Казка

1

Спочатку я тричі на тиждень обтирав містера Боудітча губкою, бо в тісному туалеті на першому поверсі не було душової кабіни. Він дозволяв, тільки наполіг на тому, що приватні частини тіла обтиратиме сам (а мені й добре). Я мив йому худі груди й ще худішу спину, а одного разу, після прикрого випадку, коли він занадто поволі добирався до маленького туалету, обмив худий зад. Лайка й непристойності того разу були пов’язані не тільки з соромом (гірким соромом), а й з гнівом.

— Не переймайтеся, — сказав я, коли на ньому знову були піжамні штани. — Я весь час прибираю лайно Радар на задньому дворі.

Він зиркнув на мене своїм фірмовим поглядом «ти від народження дурний?»

— Це інше. Радар — собака. Вона б висралася на газоні перед Ейфелевою вежею, якби їй дозволили.

Мене це трохи зацікавило.

— А перед Ейфелевою вежею є газон?

Тепер настала черга для фірмового підкочування очей.

— Не знаю. Це було просто для ілюстрації. Можна мені колу?

— Авжеж.

Відколи тато приніс упаковку, я завжди тримав у будинку для містера Боудітча колу.

Коли я приніс напій, він уже був не в ліжку, а сидів у своєму старому кріслі. Радар — поряд.

— Чарлі, дозволь тебе дещо спитати. Усе, що ти для мене робиш…

— Щотижня я отримую за це дуже гарний чек і вдячний за нього, хоч іноді й відчуваю, що замало роблю, щоб його заслужити.

— Ти й безоплатно б це робив. Так ти казав мені в лікарні, і я не маю причин тобі не вірити. То ти мітиш у святі чи за щось спокутуєш?

Кмітливе спостереження. Я згадав свою молитву — угоду з Богом, — але також подумав про той дзвінок з фальшивим замінуванням початкової школи Стівенса. Берті думав, що це дуже смішно, але тієї ночі, поки п’яний тато хропів у сусідній кімнаті, я міг думати лише про те, що ми перелякали дуже багато людей, більшість із яких були маленькі діти.

А тимчасом містер Боудітч уважно мене роздивлявся.

— Спокутуєш, — виснував він. — Цікаво, за що?

— Ви взяли мене на хорошу роботу, — сказав я, — і я вдячний. Ви мені подобаєтеся, навіть коли бурчите, хоча визнаю: тоді трохи важче. Усе решта — вода під мостом.

Він замислився над цим, а потім сказав те, що я запа­м’ятав назавжди. Може, тому що моя мати загинула на мості, коли я ходив до початкової школи Стівенса, а може, просто тому що це здалося мені важливим. І досі здається.

— Час — це вода, Чарлі. А життя — просто міст, під яким вона тече.

