими купками. На якусь мить вона сторопіла, заскочена зненацька таким нападом. Амміт цим скористався. Він ухопився за одну з її широких підтяжок і виважився на одній руці, а потім відкрив рота і впився зубами в її руку трохи вище ліктя.

Руда Моллі заверещала від болю, схопила його за масну чуприну й відірвала йому голову. Вона стиснула кулак і затопила йому не в обличчя, а крізь нього. Його очі вирячились у двох різних напрямках, ніби не бажаючи бачити червону дірку, на яку перетворились його ніс і рот. Вона підняла його, так само однією рукою, і потеліпала цим здоровим чолов’ягою туди-сюди, немов ганчір’яною маріонеткою. Потім швиргонула його в бік кладовища, а з її вкушеної руки ливма лилася кров. Амміт був кре­мезний і безстрашний, але вона повелася з ним як з малою дитиною.

Потім вона повернулась до мене.

Я сидів на бруківці Шляху Ґаллієнів, розставивши ноги та обома руками тримаючи револьвер Поллі 22-го калібру. Я пригадав те відчуття, коли цей револьвер був приставлений до моєї потилиці. Знову подумав про Румпельштільцхена і про те, як Поллі нагадав мені того злого карлика з казки: «Що ти мені даси, якщо перепряду твою солому на золото?» Отримавши скарб містера Боудітча, Поллі вбив би мене й скинув у чарівний колодязь, захований у сараї містера Боудітча.

Загалом, я пам’ятаю, як сподівався, що маленький револьвер зупинить велетку так само, як маленький камінець Давида зупинив Голіафа. Цілком можливо, якщо він заряджений. З нього вже двічі стріляли, хоч і не в такому чарівному світі.

Вона підійшла до мене посміхаючись. З пораненої руки струменіла кров, а їй, схоже, було байдуже. Може, останній укус Амміта занесе їй інфекцію, і це її вб’є, якщо я не зможу.

— Ти не принц, — гримнула вона розкотистим баритоном. — Ти комашка. Отакусінька комашинка. Я просто наступлю на тебе і…

Я вистрілив. Револьвер стримано бахнув, не набагато гучніше, ніж пневматична рушниця «Дейзі», якою я грався в шість років. Над правим оком Рудої Моллі з’явилась чорна дірочка. Моллі сіпнулась назад, і я знову вистрілив. Тепер дірка з’явилась у горлі, і коли вона завила від болю, з тієї дірки ринула кров. Вона била з рани під таким тиском, що мала вигляд чогось твердого, достоту древко червоної стріли. Я пальнув ще раз, і цього разу чорна дірочка, не набагато більша за крапку, яку ставлять у кінці речення, з’явилась на кінчику її носа. І все це її не зупинило.

— ТИ-И-И-И!.. — заверещала вона й простягла до мене руку.

Я не сахався і навіть не намагався ухилитися; це збило б мені лінію прицілу, та й пізно було тікати. Вона завиграшки наздогнала б мене за пару гігантських кроків. За мить до того, як вона мала схопити мене за голову так само, як схопила Амміта, я вистрілив ще п’ять разів поспіль. Кожен постріл потрапляв у її роззявлену пащу, звідки долинало люте ревище. Перші два — може, три — вибили їй усі зуби. У «Війні світів» наша найхитромудріша зброя не змогла зупинити скажених марсіян; їх убили земні мікроби. Я не думаю, що одна куля з револьверчика Поллі могла вбити Руду Моллі, навіть усі вісім, які ще залишались в обоймі.

Я гадаю, що вона втягла свої потрощені зуби в горлянку… і вдавилась ними.

5

Якби вона впала на мене, то придушила б своєю вагою і я б не виліз, доки не підоспів би Келлін зі своїми нічними солдатами; або ж убила б мене на місці. Вона важила фунтів п’ятсот, не менше. Але вона спочатку впала на коліна, хапаючи ротом повітря, задихаючись і тримаючись за своє кровотечне горло. Очі незряче витріщились. Я відкинувся назад, упав на бік і перекотився. Нічні солдати наближались, мені вже не вдасться обігнати їх на шляху до воріт, та й револьвер уже без пуття — затвор відведений назад, патронник порожній.

Вона зробила останнє зусилля, щоб ухопити мене, махнула пораненою рукою і забризкала мені щоки й чоло своєю кров’ю, а потім гепнулась долілиць. Я підвівся. Можна було бігти, але який сенс? Краще зустрітися з ними лицем до лиця і померти гідно.

