Казка

1

— Чарлі, у тебе все в порядку?

Я підвів погляд від книжки, в яку поринув з головою. Можна було б подумати, що жодна річ не зможе відвернути мій розум від касети, прослуханої на кухні в містера Боудітча, а тепер захованої на горішній полиці моєї шафи під стосом старих футболок. Але цій книжці вда­лося. Книжка, яку я взяв зі спальні містера Боудітча, начаклувала власний світ. Радар спала коло мене, зрідка тихо похропуючи.

— Га?

— Питаю, чи все з тобою гаразд. Ти майже не торкався вечері, та й вигляд у тебе цілий вечір відсутній. Про містера Боудітча думаєш?

— Ну так.

То була правда, хоча не зовсім те, про що думав тато.

— Ти скучаєш за ним.

— Так. Сильно.

Я потягнувся додолу й погладив Радар по шиї. Тепер моя собака. Моя собака, моя відповідальність.

— Це нормально. Так і має бути. А наступного тижня ти будеш у порядку?

— Авжеж, а що?

Він терпляче зітхнув — так, як уміють, на мою думку, лише татусі.

— Ретрит. Я ж розповідав. Мабуть, ти неуважно слухав. Я їду у вівторок вранці на чотири чудесні дні в північному лісі. Організовує «Оверленд», але Лінді дістав мені запрошення. Багато семінарів про відповідальність, і це буде просто нормально, а декілька — про те, як відхиляти шахрайські претензії, а це вже щось надзвичайне, особливо для фірми, яка щойно-щойно стала на ноги.

— Як твоя.

— Як моя. А ще вправи на зв’язок. — Він закотив очі.

— І пити там будуть?

— Будуть, і багато, але не я. Ти тут сам не пропадеш?

— Ні.

Звісно, якщо не заблукаю в дуже небезпечному, за словами містера Боудітча, місті, яким править сплячий бог. Якщо взагалі туди піду.

— Не пропаду. В разі чого наберу тебе.

— Ти усміхаєшся. Що смішного?

— Та просто мені вже не десять років, тату.

Насправді мене розвеселила думка про те, чи є в криниці світів мобільне покриття. Я підозрював, що «Веризон» ще не наставив там веж.

— Я тобі точно не можу нічим допомогти?

«Розкажи йому», — подумав я.

— Ні. Все добре. А що таке вправи на зв’язок?

— Я покажу. Вставай. — Він і сам підвівся. — А зараз стань позаду мене.

Я поклав книжку на стілець і став у нього за спиною.

— Ми повинні довіряти команді, — сказав тато. — Хоча в мене її нема, я сам і жнець, і швець, і на дуді грець. Але я можу бути надійним напарником. Ми лазимо по деревах із…

— Деревах?! Ви лазите по деревах?

— На багатьох оверлендівських ретритах, часом трохи під мухою. З коригувальником. Ми всі це робимо, крім Віллі Діґана, бо в нього кардіостимулятор.

— Боже, тату.

— А ще робимо так.

Він упав назад без попередження, склавши нещільно руки на рівні пояса. Я більше не займався спортом, але з рефлексами в мене все було гаразд. Я легко його підхопив, і, дивлячись на нього згори вниз, побачив, що очі в нього заплющені, а на губах грає усмішка. Я обожнював цю його усмішку. Гойднув його, і він знову став на ноги. Радар дивилася на нас. Потім стиха буркнула та знову поклала голову на лапи.

— Я змушений буду довіряти тому, хто стоятиме за спиною. Мабуть, це буде Норм Річардс. Але тобі я довіряю більше, Чарлі. Між нами є зв’язок.

— Класно, тату, але гляди не гепнись із дерева. Мій ліміт — догляд за одним чоловіком, який навернувся. А тепер можна я почитаю книжку?

— Давай. — Узявши її зі стільця, він подивився на обкладинку. — Це містера Боудітча?

— Так.

— А я читав її, коли був такий, як ти, а то й молодший. Божевільний ярмарок приїжджає в маленьке містечко тут, в Іллінойсі, якщо пам’ять не підводить.

— Пандемоніум-шоу тіней Куґера й Даркса.

— Пам’ятаю звідти тільки сліпу ворожку. Стрьомну.

— Ага, Порохнява Відьма мегастрьомна, так.

— Ти почитай, а я подивлюся телевізор, хай мозок загниває. Тільки не дочитайся до нічних жахіть.

«Якщо взагалі засну», — подумав я.

2

На нових ліках Радар, мабуть, змогла б піднятися сходами, але я пішов у маленьку гостьову, і вона подибала за мною, вже почуваючись у нас як вдома. Я роздягнувся до трусів, підклав під голову ще подушку й поринув у читання. На касеті містер Боудітч розповідав, що за палацом є велетенський сонячний годинник і він крутиться, мов карусель у романі Бредбері, і в ньому секрет його довголіття. Завдяки тому годиннику він повернувся в Сентріз-Рест настільки молодим, що вдавав власного сина. У романі «Щось лихе насуває» карусель могла зістарити тебе, коли крутилася вперед, і омолодити, коли назад. А ще містер Боудітч додав дещо. Точніше, почав додавати. «Я певен, що він… нехай…»

Невже він почав говорити, що ідею каруселі Рей Бредбері запозичив від сонячного годинника в тому іншому світі? Думка про те, щоб набирати чи скидати роки на каруселі, божевільна, але ще божевільніша — про те, що шанований американський письменник відвідував той світ. Хіба ні? Ранні роки дитинства Бредбері минули у Вокеґані, менш ніж за сімдесят миль від Сентріз-Ресту. Короткі відвідини сторінки Бредбері у Вікіпедії переконали мене у випадковості цього збігу, хіба що він потрапляв у той інший світ ще малим дитям. Якщо існував той інший світ. Коротше, вже в моєму віці він жив у Лос-Анджелесі.

