Казка

1

Раді здивувалася, що ми встаємо в темряві, але охоче з’їла сніданок (у якому було заховано ще три пігулки) й пішла нагору пагорбом до будинку номер один. Будинок Річлендів стояв темний. Я піднявся на другий поверх, до сейфа, начепив кобуру з 45-м калібром і зав’язав стяжками. Автоматичний пістолет Поллі лежав у наплічнику, і я почувався звичайним Двоствольним Семом. У коморі стояло кілька порожніх банок з-під соусу для спагеті. Я наповнив дві сухим собачим кормом «Оріджен», міцно закрутив кришки, загорнув у кухонний рушник і поклав у рюкзак під футболку та пару трусів («Ніколи не вирушай у подорож без чистого спіднього» — ще одна мамина примовка). До цього додав з десяток бляшанок сардин «Кінг Оскар» (до яких уже сам приохотився), упаковку крекерів, кілька штучок пеканово-пісочного печива (лише кілька, бо я вже був до них допався) і жменю шматочків в’яленого м’яса. А ще — дві коли з морозилки, які там залишалися. Також закинув у наплічник свій гаманець, щоб застромити довгий ліхтарик у задню кишеню, як раніше.

Ви могли б зауважити, що це вкрай мізерні запаси для подорожі туди й назад на сто миль, і авжеж, були б праві, але рюкзак у мене був невеликий, та й черевичниця пропонувала поїсти. Може, навіть якогось провіанту підкине. Інакше доведеться просто шукати собі їжу, і думка про це сповнювала не лише тривогою, а й радісним збудженням.

Що мене турбувало найбільше, то це навісний замок на дверях сараю. Я думав, якщо сарай буде замкнений, ніхто туди не рипнеться. А якщо не буде, то хтось може його перевірити, і тоді прикриття з купки старих журналів ­буде для колодязя слабеньким камуфляжем. Спати я лягав із цією нерозв’язаною проблемою, гідною Агати Крісті, але прокинувся з відповіддю, яка здалася хорошою. Сарай не лише буде замкнений ззовні — буде людина, яка підтвердить, що я повіз Радар у Чикаго в надії на чудесне зцілення.

Рішення — це Енді Чен.

Я дочекався сьомої години, щоб йому зателефону­вати, думаючи, що він уже встане й збиратиметься до школи, але після чотирьох гудків зрозумів, що мене перекине на голосову пошту. І вже продумував повідомлення, коли він відповів. Голос у нього звучав нетерпляче й трохи задихано.

— Чого тобі, Рід? Я щойно з душу, бляха, на підлогу тече.

— У-у, — високим фальцетом протягнув я. — Жовта Загроза голий?

— Дуже смішно, расистський ти виродок. Чого тобі?

— Дещо важливе.

— Що сталося? — посерйознішав він.

— Слухай, я зараз на Гайболлі за містом. Ти ж знаєш, де Гайболл?

Авжеж, він знав. То була стоянка вантажівок з найкращим асортиментом автоматів з відеоіграми в Сентрі. Ми набивалися в машину когось із правами — чи в автобус, якщо напохваті не було нікого з правами — і гралися, доки не закінчувалися гроші. Чи доки нас не виганяли.

— Що ти там забув? Сьогодні ж будень, школа.

— Я з собакою. Пам’ятаєш ту, яка тебе налякала, коли ми були ще малі? У неї проблеми зі здоров’ям, а в Чикаго є чувак, який нібито допомагає старим собакам. Типу омолоджує.

— Це шахрай, — категорично заявив Енді. — Напевно. Чарльзе, не будь дурним. Коли собаки старіють, вони старіють, кінець істо…

— Можеш заткнутись і послухати? Один хлопець підвезе нас із Раді в своєму фургоні за тридцять баксів…

— Тридцять…

— Я вже маю йти, бо він поїде без нас. Мені треба, щоб ти замкнув дім.

— Ти забув замкнути свій…

— Ні, ні, містера Боудітча! Забув!

— А як ти дістався до Гайбо…

— Якщо ти не замовкнеш, він поїде без мене. Замкни, будь ласка, дім. Ключі я залишив на кухонному столі. — А потім, наче запізніла думка: — І сарай на задньому дворі теж замкни. Замок висить на дверях.

— Мені доведеться їхати до школи на вéлику, а не автобусом. Скільки ти мені заплатиш?

— Енді, не ламайся!

