Казка

1

Того вечора всім, хто вижив, не просто роздали по шматку напівсирого м’яса — було влаштовано справжній бенкет. Персі та ще двоє сірих людей, чоловік і жінка в брудних білих блузах, вкотили не один, а три возики. Спереду і ззаду їх оточували нічні солдати з гнучкими палицями напоготові. У першому возику була величезна каструля, яка нагадала мені кухню злої відьми з казки «Гензель і Ґретель». Навколо каструлі стосами височіли миски. У дру­гому стояв високий керамічний контейнер в оточенні маленьких чашок. А в третьому возику було кілька пирогів з рум’яними скоринками. Суміш ароматів була неземна. Тепер ми були вбивці, вбивці, які позбавили життя товаришів, але ми також були голодні, і якби не пара наглядачів-Скелеторів, думаю, ми б накинулись на ті возики. А так відступили до відчинених дверей своїх камер і спостерігали. Дабл усе витирав рота рукою.

Кожному дали миску й дерев’яну ложку. Персі набирав із каструлі рагу й щедро накладав у кожну миску по вінця. Воно було густе й кремоподібне (просто справжні вершки, мені здалося), з великими шматками курки, а ще з горохом, морквою й кукурудзою. Раніше я замислювався про те, звідки береться їжа, але тоді мені просто хотілося їсти.

— Ери с обою в амеру, — сказав Персі своїм хрипким, затухаючим голосом. — Буде ще.

З контейнера насипали свіжий фруктовий салат: персики, чорниці, полуниці. Не маючи сили чекати — вигляд і аромат справжніх фруктів доводили до відчаю, — я перекинув керамічну чашку, висипав увесь вміст до рота й тут-таки все з’їв, витираючи підборіддя та облизуючи пальці. Я відчув, як мій організм радо прийняв це частування після тривалого одноманітного харчування м’ясом і морквою, м’ясом і морквою, знову м’ясом і морквою. Пироги поділили на п’ятнадцять порцій — крім Ґаллі, бо йому було не до смакування їжі. Для пирогів тарілок не знайшлось, тож обходились руками. Шматок Айоти зник ще до того, як було роздано останні порції.

— Яблучний! — сказав він, і з губ злетіли крихти. — І дико смачний!

— Наїдайтесь од пуза, дитятка! — проголосив нічний солдат і засміявся.

«Бо завтра ми помремо», — подумав я, сподіваючись, що це станеться не завтра. І не наступного дня. І не через іще один день. Я й досі не мав жодного уявлення, як ми звідси виберемось, навіть якщо Персі знав про вихід через кімнату для суддів. Та мені хотілося, щоб це сталося до другого раунду «Чесного двобою», де я міг, цілком імовірно, опинитися проти Джаї. У цьому не було б нічого чесного.

Охоронці й кухонні працівники пішли, але двері камер поки що залишались відчинені. Я заходився коло курячого рагу. Воно було смачне. Божечки, яке ж смачнюще. «Смачнятинка для моєї пузятинки», як казав, бувало, друзяка Берд, коли ми сиділи на велосипедах під маркетом «Зіп-Март» і ласували печивком «Твінкіз» або паличками «Слім Джимз». Я кинув погляд у сусідні двері й побачив Стукса, який жадібно їв, притиснувши руку збоку до обличчя, щоб куряча підлива не витікала через рану в щоці. Деякі картини з часу, проведеного в «Глибокій Малейн», назавжди врізались мені в пам’ять. І це — одна з них.

Коли моя миска спорожніла (і я без сорому зізнаюся, що вилизав її начисто, достоту як Джек Шпрот[69] із дружиною), я взяв свою порцію пирога і впився зубами. Мій пиріг був не з яблуками, а з заварним кремом. Зуби натрапили на щось тверде. Я подивився і побачив, що з крему стирчить недогризок олівця, обмотаний клаптиком паперу.

На мене ніхто не звертав уваги — всі зосереджено наминали свої наїдки, які так відрізнялись від нашої звичної їжі. Я запхав папірець із олівцем під сінник Хеймі. Він би не заперечував.

Оскільки камери були відчинені, ми могли вільно збиратися для балачок після бенкету. До моєї підійшов Айота. До нього приєднався Амміт. Вони оточили мене з обох боків, але я їх не боявся. Відчував, що мій королівський статус надійно захищає від їхніх зазіхань.

— Як ти збираєшся пройти повз нічних солдатів, Чарлі? — запитав Айота. Він ужив інше слово замість збираєшся, але я почув саме його.

— Не знаю, — зізнався я.

Амміт аж загарчав з досади.

— Принаймні поки що. Скільки їх, як ви думаєте? Разом із Келліном?

Айота, довгожитель у «Глибокій Малейн», замислився.

— Двадцять, максимум двадцять п’ять. Мало хто з Королівської гвардії став на бік Елдена, коли він повернувся в подобі Вбивці Польоту. Ті, хто цього не зробив, усі мертві.

— Ці теж мертві, — сказав Амміт, маючи на увазі нічних солдатів. І він мав рацію.

— Еге ж, але вдень — коли день там, нагорі — вони слабнуть, — зауважив Айота. — Блакитного сяйва навколо них стає менше. Ти, мабуть, помічав це, Чарлі.

Так, помічав, але доторк до того сяйва, навіть спроба доторку обов’язково закінчувалась паралізуючим шоком. Айота це знав. Усі інші теж. І шанси були проти нас. Перед першим раундом ми переважали їх чисельно. Тепер — ні. А якщо досидимось до закінчення другого раунду, то нас залишиться всього восьмеро. Або й менше, якщо хтось дістане такі важкі поранення, як Фрід чи Ґаллі.