Я певен, що він… нехай…

Я позначив місце, на якому зупинився, і поклав книжку на підлогу. Не було сумнівів, що Вілл і Джим виживуть у своїх пригодах, але такими невинними, думав я, вони вже не будуть ніколи. Діти не повинні стикатися з жахливим. Я це знав з власного досвіду.

Вставши з ліжка, я натягнув штани.

— Ходімо, Раді. Тобі треба надвір, полити травичку.

Вона пішла досить охоче й зовсім не кульгала. Вранці вона знову припадатиме на лапи, але після невеличких вправ рухливість вирівняється. Принаймні дотепер було так. Але це ненадовго, якщо асистентка ветеринара мала рацію. Вона сказала, що здивується, якщо Радар протягне до Гелловіну, а до нього залишалося всього п’ять тижнів. Навіть трохи менше.

Радар винюхувала кругом по газону. Я підвів погляд на зірки, роздивився Пояс Оріона й старий добрий Великий Віз. Якщо вірити містерові Боудітчу, в тому іншому світі два місяці, а сузір’я такі, яких земні астрономи ніколи не бачили.

Це неможливо, нічого подібного не може бути.

Та все ж колодязь був там. І сходинки. І той жахливий сраний жук. Я все це бачив.

Радар делікатно присіла, як це було їй притаманно, а потім підійшла до мене, чекаючи смаколика. Я дав їй половинку собачої цукерки у формі кісточки й повів назад у будинок. Читав я допізна, і тато вже ліг спати. Час мені було зробити те саме. Собака містера Боудітча — моя собака — плюхнулася на килимок із зітханням і пуканням, не гучнішим за цвірінькання. Я вимкнув світло і втупився вгору, в пітьму.

Розкажи все татові. Поведи його в сарай. Жук, якого застрелив містер Боудітч, досі там, принаймні частково — та навіть якщо він зникне, залишиться колодязь. Це важко, тому поділися тягарем.

Чи збереже батько таємницю? Я дуже його любив, але не вірив, що збереже. Що зможе зберегти. В АА тисяча гасел, і одне з них таке: «Ти нездоровий рівно настільки, як твої таємниці». Чи він по секрету розповість Лінді? Або другові з роботи, якому довіряє? Своєму братові, дядьку Бобу?

А тоді я згадав дещо зі школи, ще з шостого чи сьомого класу. Американська історія, міс Ґрінфілд. То була цитата з Бенджаміна Франкліна: «Троє можуть зберегти таємницю, якщо двоє з них мертві».

Ти уявляєш, що буде, якщо люди дізнаються про інший світ, до якого рукою сягнути?

То було запитання містера Боудітча, і я подумав, що знаю відповідь. Його захоплять. «Поглинуть», як сказала б моя хіпозна історичка. Будинок номер один по вулиці Платановій стане засекреченим урядовим об’єктом. Наскільки я розумів, весь район відселять. І так, потім почнеться експлуатація, і якщо містер Боудітч мав рацію, наслідки будуть жахливі.

Врешті я заснув, але снилося, що не сплю, а під ліжком щось ворушиться. Я знав, як це буває вві сні, що це таке. Величезний тарган. Кусючий. Прокинувся я вдосвіта, переконаний, що це правда. Але Радар би гавкала, а вона міцно спала, пригавкуючи в якихось своїх незбагненних снах.

3

У неділю я піднявся в будинок містера Боудітча, щоб зробити заплановане за день до того: розпочати прибирання. Авжеж, зробити я міг не все: порвані подушки й порізані шпалери вимушено зачекають. Було повно іншої роботи, та братися до неї я мав у дві зміни, бо спочатку взяв із собою Радар, і то була помилка.

Вона ходила з кімнати в кімнату на першому поверсі, шукаючи містера Боудітча. Не помітно було, щоб її засмутив вандалізм, але вона люто загавкала на канапу, зрідка перериваючись, щоб на мене зиркнути, наче хотіла спитати, чи я дурний. Невже не бачу, що не так? Зникло ліжко її хазяїна.

Я змусив її піти за мною на кухню й наказав лягти, але вона не послухалася, все позирала в бік вітальні. Я запропонував їй курячий хрустик, її улюблений перекус, але вона впустила його на лінолеум. Я вирішив, що доведеться відвести її додому й залишити з татом. Та забачивши повідець, вона побігла (і дуже жваво) через вітальню нагору сходами. Я знайшов її в спальні містера Боудітча, вона скрутилася клубком перед шафою, на імпровізованому ліжку з одягу, зірваного з вішаків. Їй там наче було зручно, тому я спустився на перший поверх і як міг поприбирав.

Близько одинадцятої я почув, як її кігті клацають східцями. Від погляду на неї заболіло серце. Вона не кульгала, але рухалася повільно, опустивши голову, з пониклим хвостом. Подивилася на мене поглядом, виразнішим за слова. «Де він?»

— Ходімо, мала, — сказав я. — Заберу тебе звідси.

Цього разу вона не протестувала проти повідця.

4

По обіді я як міг понаводив лад нагорі. На третьому поверсі чоловічок у бейсболці «Вайт Сокс» і вельветових штанях (якщо то був він, а я так і вважав) нічого не громив, наскільки я бачив. Я подумав, що він зосередився на другому поверсі… і на сейфі, щойно його виявив. На годинник він теж мусив поглядати, знаючи, що похорон триває не дуже довго.

Я позбирав свій одяг і склав його купкою нагорі, біля початку сходів, бо збирався віднести його додому. А потім узявся до праці в спальні містера Боудітча: поставив ліжко (що було перевернуте), повісив у шафу його одяг (заправляючи вивернуті кишені) та позбирав набивку подушок. Я був злий на містера Ясненько Ха-Ха, що він ледь не осквернив померлого, але не міг позбутися думок про свої прикрі, гівняні витівки з Берті Бердом — собаче лайно на лобовому склі, петарди в поштових скриньках, перевернуті повні сміттєві баки, «ІСУС ДРОЧИТЬ» фарбою з балончика на вивісці Методистської церкви благодаті. Нас жодного разу не спіймали, та все ж я не міг перестати думати. Дивлячись на безлад, який залишив містер Ха-Ха й відчуваючи огиду, я збагнув, що спіймав сам себе. У ті часи я був такий же поганий, як цей чоловічок з дивною манерою ходити й розмовляти. У чомусь навіть гірший. Чоловічок хоча б мав мотив — шукав золото. А ми з Бертіменом були підлітки, які просто розважалися й паскудили.