— Жартую, Ріде. Я навіть не попрошу мені відсмоктати. Але якщо спитають…

— Не спитають. А якщо спитають, скажи правду: я поїхав у Чикаго. Я не хочу, щоб у тебе були неприємності, просто замкни будинок. І сарай. Я заберу в тебе ключі, коли повернемося.

— Гаразд, зроблю. Ти залишишся там на ніч чи…

— Можливо. Може, навіть на дві ночі. Кладу трубку. Дякую, Енді. Я твій боржник.

Я дав відбій, закинув на плечі рюкзак і взяв повідець. Кинув зв’язку ключів містера Боудітча і причепив по­відець до нашийника Радар. Біля підніжжя задніх сходів зупинився й подивився через газон на сарай. Невже я справді збирався спускати її тими вузькими гвинтовими сходами (різної висоти) на повідці? Невдала ідея. Для нас обох.

Не пізно було все переграти. Я міг ще раз набрати Енді й сказати йому, що або я передумав останньої миті, або вигаданий фургон майнув без мене. Я міг відвести Радар додому, порвати листа на кухонному столі й стерти мейл, який чекав моменту, коли відправиться до місіс Сильвіус. Енді мав рацію: коли собаки старіють, вони старіють, кінець історії. Це не означає, що я не можу подосліджувати знайдений світ, — просто доведеться зачекати.

Доки вона не помре.

Я відчепив з неї повідець і пішов до сараю. На півдорозі туди озирнувся. Вона все так само сиділа там, де я її залишив. Я думав гукнути її, бажання було сильне, але я не став. Рушив далі. Біля дверей сараю озирнувся знову. Вона так само сиділа біля сходів заднього ґанку. Мене накрило відчуття кислого розчарування від того, що вся моя підготовка — особливо натхненна вигадка з замком — пішла прахом, але залишати її там сидіти я не збирався.

Я вже думав повертатися, коли Радар звелася на лапи й нерішуче пішла через подвір’я до відчинених дверей сараю, де я стояв. Вона вагалась, обнюхувала. Акуму­ляторних ламп я не вмикав, бо їй вони ні до чого. Вона глянула на кучугуру журналів, які я навалив над рештками великого таргана, і я бачив, як швидко вібрує її обізнаний ніс. Потім вона подивилася на дошки, якими була прикрита криниця, і сталося неймовірне. Вона підбігла до колодязя й лапами стала роздирати дошки, тихо подзявкуючи від хвилювання.

«Вона пам’ятає, — подумав я. — І спогади, певно, хороші, бо вона хоче туди знову».

Я повісив замок над засувом і частково причинив двері сараю, залишаючи досить світла, щоб бачити дорогу до колодязя.

— Радар, треба бути тихо. Цить.

Дзявкання стихло, але роздирання лапами дощок — ні. Її запал, готовність туди спуститися трохи заспокоїли мою тривожність із приводу того, що чекає в кінці підземного коридору. І справді, чого непокоїтися? Маки були прекрасні, а пахли ще краще. Черевичниця не загрозлива; вона мене привітала, втішала, коли я не витримав, і я хотів ще раз її побачити.

Вона хотіла побачити ще й Радар… і я думаю, Радар хоче побачити її.

— Лежати.

Радар глянула на мене, але залишилася стояти. Вона зазирнула в темряву між дошками, перевела погляд на мене, потім знову на дошки. Собаки знаходять методи донести свою думку, і ця думка мені була гранично зрозуміла: «Поквапся, Чарлі».

— Радар, лежати.

Дуже неохоче вона лягла на живіт. Але щойно я зсунув дошки, утворивши замість двох паралельних прямих ­літеру V, вона зірвалася на рівні й побігла донизу сходами, жвава, наче цуценя. Перед моїми очима майнули клапті сивини на її потилиці та на спині біля хвоста. А тоді вона щезла.

Я турбувався, як вона спуститься сходами. Дивно, правда? Як полюбляв казати містер Невілл, мій учитель англійської: «Парадокс. Для крові корисно».

2

Я ледь не погукав її, та потім збагнув, що це жахлива думка. Вона, мабуть, і уваги не зверне. А якщо зверне і спробує розвернутися на тих вузеньких східцях, то майже напевно впаде і вб’ється. Я міг лише сподіватися, що в темряві вона не промахнеться й не розіб’ється на смерть. І не загавкає. Її гавкіт, без сумніву, нашугає мегатарганів, які чатують у пітьмі, але також сполохає кажанів, так само мегарозмірних.