— А-а, так ти ні трясці не знаєш, — розчаровано протяг Амміт, сподіваючись, як мені здалося, що я йому заперечу.

Заперечити було нічого, але я знав те, чого не знали вони.

— Послухайте мене, обидва, і передайте іншим. Вихід є. — Принаймні якщо Персі казав правду. — Якщо пройдемо повз нічних солдатів, ми ним скористаємось.

— А що за вихід? — запитав Айота.

— Поки що це не має значення.

— Припустімо, що вихід є. А як ми збираємось пройти повз цих синіх?

Знов за рибу гроші.

— Я думаю над цим.

Амміт плеснув рукою небезпечно близько біля мого носа.

— У тебе нічого немає.

Я не хотів викладати козирну карту, але не бачив іншого виходу. Я запустив руки у свою шевелюру й припідняв її, показуючи біляве коріння.

— Принц я обіцяний чи ні?

Тут уже їм заціпило. Айота навіть приклав долоню до лоба. Звичайно, коли він так наївся, то міг побути й великодушним.

2

Незабаром повернувся Персі разом зі своєю кухонною командою з двох чоловік у супроводі пари нічних солдатів. Їхні блакитні оболонки були помітно слабші — пастель, а не майже індиго, — значить, нагорі над нами вже зійшло сонце, хоча, мабуть, і приховане, як завше, товстим шаром хмар. Якби в мене був вибір між іще однією мискою курячого рагу і денним світлом, я б обрав денне світло.

«Легко говорити з повним черевом», — подумав я.

Ми поскладали свої миски й чашки у возик. Весь посуд сяяв, і це нагадало мені, як Радар колись, за кращих часів, вилизувала свою миску. Двері наших камер з гуркотом зачинились. Десь там, нагорі, день, а для нас — іще одна ніч.

«Малейн» угомонилась більше, ніж зазвичай, відригуючи й пукаючи, та врешті все це заглушилося хропінням. Убивство — виснажлива, безрадісна робота. Очікування того, житимеш ти чи помреш, ще більше стомлює і пригнічує. Я вирішив додати сінник Хеймі до свого, щоб краще встелити кам’яну підлогу, на якій ми спали, але не міг змусити себе поворухнутись. Я лежав, утупившись у вічно заґратоване вікно. Був знесилений, але як тільки заплющував очі, бачив або очі Кла в той останній момент, коли вони були очима живої людини, або Стукса, коли він підпирав рукою щоку, щоб не витікало рагу.

Врешті я заснув. І бачив уві сні принцесу Лію біля басейну, яка тримала в руках кумедний мамин фен — «Пурпуровий бластер смерті». У цього сну була якась мета, чи то емпісаріанська магія, чи то простіша магія моєї підсвідомості, яка намагалася щось мені сказати, але я так і не встиг ухопити суть повідомлення, бо мене щось розбудило. Якесь деренчання і шкрябання по каменю.

Я сів і роззирнувся. Поламаний газовий світильник рухав­ся в отворі. Спершу за, а потім проти годинникової стрілки.

— Що…

Це був Айота, у камері навпроти моєї. Я приклав палець до губ.

— Тс-с-с!

Це був просто інстинкт. Усі спали, кілька чоловік стогнали вві сні, явно від жахіть, а підслуховувальних пристроїв тут точно не було, нема їх в Емпісі.

Ми спостерігали, як газовий світильник розхитувався туди-сюди. Кінець кінцем він випав і повис на металевому шлангу. В стінному отворі щось було. Спочатку я подумав, що то великий старий щур, але тьмяна фігура була занадто кутастою як для щура. Потім те щось випхалося назовні й швидко скотилося по стіні на брудну кам’яну підлогу.

— Що за чортівня! — прошепотів Айота.

Я очманіло дивився на те, як червоний цвіркун, завбільшки з добрячого кота, стрибав до мене на м’язистих задніх лапах. Він ще шкутильгав, але майже непомітно. Наблизився до ґрат моєї камери і втупився в мене чорними очима. Довгі вусики, які стирчали з голови, нагадали мені «роги» на олдскульному телевізорі містера Боудітча. Між його очима і ротом, який наче застиг у диявольській гримасі, містилася панцирна платівка. А на череві внизу вид­нілося щось схоже на клаптик паперу.

Я присів на одне коліно й сказав:

— Я тебе пам’ятаю. Як твоя нога? На вигляд ніби краще.

Цвіркун заскочив у камеру. Це було б легко зробити цвіркунові в тому світі, з якого я прийшов, але цей був такий великий, що йому довелось протискатися крізь ґрати. Він дивився на мене. Він мене пам’ятав. Я повільно простяг руку й погладив маківку його хітинової голови. Немов чекаючи дотику, він повалився на бік. На його панцирному череві й справді був згорнутий клаптик паперу, приліплений чимось схожим на клей. Я обережно відклеїв його, намагаючись не розірвати. Цвіркун знову став на всі шість лап — чотири для ходьби, мені здавалось, і дві великі ззаду для стрибання — і плигнув на сінник Хеймі. Звідти він і далі дивився на мене.

Знову магія. Я вже почав до цього звикати.