От тільки, авжеж, ми з Берті нікого не вбили. А якщо я не помилявся, містер Ха-Ха вбив.

Одна книжкова шафа в спальні була перекинута. Я поставив її вертикально й почав повертати книжки на полиці. На дні кучугури лежав фоліант наукового вигляду, який я бачив у містера Боудітча на тумбочці біля ліжка, разом з романом Бредбері, що його я тепер читав. Я підняв його й подивився на обкладинку: лійка наповнюється зірками. «Походження фантазії та її місце в матриці світу». Аж щелепи зводить. Та ще й «юнґіанська перспектива» на додачу. Я погортав предметний покажчик, щоб пошукати, чи є там щось про Джека й бобове дерево. І знайшов. Спробував читати, а потім просто пробіг поглядом. Стиль викладу був вершиною всього, що я ненавидів у пишномовному академічному письмі: купа мудрованих слів і синтаксис, від якого корчить і плющить. Може, це з мого боку інтелектуальні лінощі, а може, й ні.

Наскільки я розкумекав, автор того розділу мав на увазі, що насправді є дві історії про бобове дерево: кривавий оригінал і підчищена версія, яку читають діти в схваленій мамами «Золотій книжечці» й дивляться в мультику. Кривавий оригінал пройшов біфуркацію (ось вам одне зі слів на п’ять доларів) на два міфічні потоки, темний і світлий. У темному проявлялися насолоди грабунку та вбивства (це коли Джек зрубав бобове стебло, а з велетня зробили криваве місиво). А світлий потік являв собою те, що автор називав «епістемологією вітґенштайнівської релігійної думки», і якщо ви в темі, що воно таке, то ви краща за мене людина.

Я поставив книгу на полицю, вийшов з кімнати, та потім повернувся, щоб ще раз глянути на обкладинку. Всередині була непролазна проза, складнопідрядні речення, що не давали оку перепочинку, але обкладинка була дещо лірична, по-своєму досконала, як той вірш Вільяма Карлоса Вільямса про червону садову тачку: лійка, в яку наливаються зорі.

5

У понеділок я пішов до кабінету своєї давньої приятельки місіс Сильвіус і спитав, чи можна взяти обов’язковий раз на семестр день громадських робіт у вівторок. Перехилившись до мене через письмовий стіл, вона заговорила тихим конфіденційним тоном:

— Я чую спробу змахлювати? Запитую тому, що учнів просять попередити про цей день щонайменше за тиждень до робіт. Це не вимога, Чарлі, а наполеглива рекомендація.

— Ні, я серйозно, — відповів я, дивлячись їй просто у вічі. Корисна техніка брехні, якої я навчився у Берті Берда. — Обійду підприємців у центрі й агітуватиму їх за програмою «Опіка над».

— «Опіка над»? — знехотя зацікавилася місіс Сильвіус.

— Ну, взагалі-то це програма «Опіка над узбіччями», я до неї долучився через Кі-клуб, але хочу більшого. Зацікавити власників крамниць в опіці над парками (в нас їх шість, як ви знаєте) і підземними переходами (в багатьох свинюшник, на жаль), а може, навіть над пустирями, якщо зможу переконати…

— Загальну тенденцію я зрозуміла. — Узявши форму, вона щось у ній нашкрябала. — Обійди вчителів, отримай дозволи, принеси мені. — А коли я вже виходив: — Чарлі! І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся.

Я не зовсім брехав про свій проєкт громадських робіт, але приховував правду про потребу мати вільний від школи день для його виконання. На п’ятому уроці я пішов у бібліотеку, взяв брошуру з переліком підприємців у центрі й розіслав усім той самий мейл, просто змінивши привітання та назви різних проєктів «Опіка над», які придумав. Це забрало пів години, і ще залишилося двадцять хвилин до дзвінка на зміну уроків. Я підійшов до стола бібліотекарки й спитав місіс Норман, чи є в неї казки братів Ґрімм. Паперової книжки в бібліотеці не виявилося, тому вона вручила мені «Кіндл» із написом «ВЛАСНІСТЬ ГІЛЛВ’Ю-ГАЙ», приліпленим ззаду стрічкою для етикеток, і дала одноразовий код завантаження книжки.

Жодної казки я не прочитав, тільки пробіг очима зміст і вступ. Мою цікавість (хоч і не зовсім подив) викликало те, що більшість казок, які я знав з дитинства, мають темнішу версію. Оригінал казки «Золотоволоска й три ведмеді» передавали усно з шістнадцятого століття, і в ньому не було дівчини на ім’я Золотоволоска. Головною героїнею була злюща стара мегера, яка вторглася до ведмедів додому, фактично переколошматила все їхнє майно, а потім вискочила у вікно й, підхихикуючи, побігла в ліс. «Румпельштільцхен» був ще гірший. У тій версії, яку я тьмяно пригадував, старий Румпель чкурнув геть, коли дівчина, якій дали завдання прясти золото з соломи, вгадала його ім’я. У версії братів Ґрімм 1857 року він загнав одну ногу в землю, схопився за другу й роздер себе навпіл. Я подумав, що це сюжет фільму жахів, вартий франшизи «Пила».

Шостим уроком був односеместровий курс «Америка сьогодні». Я уявлення не мав, що розказує містер Масенсік, бо думав про вигадані історії. Як карусель у романі «Щось лихе насуває» подібна до сонячного годинника в тому краї Іншосвіту, наприклад? «Секрет мого довголіття», — сказав містер Боудітч. Джек поцупив золото у велетня; містер Боудітч теж украв золото у… кого? Велетня? Якогось чорнушного демона на ім’я Гогмагог?