Так чи інак, я нічого не міг зробити. Міг лише дотримуватися плану. Я спустився східцями так, що над колодязем стирчала тільки голова до грудей. Дошки, складені у формі літери V, були близько обабіч мене. Я взявся накладати на них стоси журналів, замуровуючи себе. І весь час, поки робив це, дослухався, чи не пролунає гупання й останній крик болю. Чи, якщо вона не загине від падіння, багато криків, поки вона лежатиме на втрамбованій землі, повільно помираючи через мої блискучі ідеї.

Коли я зсував над собою дошки, то пітнів, як свиня. Просунувши руки крізь стіну журналів, що вже стулялася, підтягнув ще один стос. Балансував ним на голові, як аборигенка, що несе прання до найближчої річки, а потім поволі нахилився. Остання пака лягла на дірку, яку я залишив. Приземлилася трохи косо, але так і буде. Якщо Енді лише побіжно огляне сарай перед тим, як замикати, так і буде. Авжеж, лишалося питання, як я виберуся з того сараю, але подумаю про це іншим разом.

Я рушив донизу східцями, знову впираючись плечем у вигин стіни й націлюючи промінь ліхтарика собі на ноги. Рюкзак уповільнював спуск. Я знову рахував сходинки, а коли дійшов до ста, посвітив ліхтариком униз, на дно шахти. Дві зловісні плями світла засяяли до мене знизу вгору, коли промінь упав на відсвічувальну поверхню, яка в собак на дні очного яблука. Вона була внизу, була в порядку, і вона чекала замість чкурнути вперед коридором. Я відчув колосальне полегшення. Спустився на дно так швидко, як тільки міг, тобто не дуже швидко, бо не хотів бути тим, хто лежатиме на землі з поламаною ногою. Чи двома. Я опустився на коліно й пригорнув до себе Радар. За звичайних обставин вона охоче погоджувалася на обійми, але цього разу майже одразу викрутилась і повернулася в бік коридору.

— Добре, але не налякай живність. Цить.

Вона пішла поперед мене, не побігла, але швидко переставляла лапи, без сліду накульгування. Принаймні поки що. Я знову подумав, що ж то в неї за диво-пігулки такі й скільки вони забирають, коли щось дають. Один з татових улюблених висловів звучав так: «Безплатний сир — у мишоловці».

Коли ми наближалися до того місця, яке я подумки охрестив прикордонням, я ризикнув потурбувати кажанів і підняв промінь ліхтарика від підлоги, щоб побачити реакцію Радар. Але не побачив узагалі нічого. Стало цікаво, чи цей ефект не зникає після першого проходу, аж раптом накотило те саме запаморочення, відчуття виходу з власного тіла. Минулося воно так само швидко, як і наринуло, і невдовзі по тому я побачив іскру світла в тому місці, де коридор виходив на пагорб.

Я наздогнав Радар. Рукою відсунув навислу лозу й кинув погляд униз, на маки. «Червона доріжка, — подумав я. — Червона доріжка».

Ми були в іншому світі.

3

Якусь мить Радар стояла цілком нерухомо: голова вперед, вуха нашорошені, ніс ходить. А потім побігла стежкою вниз, риссю, що тепер було найбільшою швидкістю, яку вона могла розвинути. Так я думав. Я був на сере­дині пагорба, коли з хатинки вийшла Дора, несучи в руці пару капців. Раді була футів за десять попереду мене. Дора побачила, що ми йдемо… точніше, побачила, хто йде на чотирьох… і впустила капці. Вона впала навколішки й розпростерла обійми. Радар, радісно гавкаючи, перейшла на біг. Наприкінці вона трохи пригальмувала (чи не вона сама, а старенькі задні лапи), але недостатньо, щоб не врізатися в Дору, і та впала на спину, а спідниця злетіла догори, відкривши яскраво-зелені панчохи. Радар осідлала її, гавкаючи, лижучи обличчя. Хвостом вона виляла несамовито.

Я й собі перейшов на біг. Навантажений рюкзак гупав об спину — вгору-вниз, вгору-вниз. Я пірнув під мотузку з підвішеним взуттям і схопив Радар за нашийник:

— Тихо, мала! Злізь із неї!

Але це сталося не одразу, бо Дора обійняла Радар за шию і пригорнула її голову до грудей… як мене. Її ноги в тих самих червоних черевичках (а з зеленими панчохами вигляд у неї був доволі різдвяний) пританцьовували в повітрі від щастя. Коли вона сіла, я побачив на сірих щоках тьмяний доторк рожевого, а з вузьких очей без вій лилася клейка рідина — все, на що вона змогла здобутися в плані сліз.