Я розгорнув папірець. Лист був написаний такими дрібними літерами, що мені довелось тримати його аж біля очей, щоб прочитати, але там було щось іще, що тоді здавалося мені набагато важливішим. Це було маленьке пасмо волосся, приліплене до записки тією ж клейкою речовиною. Я підніс його до носа й понюхав. Запах був слабкий, але помилитися було неможливо.

Радар.

У записці було таке: «Ти живий? Ми можемо тобі допомогти? БУДЬ ЛАСКА, НАПИШИ, ЯКЩО МОЖЕШ. Собака в безпеці. К.»

— Що це? — прошепотів Ай. — Що воно тобі принесло?

У мене був папір — малесенький клаптик — від Персі і недогризок олівця. Відповісти я міг, але що?

— Чарлі! Що воно…

— Замовкни! — прошепотів я у відповідь. — Мені треба подумати!

«Ми можемо тобі допомогти?» — питалось у записці.

Чимало запитань викликав отой займенник. Ясно, що записка від Клаудії. Якимсь чином, імовірно завдяки нюху і вродженому навігатору, моя собака знайшла дорогу до будинку Клаудії з патичків. Це добре, це чудово. Але Клаудія жила сама. Вона я, а не ми. Може, до неї приєднався Вуді? Чи навіть Лія верхи на вірній Фаладі? Їх було б недостатньо, королівської вони крові чи ні. Але якби вони зібрали ще когось, сірих людей… чи не завеликі сподівання? Напевно. Однак якщо вони повірили, що я справді обіцяний принц, то, може…

«Думай, Чарлі, думай».

А думав я про стадіон — колишнє «Поле монархів», а тепер «Поле Елдена». Для його освітлення не було електрики — хиткий генератор, який мені показував Аарон і який живився енергією рабів, для цього не використо­вували, — однак поле таки освітлювалось, принаймні тоді, коли відбувався «Чесний двобій», рядами величезних ­газових світильників, розташованих по всьому периметру стадіону.

У мене була тисяча запитань і лише один клаптик паперу. Не найкраща ситуація, особливо тому, що отримати відповідь на будь-яке з них було практично неможливо. Але в мене також виникла одна ідея, а це краще, ніж нічого. Проблема полягала в тому, що ця ідея ні на йоту не спрацює, якщо не придумаю способу нейтралізувати нічних солдатів.

Якщо я можу… і якщо цей посланий провидінням червоний цвіркун, котрому я колись допоміг, поверне записку Клаудії…

Я склав удвоє мій єдиний дорогоцінний клаптик паперу та обережно розірвав його навпіл. Потім дуже маленькими літерами написав: «Живий. Дочекайтеся вечора, коли “Поле монархів” буде освітлене. Приходьте, якщо вас багато. Якщо мало — ні». Хотів підписатися так само, як вона, «Ч.», але передумав. Унизу напівклаптика ще меншими літерами я написав (не без збентеження): «Принц Шарлі».

— Іди сюди, — покликав я пошепки цвіркуна.

Він непорушно сидів на сіннику Хеймі, суглоби вели­чезних задніх лап стирчали догори, немов зігнуті лікті. Я клацнув пальцями, він плигонув і приземлився переді мною. Це було набагато прудкіше, ніж тоді, коли я бачив його востан­нє. Я легенько штовхнув його стиснутими пальцями, і він послужливо перекинувся на бік. Речовина на животі ще була досить липкою. Я приліпив записку і сказав йому:

— Біжи. Віднеси назад.

Цвіркун підвівся, але не ворушився. Айота вп’явся в нього очима, такими великими, аж ставало страшно, що вони ось-ось вискочать йому з орбіт.

— Біжи, — прошепотів я і вказав на отвір над повислим газовим світильником. — Повертайся до Клаудії.

Мені раптом спало на думку, що я даю вказівки цвір­кунові. А потім у голові промайнуло, що я з’їхав з глузду.

Він ще якусь мить дивився на мене загадковими чорними очима, потім повернувсь і протиснувся крізь ґрати. Стрибнув до стіни, помацав камінь передніми лапами, ніби перевіряючи, а потім вмить видерся нагору.

— Що це за чортівня? — запитав Стук із сусідньої камери.

Я не збирався відповідати. «Це» було червоне й велике, але якщо Стукс не міг сказати, що то цвіркун, значить, він сліпий.

Отвір був вужчий, ніж простір між ґратами, але цвіркун проліз туди разом із моєю запискою. І це теж можна вважати удачею, якщо уявити, хто міг прочитати це послання, якби воно впало на підлогу. Звісно, неможливо гарантувати, що записка залишиться на місці, поки червоний цвіркун знову долатиме всі труднощі, які трапились йому дорогою сюди. І навіть якщо в цьому пощастить, хтозна, чи збережеться записка, коли він дістанеться до Клаудії. І чи діста­неться взагалі. Але хіба в мене — в нас — був інший вибір?

— Стуксе, Аю. Послухайте мене і передайте решті. Нам треба дочекатися другого раунду, але перш ніж він почнеться, ми звідси втечемо.

Очі в Стукса загорілись:

— Як?

— Я ще над цим працюю. А тепер дайте мені спокій.

Я хотів подумати. А ще хотів погладити оте пасемце хутра, яке прислала Клаудія, а також собаку, якій воно належало. Хоча просто від знання, що Радар у безпеці, я відчув, що з плечей звалився тягар, про який я навіть не здогадувався.

— Не розумію, чому цей червоний жук прийшов до тебе, — сказав Ай. — Це тому, що ти принц?

Я похитав головою:

— Знаєш історію про мишку, яка витягла колючку з лапи лева?

— Ні.