2

Минав час. Містер Боудітч і далі матюкався, а часом пронизливо верещав під час сеансів терапії, чим так засмучував Радар, що Мелісса мусила виводити її надвір перед початком денної ФТ. Згинання завдавало болю, великого болю, але до травня коліно в містера Боудітча згиналося вже на вісімнадцять градусів, а до червня — майже на п’ятдесят. Мелісса почала його вчити, як з милицями піднятися сходами (а ще важливіше — як спуститися без катастрофіч­ного падіння), тому я перемістив пігулки оксі на третій поверх. Я тримав їх у старій запорошеній шпаківні з вирізьбленою вороною нагорі, від якої мене обсипало морозом. Містерові Боудітчу стало легше пересуватися на милицях, і він почав підмиватися губкою сам (називаючи це «ванною шльондри»). Мені більше не доводилося підтирати йому зад, бо інцидентів дорогою до нужника більше не траплялося. Ми дивилися на моєму ноуті старі фільми, все: від «Вестсайдської історії» до «Маньчжурського кандидата» (який ми обидва любили). Містер Боудітч заговорив про те, щоб купити новий телевізор, що мені здалося певною ознакою повернення до життя, але передумав, коли я сказав йому, що для цього потрібно поставити або кабельну приставку, або супутникову тарілку (тож повернення до життя було не таке вже й активне). Я приходив щоранку о шостій, а не маючи бейсбольних тренувань та матчів (тренер Гаркнесс дивився на мене вовком щоразу, коли ми проминали один одного в коридорі), повертався до будинку номер один по вулиці Платановій близько третьої кожного дня. Виконував роботу по господарству, здебільшого прибирав, що не викликало в мене заперечень. На горішніх поверхах було страшенно, бляха, брудно, особливо на третьому. Коли я запропонував почистити ринви, містер Боудітч подивився на мене як на ненормального й сказав когось найняти. Тому прийшли люди з ремонтної компанії Сентрі, і коли ринви було почищено так, що це задовольнило містера Боудітча (він спостерігав з заднього ґанку, згорбившись над милицями, в піжамних штанях, що лопотіли над фіксатором), він сказав мені, що треба їх найняти ще й для ремонту покрівлі. Коли містер Боудітч побачив кошторис, то наказав мені торгуватися («Розіграй карту бідного пенсіонера», — так сказав). Я поторгувався й отримав двадцять відсотків знижки. А ще ремонтники встановили пандус на передньому ґанку (яким ніколи не користувались ані сам містер Боудітч, ані Радар — вона його боялась) і запропонували поправити перехняблені камені доріжки, яка вела від хвіртки до ґанку. Від цього я відмовився — сам зробив. А ще замінив покривлені й покоцані дошки на передньому та задньому ґанках (за допомогою кількох відосів типу «зроби сам»). То була весна прибирання й ремонтів і літо на вершечку пагорба Платанової. Місіс Річленд було за чим спостерігати, і вона спостерігала. На початку липня містер Боудітч повернувся в лікарню і йому зняли зовнішній фіксатор, за багато тижнів до найоптимістичнішої дати, яку прогнозувала Мелісса. Коли вона йому сказала, як сильно ним пишається, і обняла, старий уперше втратив дар мови. Тато приходив по обіді в неділю — на запрошення містера Боудітча, без моїх підказок; ми грали в «Джин-Раммі»[23] на трьох, і містер Боудітч зазвичай перемагав. У будні я готував йому щось поїсти, спускався додому на вечерю з татом, потім повертався до містера Боудітча, мив його нечисленні тарілки, вигулював Радар і дивився з ним фільми. Іноді ми їли попкорн. Коли фіксатор зняли, мені більше не доводилось обробляти штирі, але я повинен був дбати про чистоту отворів, у які раніше заходили стрижні. Я навантажував йому гомілки великими червоними гумовими стрічками й змушував згинати ноги.

То були хороші тижні, принаймні здебільшого. Не все було гладко. Прогулянки з Радар скоротилися, бо вона швидше починала кульгати й повертала в бік дому. Їй дедалі важче ставало вибиратися на ґанок. Одного разу містер Боудітч помітив, що я її заношу на руках, і сказав цього не робити.

— Тільки тоді, коли вона вже не зможе.

А часом краплини крові виднілися на обідку унітаза після того, як містер Боудітч мочився, що забирало в нього дедалі більше часу.

— Ну давай, нікчемна штуко, вилий трохи води, — якось я почув його слова крізь зачинені двері.

Лінпарза не дуже добре діяла. Я намагався з ним про це поговорити, спитав, чому він так намагається стати на ноги, якщо пускає на самоплив «більшу загрозу здоров’ю» (мій евфемізм), а він відрізав, щоб я не пхав носа до чужого проса. Зрештою його вбив не рак. А серцевий напад. Хоча ні, не так.

То був клятий сарай.

3

Одного разу — здається, в червні, — я знову порушив тему золота, хоча й завуальовано. Спитав містера Боудітча, чи не турбує його малий кульгавий німець, особливо після тієї великої доставки, яку я здійснив, щоб містер Боудітч міг сплатити лікарняний рахунок.

— Він нешкідливий. У своїй підсобці він провертає багато оборудок, але, як мені відомо, уваги правоохоронних органів ще не привертав. Чи податкової, що мені здається ймовірнішим.

— А ви не боїтеся, що він комусь розкаже? Тобто, може, він і веде бізнес із людьми, які продають гарячі діаманти, грабіжниками й так далі і тримає рота на замку, але по-моєму, шість фунтів щирого золота в гранулах — це з абсо­лютно іншої опери.