— Раїіі! — вигукнула вона і знов обняла мою собаку. Радар узялася лизати їй шию, батожачи хвостом повітря. — Раїіі, Раїіі, РАЇІІ!

— Здається, ви знайомі, — зауважив я.

4

Мені не довелося залазити в свій запас провіанту — Дора нас нагодувала, і то дуже ситно. Рагу було смачнючим, я наче ніколи в житті такого не їв: повно м’яса й картоплі, залитих пікантною підливою. Мені на думку спало (чи не під впливом якогось фільму жахів), що ми, може, їмо людське м’ясо, але я відкинув цю ідею як абсурдну. Ця жінка добра. Щоб знати це, не потрібно було бачити веселе обличчя й добрі очі. Вона сама випромінювала доброту. А якби я й цьому відчуттю не довіряв, то було ще враження від її зустрічі з Радар. І авжеж, те, як Радар зустріла її. Мене Дора теж обняла, коли я допомагав їй стати на ноги, але не так, як пригортала Раді.

Я поцілував її в щоку, що здалося цілком природним. Дора поплескала мене по спині й потягла в хатину. Все­редині була одна велика кімната, наповнена рум’яним теп­лом. Вогнище в каміні не горіло, але пічка працювала на повну, на пласкій металевій пластині (можу помилятись, але, здається, такі називають варильними поверхнями) булькотіло в казанку рагу. Посеред кімнати стояв дерев’яний стіл, а на ньому — ваза з маками. Дора поставила на стіл дві білі миски (з вигляду — ручної роботи) і дві дерев’яні ложки. Жестом запросила мене сідати.

Радар скрутилася якомога ближче до пічки, але так, щоб не підпалити собі шерсть. З одного з буфетів Дора витягла ще одну миску й за допомогою помпи, що висіла над кухонною раковиною, наповнила її водою. Поставила її на підлогу для Радар, і та охоче похлебтала. Але я помітив, що задніх лап від підлоги вона не підіймала. Недобрий знак. Я старався дозувати її фізичне навантаження, та коли вона побачила хатину давньої подруги, ніщо не мог­ло її втримати. Якби вона була на повідці (який лежав у мене в наплічнику), то висмикнула б його з моєї руки.

Дора поставила на пічку чайник-заварник, понасипала в миски рагу, а потім поквапилася назад до плити. З того самого буфета вийняла кухлі (доволі шорсткі, як і миски) та банку, з якої ложкою зачерпнула чаю. Звичайного чаю, сподівався я, не якоїсь трави, від якої я зловлю кайф. Я вже й так почувався причмеленим. Ніяк не міг позбутися думки, що цей світ чомусь розташований під моїм. Не думати про це було неможливо, бо я спустився сходами, щоб сюди потрапити. Але попри це, вгорі було небо. Я почувався немов Чарлі в Дивокраї, і якби визирнув у кругле вікно хатини й побачив Божевільного Капелюшника, що скаче вздовж дороги (може, з вишкіреним Чеширським Котом на плечі), то не здивувався б. Чи радше не здивувався б ще більше.

Але химерність ситуації ніяк не впливала на моє відчуття голоду. Вранці я був занадто знервований, щоб ситно поснідати. Та все ж я дочекався, коли вона принесе кухлі й сяде. Авжеж, то була звичайна ввічливість, але також я думав, що вона захоче проказати якусь молитву, продзижчати «Боже, благослови страву, яку ми збираємося їсти». Та вона не захотіла, просто взяла ложку й жестом показала: «Налітай». Як я вже й казав, це було дуже смачно. Я вивудив шматочок м’яса й показав їй, піднявши брови.

Серпик її рота піднявся на подобу усмішки. Здійнявши два пальці над головою, вона трохи підстрибнула на місці.

— Кролик?