Тут я подумав про батька, який, певно, й досі сподівається, що я повернусь додому. Він разом із Лінді Франкліном і моїм дядьком Бобом, либонь, уже обклеїли кожне місто між Сентрі і Чи фотографіями мене й Радар: «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ АБО ЦЮ СОБАКУ?» Прохід в Емпіс залишиться незахищеним, і, можливо, це важливіше, ніж один знедолений батько, та коли нічні солдати наблизились, я думав саме про тата. Він кинув пити — і для чого? Дружина померла, син пропав безвісти.

Однак якщо Айота зможе вивести решту втікачів за ворота, куди, як я здогадувався, нічні солдати носа не висунуть, вони будуть на волі. І це головне.

— Вперед, сучі діти! — зарепетував я.

Я віджбурнув непотрібний револьвер і широко розкинув руки. За лінією блакитних фігур Келлін зупинив свій автомобільчик. Щоб просто насолодитись видовищем того, як мене вбивають, подумав я спочатку, проте він дивився не на мене. А на небо. Нічні солдати зупинились, усе ще перебу­ваючи за сімдесят-вісімдесят ярдів од мене. Вони теж позадирали голови з однаковим виразом здивування на серпанковій людиноподібній машкарі, натягнутій на черепи.

Довкола було досить світло, незважаючи навіть на те, що два місяці, які вічно ганялись один за одним, заховались в імлі. Під густими хмарами сюди сунула ще одна хмара і вже перевалила через зовнішню стіну, наміряючись на Шлях Ґаллієнів, модні крамниці й арки і, далі за ними, на палац, де три скляно-зелені шпилі сяяли у вогнях, які облямовували поле.

Це була хмара метеликів-монархів, група-калейдоскоп. Вони летіли наді мною безупинно. Їм потрібні були нічні солдати. Вони зупинялись, кружляли, а потім різко пікірували всією масою. Солдати піднімали руки, як, за чутками, робив Вбивця Польоту після влаштованого ним перевороту, але в них не було його сили, і метелики не гинули. Крім, звісно, тих, які перші вдарили по високовольтних аурах. Коли вони вдарялись об блакитні оболонки, спалахували яскраві вогники. Віддаля здавалось, ніби натовп невидимих дітей розмахує бенгальськими вогнями на честь Четвертого липня. Сотні метеликів згоріли, але за ними прибували тисячі нових і гасили або закорочували смертоносні аури. Хмара аж ніби затверділа, поглинувши нічних солдатів.

Але не Верховного Володаря Келліна. Його малий електромобіль круто розвернувся і рвонув назад до палацу, розвинувши чималу швидкість. Частина монархів відділи­лася від загалу й кинулась за ним, але він рухався занадто швидко для них, та й дах усе-таки захищав гада. З нічними солдатами, які нас переслідували, було покінчено. З усіма. На тому місці, де вони стояли, тепер лиш тріпотіли ніжні крильця. Я помітив, як одна кістлява рука піднялась… а потім знову канула в оранжево-червону масу.

Я побіг до зовнішніх воріт. Вони були відчинені. Мій загін в’язнів вийшов назовні, але щось інше ввірвалось сюди й стрімголов мчало до мене. Щось чорне летіло низько над землею і гавкало, як скажене. Мені раніше здавалося, що я хотів тільки одного — вирватися к бісовій матері з цього натовченого привидами міста Лілімар; але тепер я зрозумів, що дечого хотів ще більше. Я згадав, як Дора, побачивши мою собаку, кликала її щосили своїм ламким голосом. Мій голос теж був ламкий, але не від якогось дегенеративного прокляття, а від ридань. Я впав на коліна й простяг руки:

— Радар! Радар! РАДУСЮ!

Вона налетіла на мене й збила з ніг, скавчала, облизувала мені обличчя згори донизу. Я щосили її обнімав. І плакав. Я плакав і не міг зупинитись. Мабуть, це було не дуже по-королівськи, але, як ви вже, певно, здогадались, це не та казка.

6

Нашу щасливу зустріч порушив горланний голос, так добре мені знайомий:

— ШАРЛІ! ПРИНЦЕ ШАРЛІ! ВИХОДЬ УЖЕ ЗВІДТИ НАФІГ, ЩОБ МИ ЗАЧИНИЛИ ВОРОТА! ЙДИ ДО НАС, ШАРЛІ!