Він зневажливо пирхнув:

— І ризикнути великим відсотком, який він має на наших операціях? Це було б по-дурному, а Віллі Гайнріх може бути яким завгодно, але він аж ніяк не дурний.

Ми сиділи на кухні, пили колу з високих келихів (з гілочками м’яти, яка росла під будинком з боку Соснової вулиці). Містер Боудітч проникливо на мене глянув зі свого місця за столом.

— Здається мені, ти зовсім не про Гайнріха хочеш поговорити. Я думаю, в тебе на думці золото і його походження.

Я не відповів, але він не помилявся.

— Скажи мені, Чарлі, ти часом туди заходиш? — він тицьнув пальцем у стелю. — Дивишся на нього? Роздив­ляєшся оцінювальним поглядом, так би мовити? Заходиш, правда?

Я зашарівся.

— Ну…

— Не бійся, я тобі не вичитую. Для мене там, нагорі, стоїть просто відро з металом, який з таким самим успіхом міг би бути гвинтами й гайками. Але я старий. Та це не означає, що я не розумію зачарування. Скажи, ти занурюєш у нього руки?

Я хотів збрехати, але сенсу не було. Він би зрозумів.

— Так.

Він усе ще дивився на мене тим проникливим поглядом — ліве око примружене, кущувата права брова піднята. Але з усмішкою.

— Занурюєш руки у відро й пропускаєш гранули між пальців?

— Так. — Тепер мої щоки аж пашіли рум’янцем. Я зробив це не лише того першого разу. Відтоді — ще кілька разів.

— Зачарування золотом — це щось відмінне від його грошової вартості. Ти ж розумієш, так?

— Так.

— Скажімо, просто заради підтримання розмови, що Гайнріх вибовкав зайвого комусь не тому, перебравши напоїв в огидному генделику на тій самій вулиці, де його крамниця. Я ладен поставити цей будинок і землю, на якій він стоїть, що старий кульгавий Віллі не п’є забагато, а може, і взагалі не п’є, але припустімо так. І припустімо, що людина, з якою він поговорив, можливо, наодинці, а може, зі спільниками, одного вечора дочекається, поки ти підеш, а потім вдереться в мій будинок і вимагатиме золота. Револьвер нагорі. Моя собака, що колись вселяла жах… — він погладив Радар, яка дрімала поруч, — тепер старіша за мене. Що я робитиму в такій ситуації?

— Мабуть… віддасте їм золото?

— Саме так. Щастя й здоров’я не побажаю, але віддам.

І тоді я спитав:

— А звідки воно у вас, Говарде?

— Може, з часом я тобі й розкажу. Ще не вирішив. Бо золото не просто зачаровує. Воно небезпечне. І те місце, звідки воно походить, небезпечне. Здається, я бачив у холодильнику ягняче каре. А капустяний салат є? У «Тіллері» готують найкращий капустяний салат. Ти повинен скуштувати.

Інакше кажучи, розмову закінчено.

4

Якось увечері наприкінці липня Радар не змогла вибратися нагору задніми сходами, коли ми повернулися з прогулянки Сосновою вулицею. Спробувала двічі, а потім просто всілася біля нижньої сходинки, хекаючи й дивлячись на мене.

— Візьми її на руки й занеси, — сказав містер Боудітч.

Він саме вийшов і спирався на одну милицю. Другу практично вже відправили на пенсію. Я подивився на нього, щоб упевнитися. І він кивнув:

— Пора.

Коли я підняв її, вона дзявкнула й вишкірила зуби. Я ковз­нув донизу рукою, що притримувала її задні лапи, намагаючись не зачіпати болюче місце, й заніс її нагору. Це було легко. Радар схудла, її морда тепер була майже повністю сива, а очі часто сльозилися. Я обережно опустив її на кухні, й спочатку задні ноги її не тримали. Але вона зібралася з силами — я бачив, як важко їй це дається, — і покульгала до свого килимка біля дверей комори, дуже повільно, і радше впала на нього, ніж лягла, з утомленим звуком «вуфф».