Вона кивнула й видала деренчливо-булькотливий звук. Я зрозумів, що вона сміється чи принаймні намагається, і це навіяло мені смуток, так само як від зустрічі зі сліпим або людиною в інвалідному візку, яка більше ніколи не зможе ходити. Більшість таких людей не хочуть, щоб їх жаліли. Вони дають раду своїй інвалідності, допомагають іншим, проживають хороше життя. Вони хоробрі. Я все це розумію. Та все ж мені здавалося — може, тому що в моєму організмі все працювало як годинник, — що це якось підло, коли мусиш долати такі труднощі; підло, неправильно й несправедливо. Я згадав дівчинку, з якою вчився в початкових класах, Джорджину Вомек. У неї на щоці була величезна родимка, схожа на полуницю. Джорджина була веселе дитя, розумниця, і більшість дітей ставилися до неї пристойно. Берті Берд обмінювався з нею вмістом ланч-боксів. Я думав, що вона проб’ється в житті, але мені було жаль, що вона щодня мусить дивитися на ту родимку в дзеркалі. Не з її вини. От і Дора не була винна в тому, що її сміх, який мав би звучати красиво й вільно, здавався гарчанням роздратованої людини.

Вона востаннє підстрибнула на місці, наче поставила крапку, а потім покрутила в повітрі пальцем, мовляв: «Їж, їж».

Радар почала з зусиллям підводитись, і коли зрештою стала на задні лапи, підійшла до Дори. Жінка ляснула себе долонею сірої руки по сірому лобі: «Що я собі думаю?» Знайшовши ще миску, вона насипала в неї м’яса з підливою. Подивилася на мене з піднятими куцими бровами.

Я кивнув і всміхнувся:

— У Черевичному домі їдять усі.

Дора показала піднятий серпик усмішки й поставила миску на долівку. І Радар узялася їсти, помахуючи хвостом.

Поки їв, я роздивлявся другу половину кімнати. Там стояло охайно застелене ліжко, якраз для невисокої черевичниці, але більшу частину кімнати займала майстерня. Чи, може, реабілітаційна палата для пораненого взуття. У багатьох черевиків були порвані задники, або відірвані підошви відвисали, як поламані щелепи, або дірки були в підошвах та носаках. Пара шкіряних берців була розрізана ззаду, наче їх успадкувала людина, в якої ноги були більші, ніж у попереднього власника. Крива рана на поверхі шовкової пінетки кольору королівського пурпуру була зашита синьою ниткою (певно, іншого подібного кольору в Дори не знайшлося). Деяке взуття було брудне, а деяке — на верстаку — очікувало своєї черги на чищення й полірування речовинами, що містилися в маленьких казанках. Мені цікаво було, звідки взялося все це взуття, але ще цікавіше стало дізнатися про предмет, що займав чільне місце в майстерні, яка розкинулася на половину хатини.

А тимчасом я спорожнив свою миску, а Радар вичистила свою. Дора їх позбирала і знову питально підняла брови.

— Так, будь ласка, — кивнув я. — Але для Радар небагато, бо вона цілий день потім проспить.

Дора приклала складені долоні до щоки й заплющила очі. Показала пальцем на Радар.

— Тре.

— Тре?

Дора похитала головою і повторила пантоміму.

— Тре!

— Їй треба спати?

Черевичниця кивнула й показала на те місце, де раніше лежала Радар, біля грубки.

— Вона спала там і раніше? Коли містер Боудітч приводив?

Дора знову кивнула й опустилася на коліно, щоб погладити Радар по голівці. А Раді подивилася на неї знизу вгору з виразом… я можу помилятись, але навряд… обож­нювання.

Ми прикінчили по другій мисці рагу. Я сказав: «Дякую». Радар подякувала очима. Поки Дора мила наші миски, я встав, щоб роздивитися предмет у черевичній лікарні, який привернув мою увагу. То була старомодна швейна машинка, така, що працює, коли натискаєш педаль. На чорному корпусі було слово вицвілими позолоченими літерами — SINGER.

— Це містер Боудітч вам приніс?

Вона кивнула, погладила себе по грудях, опустила голову. А коли підвела погляд, очі були вологі.

— Він був добрий до вас.

Вона кивнула.

— І ви до нього були добрі. До Радар теж.

Із зусиллям вона здобулася на одне-єдине зрозуміле слово:

— Такк.

— Багатенько у вас тут взуття. Де ви його берете? І що з ним робите?

Як на це відповісти, вона ніби не знала, а жести, які робила, не допомогли. Аж раптом вона просяяла й пішла до майстерні. Там стояла шафа, в якій, мабуть, був її одяг, а ще — значно більше шафок, ніж у кухонній половині хатинки. Я припускав, що вона зберігає в них своє ремонтне приладдя. Нахилившись до нижньої, вона витягла маленьку дошку, таку, на якій діти писали крейдою ще в давні часи шкіл, де всі навчалися в одному класі, та парт з каламарями. Покопирсавшись далі, Дора знайшла шматок крейди. Відсунула незакінчену роботу на верстаку, повільно написала й підняла дошку так, щоб я прочитав: «Ти бачиш гуаска».

