Казка

1

Ми піднімалися сходами. Ще б пак. Коли тебе тримають у буцегарні «Глибока Малейн», сходи стають способом життя. Через десять хвилин підйому Хеймі вже ледве дихав. Ай схопив його за руку й потяг за собою:

— Ходу, ходу, ходу, Нікчемо! Не збавляй темпу, бо татусь дасть прочухана!

Ми вийшли на широкий сходовий майданчик із двостулковими дверима. Один із нічних солдатів, що йшли на чолі цього клятого параду, підняв руки, й двері відчинилися. З того боку був інший, чистіший світ: обкладений білими кахлями коридор із начищеними до блиску газовими світильниками. Коридор являв собою спрямований угору пандус, і коли ми йшли в незвично яскравому світлі (яке сліпило й змушувало мене мружитись, і не тільки мене), я відчув запах, знайомий з десятків роздягалень — хлор: вальки його лежать у пісуарах, а ще його додають у дезінфекційні ванночки для ніг.

Чи знав я тоді, що таке «тренування»? Так, звісно. Чи розумів, чим є так званий «Чесний двобій»? Авжеж. У камерах ми тільки їли, спали й розмовляли. Я був обережний із запитаннями, намагаючись підтримувати легенду, що належу до релігійної громади Уллума, тому більше слухав, ніж говорив. Але мене все одно вражав той спрямований угору коридор, який усім виглядом свідчив про свою належність до якогось сучасного й чудово обладнаного спорткомплексу в одному з тих кампусів, де спорт — це ого-го яка велика справа. Лілімар зруйнований ущент — трясця з ним, весь Емпіс також — і його туди ж, але цей коридор мав пречудовий вигляд, і я був майже впевнений, що те, куди він веде, також має бути пречудовим. А може, й ще кращим. І не помилився.

Скоро по боках замелькали двері, й над кожними горів газовий світильник із ковпаком. На перших трьох був напис «КОМАНДИ». На четвертих — «СПОРЯДЖЕННЯ». На п’ятих — «СУДДІ». Пройшовши повз ці останні двері (все ще бувши хвостовим Чарлі[54], вибачте за каламбур), я глянув на них краєм ока, і «СУДДІ» перетворились на безладне нагромадження рунічних символів, як на водійських правах Поллі, коли Келлін мені їх показував. Я повернув голову на мить, тільки щоб знову побачити напис «СУДДІ», — і на плече опустилась гнучка палиця. Не дуже сильно, але достатньо, щоб привернути мою увагу.

— Ворушись, дитятко!

Попереду коридор закінчувався спалахом яскравого світла. Я рушив за іншими на ігрове поле… але ж яке то було ігрове поле! Я витріщався навколо, як той селюк з Уллума, за якого себе видавав. Я пережив багато потрясінь відтоді, як вийшов із тунелю між моїм світом і Емпісом, але ще ніколи до того моменту мені не спадало на думку: «Я, мабуть, сплю».

Величезні газові світильники в тримачах, схожих на ті, які я вже бачив по той бік палацового муру, облямовували чашу стадіону, яким могла б пишатися бейсбольна команда класу Triple-A. Вони випускали в небо яскраві факели синьо-білого полум’я, які відбивались від повсюдних хмар.

Небо. Ми були зовні.

Більше того, була ніч, хоча для нас день тільки починався. Це мало сенс, якщо наші скелети-викрадачі не могли існувати при денному світлі, але було дивно усвідомлювати, що мої звичні ритми неспання і сну перевернулися з ніг на голову.

Ми перетнули ґрунтову доріжку й вийшли на зелену траву пружного дерну. Я бував на багатьох ігрових полях — бейсбольних, футбольних — схожих на це, але вони ніколи не були ідеально круглими. У яку ж гру тут грають? Важко сказати, але вона має бути дуже популярною, бо спіральні доріжки, які вели сюди, й ряди сидінь, що оточували поле й піднімались аж до круглого краю стадіону, мали означати: це щось таке, що приваблює тисячі вболівальників Емпісу.

Я побачив три зелені шпилі, які здіймались у хмари просто попереду. Праворуч і ліворуч від мене стояли кам’яні башточки. На деяких парапетах між башточками вештались нічні солдати у своїх палаючих блакитних саванах і дивилися вниз, на нас. На шляху до сонячного годинника я міг бачити тільки верхній вигин стадіону, оскільки він був заглиблений у задній частині території палацу.

Десь там — мабуть, біля основ тих трьох зелено-скляних шпилів — були тронна зала й королівські покої. Так само як магазини вздовж широкого Шляху Ґаллієнів, то були місця для найбільших можновладців. Мені здавалося, що це місце важливе для простих людей, і я аж ніби бачив, як вони в ігрові дні стікаються сюди яскравими спіральними доріжками, прибувають з Узбережжя і Деска, може, навіть із Уллума й Зелених островів, несуть кошики з їжею і співають гімни своїх команд або скандують їхні назви.

Гнучка палиця опустилась на мою руку, цього разу сильніше. Я обернувся і побачив усміхнений череп у похмурій напівпрозорій оболонці обличчя.

— Кінчай витріщатись, як останній ідіот! Час побігати, дитятко! Поворушити ніжками!

Айота вивів нашу зграю на кругову доріжку, яка межувала з круглим, божевільно зеленим полем. Решта бігла за ним по двоє і по троє. Хеймі був останній. Не дивно. Над тим, що, на мою думку, було передньою частиною поля, нависала якась простора кімната, схожа на вітальню просто неба; для завершення картини не вистачало шикарної люстри. М’які крісла, як у ложах на бейсбольному стадіоні «Поле гарантованої ставки» в Чикаго, стояли обабіч того, що, очевидно, було почесним місцем. Воно було не таке велике, як трон Хани, в якому вона охороняла задній вхід у палац (ну, коли не їла і не спала), але сидіння дуже широке, а підлокітники — нахилені назовні, наче той, хто мав привілей сидіти в ньому, являв собою тіло розрослої версії вище від дупи. Там було порожньо, але в м’яких кріслах по обидва боки від почесного місця сиділо кілька людей і спостерігало, як ми повз них бігаємо. То були цілі люди в гарному вбранні, тобто не в лахмітті, як більшість із нас.