— Їй треба до ветеринара.

Містер Боудітч похитав головою:

— Вона злякається. Не хочу безцільно її піддавати такому.

— Але…

Він заговорив лагідно, що злякало мене, бо на нього це було зовсім не схоже:

— Жоден ветеринар їй не допоможе. Радар наближається до кінця. Зараз їй необхідно відпочивати, а мені — подумати.

— Про що, Господи Боже?

— Про те, як краще вчинити. Тобі зараз треба додому. Повечеряй. Сьогодні не повертайся. Побачимося вранці.

— А що з вашою вечерею?

— Я поїм сардин і крекерів. Іди. — І він повторив: — Мені необхідно подумати.

Я пішов додому, але майже не їв. Апетиту не було.

5

Після того Радар перестала доїдати сніданок і вечерю, і хоча я піднімав її на руках нагору сходами — вниз вона ще зійти могла сама, — іноді могла наробити в будинку. Я розумів, що містер Боудітч правий: жоден ветеринар їй не допоможе… крім хіба що наприкінці, бо було очевидно, що їй болить. Вона багато спала, а часом дзявкала і клацала зубами в бік задніх лап, наче хотіла позбутися того, що її там кусало і завдавало болю. Тепер у мене було двоє пацієнтів: один одужував, а другій ставало гірше.

П’ятого серпня, в понеділок, я отримав мейл від тренера Монтґомері з графіком футбольних тренувань. Перш ніж відповісти, я з поваги до батька розповів йому, що вирішив не грати у фінальний рік. Тато, хоч і був помітно розчарований (я й сам був розчарований), відповів, що розуміє. За день до того він приходив до містера Боудітча грати в «Джин» і бачив, у якому стані Радар.

— Там і досі багато роботи, — сказав я. — Хочу якось упорядкувати безлад на третьому поверсі, а коли зрозумію, що Говарду вже можна спускатися в підвал, там є пазл, який треба закінчити. Я думаю, він геть про нього забув. О, а ще треба навчити його користуватися ноутбуком, щоб він міг шаритися в інеті, а не тільки дивитися фільми, а ще…

— Годі, Чіпе. Це через собаку. Правильно?

Я подумав про те, як заношу її нагору сходинками, який присоромлений у неї вигляд, коли наробить у будинку, і просто не зміг відповісти.

— У мене в дитинстві був кокер-спанієль, — сказав тато. — Пенні, так її звали. Дуже важко дивитися, як старіє хороший пес. А коли вони наближаються до кінця… — він похитав головою. — Від цього серце розривається.

Саме так. Так воно й було.

Не тато збісився, почувши, що я покину футбол у випускний рік, а містер Боудітч. І збісився він, як ведмідь.

— Ти здурів?! — ледь не закричав він. Зморшкуваті щоки спалахнули рум’янцем. — Тобто остаточно, безповоротно звихнувся?! Ти будеш зіркою в тій команді! Ти зможеш грати на рівні коледжу, може, навіть зі стипендією!

— Ви ніколи в житті не бачили, як я граю.

— Я читав спортивний розділ у «Сан», хоч він там і гівняний. Торік ти виграв Кубок індички, йопересете!

— Ми в тій грі забили чотири тачдауни. Мій був лиш останній.

Він стишив голос:

— Я б ходив на твої матчі.

Це приголомшило мене до втрати дару мови. Почути таке від добровільного затвірника, яким він був ще до нещасного випадку… неймовірна пропозиція.

— Ви зможете піти, — зрештою сказав я. — А я піду з вами. Купите хотдоґи, а я візьму колу.

— Ні. Ні. Я твій шеф, чорт забирай, я плачу тобі зар­плату, і я забороняю. Через мене ти не змарнуєш свій останній футбольний сезон у старшій школі.

Темперамент у мене є, хоч я з ним його ніколи не проявляв. Але того дня проявив. Думаю, можна сказати, що я гаркнув:

— Ви тут ні при чому, взагалі ні при чому! А вона?! — я показав на Радар, яка підняла голову й озвалася стривоженим скавчанням. — Будете носити її нагору і вниз сходинками, щоб вона могла попісяти й покакати? Та ви самі ледве ходите!