— Як-небудь розповім. Коли ми звідси виберемось.

3

Наступного дня не було «тренувань», не було й бенкету. Зате був сніданок, і оскільки Персі був сам, я мав можливість передати йому записку на другій половині папірця, який він мені дав. Там було всього п’ять слів: «Як вийти з кімнати суддів?» Він не читав, просто запхав її кудись під мішкувату, схожу на блузу сорочку і далі покотив коридором свій возик.

Пішла чутка: «У принца Чарлі є план втечі».

Я сподівався, що коли нічні солдати наскочать до нас із перевіркою — навряд чи вдень, але таке траплялось, — то не відчують нової енергії й нашорошеності полонених гладіаторів. Мені здавалось, що цього не станеться; більшість із тих солдатів тупі, на мій погляд. Однак, Аарон не тупий, Верховний Володар теж.

Так чи інакше, жереб кинуто — звісно, за умови, що Джиміні Крікет[70] принесе мою записку Клаудії. Коли почнеться другий раунд, останні спадкоємці Ґаллієнів, разом із загоном сірих людей, можуть з’явитися біля воріт одержимого привидами міста. Якщо нам вдасться вибратися звідси й приєднатися до них, то в нас може з’явитися шанс на свободу, ба навіть на повалення істоти, яка захопила владу й прокляла цю колись благословенну країну Емпіс.

Я вирішив, що стоятиму за свободу. Я не хотів помирати в сирій камері або на кривавому бойовищі задля розваги Елдена та його дуполизів і не хотів також, щоб помер ще хтось із моїх друзів-в’язнів. Нас залишилось тільки п’ятнадцятеро. Ґаллі не стало в ніч бенкету — поки бенкет ще тривав, наскільки я зрозумів. Наступного дня після сніданку двоє сірих винесли його під наглядом нічного солдата, якого звали Лемміл, чи Ламмел, чи навіть Лемюель. Мені було байдуже. Я хотів його вбити.

Хотів повбивати їх усіх.

— Якщо є спосіб покінчити з цими нічними солдатами, краще знайди його швидше, принце, — сказав Амміт, коли забрали Ґаллі. — Не знаю, як Вбивця Польоту, але ота сучка, що отирається біля нього, Петра, не схоче довго чекати наступної бійні. Вона просто кайфує від цього.

«Кайфує від цього» — не зовсім те, що сказав Амміт, але він не помилився.

На вечерю наступного дня після бенкету дали шматки напівсирої свинини. Від самого погляду на свій шматок шлунок у мене перевернувся, і я мало не викинув свою вечерю у помийну дірку. Добре, що цього не зробив, бо в ньому була ще одна записка від Персі, написана тим самим почерком освіченої людини: «Відсуньте високу шафу. Двері. Можуть бути замкнені. Знищте це. Завжди до ваших послуг — Персіваль».

Негусто, але це все, чим я міг задовольнитися, та й те матиме сенс лише в тому разі, якщо ми спочатку діста­немось у кімнату суддів. Ми могли б якось упоратись із гнучкими палицями, однак спершу треба зробити щось із високою напругою, яка оточує наших загарбників. Але припустімо, ми це зробили.

Як убити їх, якщо вони вже мертві?

4

Наступного дня я зі страхом чекав сніданку, бо знав: коли Персі принесе ковбаски, це означатиме другий раунд, а я ще не придумав, що робити з блакитними парубками. Але принесли великі оладки, залиті якимсь ягідним сиропом. Я піймав свій, з’їв, а потім, скориставшись кухлем із дірочкою в дні, змив сироп з рук. Айота дивився на мене крізь ґрати своєї камери та облизував пальці, чекаючи, поки піде Персі.

Коли той пішов, Айота сказав:

— У нас є ще день, щоб поранені підлікувались, але якщо це буде не завтра, то точно післязавтра. Не більше трьох днів.

Він мав рацію, і всі залежали від мене. Це абсурд, що вони довірились старшокласнику, але їм був потрібен заклинатель дощу, і обрали мене.

Раптом я згадав, як тренер Гаркнесс казав: «Швидко впав і зробив мені двадцять жимів, ти, тринькало простору».

Оскільки кращої ідеї в мене не було і почувавсь я тринькалом простору, то й заходився відтискатись. Руки широко розставити. Повільно вниз, торкаючись підборіддям кам’я­ної підлоги, і повільно вгору.

— Навіщо ти це робиш? — запитав Стукс, спершись на ґрати й спостерігаючи за мною.

— Це заспокоює.

Подолавши початкову скутість (а також очікуваний протест тіла у відповідь на прохання виконати реальну роботу), ви справді це відчуєте. Рухаючись угору і вниз, я все думав про той сон: Лія тримає фіолетовий фен моєї матері. Віра в те, що відповідь на мою проблему — нашу проблему — міститься в сні, — це щось чародійське, але ж я прийшов у чарівне місце, то чому б і ні?

Ось невеличка примітка, не зовсім і примітка — просто чекайте, я зараз поясню. Влітку перед сьомим класом я прочитав книжку «Дракула». Прочитав ще й через настійливе наполягання Дженні Шустер, незадовго до того, як вона з родиною переїхала до Айови. Взагалі-то я збирався прочитати «Франкенштайна» (у мене була бібліотечна книжка), але вона сказала, що це нудятина, купа жахливої писанини з недолугою філософією. А от «Дракула», сказала вона, в сто разів краща, найкрутіша вампірська історія у світі.