Серед них — жінка з дуже блідим обличчям, і я вирішив, що то якийсь особливий макіяж. На ній була довга сукня з гофрованим коміром. На пальцях і шпильках виблискували коштовні камені. Усі в цьому люксі пили з фужерів щось схоже на пиво чи ель. Один чоловік побачив, що я дивлюсь у їхній бік, і підняв свій фужер, ніби адресуючи мені тост. У всіх на обличчях був вираз, який я б назвав нудьгою, злегка приправленою помірним інтере­сом. Я одразу їх зненавидів, як в’язень, котрого дубасять гнучкими палицями, може ненавидіти купку гарно вбраних гультяїв, які вальяжно віддавлюють у м’яких кріслах свої випещені зади, просто перебуваючи час.

«Це місце було збудоване не для таких гівнюків, — спало мені на думку. — Не знаю, звідки я це взяв, але так я думаю».

Гнучка палиця цьвохнула цього разу по моїх сідницях у штанях, що ставали дедалі бруднішими. Обпекло наче вогнем.

— Ти що, не знаєш, що неввічливо витріщатися на своїх володарів?

Я вже почав ненавидіти ті комахоподібні дзизкучі голоси також. Здавалося, ти чуєш не одного Дарта Вейдера, а цілий взвод Дартів. Я прискорився та обійшов Стукса. Коли я його минав, він скрутив мені на пальцях емпісаріанську пташку. Я віддарувався такою самою.

Я протовплювався поміж товаришами з «Глибокої Малейн», отримавши дружнього штурхана від Тома і жорсткішого, не такого дружнього — від трохи карячконогого здоровила на ім’я Амміт.

— Дивись куди пхнешся, уллі, — сказав він. — Тут нема бога, який би тебе захистив. Ти залишив усе це позаду.

Я залишив його позаду, і то з превеликим задоволенням. Навіщо дозволяти всіляким дратівливим співкамерникам псувати собі життя, яке й так паскудне.

У центрі поля лежали речі, знайомі мені за різними тренуваннями, починаючи ще з дитячого футболу та хокею. Там була подвійна лінія чогось, схожого на дерев’яні залізничні шпали. Були великі матер’яні мішки з якимись круглими опуклостями, що могли бути тільки м’ячами. Був ряд жердин, обмотаних мішковиною. На верхній частині кожної було грубо намальоване похмуре обличчя. Емпісаріанські тренувальні манекени, не інакше. Там були мотузки з кільцями на кінцях, які звисали з Т-подібного бруса, а також широка дошка на високих козлах із квадратом сіна з одного боку. А ще я бачив плетений кошик, повний чогось схожого на держаки сокир. Мені було байдуже, які вони на вигляд. Тренер Гаркнесс змушував нас виконувати вправи, які можна назвати садистськими, але гамселити один одного дрючками? Ні.

Я опинився попереду натовпу, коли ми добігли через поле до ділянки бігової доріжки якраз напроти VIP-ложі. Тут я порівнявся навіть з Айотою, який біг, закинувши голову назад, випнувши груди й потужно працюючи притиснутими до тулуба ліктями. Йому б ще в руки по гантелі — і був би викапаний дядько середнього віку з мого району вдома, який намагається підтримувати форму. Ну, можна ще спортивний костюм.

— Хочеш наввипередки? — запропонував я.

— Ще чого? Щоб ота сучка Петра з рештою робили ставки на переможця? — Він тицьнув великим пальцем у вичепурених цілих людців, які розслаблялися з освіжальними напоями. До них доєдналися ще двоє. Ну просто тобі коктейльна вечірка, їй-бо. Компанію захищали двоє нічних солдатів. — У нас і так проблем навалом, чи ні?

— Гадаю, що так.

— Звідки ти, в біса, насправді, Чарлі? Ти не уллі.

Од відповіді мене врятувало видовище того, як Хеймі сходить з треку. Він поплентався до куп різноманітного тренувального спорядження, опустивши голову й здіймаючи худі груди. Між плетеним кошиком з бойовими палицями (не знаю, чим іще вони могли бути) і манекенами з похмурими пласкими обличчями стояло кілька лавок і стіл, заставлений глиняними маленькими, як для кави, чашечками. Хеймі взяв одну, випив її вміст, повернув на стіл, а потім сів, спершись руками на стегна та опустивши голову. Стіл охороняв, або ж наглядав за ним, нічний солдат, який глянув на Хеймі, але навіть рукою не ворухнув, щоб ударити його.

— Не здумай зробити те саме, — захекано сказав Ай, — бо відлупцюють до крові.

— А як йому це сходить з рук?

— Бо вони знають, що йому не до снаги робити це лайно. Він містер Нікчема, еге ж? Але він цілий, і без нього нас знову буде тридцять.

— Не розумію, як… Тобто, коли почнеться «Чесний двобій»… припустімо, що це колись станеться… як вони можуть сподіватися, що він, ну… боротиметься.

— А вони й не сподіваються, — сказав Ай, і я помітив дивну нотку в його голосі. Це могло бути співчуття. Чи, може, товариськість. Це не значить, що йому подобався Хеймі; це значить, що йому не подобалась ситуація, в якій ми опинились. — Ти що, ніколи не задихуєшся, дитятко? Ще коло, і я сидітиму на лавці біля Нікчеми, і хай лупцюють мене своїми дрючками скільки влізе.

Я хотів сказати йому, що займався багатьма видами спорту, але тоді він би мене запитав якими, а я навіть не знав, яким видом спорту займалися на цьому здоровенному зеленому жетоні для гри в «блішки»[55].

— Я підтримував форму. Принаймні до того, як потрапив сюди. І можеш називати мене Чарлі, а не «дитятко», гаразд? «Дитятко» — це так вони нас називають.

— Хай буде Чарлі. — Ай тицьнув пальцем у Хеймі, який пригнічено сидів на лавці, уособлюючи тяжку тугу. — Отой бідака безклепкий — просто для галочки. Гарматне м’ясо.

Тільки він не казав «бідака безклепкий» і «гарматне м’ясо». Так мій розум переклав ужиті ним вирази.

— Вони хочуть якомога швидше заповнити недобір.

«Як номер один проти номера шістнадцять у турнірі NCAA “Великий танець”[56]», — подумав я.