Коли моя думка попливла цим шляхом, я побачив аналогії скрізь. Моя мати загинула на мості через Малу Румпл. А як щодо чоловічка з дивним голосом? Хіба не так у казці описано Румпельштільцхена? А ще я. У скількох каз­кових історіях фігурує молодий герой (як Джек), що вирушає до фантастичного краю? Чи взяти, наприклад, «Чарівника країни Оз», де торнадо підхопив дівчинку з Канзасу й переніс до світу відьом і жувачів. Я не Дороті, Радар — не Тото, але…

— Чарльзе, ти там заснув? Чи, може, мій солодкозвучний голос тебе загіпнотизував? Ввів у транс?

Регіт з класу, здебільшого від тих, хто не відрізнить слово «солодкозвучний» від ямки, просцяної в снігу.

— Ні, я тут.

— Тоді ти, можливо, повідомиш нам свою зважену думку щодо вбивства полісменами темношкірих Філандо Кастіля й Алтона Стерлінга.

— Погана хрінь, — я й досі був весь у думках, і ці слова просто вискочили з рота.

Містер Масенсік обдарував мене своєю фірмовою, ледь помітною посмішкою і сказав:

— Справді погана хрінь. Будь ласка, містере Рід, не соромтеся — повертайтеся в трансовий стан.

Він продовжив лекцію. Я спробував уважно слухати, але потім згадав слова місіс Сильвіус: не «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там», а «І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся».

Авжеж, ці слова про запахи — то збіг: як казав батько, коли купуєш синю машину, починаєш скрізь бачити сині машини. Але після побаченого в сараї я не міг не замислитись. І ще одне. У фентезі автор вигадує спосіб, щоб юний герой чи героїня могли досліджувати світ, який я вже подумки називав Іншосвітом. Автор міг би, наприклад, вигадати ретрит, на який батько чи батьки поїдуть на кілька днів, таким чином розчистивши юному героєві шлях для відвідин іншого світу, не провокуючи зливи запитань, на які він не може відповісти.

«Випадковий збіг, — подумав я, коли пролунав дзвоник кінця уроку й учні рвонули до дверей. — Синдром синьої машини».

Та тільки гігантський тарган не був синьою машиною, так само як і ті кам’яні східці, що звивалися в пітьму.

Я попросив містера Масенсіка підписати мені листок громадських робіт, і він знову ледь помітно всміхнувся.

— Кажеш, погана хрінь?

— Вибачте, вибачте.

— Взагалі-то ти не помилився.

Я врятувався втечею і пішов до своєї шафки.

— Чарлі?

То була Арнетта Фрімен, відносно розкішна в обтислих джинсах і майці. Блакитноока, з білявим волоссям до плечей, Арнетта доводила, що біла Америка не така вже й погана. За рік до того — коли я був спортивніший і як мінімум трохи знаменитіший через героїку на Кубку індич­ки — ми з Арнеттою провели кілька навчальних сесій у підвальній вітальні її будинку. Навчання трохи було, але здебільшого ми лизалися.

— Привіт, Арні, що?

— Хочеш сьогодні прийти? Можемо підготуватися до контрольної з «Гамлета».

Її блакитні очі зазирали в глибину моїх карих.

— Я б залюбки, але тато завтра їде майже до кінця робочого тижня, щось по роботі. Мені краще побути вдома.

— Ох. Пу-у. Як шкода.

Вона делікатно пригортала до грудей дві книжки.

— Можу в середу ввечері. Якщо ти не зайнята.

Вона просяяла:

— Було б фантастично! — Вона взяла мене за руку й поклала її собі на талію. — Я попитаю тебе про Полонія, а ти заціниш мого Фортінбраса.

Цьомнувши мене в щоку, вона пішла, виляючи задком так, що це, ну, зачаровувало. Вперше після бібліотеки я не думав про паралелі між реальним світом і вигадками. Усі мої думки були тільки про Арнетту Фрімен.

6

Тато поїхав удосвіта у вівторок, взявши туристичну сумку й одяг типу «я їду в ліс»: вельветові штани, фланелеву сорочку, кепку «Берз». Через плече перекинуте пончо.

— Синоптики обіцяють дощ, — пояснив він. — По деревах буде лазити зась, про що я не шкодую.

— Газованка в годину коктейлів?

Він широко всміхнувся:

— Може, зі скибочкою лайма. Не турбуйся, малий. Там буде Лінді, я триматимуся за нього. Піклуйся про свою собаньку. Вона знову кульгає.

— Я знаю.

Він швидко обійняв мене однією рукою і поцілував знизу в щоку. А коли вже виїжджав задом по під’їзній доріжці, я виставив руку жестом «Стоп» і підбіг до вікна з боку водія. Тато опустив скло:

— Я щось забув?

— Ні, я забув. — Нахилившись, я обійняв його за шию і поцілував у щоку.

Він спантеличено глянув на мене:

— А це за що?

— Просто люблю тебе. От і все.

— Я тебе так само, Чарлі.

Він потріпав мене по щоці, здав назад на вулицю й покотив у бік клятого мосту. Я проводжав його поглядом, доки він не зник з очей.

Мабуть, глибоко в душí я щось знав.

7

Я вивів Радар на заднє подвір’я. Наш двір був скромний порівняно з акром-плюс містера Боудітча, але його розміру вистачало, щоб Раді могла розім’ятися. Вона так і зробила, але я розумів, що її час добігає кінця. Якщо я міг щось для неї зробити, треба було поквапитися. Ми зайшли в будинок, і я дав їй кілька ложок учорашнього м’ясного хліба, в якому сховав додаткову пігулку. Вона його поглинула, а потім скрутилася клубком на килимку у вітальні, на місці, яке вже застовпила за собою. Я почухав її за вухами, від чого вона завжди заплющувала очі й усміхалася.