Не знаю, чи мала вона рацію щодо цього (навряд чи можна серйозно ставитись до літературних суджень дванадцятирічної дівчинки, хоч вона й знається на жахастиках), але «Драк» був чудовий. І ось згодом, коли всі оті кровопускання-кровосмоктання, кілки, устромлені в серця, роти мерців, напхані часником, нарешті вивітрились у мене з голови, я згадав одну штуку, яку Ван Гельсінг[71] сказав про сміх, який він називав Король Сміх. Так от, він сказав, що Король Сміх ніколи не стукає у двері, а вривається в них. І ви погодитесь зі мною, якщо пригадаєте, як, побачивши щось смішне, не могли стримати сміху, і нетільки в той момент, а щоразу згадуючи. Мені здається, це повною мірою стосується і справжнього прозріння. Не існує сполучної ланки, на яку б ви вказали пальцем: «О, точно, я подумав про оце, і воно привело мене сюди». Прозріння не стукає і не питає, чи можна ввійти.

Я зробив двадцять відтискань, потім тридцять, і саме тоді, коли вже хотів плюнути на все це, сяйнула блискавка. Попередньої миті нічого не було, а наступної — ось вона, ідея, блиснула на всю потугу. Я підвівся й підійшов до ґрат.

— Я знаю, що нам робити. Не впевнений, що це спрацює, але іншого не випадає.

— Розкажи, — попросив Айота.

І я розповів йому про мамин фен, чого він взагалі не зрозумів: там, звідки він родом, жінки сушать волосся на сонці. Однак усе інше він схопив чудово. Як і Стукс, котрий усе чув із сусідньої камери.

— Передайте всім, — сказав я. — Ви обидва.

Стукс приклав долоню до чола і вклонився. Від тих поклонів мене досі аж у дрож кидає, але якщо це допомагає їм згуртуватися, то я вже ладен був потерпіти, доки знову не стану звичайним підлітком. Але насправді я не думав, що стану, навіть якщо все це переживу. Деякі зміни відбуваються назавжди.

5

Наступного ранку були ковбаски.

Персі завжди мовчки нас обслуговував, але того дня йому було що сказати. Він був лаконічний:

— Ї-і-і, ї-і-і.

Що я зрозумів як «їж, їж…»

Усі отримали по три ланки ковбасок. Мені дали чотири. І не тому, що я принц «Глибокої Малейн». У кожну був запханий дерев’яний сірник із сируватою голівкою. Два я сховав в одну брудну шкарпетку, два — в другу. ­Приблизно уявляв, для чого вони. І сподівався, що не ­помиляюся.

6

Знову потяглось марудне чекання. Нарешті двері відчинились. З’явився Аарон разом з Леммілем — чи як там його звали — і ще двома іншими.

— Виходимо, дитятка! — загукав Аарон, випроставши руки, щоб відчинити двері. — Гарний день для вісьмох, для решти поганий! Бігом, бігом!

Ми повиходили. Сьогодні не було Хатчі з плачем і скаргами на хворобу. Через Стукса, хоча обличчя бідолашного старого Стуксі вже не буде таким, як раніше. Айота дивився на мене з напівусмішкою. Одна повіка в нього сіпнулась, що явно означало підморгування. Це надало мені трохи хоробрості. А також те, що я знав: незалежно від того, чи зможемо ми втекти, Елден Вбивця Польоту, Петра та банда дуполизів отримають дулю з маком, а не «Чесний двобій».

Коли я минав Аарона, він затримав мене, торкнувшись кінцем гнучкої палиці пошматованих решток моєї сорочки. Напівпрозоре людське обличчя поверх черепа посміхалось.

— Ти думаєш, весь такий особливий, еге ж? Дзуськи. Інші теж вважають тебе особливим, еге ж? Ось вони ще побачать.

— Зрадник, — сказав я. — Зрадив усіх, кому присягався.

Посмішка зникла з того, що лишилось від його людської подоби. Під машкарою своєю вічною гримасою шкірився голий череп. Він підняв гнучку палицю, наміряючись вдарити нею мене по обличчю, розпанахати його від волосся до підборіддя. Я стояв і чекав цього, навіть трохи припідняв лице, підставляючи під удар. Щось невідоме промовляло моїми устами, і слова його були правдиві.

Аарон опустив палицю.

— Нє, нє, я тебе не займу. Залишу це для того, хто тебе прикінчить. Давай бігом. А то зараз як обійму тебе, то зразу в штани напудиш.

Але він би цього не зробив. Я це знав, Аарон теж. Пари для другого раунду були визначені, і він би не наважився переплутати розподіли, вдаривши мене так, що я міг знепритомніти або й померти.

Я пішов за рештою, а він цьвохнув мене палицею по стегну, роздерши штани. Спершу наче щось укусило, а потім аж запекло від гострого болю й потекла кров. Я навіть не писнув. Не збирався завдавати такої втіхи цьому дох­лому гадові.

7

Нас привели в ту саму кімнату для команд, за двоє дверей від кімнати для суддів, яка могла — могла — бути шляхом на волю. Плакатний щит уже стояв посеред кімнати, як і минулого разу, тільки цього разу список пар був коротший.

Отже, цього разу круті хлопці розподілені для заключного поєдинку. Я подумав, що він також був би непоганим, та незалежно від того, що станеться за наступні кілька хвилин, цей двобій не відбудеться.

Верховний Володар чекав нас, як і перед першим раундом, вбраний у свою химерну уніформу. Як на мене, в ній він скидався на диктатора якоїсь убогої центрально­аме­риканської країни, вирядженого з нагоди держав­ного свята.