Ми знову добігали до VIP-ложі, і цього разу була моя черга тицяти пальцем у пишно вдягнених людей, які спостерігали за нами. Це коли вони не розмовляли одне з одним, оскільки було видно, що їхні теревені, не знаю вже про що, для них набагато важливіші, ніж обідранці внизу, які чогось там хекали й метушились. Ми були просто приводом для того, щоб їм зібратись, як отим хлопцям у нас вдома, які вчащають повитріщатися на футбольні тренування. Позаду нас розтяглася вервечкою решта нашої команди, а двоє хлопців — Дабл і ще один на ім’я Янно — склали компанію Хеймі на лавках.

— Скільки їх там?

— Що? — Айота вже теж почав задихатися. А я все ще вільно дихав. — Прихильників Елдена? — «Прихильників» він сказав із притиском, немов узяв у лапки. — Не знаю. Двадцять. Може, тридцять. Може, ще кілька. Ота сучка верховодить ними, бо вона коханка Вбивці Польоту.

— Петра?

— Еге ж, вона.

— І це всі?

Перш ніж він устиг відповісти, з проходу під VIP-ложею вийшов мій старий заклятий друг Аарон, розмахуючи гнучкою палицею, наче диригент, який дає знак оркестру починати виконання першого номера програми.

— Всередину! — загукав він. — Всі всередину!

Айота побіг до спорядження в центрі поля, я — з ним. Більшість в’язнів хекали й відсапувались. Джая з Еріс нахилились, спершись руками на коліна, відновлюючи дихання. Потім вони приєднались до решти за столом з маленькими чашками. Я вихилив одну. Загалом це була вода, але в ній було щось кислувате, що викликало приплив енергії. Я все ще вільно дихав, та коли випив ту чашечку, то відчув, що дихаю на повні груди.

Разом із Аароном, тепер на полі було п’ятеро нічних солдатів, які півколом стояли перед нами. Ще двоє охороняли VIP. Тих, що витріщались на нас із парапетів, було легко порахувати завдяки їхнім блакитним аурам: дванадцять. Значить, всього дев’ятнадцять, і я подумав, що їх десь стільки й було, коли вони гналися за нами з Радар, а ми бігли до зовнішніх воріт. Двадцять, якщо врахувати Келліна, якого або не було, або він спостерігав з парапетів. Це були всі? Якщо так, то в’язнів насправді було більше, ніж охоронців. Я не хотів розпитувати Ая, бо Аарон, схоже, спостерігав за мною.

— Гарна пробіжка! — сказав Стукс.

— Краща за секс! — підтвердив Фреммі.

— Тільки не з тобою, — сказав Стукс.

— Так, — погодився Фреммі, — я справді даю гарний секс.

Я простяг руку по ще одну чашку, але один із наших охоронців замахнувся на мене палицею.

— Нє, нє, по чашці на клієнта, дитятко.

Правда, він сказав щось інше, а не «по чашці на клієнта».

2

Потім настав ігровий час, загалом не такий жорстокий, як футбольне тренування. Так і було аж до кінця.

Почалося з м’ячів. Їх було шістнадцять у трьох мішках. Вони нагадували пляжні м’ячі, але були вкриті якоюсь сріблястою речовиною, яка робила їх важчими. Наскільки я розумів, це й було срібло. У ньому я побачив своє спотворене відображення: замурзане обличчя, брудне волосся. Я вирішив не мити голову, хоч яка вона засмальцьована. Я не вважав себе «справжнім принцом, який прийшов, щоб урятувати нас», не міг урятувати навіть себе, але я не хотів виділятися. Я бачив у палаці камеру тортур і не мав бажання там гостювати.

Ми вишикувались у два ряди по п’ятнадцять. Хеймі був зайвий, і один з охоронців гнучкою палицею наказав йому підкидати й ловити шістнадцятий м’яч. Що Хеймі і робив, але досить апатично. Він усе ще задихався після підйому похилим коридором і незавершеної пробіжки по колу бігової доріжки. Він помітив, що я на нього дивлюсь, і усміхнувся у відповідь, але очі над усмішкою були спустошені. З таким же успіхом він міг зробити собі на лобі татуювання «Я ПОМРУ ПЕРШИЙ».

Усі інші перекидались обтяженими м’ячами — приблизно п’ять фунтів. У цій вправі не було чогось особливого — просто розминка рук і верхньої частини тіла, але чимало моїх співкамерників явно не тяжіли до спорту в колишньому житті, бо зчиняли багато незграбної метушні. Мені було цікаво: невже до повалення Монархії Метеликів (ненавмисний каламбурчик) усі вони були еквівалентом «білих комірців» у місці, яке називали Цитаделлю? Дехто був у непоганій формі, деякі мали хорошу підготовку — Ай, Еріс, Том, Аммет, — але решта були досить неповороткі. Тренер Гаркнесс назвав би їх клеєногими. Фреммі й Стукс були клеєногими, Джая і Дабл теж. Доммі мав гарні фізичні дані, але ж у нього кашель. Ще був Хеймі — Нікчема, як казав Айота.

Я був у парі з Айотою. Він зробив серію м’яких ударів, я — те саме. Нам сказали відступати на крок назад після кожної пари ударів. Через десять хвилин такої розминки нас знову погнали на пробіжку. Хеймі старався щосили, але скоро перейшов на крок. Цього разу я біг підтюпцем, загалом байдикуючи. Амміт легко наздогнав мене, хоча через карячконогість він розхитувався з боку на бік, як буксир на невеликій хвилі. Коли ми минули VIP-ложу, він звернув і знову штурхонув мене, тільки цього разу це був не штурхан, а старий добрий удар плечем. Я не чекав такого і заорав носом. Джая перечепилась через мене і з бурчанням упала на коліна. Інші нас обійшли.

Нарешті ми привернули увагу напиндюченого панства в ложі. Вони дивились на Джаю і на мене, тицяли пальцями, потішались і реготали так, як ми з Енді й Берті могли б зубоскалити з якогось дешевого фарсу в кіно.

Я допоміг Джаї підвестись. Один її лікоть кровоточив. Я запитав, чи вона в порядку. Вона сказала, що так, і побігла далі, бо тут-таки підскочив нічний солдат. Він замахувався палицею:

— Жодних доторків, дитятко! Нє, нє, нє!

Я підняв руку, почасти аби показати, що зрозумів, а більше для того, щоб відбити удар гнучкої палиці, якщо йому схочеться запустити її мені в обличчя.

Нічний солдат відступив на крок. Я наздогнав Амміта:

— Навіщо ти це зробив?