«Точно, — подумав я, підводячись на ноги. — І напруж какальницю, принце Шарлі!»

Радар гарцювала навколо мене, невпинно гавкаючи. Я побіг до воріт. Клаудія стояла просто перед ними, і не сама. З нею був Вуді, а між ними верхи на Фаладі сиділа Лія. Позаду них зібралися решта втікачів із «Глибокої Малейн», а за ними були інші — натовп людей, яких я не міг роздивитись.

Клаудія не заходила в Лілімар, але щойно я вийшов за ворота, вхопила мене і обійняла так сильно, аж я почув, як скрипнув мій хребет.

— Де він? — запитав Вуді. — Собаку я чую, а де…

— Тут, — сказав я. — Ось де.

Тепер була наша черга обійматися. Коли я його відпустив, Вуді приклав долоню до чола та опустився на одне коліно.

— Мій принце, то був ти, і ти прийшов саме так, як віщували стародавні легенди.

— Підведись, — сказав я. Сльози все ще лились мені з очей (а також шмарклі з носа, які я витирав тильним боком долоні), я був увесь у крові і ще ніколи в житті не почувався настільки не по-королівськи. — Будь ласка, Вуді, підведись. Вставай.

Він підвівся. Я дивився на свій загін, не приховуючи захвату. Еріс і Джая обіймались. Ай тримав Фріда на руках. Певна річ, деякі з моїх друзів, якщо не всі, добре знали цих трьох людей — не просто цілих, а цілих людей справжньої крові. Це були члени королівської сім’ї з Емпісу у вигнанні, і, за винятком хіба божевільної Йоланде й відлюдника Бертона, вони були останні з роду Ґаллієнів.

За втікачами з підземелля стояли шістдесят чи сімдесят сірих — хтось зі смолоскипами, хтось із торпедоподібними ліхтарями, схожими на той, який мені залишив Персі. Серед них я розгледів когось добре знайомого. Радар уже підбігла до неї. Я підійшов, ледве усвідомлюючи, що спотворені люди, прокляті Елденом — або тією сутністю, що використовувала його як маріонетку, — падали навколо мене на коліна, притискаючи долоні до лобів. Дора також намагалася стати на коліна. Я не дозволив їй цього. Обійняв її, поцілував в обидві сірі щоки й у куточок її серповидного рота.

Потім я привів її назад до Вуді, Клаудії та Лії.

— ЗАЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! — проревіла Клаудія.

Ворота почали повільно зачинятися, їхні механізми стогнали, немов жива істота від болю. І тут я побачив величезну постать, яка гігантськими кроками мчала центральною вулицею. Хмари монархів вихором кружляли над нею і навколо. Деякі навіть світилися на її широких плечах і масивній голові, але це був не нічний солдат, і постать просто не звертала на них уваги. Коли ворота минули позначку поло­вини своєї прихованої дороги, істота заголосила з горя так голосно й жахливо, що всі, крім Клаудії, позатуляли вуха.

— МОЛЛІ! — ревіла Хана. — О МОЯ МОЛЛІ! О МОЯ ЛЮБА, ЯК ТИ МОЖЕШ ЛЕЖАТИ ТАК НЕПОРУШНО?!

Вона нахилилась над мертвою дочкою, потім підвелась. Нас зібралось багато перед воротами, що зачинялись, але вона дивилась на мене.

— ПОВЕРНИСЬ! — Вона здійняла кулаки, як валуни, і потрясла ними. — ПОВЕРНИСЬ, БОЯГУЗЕ, ЩОБ Я МОГЛА ВБИТИ ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЄЮ ЛЮБОЮ!

Потім ворота, грюкнувши, зачинились, утявши видиво вбитої горем матері Рудої Моллі.

7

Я подивився на Лію. Цієї ночі не було ані синьої сукні, ані білого фартуха. На ній були темні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, і стьобаний синій жилет із метеликом-монархом, королівським гербом Ґаллієнів, на лівому боці, над серцем. Навколо талії був широкий пояс. На одному боці висів кинджал. На другому були піхви, які містили короткий меч із золотим руків’ям.

— Привіт, Ліє, — сказав я, раптом знітившись. — Дуже радий тебе бачити.

Вона відвернулась від мене, не подавши й знаку, що почула, — вона могла бути така ж глуха, як Клаудія. Її обличчя без рота було немов з каменю.