— Не розумію.

Вона зітхнула, стерла напис і помахом руки підкликала мене до верстата. Я зазирнув їй через плече, поки вона малювала якусь коробочку й дві паралельні прямі перед нею. Вона постукала пальцем по коробочці, обвела жестом руки хатину й знову постукала по коробочці.

— Цей будинок?

Вона кивнула, показала на паралельні прямі, а потім — на кругле віконце ліворуч від вхідних дверей.

— Дорога.

— Такк. — Вона підняла вказівний палець — «увага, юначе» — і трохи домалювала паралельні прямі. А тоді зобразила ще одну коробочку. Над нею написала: «Ти бачиш гуаска».

— Гуаска.

— Такк. — Вона торкнулася своїх губ і показала пальцями жест — мов крокодил клацає пащею. Я його прекрасно зрозумів.

— Розмовляє!

— Такк.

Дора постукала по не-слову «гуаска». А потім узяла мене за плечі. Руки в неї були сильні, як у чоботарки, кінчики сірих пальців — зашкарублі від мозолів. Розвернувши мене, вона повела до вхідних дверей. А вже там тицьнула пальцем на мене, двома пальцями зробила жест ходьби й показала праворуч.

— Ви хочете, щоб я пішов і зустрівся з гуаскою?

Вона кивнула.

— Моїй собаці треба відпочити. Вона не в найкращій формі.

Дора показала на Радар, зробила жест, ніби спить.

Я хотів був спитати, скільки туди йти, але сумнівався, що вона зможе відповісти на таке питання. Її треба питати про те, на що можна відповісти «так» або «ні».

— Це далеко?

Хитання головою.

— Гуаска вміє говорити?

Здавалося, це питання її розвеселило, але вона кивнула.

— Гуаска? Це означає «яскрава, барвиста»?

Усмішка-серпик. Знизування плечима. Кивок, слідом за яким — хитання головою.

— Я не дуже розумію. Я повернуся сюди до темряви?

Енергійні кивки.

— А Радар побуде у вас?

— Такк.

Поміркувавши трохи, я вирішив усе-таки спробувати. Якщо гуаска вміє говорити, я зможу розпитати. Про Дору й місто. Гуаска може знати про сонячний годинник, який нібито може омолодити Радар. Я вирішив іти близько години, і якщо за цей час не знайду будинок гуаски, то розвернуся й піду назад.

Я вже почав був відчиняти двері (замість ручки там була старомодна залізна клямка), але Дора взяла мене за лікоть і здійняла палець: «секунду». Вона квапливо пішла до бази ремонту взуття, відчинила шухляду у верстаку, щось звідти вийняла й поспішила назад до мене. У руці вона тримала три клаптики шкіри, кожен менш ніж із долоню завширшки. Вони скидалися на підошви, пофарбовані в зелене. Жестом вона показала: поклади в кишеню.

— А для чого це?

Спохмурнівши, вона всміхнулась і підняла руки долонями догори. Це вочевидь було занадто складно. Дора торкнулася лямок мого наплічника й питально подивилася на мене. Я вирішив, що біс із ним, та й скинув з плечей. Поклав біля дверей, присів навпочіпки, відкрив його і поклав гаманець у задню кишеню — наче хтось збирався перевіряти в мене документи, повний абсурд. Паралельно кинув погляд на Радар, думаючи, як вона сприйме те, що я залишаю її з Дорою. Радар підняла голову, коли я підвів­ся й відчинив двері, а потім знову поклала, цілком задоволена, що можна залишатися на місці й дрімати. А чом би й ні? У пузі повно гарячої їжі, поряд — подруга.

До широкого битого шляху пролягала стежка, обабіч якої росли маки. Інші квіти там теж були, але напівзів’ялі або геть в’ялі. Я озирнувся. Над дверима був прибитий великий дерев’яний черевик, яскраво-червоний, такий, як носила Дора. Я подумав, що це, напевно, вивіска. Дора стояла під черевиком, усміхнена, й показувала праворуч, якщо я раптом за минулу хвилину забув, куди треба йти. То був такий материнський жест, що я не міг не усміх­нутися.

— Мене звати Чарлі Рід, мем. Якщо я не сказав, то дякую вам за те, що нагодували нас. Дуже радий нашому знайомству.