Його відповідь була точнісінько такою, яку я міг почути від будь-якого з численних тупоголових альфа-самців-­початківців, з якими займався спортом багато років. Якщо ви брали участь у змаганнях, особливо в середній школі, то знаєте, про що я. Це ті молодики, які закінчують тим, що у двадцять-тридцять років огинаються під парканами, де проходять тренування, обпиваються пивом і розбазікують про золоті деньочки своєї слави.

— А мені так захотілось.

Це означало, що Амміт потребує уроку. І якщо він його не отримає, то штурхани, стусани й підніжки ніколи не скінчаться.

Ми пробігли одне коло, потім нас відправили на кільця і звеліли підтягуватись. Половина моїх товаришів змогли підтягтися п’ять разів; шестеро чи семеро спромоглися на одне-два підтягування; я зробив дюжину підтягувань, а далі мені по-дурному закортіло повипендрюватись.

— Дивіться! — гукнув я Аю і Хеймі.

Я знову підтягся і виконав вправу «оббілуй кота»[57] — підняв ноги над головою, закинув їх назад і зробив ідеальний переворот на триста шістдесят градусів. Не встиг я приземлитися, як мене шмальнули по попереку, ще й навідліг. Спершу заболіло, а потім немов окропом облило й не відпускало.

— Без фокусів! — гаркнув Аарон. Від гніву його аура заяскравіла, а людська подоба, і так нетривка, майже зникла.

І ось такий собі фактик: вам може здатися, що з часом ви звикнете до того, що вас тримають у полоні живі мерці, однак звикнути до цього неможливо.

— Без фокусів! Зламаєш собі зап’ястя чи ногу, і я з тебе шкуру злуплю!

Я дивився на нього знизу вгору, сидячи навпочіпки, вишкіривши від напруги й болю зуби, спираючись на землю пальцями лівої руки. Аарон відступив на крок, але не тому, що злякався, а щоб мати якнайбільше місця для розмаху своєю чортовою палицею.

— Хочеш підійти до мене? Давай! Якщо тобі щось неясно, я тебе зараз навчу!

Я похитав головою, через що брудне волосся впало на лоб, і дуже повільно підвівся. Я був більший за нього і важчий фунтів на сто — він фактично був мішком з кістками, — але його захищала аура. Чи хотів я отримати удар струмом? Звісно, ні.

— Прошу вибачення, — сказав я, і на мить мені здалося, що він сторопів так само, як і Персі, отримавши від мене подяку. Він жестом наказав мені приєднатися до решти.

— Бігом! — гаркнув він на нас. — Ану побігли, мавпи!

Було вжито інше слово, а не мавпи, але відбулась чергова ментальна заміна. Ми пробігли ще коло (цього разу Хеймі навіть не намагався це зробити), випили ще порцію енергетичного напою, а потім нас повели до манекенів.

Аарон трохи відступив. Його замінив хтось із решти нічних солдатів.

— Перший, хто вб’є ворога, отримає торт! Торт першому вбивці! Підійдіть і виберіть по манекену!

Нас було тридцять один, а манекенів тільки дванадцять. Ай схопив мене за руку й прогарчав:

— Спочатку подивись, як це робиться!

Я не сподівався на таку корисну пораду, але був дуже задоволений цим. Підбадьорені можливістю отримати у винагороду торт, дванадцятеро моїх товаришів-бранців швидко виступили наперед, і кожен доторкнувся до обра­ної жердини, обмотаної мішковиною. Серед них були Еріс, Фреммі зі Стуксом, Дабл і Амміт.

— А тепер відійдіть!

Вони відступили аж до столу.

— І вбийте ворога!

Вони рвонули вперед. Більше половини з них ледь відсахнулись перед зіткненням — це було майже непомітно, але я побачив. Троє врізались у свої жердини на повному ходу. Еріс ударила щосили, але вона була худа, і пластина зі злісною фізіономією тільки ледь ворухнулась на вершечку жердини. Той самий результат був у хлопця, який теж не здригнувся перед зіткненням. Його звали Мерф. Удар Амміта не викликав сумнівів. Пластина з його жердини злетіла і впала футів за десять від нього.

— Торт для нього! — проголосив Аарон. — Ось цей отримує торт!

Глядачі у VIP-ложі на чолі з блідою жінкою зааплодували. Амміт підняв стиснуті в кулаки руки і вклонився їм. Не думаю, що він уловив сатирично-знущальні нотки тих вітань. Бо не був, як кажуть, найгострішим ножем у шухляді й найяскравішою лампочкою в хаті.

На місце першої дюжини стали наступні дванадцятеро, але Ай знову схопив мене за руку, і я залишився на місці. Цього разу нікому не вдалося збити диск. Серед тих, хто ще мав нагоду спробувати удачі, були Ай, Хеймі, Джая і я.

— Відійдіть!

Ми виконали команду.

— І вбийте ворога!

Я побіг до своєї жердини, опустивши й наставивши для удару праве плече — моє найсильніше, — навіть не думаючи про це. Я був абсолютно впевнений, що зможу вдарити по майже голій жердині достатньо сильно, щоб збити злючу морду-пластину. Але відсахнувся перед зіткненням, так само як і ті кілька в’язнів, за якими щойно спостерігав. Моя пластина майже не ворухнулась, тоді як Айотина зірвалась і полетіла майже на таку відстань, як в Амміта. Цього разу у VIP-ложі ніхто й не думав аплодувати; вони знову занурились у розмови.

Аарон відійшов до проходу під VIP-ложею, і там до нього приєднався Келлін. Сьогодні він був без смокінга; Верхов­ний Володар був у вузьких габардинових бриджах і білій сорочці з відкритим горлом під своєю аурою. Вони разом прямували до нас, і я відчув таке ж дежавю, як тоді, коли побачив тренувальне спорядження і стіл з напоями. Келлін і Аарон могли бути головним тренером і помічником. Це було не просто тренування для в’язнів, а серйозна справа. Незабаром мав відбутися «Чесний двобій», і я подумав, що Келлін з Аароном відповідальні за те, щоб це було гарне шоу.

— Палиці! — крикнув Аарон. — Тепер палиці!

При цьому в ложі всі пожвавились, виявляючи набагато більшу цікавість, ніж досі. Навіть нічні солдати, що несли варту на парапетах, аж наче виструнчились.