Він вражено подивився на мене.

— Я… нехай це робить у будинку… я підстелю газети…

— Їй буде дуже неприємно, ви ж знаєте. Може, вона й собака, але своя гідність у неї є. І якщо це її останнє літо, остання осінь… — Я відчув, як підступають сльози, і подумати, що це безглуздя, може тільки той, у кого ніколи не було собаки, яку любив. — Я не хочу бути на полі й битися об сране тренувальне опудало, коли вона відійде! До школи я ходитиму, це обов’язково, але решту часу хочу проводити з нею. І якщо вас таке не влаштовує, то звільніть мене.

Він мовчав, згорнувши руки. А коли знову подивився на мене, його губи були так міцно стулені, що перетворилися на невидиму лінію, і на мить я подумав, що він справді мене звільнить. Та він сказав:

— Думаєш, ветеринар зможе прийти додому й не звертати уваги на те, що моя собака не зареєстрована? Якщо я йому добре заплачу?

Я видихнув.

— Може, я спробую дізнатися?

6

Я знайшов не ветеринара, а помічницю ветеринара, одиноку маму з трьома дітьми. Її знав Енді Чен, він нас і познайомив. Вона прийшла, оглянула Радар і дала містерові Боудітчу пігулки — за її словами, експериментальні, але кращі, ніж капрофен. Сильніші.

— Я хочу, щоб ви чітко розуміли, — сказала вона. — Вони покращать якість її життя, але, ймовірно, скоротять його тривалість. — Вона трохи помовчала. — Напевно скоротять. Коли вона помре, не звертайтеся до мене й не кажіть, що я вас не попереджала.

— І довго вони допомагатимуть? — спитав я.

— Можуть не допомогти взагалі. Я ж кажу, це експериментальні ліки. Вони в мене є тільки тому, що залишилися після того, як доктор Петрі завершив клінічне випробування. За яке йому добре заплатили, можу додати, хоч я й не бачила. Якщо ліки допоможуть, ваша Радар може прожити хороший місяць. А може й два. Але, мабуть, не три. Вона не почуватиметься знову цуценям, але їй полегшає. А тоді одного дня… — вона знизала плечима, присіла й погладила худий бік Радар. Та привітно постукала хвостом. — А тоді одного дня її не стане. Якщо на Гелловін вона буде ще жива, я дуже здивуюся.

Я не знав, що сказати, але містер Боудітч знав, а Радар була його собака.

— Досить добре. — А потім додав те, чого я тоді не зрозумів, а тепер розумію: — Досить довго. Можливо.

Коли жінка пішла (з двомастами доларами), містер Боудітч пришкандибав до своєї собаки й погладив її. А коли подивився на мене, то всміхався — ледь помітно, криво.

— Нас представники влади не заарештують за купівлю незаконних ліків для собак?

— Сумніваюся, — сказав я. З золотом проблем могло бути значно більше, якби хтось довідався. — Радий, що ви це вирішили. Я б не зміг.

— Вибір Гобсона[24]. — Він усе ще гладив Радар, довгими рухами від потилиці до хвоста. — Зрештою, мені здається, що один-два хороші місяці — це краще, ніж шість поганих. Якщо, звісно, ліки допоможуть.

Допомогли. Радар знову стала виїдати весь корм і мог­ла вибратися нагору на ґанок (іноді з невеличкою моєю допомогою). А що найкраще — знову готова була гратися ввечері в гру «біжи за мавпочкою і попищи нею». Та все ж я не думав, що вона переживе містера Боудітча, хоча сталося саме так.