Вона кивнула, показала на мене й погладила себе над серцем. Таке перекладу не потребувало.

— А можна ще одне спитати?

Дора кивнула.

— Я ж розмовляю вашою мовою? Правда?

Вона розсміялася і знизала плечима — або не зрозуміла, або не знала, або не вважала суттєвим.

— Добре. Мабуть.

— О’е.

Вона зайшла в хатину й зачинила за собою двері.

На початку стежини була вивіска, схожа на ту дошку меню, яку деякі ресторани виставляють на тротуарі. На тому боці вивіски, що дивився праворуч, куди я мав вирушати, не було нічого. А на тому, що виходив наліво, цілком зрозумілою англійською було виведено фарбою чотирирядкову строфу вірша:

Я стояв і дивився на цю табличку довше, ніж потрібно було, щоб її прочитати. Стало зрозуміло, звідки взялося взуття, яке вона ремонтує. Але не це мене зупинило, а знайомий почерк. Я його бачив у списках покупок і численних конвертах, які клав у поштову скриньку на Платановій біля будинку номер один. Табличку написав містер Боудітч бозна-скільки років тому.

5

Іти без наплічника було легко й добре. Озиратися в пошуках Радар і не бачити її добре не було, але я був певен, що з Дорою вона в безпеці. Я не дуже орієнтувався в часі, бо телефон вийшов з ладу, а з постійною хмарністю я навіть приблизно не міг вимірювати час за сонцем. Воно було десь там, угорі, але світило крізь хмари лише тьмяною плямою. Я вирішив, що скористаюся давнім способом перших поселенців вимірювати час і відстань: пройду три-чотири «погляди», а якщо й доти не буде ані сліду гуаски, розвернусь і піду назад.

Крокуючи, я думав про табличку з чотиривіршем. Ресторанна дошка меню була б списана з обох боків, щоб люди бачили її, йдучи і в один бік, і в другий. А на цій вір­шик був лише з одного боку, тобто транспорт на дорозі їздив лише в один бік: до будинку, який я повинен знайти. Я не розумів, чому так, але, може, гуаска розповість. Якщо така істота насправді існує.

Я дійшов до кінця свого третього погляду, де дорога підіймалася на горбатий дерев’яний міст (річище струмка під ним було сухе), коли почув гучні сигнали. Не клаксони машин, а перегуки птахів. А коли добрався до найвищої точки мосту, праворуч від себе побачив будинок. На лівому боці дороги більше не було маків; ліс тут підступав аж до краю дороги. Цей будинок був значно більший за хатинку черевичниці, майже схожий на ранчо у фільмах на каналі «TCM Вестерни», і з флігелями: два великі, один малий. Найбільша прибудова, напевно, була клунею. Я прийшов на ферму. За нею виднівся великий сад з охайними рядами всілякої рослинності. Я не знав усього, що там росло, — садівник-городник з мене ніякий, — але кукурудзу впізнав. Усі споруди були так само старі й сірі, як шкіра черевичниці, але на вигляд здавалися досить міцними.

Перегуки птахів були гусячим ґелґотом, щонайменше дюжини гусей. Вони оточили жінку в блакитній сукні й білому фартуху. Фартух вона підіймала однією рукою, а другою розсипала жменями корм. Гуси жадібно кидалися за ним, гучно лопотіли крилами. Неподалік їв з бляшаної годівниці білий кінь, худий і старий. У думках зринуло ви­значення «хворий на шпат», але оскільки я точно не знав, що таке «шпат», гадки не мав, чи це правильно. На голові в коня сидів метелик — на моє полегшення, звичайного розміру. Коли я наблизився, метелик пурхнув і полетів.

Напевно, вона помітила мене краєм ока, бо підвела погляд і застигла — одна рука глибоко в кишені піднятого фартуха, гуси купчаться й лопотять крильми в неї під ногами, ґелґочучи, випрошуючи ще.

Я теж застиг, бо зрозумів, що намагалася сказати Дора: гусопаска. Але застиг не тільки тому. У неї було розкішне темно-пшеничне волосся, зі світлими пасмами де-не-де. Водоспадом воно спадало на плечі. Вона мала великі ­блакитні очі, погляд яких був такий не схожий на Дорину постійну напівстерту примруженість. Рожеві щічки. Дів­чина була молода і не просто симпатична, а вродлива. Лиш одне затьмарювало її казкову красу. Між носом і підбо­ріддям не було нічого, крім вузлуватої білої лінії, схожої на шрам від тяжкого поранення, яке давно загоїлося. На правому кінці шраму була червона пляма завбільшки з монетку, що нагадувала крихітний нерозкритий бутон троянди.