— Ось ми й знову тут зібрались, — продзижчав він. — Деякі з вас трохи пошарпані, але, безперечно, готові і рвуться в бій. Що скажете?

— Так, Верховний Володарю, — сказав я.

— Так, Верховний Володарю, — вторували всі інші.

Він глянув на моє закривавлене стегно.

— Схоже, ти вже злегка поранений, принце Чарлі.

Я промовчав. Він обвів поглядом усіх присутніх:

— Ви ж так його називаєте? Принц Чарлі?

— Ні, Верховний Володарю, — заперечив Амміт. — Він просто мале паскуденя, яке любить задирати носа.

Келліну це сподобалось. Його людські губи злегка посміхнулись, а з-за них усе проглядав той вічний вишкір. Він знову звернувся до мене:

— Кажуть, справжній принц може літати в небі й змінювати форму. Ти вмієш літати?

— Ні, Верховний Володарю, — сказав я.

— А змінювати свою форму?

— Ні.

Він підняв свою гнучку палицю, товщу й довшу, ніж у його підлеглих:

— Ні що?

— Ні, Верховний Володарю.

— Отож-бо. Даю вам, дитятка, трохи часу причепуритись, — сказав Келлін. — Ви вже, будь ласка, вмийтеся гарненько, а тим часом обдумайте сьогоднішній бойовий розпорядок. Намочіть собі волосся й зачешіть назад — вони захочуть побачити ваші обличчя. Сподіваюсь, ви влаштуєте гарне шоу для його величності, як це зробили в першому раунді. Зрозуміло?

— Так, Верховний Володарю, — відповіли ми хором, достоту як слухняні першокласники.

Він глипнув — воно глипнуло — на нас бездонними баньками, ніби щось запідозривши. Потім вийшов, супровід — за ним.

— Тільки подивіться, — злісно зрадів Окка. — Я проти мертвого! Я б точно його переміг!

— Сьогодні всі переможемо або ніхто, — сказав я. Подивився на полицю, де рядочком було виставлено шістнадцять відер для миття. Так, навіть поставили одне для Ґаллі.

— Це точно, чорт забирай, — прогарчав Ай.

— Джая та Еріс — з обох боків дверей. Оті два відра мають бути заповнені до самого верху, якщо цього ще не зроблено. Всі інші візьміть відра, але пригніться. Станьте рачки.

— А навіщо? — запитав Бендо.

Я пригадав старий шкільний анекдот: Адам і Єва збираються вперше зайнятися сексом. «Відійди, люба, — ­каже Адам, — я не знаю, наскільки великою може стати ця штука».

— Бо я не знаю, що може статися.

«А ще тому, — подумав я, — що не можна користуватися феном, коли купаєшся. Так казала мама».

Але вголос я мовив:

— Гаразд, ми помиємо, але не себе. Це має спрацювати.

Звучало добре, але впевненості в мене не було. Я був упевнений лише в тому, що коли це станеться, то станеться швидко.

8

— Чую кроки, — прошепотіла Еріс. — Вони йдуть.

— Почекайте, доки зайдуть, — сказав я. — Вони вас не побачать, бо дивитимуться просто перед собою.

Я сподівався на це.

Обидві жінки підняли відра до рівня грудей. Решта стали рачки, кожне тримало напоготові повне відро. Амміт з Айотою прикривали мене з боків. Двері відчинились. Це були ті самі двоє нічних солдатів, які кілька днів тому супроводжували першу групу на перший раунд. Я спо­дівався побачити Келліна чи Аарона, але не здивувався. Та парочка мала бути на полі, керувати урочистостями.

Нічні солдати аж зупинились, побачивши, що ми поставали навкарачки на підлозі. Один запитав:

— Що це ви ро…

Я гаркнув:

— ДАВАЙ!

Джая та Еріс облили їх.

Кажу ж, я не знав, що може статись, але навіть уявити не міг того, що сталося насправді: вони вибухнули. Два яскраві спалахи на мить осліпили мене. Я почув, як щось — ні, чимало чогось — просвистіло над головою, і опік, схожий на укус бджоли, дзьобнув у плече. Я почув пронизливий вереск — бойовий клич чи то Джаї, чи то Еріс. Голова в мене була опущена, тож я не бачив, чий саме. А потім навколо пролунало кілька скриків болю.

— Встали! — крикнув я.

У ту мить я ще не збагнув, що відбулось, але нам треба було мерщій вибиратись, і це я чудово розумів. Самі вибухи нічних солдатів не були гучні, вони радше нагадували глухий стук, з яким важкі меблі падають на килим, але жіночий бойовий вереск був аж надто гучний. Додаймо ще тріскіт шрапнелі. Коли я підвівся на ноги, то побачив, що з лоба Айоти над лівим оком щось стирчить. Біля носа стікала цівочка крові. То був уламок кістки. Ще один стирчав у мене в руці. Я висмикнув його й викинув.

Ще кілька людей отримали поранення, але нікого не зачепило серйозно, ніхто не був виведений з ладу, крім Фріда, який і до того був недієздатним. Його підтримував Мерф, який мав бути його суперником у першій групі.

Айота витяг з лоба уламок кістки й ошелешено роззирнувся. Усе було всіяне друзками кісток. Здавалося, тут розтро­щили купу посуду. Від нічних солдатів залишилась тільки уніформа, пошматована так, ніби їх упритул розстріляли з дробовиків.