— Маю дещо перевірити, — сказав я. — Будь хорошою дівчинкою. Повернуся як тільки зможу, добре? Постарайся не накакати в будинку, але якщо накакаєш, то хай це буде таке місце, де потім легко прибрати.

Вона кілька разів ляснула хвостом об килимок. Мені цього вистачило. Я поїхав на велосипеді до будинку номер один, виглядаючи дивного чоловічка з дивною манерою ходити й розмовляти. Але нікого не побачив, навіть місіс Річленд.

Зайшовши в будинок, я піднявся на другий поверх, відчинив сейф і почепив на пояс кобуру. Але попри вигадливі візерунки з мушель і зав’язки, почувався не стрільцем, а наляканим підлітком. Якщо на спіральних східцях послизнусь і впаду, то скільки часу мине, перш ніж мене знайдуть? Може, вічність. А навіть якщо й знайдуть, то що тоді? Містер Боудітч на касеті сказав, що залишає мені не дар, а тягар. Тоді я до кінця цього не зрозумів, але вже коли виймав ліхтарик з кухонного буфета й запихував довгим кінцем у задню кишеню джинсів, знав напевно. До сараю я рушив з надією, що дістануся дна того колодязя і знайду там не коридор, що веде в якийсь інший світ, а купу кам’яних блоків і брудно-пінну калюжу ґрунтової води.

І ніяких великих тарганів. Байдуже, кусаються вони чи ні, жодних тарганів.

Я зайшов у сарай, посвітив ліхтариком і побачив, що тарган, якого застрелив містер Боудітч, уже розплився темно-сірою калюжею слизу. Коли я навів на нього промінь ліхтарика, одна пластина з тих, що залишалися на його спині, зісковзнула, змусивши мене підстрибнути.

Я увімкнув лампи на батарейках, підійшов до дощок та блоків, які затуляли вхід у колодязь, і посвітив у шестидюймову шпарину. Не побачив там нічого, крім сходинок, які звивалися вниз і зникали в темряві. Ніщо не ворушилося. Не шурхотіло. Мене це не заспокоїло; в голові крутився рядок з десятка, а то й сотні дешевих фільмів жахів: «Мені це не подобається. Занадто тихо».

«Будь розважливий, тиша — це добре», — сказав я собі. Але ця думка не мала особливої сили, коли перед очима темніла кам’яна яма.

Я зрозумів: якщо довго вагатимуся, то здам назад і стане вдвічі важче навіть дійти до цього місця. Тому знову сховав ліхтарик у задню кишеню й підняв цементні блоки. Потім відсунув дошки. Далі сів на край колодязя й запевнив себе, що все буде добре. Хоч і не дуже повірив.

Але почав спускатися.

8

«Сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти», — сказав містер Боудітч, і я рахував їх дорогою. Рухався я дуже повільно, спиною впираючись у скруглену кам’яну стіну, обличчям до прірви. Камені були шерехаті й вологі. Я тримав промінь ліхтарика націленим собі на ноги. Різної висоти. Я не хотів спіткнутися. Мене це може вбити.

На дев’яностій, майже на половині, я почув унизу шурхіт. Повагався, чи не посвітити ліхтариком на звук, але не став. Якщо нашугаю колонію кажанів-велетнів і вони всі зметнуться вгору навколо, то, мабуть, таки впаду.

Але страх переважив логіку. Я трохи відхилився від стіни, посвітив ліхтариком на низхідний вигін східців і побачив щось чорне, що причаїлося за два десятки сходинок нижче. Коли ліхтарик вихопив його з темряви, я встиг роздивитися, що це гігантський тарган, але він миттю втік, подріботівши у чорноту.

Я кілька разів глибоко вдихнув, сказав собі, що зі мною все гаразд, не повірив і рушив далі. Повністю спустився за дев’ять-десять хвилин, бо просувався дуже повільно. А за відчуттями ще довше. Іноді я дивився вгору, і було не дуже втішно бачити коло, підсвічене акумуляторними лампами, що дедалі меншало. Я вже був глибоко під землею й спускався ще глибше.

До дна я дістався на сто вісімдесят п’ятій сходинці. Земля там була втрамбована, як і казав містер Боудітч, і лежало кілька блоків, що відпали від стіни, може, вгорі, де мороз і відлига спочатку їх ослабили, а потім витиснули. Містер Боудітч ухопився за заглибину в тому місці, звідки випав один блок, і це врятувало йому життя. Купа повалених блоків була закаляна чимось чорним — здогадуюся, що тарганячим лайном.

Коридор був на місці. Переступивши через блоки, я за­йшов. Містер Боудітч мав рацію: стеля в ньому була так високо, що я навіть не думав пригинати голову. Мені вже чути було далі шурхіт, і я здогадався, що то кажани на ночівлі, про яких попереджав містер Боудітч. Кажани мені не подобаються — вони переносять заразу, а іноді й сказ, — але особисто мене не жахають так, як містера Боудітча. Ідучи на їхні звуки, я відчував радше цікавість, ніж щось інше. Від коротких гвинтових сходів (різної висоти), що оббігали довкола прірви, мені пробирало нерви, а тепер я стояв на тверді — це вже ліпше. Авжеж, над головою тисячі тонн землі й каміння, але цей коридор тут віддавна, і я сумнівався, що він вирішить саме цієї миті обвалитися й поховати мене живцем. Та й страху бути похованим живцем я не мав. Якби впав дах, так би мовити, то я загинув би моментально.

«Прикольно», — подумав я.

Прикольно не було, але мій страх змінився — чи принаймні затьмарився — радісним збудженням. Якщо містер Боудітч казав правду, на мене чекає інший світ, і до нього вже не так далеко. Подолавши такий шлях, я хотів його побачити. І золото було на останньому місці.