7

Потім настало те, що поети й музиканти називають цезурою. Радар і далі… ну, не одужувала, не можу так це назвати, але здавалася тією собакою, з якою я познайомився того дня, коли містер Боудітч упав з драбини (хоча вранці їй усе ще було важко вставати з килимка й підходити до миски з кормом). А містер Боудітч справді одужував. Він зменшив споживання оксі й поміняв єдину милицю, якою користувався з серпня, на ціпок, який знайшов у кутку в підвалі. Там, унизу, він знову трудився над складанням пазла. Я ходив до школи, проводив час із татом, а ще більше часу — в будинку номер один по вулиці Платановій. Футбольна команда «Їжаки» розпочала сезон з трьома поразками, й колишні побратими з команди перестали зі мною розмовляти. То був облом, але я мав забагато на думці, щоб цим перейматися. О, і кілька разів — зазвичай поки містер Боудітч куняв на розкладному дивані, на якому він досі спав, щоб бути ближче до Радар, — я відчиняв сейф і занурював руки у відро золота. Відчуваючи його вагу, яка завжди була несподіванкою, і пропускаючи крізь пальці цівочки. У такі миті я згадував, як містер Боудітч говорив про зачарування золотом. Я медитував на нього, можна сказати. Мелісса Вілкокс приїжджала тепер лише двічі на тиждень і без упину дивувалася з прогресу містера Боудітча. Вона сказала, що доктор Паттерсон, онколог, хоче його побачити, та містер Боудітч відмовився, мотивуючи це добрим самопочуттям. Я повірив йому на слово — не тому, що повірив, а тому, що хотів вірити. Тепер я знаю, що заперечення може охопити не лише пацієнтів.

Тихий період. Цезура. А потім сталося все й одразу, і нічого доброго в цьому не було.

8

Перед обідом у мене був вільний час, і зазвичай я проводив його в бібліотеці, де можна було поробити домашку чи почитати якийсь книжковий несмак містера Боудітча в паперовій обкладинці. Того дня наприкінці вересня я з головою поринув у детектив «Назва гри — смерть» Дена Дж. Марлоу, прекрасно-кривавий. За чверть дванадцята я вирішив приберегти розв’язку для запійного читання ввечері й узяв навмання якусь газету. У бібліотеці є комп’ютери, але газети там можна читати, якщо сплатиш повну вартість передплати. Крім того, мені подобалася думка про те, щоб читати новини в справжній газеті, за відчуттями то було чарівне ретро.

Я міг узяти «Нью-Йорк Таймз» або «Чикаго Триб’юн» і проґавити цю статтю. Але нагорі стоса лежала елґінська «Дейлі Геральд», її я і взяв. На перших шпальтах були гучні статті про Обаму, який хоче розпочати військову операцію в Сирії, та про масову стрілянину у Вашингтоні з тринадцятьма загиблими. Я пробіг їх очима, глянув на годинник — за десять хвилин обід — і прогортав сторінки дорогою до коміксів. Але до них не дійшов. Мене зупинила стаття на другій сторінці «Місцевих новин». Я похолов.

Пролунав дзвінок на обід, але я сидів на місці непорушно. І набрав містера Боудітча. Він відповів як завжди:

— Якщо це реклама, викресліть мене зі свого списку.

— Це я, Говарде. Містера Гайнріха вбили.

Довга пауза. Потім:

— Звідки ти знаєш?

Я роззирнувся. В бібліотеці обідати не можна було, тому всі, крім мене, пішли, тож я прочитав йому газетну замітку. Багато часу це не забрало.

— Чорт, — вилаявся містер Боудітч, коли я замовк. — І де я тепер обмінюватиму золото? Я майже двадцять п’ять років з ним співпрацював.

Ані краплі співчуття. Навіть подиву, принаймні я не відчув.

— Пошукаю в інтернеті…

— Обережно! Обачно!

— Авжеж, я буду нереально обачний, але мені здається, ви не до кінця розумієте. Ви провернули з ним велику оборудку, величезну, а тепер він мертвий. Якщо хтось вибив з нього ваше ім’я та прізвище… якщо його катували або навіть просто пообіцяли, що не вб’ють…

— Чарлі, ти забагато читаєш макулатури в паперових обкладинках. Ті шість фунтів золота ти за мене обміняв у квітні.

— Це не зовсім темні віки, — сказав я.

Він не звернув уваги.

— Не люблю звинувачувати жертву, але він просто не хотів покидати свою крамничку в тому всратому містечку. Коли я востаннє мав з ним справу особисто, а це було приблизно за чотири місяці до того, як я навернувся з драбини, я йому сказав: «Віллі, якщо ти не закриєш цю крамничку й не переїдеш у ТРЦ, тебе пограбують». І зрештою таки пограбували, ще й убили. Ось тобі й просте пояснення.