У гусопаски не було рота.

6

Коли я підходив до неї, вона зробила крок до одного з флігелів, можливо, барака. Звідти вийшло двоє сірошкірих чоловіків. Один тримав у руці вила. Я зупинився, згадавши, що я не лише чужак, а ще й озброєний. І підняв порожні руки:

— Я друг. Шкоди не завдам. Мене прислала Дора.

Ще кілька секунд дівчина-гусопаска стояла цілковито нерухомо, вирішуючи. А потім вийняла руку з фартуха й розсипала ще жменю кукурудзи та зерна. Другою рукою вона спершу показала робітникам: зайдіть, а потім підкликала мене, щоб підійшов. Я так і зробив, але поволі, не опускаючи рук. Трійця гусей, махаючи крильми й ґел­ґочучи, підбігли до мене, побачили, що руки порожні, й поквапилися назад до дівчини. Кінь роззирнувся навколо і повернувся до свого обіду. Чи може, то була вечеря, бо розмита пляма сонця вже хилилася до лісу на тому боці дороги.

Гусопаска продовжила годувати своє птаство. Здавалося, після першого переляку її більше не турбувала моя присутність. Я стовбичив на краю її подвір’я, не знаючи, що сказати. Спало на думку, що нова подруга Радар, мабуть, мене розіграла. Я спитав, чи гуаска розмовляє, і Дора кивнула, але також усміхнулася. Кльовий розіграш — відправити хлопця розпитувати молоду жінку без рота.

— Я чужинець, — сказав я.

Це було тупо, бо вона сама бачила. Просто мене при­голом­шила її краса. Чомусь той шрам, який напевно був ротом, і пляма біля нього цю красу навіть підсилювали. Не сумніваюся, це звучить дивно, може, навіть збочено, але то була правда.

— Я… ай!

Гусак дзьобнув мене в гомілку. Її це розвеселило. Вона сягнула рукою у фартух, вийняла звідти рештки корму, згорнула крихітний кулачок і простягла мені. Я розкрив долоню, і вона насипала на неї купку пшениці, змішаної з подрібненою кукурудзою. Другою рукою вона підтримала мою, щоб не тремтіла, і доторк її пальців пробив мене, мов струмом. Я був зачарований. Будь-який хлопець на моєму місці був би зачарований, так я собі думаю.

— Я прийшов сюди, бо моя собака постаріла, а друг сказав, що в тому місті… — я показав пальцем, — можна її омолодити. Я вирішив спробувати. В мене приблизно тисяча запитань, але я бачу, що ви не… ну… не зовсім можете зараз…

На цьому я замовк, щоб не молоти язиком далі, й розсипав рукою корм гусям. Відчуваючи, як палають щоки.

І це теж неначе розвеселило її. Опустивши фартух, вона його обтрусила. Гуси підбігли ближче, щоб поласувати рештками порохняви, а потім віддалилися до клуні, про щось завзято пліткуючи між собою. Гусопаска підняла руки над головою, від чого тканина сукні натяглася на прегарних грудях. (Так, я помітив — подайте на мене в суд.)

Старий кінь підняв голову й побрів до неї. Я побачив, що в гриву йому вплетені різнобарвні скельця і стрічки. Такі прикраси свідчили, що це кобила. А наступної миті я в цьому пересвідчився, бо кінь заговорив жіночим голосом:

— Я відповім на деякі твої запитання, бо тебе прислала Дора, а ще тому, що моя хазяйка впізнала пояс із гарними синіми камінцями, який на тобі.

Ані пояс, ані револьвер 45-го калібру в кобурі кобилу не цікавили — вона дивилася кудись на дорогу й дерева на тому боці. На пояс із кончо дивилася гусопаска. А потім знову звернула погляд пронизливо-блакитних очей до мене.

— Ти прийшов від Адріана?

Голос лунав від коня — принаймні десь із того району, — але я бачив, як рухаються в дівчини м’язи горла й навколо того місця, що колись було ротом.

— Ви черевомовиця! — випалив я.

Вона усміхнулася самими очима і взяла мене за руку. Від цього знову пробило струмом.

— Ходімо.

І гусопаска повела мене за ріг фермерської садиби.