Земляна долівка стала кам’яною. Власне, бруківкою, як у старих фільмах на каналі TCM про Лондон дев’ятна­дцятого сторіччя. Тепер шурхіт лунав просто над головою, і я вимкнув ліхтарик. Повна темрява знову нагнала страху, але я не хотів опинитись у хмарі кажанів. Хтозна, може, це кажани-вампіри? Малоймовірно в Іллінойсі… та тільки я вже не в Іллінойсі, правда?

«Я пройшов щонайменше милю», — сказав тоді містер Боудітч, тому я рахував кроки, доки не втратив лік. Принаймні не було страху, що ліхтарик підведе, коли знову стане потрібен: батарейки в ньому були нові. Я все чекав, коли побачу денне світло, постійно прислухаючись до м’якого тріпотіння над головою. Невже кажани й справді завбільшки з грифа-індичку? Не хотів би я дізнатися.

Врешті-решт я побачив світло — яскраву іскру, як і попереджав містер Боудітч. Пішов далі, й іскра перетворилася на кружальце, досить велике, щоб залишати післяобраз на очах щоразу, коли я їх міцно заплющував. Про запаморочення, яке згадував містер Боудітч, я геть забув, та коли воно вдарило в голову, я добре зрозумів, що він мав на увазі.

Якось, коли мені було років десять, ми з Берті Бердом пришвидшено дихали, як дурні, а потім міцно обнялися й чекали, чи не зомліємо, як стверджував хтось із друзів Берті. Цього не сталось ані зі мною, ані з ним, але в мене перед очима все попливло, і я гепнувся на зад, наче у вповільненій зйомці. Так і тут було. Я крокував далі, але почувався кулькою з гелієм, що погойдується над власним тілом, і якщо нитка порветься, я просто попливу геть.

Та потім минулося, так само як у містера Боудітча. Він сказав, що то кордон, і справді так було. Я залишив Сентріз-Рест позаду. І Іллінойс. І Америку. Я був в Іншосвіті.

Дійшовши до отвору, я побачив, що над головою вже не стеля, а земля, і з неї звисають благенькі завитки коріння. Я пірнув під якусь навислу лозу й вийшов на положистий схил пагорба. Небо було сіре, але поле палахкотіло червоногарячою барвою. Маки розкішною ковдрою вкривали все навколо, простягаючись ліворуч і праворуч скільки око сягало. Крізь квіти тяглася в бік дороги стежка. На тому боці дороги теж червоніли маки, ціла миля маків аж до густого лісу, який нагадав мені ліси, що колись росли в моєму заміському поселенні. Стежка була ледь помітна, на відміну від дороги, ґрунтової, але широкої, не стежини, а шляху. Там, де стежка вливалася в дорогу, стояв охайний будиночок, з кам’яного димаря якого курився димок. На мотузках сушилися якісь речі, але не одяг. А що то таке, з такої відстані я розібрати не міг.

Я кинув погляд на далекий обрій і побачив обриси величного міста. Денне світло ліниво відбивалося від його найвищих веж, наче вони зі скла. Зеленого скла. Я читав «Чарівника країни Оз» і фільм бачив, тож упізнав Смарагдове місто моментально.

9

Стежка до дороги та хатинки тяглася приблизно пів милі. Зупинявся я двічі: один раз, щоб озирнутися на отвір у пагорбі — затулений лозою, яка нависала згори, він був схожий на вхід у малу печеру; вдруге — щоб глянути на мобільний. Я очікував повідомлення «НЕМАЄ СИГНАЛУ», але навіть цього не побачив. Айфон просто не вмикався. Тепер то був прямокутник чорного скла, який тут годиться на роль пап’є-маше, не більше.

Не пам’ятаю, щоб відчув якийсь туман у голові чи приголомшеність, навіть уздрівши ті скляні висотки. У реальності своїх чуттів я не сумнівався. Бачив сіре небо над головою, низько нависле, передвісник недалекого дощу. Чув, як шелестять об холоші штанів рослини, коли крокував вузькою стежкою. Коли спустився з пагорба, більша частина будівель міста зникла з очей, і тепер я бачив лише найвищі три шпилі. Я намагався вгадати відстань до них, та не зміг. Тридцять миль? Сорок?

Але найкращим був аромат маків: пахло какао, ваніллю й вишнями. Коли я був малий, то занурював обличчя мамі у волосся, щоб вдихнути її запах. І от окрім цього, пахощі маків були найсолодші, які тільки відчував мій нюх у житті. Без варіантів. Я мав надію, що дощ затримається, але не тому, що не хотів намокнути. Я знав: дощ посилить ці пахощі, і їхня прекрасність може мене вбити. (Я перебільшую, але не настільки, як ви думаєте.) Кроликів я не бачив, ані великих, ані малих, але чув, що вони стрибають навколо в траві та квітах, а раз побачив на кілька секунд високі вуха. А ще сюрчали цвіркуни, й мені стало цікаво, чи вони теж великі, як таргани та кажани.

Наблизившись іззаду до хатинки — дерев’яні стіни, со­ло­м’яна стріха, — я зупинився, збентежений тим, що тепер роздивився. З натягнутих хрест-навхрест мотузок за хатиною та обабіч неї звисало взуття. Дерев’яне, полотняне, сандалі, капці. Одна мотузка вгиналася під вагою замшевого чобота зі срібними пряжками. То семимильний чобіт, як у старих казках? Мені здалося, що саме він. Я підійшов ближче й простягнув руку, щоб помацати. Він був м’який, мов масло, і гладенький, мов оксамит. «Створений для дороги, — подумав я. — Створений для кота в чоботях. А де ж другий?»

Аж раптом задні двері хатинки відчинились, і, неначе прикликана цією думкою, за поріг вийшла жінка з другим чоботом. Пряжки поблискували в м’якому світлі білого неба. Я зрозумів, що це жінка, бо вона була в рожевій сукні й червоних черевичках, а ще тому, що з корсета випиналися пишні груди. Але шкіра в неї була шиферно-сіра, а обличчя жорстоко спотворене. Риси наче хтось намалював вуглиною, а потім якесь дратівливе божество розтерло їх рукою, розмазало, позбавивши чіткості й ледь не припинивши їхнє існування. Замість очей були вузькі щілини, як і замість ніздрів. Рот — безгубий серпик. Вона заговорила до мене, але я не розумів, що вона каже. Я подумав, що її голосові зв’язки так само розмазані, як обличчя. Але безгубий серпик, без сумніву, був усмішкою, і було таке відчуття — флюїди, якщо вам так більше подобається, — що я можу її не боятися.