— Все одно мені полегшає, якщо ви принесете свій револьвер на перший поверх.

— Якщо тобі від цього полегшає, то гаразд. Прийдеш після школи?

— Ні, я думав зганяти в Стентонвілл, прикупити креку.

— Гумор у молоді примітивний і рідко буває смішний, — прокоментував містер Боудітч і поклав трубку.

Коли я став в обідню чергу, вона вже тяглася приблизно на милю, і ті помиї, які подавали в кафетерії, були, мабуть, холодні. Але я не заперечував. Я думав про золо­то. Містер Боудітч сказав, що в його віці це просто відро металу. Може, й так, але я подумав, що він або бреше, або кривить душею.

Інакше навіщо б йому було так багато?

9

Це було в середу. Я передплатив елґінську газету, щоб читати її на телефоні, і в п’ятницю вийшла нова замітка, цього разу — на першій сторінці розділу «Місцеві новини»: «МЕШКАНЦЯ СТЕНТОНВІЛЛА ЗААРЕШТОВАНО ЗА ОБВИНУВАЧЕННЯМ У ПОГРАБУВАННІ ТА ВБИВСТВІ ЮВЕЛІРА». Затриманого звали Бенджамін Дваєр, 44 роки, «особа без місця проживання». Тобто, як я зрозумів, безхатько. Власник стентонвілльського ломбарду викликав поліцію, коли Дваєр спробував закласти діамантовий перстень «суттєвої вартості». Вже у відділку при ньому виявили браслет зі смарагдами. У поліції слушно назвали підозрілим володіння такими речами для особи без зареєстрованого місця проживання.

— Ну от бачиш? — прокоментував містер Боудітч, коли я показав йому статтю. — Дурний чоловік скоїв дурний злочин і попався, коли по-дурному спробував конвертувати здобич у гроші. Детективна історія з цього вийшла б така собі, правда? Навіть як на одноразову книжку в паперовій обкладинці.

— Мабуть.

— І все ж у тебе стурбований вигляд. — Ми були на кухні, дивились, як вечеряє Радар. — Це можна вилікувати колою.

Він підвівся й пішов до холодильника, практично не кульгаючи. Колу я взяв, але моєї стурбованості вона не вилікувала.

— У його підсобці було повно коштовностей. Навіть тіара з діамантами, така, яку принцеса могла б надіти на бал.

Містер Боудітч знизав плечима. Для нього то була закрита справа, вирішене питання.

— Чарлі, в тебе параноя. Справжня проблема — що робити з тим золотом, яке я досі маю на руках. На цьому зосередься. Але…

— Обачливо, я розумію.

— Обачливість — краща частина доблесті, — він глибокодумно кивнув.

— А це тут до чого?

— Геть ні до чого, чорт забирай, — вишкірився містер Боудітч. — Мені просто захотілося це сказати.

10

Того вечора я зайшов на твіттер і пошукав інфу про Бенджаміна Дваєра. Знайшов низку твітів про ірландського композитора, тому змінив пошуковий запит на «Дваєр підозрюваний у вбивстві». Це принесло шість відповідників. Один — від шефа поліції Стентонвілла Вільяма Ярдлі, який, по суті, привітав себе зі швидким затриманням. Другий — від якоїсь Punkette44, і, подібно до багатьох у твіт­тері, вона писала вдумливо й співчутливо: «Я виросла в Стентонвіллі, це вигрібна яма. Якби той Дваєр закатрупив усіх там, то зробив би світові послугу».

Але мене зацікавив твіт користувача під ніком BullGuy19. Він написав: «Бенджі Дваєр — підозрюваний у вбивстві? Не смішіть. Він у тому Сракосцянську тиняється вже тисячу років. Йому на лобі треба витатуювати напис СІЛЬСЬКИЙ ДУРНИК».

Я вирішив, що наступного дня покажу містерові Боудітчу цей твіт і закину думку: якщо цей BullGuy19 має рацію, то Бенджі Дваєр — ідеальний цап-відбувайло. Але так сталося, що ця нагода мені не випала.