Ми пішли до плетеного кошика з бойовими палицями. Вони були схожі на дерев’яні мечі для тренувань у японських бойових мистецтвах, але без рукоятей — приблизно три фути завдовжки й звужені з обох кінців. Дерево було біле, гладеньке, тверде. Ясен, подумав я. Як бейсбольні бити для вищої ліги.

Келлін указав на Еріс. Вона вийшла наперед і взяла одну палицю. Потім він указав на Хеймі, і серце в мене трохи стиснулось. Він узяв палицю й тримав її обома руками за звужені кінці. Еріс тримала свою за один кінець. «Захист і напад», — подумав я. Жоден з них не видавав хвилювання, тільки в Хеймі було перелякане обличчя. Думаю, в нього були підстави.

— Вбий ворога! — гаркнув Аарон голосом, як ніколи сповненим дзижчання.

Еріс замахнулася своєю палицею. Хеймі парирував удар. Вона підійшла до нього збоку, і Хеймі знову відбив напад, але слабко; якби вона замахнулась щосили (чого вона не зробила), то, мабуть, збила б його з ніг.

— Вали його! — верескнув Келлін. — Вали його, суко паршива, бо я сам тебе завалю!

Еріс розмахнулася знизу. Цього разу Хеймі й не подумав відбиватись, і вона вдарила його ззаду під коліна. Він охнув і важко впав на траву. Ложа вибухнула оплесками. Еріс уклонилася їм. Я сподівався, що та компанія далеко й не помітила огиди на її обличчі.

Аарон вперіщив Хеймі по сідницях і ногах гнучкою палицею:

— Вставай! Вставай, купо гною! Піднімайся!

Хеймі ледве звівся на ноги. Сльози градом котилися йому по щоках, з ніздрів звисали шмарклі. Аарон замахнувся палицею для ще одного удару, але Келлін зупинив його одним порухом голови. Хеймі мав перебувати в сякій-такій формі, принаймні до початку змагань.

Еріс залишили для іншого суперника. Було багато парирування, але без сильних ударів. Вони відступили, і їхнє місце зайняла наступна пара. Так воно й пішло далі, зі штурханиною, розмахуванням палицями й парируванням, проте криків «вали його» чи «вбий ворога» більше не було. Правда, Стукс і Фреммі дістали прочуханки від одного з нічних солдатів за лінощі. З того, як вони це сприйняли, я зрозумів, що то не вперше.

Ай був у парі з Томом, Бернд — із Бултом, і врешті залишились я й Амміт. Я здогадувався, що Аарон спеціально так підлаштував, бо бачив штурхан, яким Амміт збив мене з ніг на біговій доріжці. А, може, те побачив Келлін звідкись, де він був перед виходом на поле.

— Палиці! — крикнув Аарон. Господи, як же я ненавидів цей дзизкучий голос. — Тепер ви двоє! Палиці! Подивимось, як ви впораєтесь!

Амміт тримав свою палицю за один кінець: напад. Він посміхався. Я свою тримав обома руками за кінці, впоперек тіла, щоб відбиватись. Принаймні для початку. Амміт уже не раз робив це і не чекав проблем з новачком. Може, мав рацію. Може, ні. Побачимо.

— Вбий ворога! — тепер цю команду вигукнув Келлін.

Амміт рушив на мене без вагань, розгойдуючись із боку в бік на своїх кривих ногах і сподіваючись затиснути мене між столом з напоями і кошиком з бойовими палицями, куди їх поскладали попередні спаринг-партнери після своїх поєдинків. Він підняв палицю і рубонув нею. У цьому рішучому розмахові не було місця сумнівам; він хотів дати мені по голові з такою силою, щоб я гарантовано отримав струс мозку, а то й гірше. У тому, щоб вивести мене з ладу, був сенс. Його могли покарати, але кількість мешканців підземелля скоротилася б до тридцяти, себто «Чесний двобій» було б відкладено, допоки не знайдуть ще двох цілих. Можливо, він навіть вважав, що таким чином геройськи постраждає заради команди, але я в це не вірив. Просто з якоїсь причини Амміт вирішив, що я йому не подобаюсь.

Я напівприсів і підняв свою бойову палицю. По ній він і поцілив замість моєї голови. Я схопився на рівні ноги, відштовхуючи його палицю і пхаючи його назад. Краєм вуха почув ріденькі аплодисменти з VIP-ложі. Я вибрався з-поміж кошика і столу, напираючи на нього й відтискаючи на відкритий простір, де міг максимально застосувати свою швидкість. Ясно, що її було замало, але й Амміт зі своїми кривими ногами зовсім не скидався на хорта.

Він ударив по мені палицею спершу зліва, потім справа. Тепер, на відкритому місці, я легко відбив удари. А ще я розлютився. Дуже. Розлютився, як на Крістофера Поллі, коли зламав йому руку, відлупцював, а потім зламав другу руку. Розлютився, як на батька, коли він запиячив після смерті матері. Я давав йому спокій, не скаржився, що батько п’є запоєм, але свою лють виказував інакшими способами. Дещо я вам розповідав, а про інше мені дуже соромно говорити.

Ми ходили по колу в траві, тупцювали, нахилялись і робили обманні рухи. В’язні мовчки спостерігали. Келлін, Аарон та інші нічні солдати також стежили за нами. У VIP-ложі стихла балаканина коктейльної вечірки. Амміт почав важко дихати, він уже не так швидко орудував палицею. А ще більше не посміхався, і це було добре.

— Ну ж бо, — сказав я. — Йди сюди, ракло жалюгідне. Покажи, на що здатний.

Він кинувся вперед, занісши палицю над головою. Я ковзнув рукою вниз по своїй палиці, міцно вхопив її обома руками за кінець і щосили встромив другий кінець йому в живіт, трохи вище паху. Завданий ним удар припав мені на плече, від чого воно заніміло. Я не відступив. Я впустив свою палицю, простяг ліву руку через плече й вихопив палицю в нього. Вжарив нею його по стегну, розмахнувся і знову дав по тому ж місцю, інтенсивно працюючи власними стегнами, немов збираючись послати потужний лайндрайв прямо в шпарину між захисниками по правому полю.

Амміт заверещав од болю:

— Здаюсь! Я здаюсь!