— Хізз, хазз! Аззі? Ерн? — вона торкнулася чобота, що висів на мотузці.

— Так, дуже гарний, — сказав я. — Ви мене розумієте?

Вона кивнула й показала добре знайомий мені жест: кружальце з великого та вказівного пальців, яке означає «окей» практично в усьому світі (крім хіба що тих випадків, коли придурки ним показують «білі рулять»). Вона знову щось просичала, а потім показала на мої тенісні туфлі.

— Що?

Вона зірвала чобіт з мотузки, до якої він кріпився двома дерев’яними прищіпками, старомодними, без пружин. Тримаючи чоботи в одній руці, другою показала на мої туфлі. А потім знову на чоботи.

Можливо, питала, чи не хочу я помінятися.

— Спокуса велика, але це не мій розмір.

Знизавши плечима, вона повісила обидва чоботи на мотузку. Інше взуття — зокрема, один-єдиний зелений оксамитовий капець із загнутим носком, який міг би носити халіф, — теліпалося на слабкому вітерці. Від погляду на те майже стерте обличчя мені стало трохи недобре. Я все намагався бачити її риси такими, як були раніше. І майже вдавалося.

Вона підійшла до мене ближче й понюхала мою сорочку щілиною замість носа. А тоді здійняла руки до рівня плечей і подряпала повітря, наче лапами.

— Не розумію.

Вона пострибала і видала звук, що разом з тим, як вона мене нюхала, все прояснив.

— Маєте на увазі Радар?

Вона енергійно закивала, і тонке каштанове волосся підскакувало в такт. Звук «пау-пау-пау», наскільки я міг здогадатися, був найближчий до «гав-гав-гав», на який вона була спроможна.

— Вона у мене вдома.

Кивнувши, вона приклала руку до грудей над серцем.

— Якщо ви кажете, що любите її, то я теж, — сказав я. — А коли ви її востаннє бачили?

Черевичниця подивилася на небо, наче подумки підраховуючи, а потім знизала плечима.

— Довн.

— Давно, мабуть, так, бо вона вже старенька. Тепер майже не стрибає. Але містер Боудітч… ви його знали? Якщо знаєте Раді, то, напевно, і з містером Боудітчем знайомі.

Вона так само енергійно закивала, і кутики розтертого рота піднялися, знову зображуючи усмішку. Зубів у неї було всього декілька, але ті, що я бачив, вражали сліпучою білістю на тлі сірої шкіри.

— А’ріян.

— Адріан? Адріан Боудітч?

Вона так бадьоро закивала, що могла розтягти собі шию.

— Але ви не знаєте, як давно він тут був?

Вона підвела погляд на небо, а тоді похитала головою.

— Радар тоді була молода?

— Уея.

— Цуценя?

Знову кивки.

Узявши за руку, вона потягла мене за ріг хатини. (Довелося пірнути під ще однією мотузкою з підвішеним взуттям, щоб не задушитися нею.) Там була грядка землі, скопана й заволочена граблями, наче жінка готувалася щось саджати. Ще там була стара напіврозвалена садова тачка, що спиралася на два довгі дерев’яні держаки. В ній лежали два полотняні мішки, з них стирчала якась зелень. Жінка стала навколішки й жестом показала мені, щоб зробив те саме.

Так ми опинились обличчям одне до одного. Пальцем вона дуже повільно й нерішуче стала писати по землі. Кілька разів зупинялася, згадуючи, що там далі (мабуть), а потім продовжувала.

А тоді, після довгої паузи:

Спантеличений, я похитав головою. Жінка стала навкарачки й знову видала свою версію гавкоту. І раптом до мене дійшло.

— Так, — сказав я. — Вона прожила дуже добре життя. Але кажу ж, постаріла. І з нею… не все добре.

Аж тоді це все мене наздогнало. Не лише ситуація з Радар і містером Боудітчем, а взагалі все. Той дар, який насправді тягар, що його я маю нести. Напівзогнилі таргани й розгром у будинку номер один на вулиці Платановій, скоєний, імовірно, тим, хто вбив містера Гайнріха. Сама ненормальність перебування тут, навколішки на землі з жінкою, в якої практично немає обличчя, яка колекціонує взуття й розвішує його на натягнутих хрест-навхрест мотузках. Але понад усе — Раді. Ті зусилля, з якими вона іноді вставала вранці чи після сну. Чи як часом не доїдала корм, а потім дивилася на мене таким поглядом, наче казала: «Я знаю, що повинна хотіти з’їсти все, але не хочу». Я розплакався.

Черевичниця обняла мене за плечі й пригорнула.

— А-аз, — сказала вона. А тоді, не без зусилля, промовила цілком чітко: — Гаразд.

Я теж її обняв. І відчув її запах — слабкий, але приємний. Я зрозумів, що це запах маків. Я дав волю довгим сльозам, а вона тримала мене й гладила по спині. А коли я зрештою відсторонився, вона не плакала — може, не могла, — але серпик рота був повернутий кутиками донизу, а не вгору. Я витер обличчя рукавом і спитав, чи це містер Боудітч навчив її писати, чи вона й сама вміла.

Вона відставила сірий великий палець на дещицю від вказівного та середнього, неначе зліплених разом.

— Він трохи вас навчив?

Вона кивнула й знову написала на землі:

— Він був і мій друг. Його не стало.

Вона нахилила голову набік, і злиплі пасма волосся впали їй на плече, обтягнуте сукнею.

— Помер.