Чиясь рука обвилась навколо моєї шиї, і Амміт, неушкоджений, ухопив мене у ведмежі обійми:

— Якби ти не сказав нам присісти, нас би посікло на шматки. — І він чмокнув мене в щоку. — Звідки ти знав?

— Та я не знав. — Я думав тільки про те, що нам усім треба присісти й приготуватись до атаки, як у футболі на лінії нападу. — Всі виходимо. Відра беріть із собою. Аю та Амміте, ви попереду. Йдемо до кімнати для суддів через двоє дверей далі. Якщо з’являться нічні солдати, облийте їх і зразу падайте на підлогу. Всі падайте на підлогу, але постарайтесь не перекинути відер. Тепер ми знаємо, як це відбувається.

Коли ми вийшли, несучи відра (Еріс ногою відштовхнула вбік одну з уніформ, а потім плюнула на неї), я на мить озирнувся. Кімната для команд, де ми мали чекати своєї черги на баталію, тепер нагадувала кладовище.

Чудово.

9

Амміт і Айота йшли попереду. Еріс ухопила відро покійного Ґаллі замість свого. Джая, відро якої спорожніло, взяла зайве. Саме тоді, як ми дійшли до дверей кімнати для суддів, з яскраво освітленого поля в коридор заскочили ще двоє нічних солдатів.

— Ой! — вигукнув один (я абсолютно впевнений, що то було «ой»). — Чого це ви вивалили всією купою? Зараз черга лише першої групи!

Амміт з Айотою зупинились. Ми всі зупинились. Амміт запитав, чудово зображуючи розгубленість:

— А хіба цього разу ми не мали вийти всі разом? Щоб привітати його величність?

Вони підійшли ближче.

— Тільки перша група, ви, тупаки! — сказав другий. — Усі інші повертайтесь у…

Амміт з Айотою перезирнулись. Ай кивнув. Вони одночасно, немов за командою, ступнули вперед, линули з відер і попадали. Всі інші вже були на підлозі, і цього разу не просто присіли, а лежали долілиць. Першого разу нам неймовірно пощастило, а тепер могло й не пощастити.

Ці двоє також вибухнули. Крім спалахів і гупання, я почув щось схоже на потріскування електрики, наче від маленького трансформатора, перед тим як його підсмажить надмірне силове навантаження, і вловив запах озону. Над нами пролетіли хмари кісток і заторохтіли, відбиваючись від стін і підстрибуючи по підлозі.

Амміт підвівся і повернувся до мене, вишкіривши всі зуби в посмішці, не просто лютій — диявольській:

— Біжімо всі туди, Чарлі! У нас іще десяток відер! Бабахнемо стільки тих падлюк, скільки зможемо!

— Ні в якому разі. Кількох знищимо, а потім нас переріжуть. Ми тікаємо, а не рвемося в бій.

Амміту кров ударила в голову, лють засліпила його. Я й не сподівався, що він мене послухає, але Ай ухопив його за шию і струсонув:

— Хто принц, ідіоте? Ти чи він?

— Він.

— Правильно, і ми робимо те, що він каже.

— Ходімо, — сказав я. — Бендо? Булт? Відра повні?

— Половина, — сказав Булт. — Мені шкода, але я трохи розлив, мій прин…

— Йдіть попереду нас, обличчям до виходу. Дабл, ти і Кемміт також. Якщо з’являться ще…

— Ми їм влаштуємо купіль просто на місці, — пообіцяв Кемміт.

Я повів решту, розмахуючи власним відром. Я теж розлив трохи води — холоші в мене були мокрі, — але відро ще було повне на три чверті. Двері в кімнату суддів були замкнені.

— Амміте, Аю. Подивіться, що ви можете зробити.

Вони разом ударили в двері. Ті розчахнулись. Усере­дині панував півморок, і залишкове зображення вибухів, яке досі стояло перед очима, застувало мені зір.

— Хтось щось бачить? — крикнув я. — Там висока шафа, хтось щось ба…

Тут крикнув хтось із нашого ар’єргарду. За мить блиснув яскравий спалах. При його світлі я побачив шафу біля дальньої стіни в оточенні кількох стільців. Хтось завив од болю, і знову блиснуло сліпуче сяйво.

Увійшли Бендо, Дабл і Кемміт, у якого обличчя й рука були залиті кров’ю. З обох ран жовтувато-білими голками стирчали уламки кісток.

— Ще двох поклали, — видихнув Бендо, — але другий убив Булта, перш ніж я його дістав. Схопив в обійми… а той затрусився…

Отже, ми втратили одного, але якщо Бендо не помилився, нічні солдати втратили шістьох. Непоганий рахунок, але залишалося ще багато їх.

— Аю, допоможи відсунути цю шафу.

Ай підійшов до шафи, схожої на валлійський комод моєї бабусі. Вперся в неї плечем і щосили штовхнув. Вона посунулась футів на чотири, захиталась і з гуркотом упала. За нею були двері, як і обіцяла записка Персі.

Звідкись почулися крики — дзизкучі крики. Ще віддалені, але тривожні. Я не знав, чи здогадався Верховний Володар про те, що його бранці намагаються втекти, але він і його команда нічних солдатів, певно, зрозуміли: щось сталось.

Стукс підняв защіпку й відчинив двері. Це мене здивувало, але й дало надію. «Двері можуть бути замкнені», — було написано в посланні Персі. Не в значенні «будуть замкнені спочатку», а «їх можна замкнути потім». Я сподівався, що правильно зрозумів те, що він мав на увазі.