А мені було начхати на те, що він здається. Я знову розмахнувся і врізав його по руці. Він повернувся й кинувся навтьоки, але йому забило дух. Та ще ті карячкуваті ноги. Я глянув на Келліна, а він знизав плечима й махнув рукою в бік мого колишнього ворога, мовляв, як хочеш. Принаймні так я це сприйняв. Я погнався за Аммітом. Я міг би вам сказати, що думав про той поштовх плечем і про те, як уся компанія в ложі реготала, коли я впав. Міг би сказати, що думав про те, як Джая перечепилась об мене і з розмаху гримнулась на землю. Я навіть міг би вам сказати, що хотів застерегти кожного, кому б спало на думку зв’язатися зі мною — новачком. І все це було б неправдою. Ніхто з інших в’язнів не виявляв до мене ані найменшої ворожості, крім хіба що Ая, та й то було ще до того, як він зі мною трохи роззнайомився.

У мене просто руки свербіли полатати цьому тупакові ребра.

Я двічі жахнув його по дупі, гарненько так врізав. Другий удар повалив його на коліна.

— Здаюсь! Здаюсь! Я здаюсь!

Я підняв свою бойову палицю над головою, але не встиг її опустити, як Верховний Володар схопив мене за лікоть. Знову з’явилося жахливе відчуття, що мене доторкнувся голий дріт під напругою і що з мене висотують усі сили. Якби він потримав мій лікоть ще трохи, я б вирубився, як тоді біля зовнішніх воріт, але він відпустив.

— Досить.

Долоні в мене розтулились, і я впустив палицю. Потім присів на одне коліно. VIP-гості аплодували й вітали. У мене все пливло перед очима, але я побачив високого хлопця зі шрамом на щоці, який щось шепотів до білолицьої жінки і ніби ненавмисне накривав долонею одну з її грудей.

— Підводься, Чарлі.

Мені це вдалось. Келлін кивнув Ааронові.

— Тренування закінчене, — проголосив Аарон. — Усім випити ще по одній порції напою.

Не знаю, як іншим, але мені це точно було потрібно.

3

Охоронці відвели нас в одну з кімнат для команд. Вона була звичних для мене стандартів, велика й розкішна. Вгорі висіли електричні лампи, але, схоже, не під’єднані до старого генератора, і їх замінили додаткові газові світильники. Підлога й стіни були викладені білою кахляною плиткою ідеальної чистоти, принаймні поки ми не наносили грязюки… й не заплямували її кров’ю після боїв на палицях. Я подумав, що це приміщення, мабуть, прибирали сірі люди, хоча зараз їх не було видно. Тут був жолоб із проточною водою, куди можна було помочитися, що й зробили кілька чоловіків. На обох кінцях містилися порцелянові сидіння з отворами посередині. Я здогадався, що вони призначались для жінок, хоч ані Джая, ані Еріс ними не скористалися. Вони скинули футболки так само, як і чоловіки, не виказуючи й тіні сором’язливості. Джая отримала кілька ударів бойовою палицею, і її ребра були в синцях.

З одного боку кімнати стояли дерев’яні ящики, де члени команд зберігали своє майно (нам, звісно, зберігати було нічого). З другого боку тяглася довга полиця з відрами для миття. В кожному плавала ганчірка. Мила не було.

Я зняв сорочку, раз по раз кривлячись від болю в різних місцях — переважно від ударів гнучкими палицями. Найбільше болів поперек. Рану там я не бачив, але відчував кров, яка підсихала й липнула.

Кілька людей уже були біля відер, миючи верхню частину тіла, а деякі поспускали штани й мили решту. Може, й варто було би проминути подробиці свого обмивання, але цікаво відзначити, що в Емпісі, як у Франції (принаймні так стверджується в пісеньках), спідньої білизни не носять.

До мене пришкандибав Амміт. Охоронці не пішли з нами, а отже, нас нікому було б рознімати, якби він схотів реваншу. Мене це влаштовувало. Я пригнувся, з оголеним торсом, весь у старій грязюці (їй на той час було вже кілька тижнів), і стиснув кулаки. І тут сталося дивовижне. Ай, Фреммі, Стукс і Хеймі стали переді мною в ряд, обличчями до Амміта.

Карячконогий чолов’яга похитав головою і приклав нижню частину долоні до чола, наче в нього боліла голова:

— Нє, нє. Я не вірив, але тепер вірю. Можливо, вірю. Ти справді…

Айота ступнув уперед і затулив Амміту рот рукою, перш ніж той договорив. Другою рукою він указав на решітку, через яку, мабуть, подавали тепло в ті часи, коли цей стадіон — і місто, яке він обслуговував, — ще функціонували. Амміт прослідкував за його поглядом і кивнув. Явно відчуваючи біль, він став переді мною на одне коліно й знову приклав долоню до лоба:

— Прошу вибачення, Чарлі.

Я відкрив рота, щоб сказати: «Без проблем», але ви­йшло ось що:

— З радістю приймаю твоє вибачення. Підведись, Амміте.

Тепер усі дивились на мене, а деякі (тоді ще не Айота) також приклали долоні до лобів. Не могла ж у всіх боліти голова одночасно — отже, то мав бути салют. Вони вірили в щось абсолютно безглузде. І все ж…

— Помийся, Чарлі, — сказав Ґаллі. Він простяг руку до одного з відер. Еріс взагалі була зайнята чимось, геть мені незрозумілим. Вона йшла нахильці вздовж полиці й лашпотіла попід нею. — Давай. Приведи себе в порядок.

— І волосся теж, — сказав Ай. І коли я завагався, додав: — Усе гаразд. Їм треба побачити. І мені теж. — А потім додав ще: — Вибач, що обіцяв нагодувати тебе грязюкою.

Я запевнив його, мовляв, не образився, не згадуючи, що за своє життя якої дурні тільки не наслухався. Тут ішлося не тільки про спорт; це була чоловіча справа.

Я підійшов до відра й викрутив ганчірку, яка там плавала. Потім умився, помив шию, під пахвами й живіт. І весь час, поки я мився, мені було нестерпно важко відчувати на собі чужі погляди. Коли я помив усе, куди зміг дотягтися, Джая попросила мене повернутися. Потім вона помила мені спину. Дуже обережно промила те місце, де була рана, якою Аарон нагородив мене за мій «тріумф» на кільцях, але я все одно здригнувся.

— Нє, нє, — сказала вона. Голос у неї був ніжний. — Заспокойся, Чарлі. Мені треба очистити рану від бруду, щоб не загноїлася.

Закінчивши, вона вказала на одне з невикористаних відер. Потім провела рукою по моєму волоссю, але тут-таки відсмикнула руку, ніби доторкнулась до чогось гарячого.