Вона накрила очі-щілинки: найщиріший вираз горя, який я тільки бачив у житті. А потім знову мене обняла. Відпустила, показуючи на черевики, що висіли на найближчій мотузці, й похитала головою.

— Ні, — погодився я. — Взуття йому не потрібне. Більше не знадобиться.

Жестом показавши на свій рот, вона пожувала, що виглядало страшнувато. А потім вказала на хатинку.

— Якщо ви питаєте, чи не хочу я перекусити, то дякую, але не можу. Мені треба повертатися. Може, іншим разом. Скоро. Я приведу Радар, якщо зможу. Перед смертю містер Боудітч сказав, що є спосіб її омолодити. Я розумію, звучить як маячня, але він стверджував, що в нього вийшло. Це великий сонячний годинник. Там.

Я показав у бік великого міста.

Її очі-щілинки аж розширилися трохи, а рот округлився ледь не літерою О. Вона приклала долоні до сірих щік і стала схожа на ту знамениту картину, де кричить жінка. Нахилилася знову до землі й стерла все написане раніше. Цього разу писала швидше — певно, часто мала справу з цим словом, бо орфографія була правильна.

— Я знаю. Буду обережний.

Вона приклала поплавлені пальці до напівстертого рота — цсс.

— Так. Там треба бути тихо. Він і це мені розповів. Мем, а як вас звати? Можете назвати своє ім’я?

Вона нетерпляче потрусила головою і показала на свій рот.

— Вам важко говорити чітко.

Кивнувши, вона написала на землі.

Глянувши критичним поглядом, похитала головою, знову стерла, повторила спробу

Я спитав, чи Дрогнька, тобто Дорогенька, — це прі­звисько. Намагався спитати, та слово «прізвисько» не вимовлялося. Я не забув його — просто чомусь не міг проказати. Облишивши спроби, я спитав:

— Доро, містер Боудітч по-дружньому називав вас Дорогенька?

Вона кивнула й підвелася, обтрушуючи з рук землю. Я теж встав.

— Дуже радий був познайомитися, Доро.

Я не настільки добре її знав, щоб називати Дорогенькою, але зрозумів, чому її так звав містер Боудітч. У неї добре серце.

Вона кивнула, погладила мене по грудях, потім погладила себе. Мабуть, так показувала, що між нами симпатія. Друз. Серпик її рота знову піднявся, і вона пострибала в своїх червоних черевичках так, як могла стрибати Радар, коли в неї ще так не боліли суглоби.

— Так, я приведу її, якщо вдасться. Якщо вона буде в змозі. І якщо вдасться, відведу до того сонячного годинника.

Тільки я гадки не мав, як це зробити.

Вона показала на мене, а потім лагідно погладила повітря, долонями донизу. Я не певен, але мені здається, це означало «будь обережний».

— Буду. Дякую за доброту, Доро.

Я розвернувся в бік стежки, але вона схопила мене за сорочку й потягла до задніх дверей свого маленького житла.

— Але я не можу…

Вона кивнула: мовляв, розуміє, що не можу залишитися на обід, — але тягти не переставала. Біля дверей показала вгору. На надпоріжнику щось було вирізьблено, вище, ніж могла дотягтися Дора. То були його ініціали: АБ. Справжні ініціали.

Раптом від неспроможності промовити слово «прізвисько» мені сяйнула ідея. Показавши на ініціали, я сказав:

— Це… — На думці в мене були слова «тупо жир», най­дурніша сленгова фразочка, яку я тільки міг придумати, але цілком придатна для перевірки.

Але я не зміг видобути з рота ці слова. Вони просто не виходили.

Дора дивилася на мене.

— Неймовірно, — сказав я. — Це неймовірно.

10

Я піднявся пагорбом, пірнув під лозу й рушив коридором назад. Відчуття слабкості, іншосвітності наринуло та зник­ло. Над головою шаруділи кажани, але я був занадто стурбований тим, що сталося, тому не звертав на ці звуки особливої уваги й по-дурному ввімкнув ліхтарик, щоб побачити, скільки ще йти. Вони не всі полетіли, всього декілька, і в промені я їх побачив. Так, вони були великі. Гігантські. Я крокував далі в темряві, витягнувши руку, щоб відбиватися, якщо полетять на мене, але вони не полетіли. А великі таргани якщо десь і були, то я їх не чув.

Я не зміг вимовити слово «прізвисько». Не зміг вимовити «тупо жир». Чи зміг би я сказати «розумна ковбаса», «пика просить цеглини» чи «ти висадився, бро»? Я так не думав. Точно не знаючи, що може означати така неспроможність, я, проте, був упевнений. Подумав був, що Дора мене розуміє, бо розуміє англійську… але що, як вона мене розуміла, бо я говорив її мовою? А в ній немає таких слів, як «прізвисько» і «тупо жир»?

Коли закінчилася бруківка й почався ґрунт, я відчув, що вже можна вмикати світло, хоча й далі націлював ліхтарик на підлогу. Від кінця бруківки до початку сходинок чверть милі, сказав містер Боудітч. Він навіть стверджував, що виміряв цю відстань. Цього разу я не збився з ліку кроків, і щойно нарахував п’ятсот п’ятдесят, побачив сходи. Високо вгорі, крізь отвір колодязя, я бачив світло акумуляторних ламп, які він встановив.

Підіймався я впевненіше, ніж спускався, та все одно плечем притискався до стіни. Вибравшись без пригод, нахилився, щоб накрити колодязь другою дошкою, аж тут раптом щось кругле й дуже тверде вперлося в потилицю. Я заціпенів.

— Отак, тихо, і проблем не буде. Я скажу, коли можна рухатися.

Було легко уявити, як цей невагомий наспівний голос питає: «А що ти мені даси, як напряду тобі золота з соломи?»

— Не хочу тебе вбивати, малий. І не вб’ю, якщо отримаю те, по що прийшов. — І він додав те, що прозвучало не як сміх, а як слова на сторінці книжки: — Ха-ха.