— Заходьте, — сказав я. — Всі разом.

Вони скупчилися всередині, Мерф і досі підтримував Фріда. Тепер в очах мені трохи проясніло, і на дерев’яному стільці я побачив ліхтар, схожий на торпеду. Подумки я благословив Персі — Персіваля — тисячу разів. Якщо вони дізнаються, що це він нам допоміг, йому буде непереливки, якщо втеча не вдасться. А може, якщо й вдасться.

Айота позадкував.

— Там капець як темно, Чарлі. Я… — Він побачив ліхтар. — О! Якби ж то в нас було чим його засвітити.

Я поставив відро, запхав руку в шкарпетку і витяг сірник. Ай зачудовано подивився на нього, потім на мене:

— Ти й справді принц.

Я вручив йому сірник:

— Можливо, однак я не знаю, як працює ця штука. Зай­мись нею.

Поки він намагався засвітити ліхтар (його скляний резервуар був заповнений чи то гасом, чи чимось подіб­ним), ми почули, що з боку поля до нас хтось біжить.

— Ой, ой! Що там відбувається? — Я впізнав цей голос, комашино-дзизкучий або ні. — Чому двері відчинені?

Айота глянув на мене й підняв руки: в одній — засвічений ліхтар, друга — порожня. Без відра.

— Зайди туди, — сказав я. — Зачини двері. Я думаю, вони замикаються з того боку.

— Я не хочу залишати те…

— ЙДИ!

Він пішов.

У дверях з’явився Аарон. Його яскрава блакитна аура пульсувала так, що боляче було дивитися. А тут стояв я, з відром у руці. Він зупинився, заскочений зненацька побаченим.

«Підійшов би ти ближче», — подумав я. Потім ступнув уперед і вихлюпнув на нього відро води.

Подальша картина немов зависла у просторі, нагадуючи уповільнену зйомку: великий безформний кристал. Череп під шкірою Аарона продовжував шкіритись, але на рештках його людської подоби я побачив потрясіння і здивування. Я ще встиг згадати пронизливий вереск Лихої відьми з Заходу: «Я тану! Я тану!» Він впустив свою трикляту гнучку палицю і підняв руку, ніби хотів зупинити те, що насувалось. Я кинувся на підлогу якраз перед тим, як блискавичний вибух зашпурив Аарона в місце, що, як я сподівався, було пекельним посмертям.

Кістки пролетіли наді мною… але не всі мене проминули. Цього разу це був не бджолиний укус в руку, а смуги болю вздовж голови й лівого плеча. Я підхопився, заточився і повернувся до дверей. Чув, що сюди біжать інші. Хотів набрати ще води, і в дальньому кінці кімнати виднілась раковина, але часу вже не було.

Я підняв защіпку й штовхнув, думаючи, що двері замкнені. Ба ні! Я ввійшов, зачинив їх і вхопив ліхтар за дерев’яну ручку. Опустивши його, я побачив два засуви. На вигляд міцні. Я дуже сподівався, що й насправді такі. Ледве я встиг зачинити двері на другий засув, як побачив, що внутрішня защіпка піднялась і двері заторохтіли в рамі. Я відступив. Двері були дерев’яні, не металеві, але я все одно не хотів ризикувати наразитися на удар струмом.

— Відчиніть! Відчиніть іменем Елдена Вбивці Польоту!

— Поцілуй мене в дупу іменем Елдена Вбивці Польоту! — сказав хтось позаду мене.

Я обернувся. У тьмяному світлі ліхтаря побачив усіх тринадцятьох. Ми були в квадратному коридорі, облицьованому білою плиткою. Це наштовхнуло мене на ­думку про підземний тунель. На стінах на рівні голови стирчали незапалені газові світильники, тяглися далі й губилися в темряві. Всі мої друзі-в’язні — колишні в’язні, принаймні на той момент — дивились на мене круглими очима, і, крім Амміта й Айоти, всі мали переляканий вигляд. Вони чекали, боже мій, що принц Чарлі їх поведе.

У двері загрюкали. Крізь щілини по боках і знизу пробивалося яскраво-блакитне світло.

Повести було неважко, принаймні зараз, бо перед нами лежав лише один шлях. Я проштовхнувся крізь них, тримаючи ліхтар і почуваючись безглуздо, бо ніби корчив із себе Статую Свободи з її смолоскипом. Раптом мені щось стукнуло в голову, фраза з якогось воєнного фільму, який я бачив на ТСМ. Вона злетіла з вуст, перш ніж я подумав, що хочу її промовити. Думаю, в мене була істерика або нестримне піднесення:

— Вперед, сучі діти! Ви хочете жити вічно?[72]

Амміт засміявся і так сильно плеснув мене по спині, що я мало не впустив ліхтар, і тоді ми б опинились у тому, що в старих жахастиках полюбляли називати «жива пітьма».

Я рушив уперед. Усі пішли за мною. Грюкіт у двері приглух, а потім і зовсім стих. На нічних солдатів Келліна також чекала важуча робота — виламати двері, бо вони відчинялись назовні, а всередині їхніх аур насправді було малувато начинки… як ми тепер знали.

Благослови боже Персіваля, у чиїй записці не було остраху, як я спершу був подумав. Вона була спонуканням до дії: двері можна замкнути. Так і читалось: «за собою».

— Хто хоче жити вічно? — гаркнув Айота, і його рик повернувся до нас приглушеною луною, відбившись від плитки.

— Я, — озвалася Джая… і ви не повірите, ми засміялись.

Усі.