Я глянув на Айоту, шукаючи підтримки. Він кивнув. Без зайвих церемоній я схопив відро й вивернув собі на голову. Вода була холодна, аж мені забило дух, але відчуття — приємне. Я пошкріб голову й добряче продер пальцями чуприну, витрусивши купу старого бруду й піску. Навколо ніг натекла бруднюща вода. Знов-таки пальцями я зачесав назад і пригладив волосся. «Відросло, — подумав. — Мабуть, я схожий на хіпі».

Вони витріщилися на мене, всі тридцятеро. Деякі мало роти не пороззявляли. У всіх були круглі очі. Ай приклав долоню до чола та опустився на одне коліно. Решта наслідували його приклад. Сказати, що я був приголомшений, це нічого не сказати.

— Підведіться, — сказав я. — Я не той, за кого ви мене вважаєте.

Тільки я не був упевнений, що так воно і є.

Вони підвелись. Ай підійшов до мене й схопив пасмо, яке впало мені на вухо. Висмикнув його — ой! — поклав на долоню й показав мені. Жмутик волосся, навіть мокрий, яскраво сяяв у світлі газових світильників. Майже так само яскраво, як золоті гранули містера Боудітча.

— А що в мене з очима? — запитав я. — Якого вони ­кольору?

Айота примружився і мало не тицьнувся носом мені в ніс.

— Усе ще карі. Але вони можуть змінюватись. Частіше їх опускай і не піднімай.

— Тим більше, падлюкам це подобається, — зауважив Стукс.

— Вони це люблять, — додав Фреммі.

— Вони можуть зайти до нас будь-якої миті, — сказала Еріс. — Дозвольте мені… вибачте, принце Чарлі, але я мушу…

— Не називай його так! — вигукнув Том. — Ніколи! Ти хочеш, щоб вони його вбили? Чарлі, завжди, чорт забирай, Чарлі!

— Вибачте, — прошепотіла вона, — і вибачте, що це роблю, але я мушу.

Вона назбирала попід полицею липкого чорного бруду — суміші старого жиру й грязюки.

— Нахиліться до мене. Ви дуже високий.

«Авжеж, — подумав я. — Високий, білий, наразі блондин і, може, ось-ось матиму блакитні очі. Хвацький принц просто з диснеївського мультика». Не дуже мені хотілося встрявати в якусь авантюру, та й ситуація була абсурдна. Нівроку собі диснеївський принц — розмазував лайно по лобовому склу й підривав поштову скриньку «чері-бомбою»[58].

Я нахилився. Дуже обережно вона поводила пальцями по моєму волоссю, знову забруднюючи й затемнюючи його. Проте мушу визнати, що доторк її пальців до шкіри на голові викликав у мене легкий трепет. І, судячи з того, як розквітли щоки Еріс, не в мене одного.

У двері загамселили. Хтось із нічних солдатів гаркнув:

— Тренування закінчене! Геть звідси! Хутчіш, хутчіш! Не змушуйте повторювати, дитятка!

Еріс відступила. Вона подивилась на мене, потім — на Ая, Джаю і Хеймі.

— Думаю, він у порядку, — тихо сказала Джая.

Я сподівався, що так. Не мав жоднісінького бажання знову завітати в покої Верховного Володаря.

Або ж у камеру тортур. Якби мене туди забрали, то вимагали б розповісти все… і врешті я б розповів. Звідки прийшов, для початку. Хто допоміг мені в дорозі, де вони живуть. Потім — ким мене вважають мої співкамерники. І хто я насправді.

Їхній рятівник, ні фіга собі.

4

Ми повернулись у «Глибоку Малейн». Двері камер із грюкотом зачинялись і замикалися за помахом рук нічних солдатів. Це був спритний трюк. Цікаво, що вони ще вміють. Крім того, що викликають електричний розряд із власної волі.

Хеймі не зводив з мене витріщених очей, забившись якомога далі у свій куток камери. Я попросив його не дивитись так на мене, бо мене це страшенно дратує. Він промовив:

— Прошу вибачення, пр… Чарлі.

— Старайся краще, — сказав я. — Пообіцяй, що спробуєш.

— Обіцяю.

— А ще докладай більше зусиль, щоб тримати в таємниці те, що, як тобі здається, ти знаєш.

— Я нікому не говорив про свої підозри.

Я озирнувся через плече й побачив Фреммі та Стукса, які сиділи тісненько у своїй камері, пильно на нас дивлячись, і зрозумів, як саме розповсюдилась інформація. Деякі історії (як ви й самі, мабуть, знаєте) аж надто захопливі, щоб ними не поділитись.

Я все ще інспектував свої різноманітні рани, коли було відчинено чотири засуви. Увійшов Персі, тримаючи на металевій тарелі величезний шматок торта. Шоколадного торта, судячи з вигляду. Мій шлунок скрикнув. Персі поніс торт коридором до камери, яку Амміт ділив з Ґаллі.

Амміт простяг руку крізь ґрати й відщипнув чималий шматок. Він запхав його в рот, а потім сказав (з явним жалем):

— Віддай решту Чарлі. Він побив мене палицею. Відлупцював як сидорову козу.

Це не те, що він сказав; це те, що я почув. Те, що казала моя мати після гри в джин-рамі зі своєю подругою Геддою. Іноді Гедда била її як сидорову козу; іноді — як кат Микиту; а бувало, що й дубасила, як гороховий сніп. Деякі фрази не забуваються.

Персі повернувся тим же ходом, яким зайшов; торт усе ще був на тарелі, але добрячого шматка вже бракувало. За ним стежили сповнені жагою очі. Шматок був такий здоровенний, що Персі мусив повернути таріль боком, аби пропхати торт крізь ґрати. Я притис торт рукою до тарелі, щоб він не впав на підлогу, а потім злизнув глазур. Боже мій, яка це була насолода — досі відчуваю той смак.

Я почав був відкушувати потроху цієї смакоти (пообіцявши собі, що пригощу Хеймі, а може, навіть дам трохи комедійній парочці по сусідству), а потім завагався. Персі й досі стояв перед камерою. Помітивши, що я на нього дивлюсь, він приклав свою нещасну розплавлену долоню до сірого чола.

І став на одне коліно.

5

Я спав, і мені снилась Радар.

Вона бігла Шляхом Королівства до того сараю, де ми провели ніч перед входом у місто. Час від часу зупинялась і чекала мене, скімлячи. Одного разу вона мало не розвернулась, щоб бігти назад, але потім рушила далі. «От розумничка, — подумав я. — Бережи себе, якщо можеш».

Місяці пробилися крізь хмари. Як по команді завили вовки. Радар уже не бігла, а мчала. Виття голоснішало, ближчало. Уві сні я бачив низькі тіні, що скрадалися обабіч Шляху Королівства. У тіней були червоні очі. «Оце вже сон перетворюється на жахіття», — подумав я і наказав собі прокинутись. Я не хотів дивитися на те, як зграя вовків — дві зграї, по одній з кожного боку — вирвуться з вулиць та провулків зруйнованих передмість і нападуть на мою подругу.

Сон почав розріджуватися. Я чув, як стогне Хеймі, тихенько гомонять Фреммі й Стукс у сусідній камері. Перш ніж я повністю повернувся до реальності, сталося дивовижне. На Радар насунулась хмара, темніша за ніч. На тлі непосидючих місяців хмара перетворилась на мереживо. Монархи. Вони не повинні літати вночі, вони повинні спати, але ж це був сон. Хмара нагнала мою собаку й зависла над нею на висоті кількох футів. Деякі метелики, поволі розкриваючи й закриваючи крильця, всілися їй на голову, спину, на оновлені потужні задні лапи. Вовки перестали вити, і я прокинувся.

Хеймі скоцюрбився над діркою в підлозі, лахміття штанів купками валялось біля його ніг. Він тримався за живіт.

— Заткніться, га? — озвався зі свого боку коридору Ай. — Не заважайте спати.

— Сам заткнись, — тихо відказав я. Підійшов до Хеймі. — Що, дуже погано?

— Нє, нє, терпимо. — Його спітніле обличчя свідчило про протилежне. Раптом пролунало вибухове пердіння й плескіт. — О, краще. Так краще.

Сморід був жахливий, але я схопив його за руку, щоб він не впав, поки натягатиме рештки штанів.

— Ох ти ж, хтось помер? — запитав Фреммі.

— Схоже, дупа Хеймі нарешті вивалилась, — додав Стукс.

— Припиніть, — сказав я. — Обидва. У хворобі немає нічого смішного.

Вони моментально вмовкли. Стукс почав був прикладати долоню до лоба.

— Нє, нє, — сказав я (потрапивши до в’язниці, швидко засвоюєш універсальну мову). — Не роби цього. Ніколи.

Я допоміг Хеймі повернутися на його сінник. Обличчя в нього було змучене й бліде. Думка про те, що він битиметься з кимось у «Чесному двобої», навіть із Доммі з його хворими легенями, була сміховинна.

Ні, це не те слово. Жахлива. Це все одно що поставити папугу битися з ротвейлером.

— Їжа мені не йде. Вже казав тобі. Раніше я був сильний, працював по дванадцять годин на день на лісопилці Брукі, а іноді й усі чотирнадцять, ніколи не просив про додатковий відпочинок. А потім… Не знаю, що сталось. Гриби? Нє, навряд чи. Швидше за все, підхопив якусь заразу. І їжа в горлянку тепер не лізе. Спочатку нічого такого не було. А тепер є. Знаєш, на що я сподіваюсь?

Я похитав головою.

— Що відбудеться «Чесний двобій» і я до нього доживу. Тоді зможу померти зовні, і не тому, що мій живіт лусне, поки я намагаюсь посрати в цій гнилій довбаній камері!

— Ти тут захворів?

Я подумав, що так і є: отруйні гриби або швидко вбили б його, або він зрештою одужав би. А «Глибока Малейн» — не стерильне середовище. Але Хеймі похитав головою:

— Мені здається, дорогою з Цитаделі. Коли прийшла сірість. Іноді я думаю, що сірість була б кращою.

— Як давно це сталося?

Він похитав головою:

— Не знаю. Кільканадцять років тому. Іноді відчуваю, як ця зараза дзижчить отут унизу. — Він потер в’ялий живіт. — Дзижчить, їсть мене потроху. Потихеньку. Помаленьку. Пово-о-леньки. — Він витер піт з обличчя. — Тут було тільки п’ятеро, коли сюди кинули мене і Джаку. — Він показав на камеру далі по коридору, яку Джака ділив із Берндом. — Зі мною і Джакою стало семеро. Кількість зростає… хтось помирає, і вона падає… але завжди знову зростає. Тепер уже тридцять один. Булт був тут ще до мене, він, мабуть, найдовше… з тих, хто досі живий… і він сказав ще тоді, що Вбивця Польоту хотів шістдесятьох чотирьох. Більше поєдинків завдяки цьому! Більше крові й мозку на траві! Келлін… мабуть… переконав його, що він ніколи не набере стільки цілих, тож досить тридцяти двох. Ай каже, що, коли найближчим часом не буде тридцяти двох, Вбивця Польоту виставить Руду Моллі, замість того щоб приберегти її насамкінець.

Це я знав. І хоч ніколи не бачив Руду Моллі, я її боявся, адже бачив її матір. Але дечого я не знав. І нахилився ближче до Хеймі:

— Елден — Вбивця Польоту.

— Так його називають.

— А чи немає в нього іншого імені? Він Гогмагог?

Саме тоді я усвідомив, яка величезна відстань, прірва, безодня відділяє казкову магію — таку, як сонячний годинник, що повертає час навспак, — від надприродного. Бо щось почув.

Газові світильники, які ледь мерехтіли, неохоче цідячи тьмяне світло, раптом сипонули яскраво-синіми стрілами, перетворивши «Глибоку Малейн» на фотоспалах. Із деяких камер почулися вигуки переляку й здивування. Я побачив Айоту біля заґратованих дверей, однією рукою він затуляв очі. Усе це тривало секунду чи дві, але я відчув, як кам’яна підлога під ногами здибилась і глухо гупнула назад. Зі стелі посипалась кам’яна пилюка. Стіни застогнали. Наша в’язниця немов скрикнула, почувши це ім’я.

Ні.

Не немов.

Вона справді скрикнула.

А потім усе скінчилось.

Хеймі обхопив мою шию худою рукою так міцно, аж мені забракло повітря. І прошепотів на вухо:

— Ніколи не вимовляй цього імені! Ти хочеш розбудити те, що спить у Темному Колодязі?