Казка

1

Ми пішли по сліду мертвих і поранених щурів до дірки в обшивці; Еріс навіть допомогла одному трилапому башибузуку залізти всередину, потім скривилась і витерла руки об сорочку (що не мало особливого сенсу, бо сорочка була ще брудніша, заляпана грязюкою та кров’ю). Ми підійшли до дверей, що вели на гвинтові сходи, які, на мою думку, могли бути аварійним виходом для королівської сім’ї на випадок пожежі. Я поплескав Лію по плечу.

— Ще одна зупинка, перш ніж вирушимо до Вбивці Польоту, — сказав я. — На рівні «Глибокої Малейн» і камери тортур. Ти це зробиш?

Вона не заперечувала, лише втомлено кивнула. На її щоці ще тримався клапоть кривавої піни. Я простяг руку витерти, і цього разу вона не відсахнулась.

— Дякую. Там може бути той, хто допоміг нам…

Вона відвернулась, перш ніж я договорив. За стінами палацу Вуді, Клаудія та їхні прибічники — на цей час їх група могла розростися до розмірів справжньої армії — мабуть, уже ввійшли в місто. Якщо там були бараки, де спали залишки нічних солдатів, то сірий народ уже зараз міг їх нищити, і прапор їм у руки, але в цих нетрях час летів зі страшною швидкістю і не було чарівного сонячного годинника, щоб повернути його навспак.

Ми спускалися сходами — все вниз і вниз, коло за колом. Усі мовчали. Смерть Айоти нас приголомшила. Навіть Радар це відчувала. Вона не могла триматися поряд зі мною (ствол-хідник, яким ми спускались, був для цього завузький), але йшла, торкаючись носом моєї литки, прищуливши вуха, опустивши хвіст. Повітря ставало прохолоднішим. Вода цідилася з лишайників, якими обросли кам’яні блоки, покладені тут сотні років тому. «Ні, — подумав я, — давніше. Мабуть, тисячі».

Потім я почав уловлювати якийсь запах, ледь чутний.

— О боги небесні, — промовила Еріс і засміялася, хоча нічого веселого в цьому не було. — Колесо повернулось, і ось тобі: звідки пішли, туди й прийшли.

Дорогою вниз ми проминули ще кілька дверей, більших і менших. Лія зупинилась біля якихось маленьких, тицьнула в них пальцем і спустилася на кілька сходинок, поступаючись мені дорогою. Я штовхнув двері. Вони відчинились. Мені довелось зігнутися майже навпіл, щоб увійти. Я опинився ще в одній кухні, яка здавалась комірчиною порівняно з тією, в яку ми заходили раніше. Тут була лише одна плита, без духовки, і довгий низький гриль, який, мабуть, працював на газі, а тепер був вимкнений. На ньому рядком лежали обгорілі ковбаски.

Джая видала якийсь звук, щось середнє між кашлем і блюванням. Я думаю, вона згадала всі ті страви, які ми їли в наших камерах, особливо перед «тренуванням» і першим раундом «Чесного двобою». Я читав про ПТСР, але читати про щось — це одне, а розуміти — зовсім інше.

На полиці біля гриля стояла бляшана чашка, схожа на ті, що були в наших камерах, тільки в цій не було дірочки в дні, яку треба затикати пальцем. Вона була наповнена сірниками, такими, як дав мені Персі. Я схопив її і, оскільки не мав кишень, перемістив свій 45-й калібр за пояс із кончо, а в кобуру запхав чашку з сірниками.

Лія провела нас до дверей, визирнула, а потім жестом покликала нас іти за нею. Вона крутила пальцями, як раніше: швидко, швидко. Мені було цікаво, скільки часу вже минуло. Ясно, що стояв ще білий день, але яке це мало значення, коли Белла з Арабеллою поцілувалися на другому боці світу? Я припускав, що Вбивця Польоту вже біля Темного Колодязя. Чекає, доки той відкриється, щоб укласти ще одну угоду з тварюкою, яка там живе. І або не розуміє, до яких жахливих наслідків це може призвести, або йому байдуже. І я схилявся до другого варіанту. Елден із роду Ґаллієнів, Елден Вбивця Польоту, брезклий, жадібний, зеленомордий гоблін, якому приспічило викликати щось із іншого світу в цей… а потім, можливо, і в мій. Я вирішив сказати Лії, щоб вона забула про моє прохання відвести нас до камери тортур. Персі — Персіваля — там могло й не бути, або він міг був мертвий. Певна річ, зупинити Вбивцю Польоту набагато важливіше.

До мого плеча доторкнулась Еріс:

— Принце Чарлі… ти впевнений? Чи це розумно?

Ні. Не розумно. От тільки якби не Персіваль — чоловік із сірою хворобою, яка настільки поглинула його, що він ледве міг говорити, — нас тут би не було.

— Ми йдемо, — коротко сказав я.

Еріс торкнулась долонею чола і більше не мовила ні слова.

2

Я впізнав коридор, де Лія чекала на нас, переступаючи з ноги на ногу, стискаючи руків’я меча. Праворуч від допоміжної кухні йшов хід у підземелля. Ліворуч, неподалік, була камера тортур.

Я побіг, лишаючи інших позаду. Крім Радар, яка бігла поряд зі мною, висолопивши язика. Це виявилось далі, ніж я пам’ятав. Добігши до відчинених дверей камери, я зупинився, подумки промовляючи щось таке, що було не зовсім молитвою, — просто «будь ласка, будь ласка». А потім зайшов.

Спочатку я подумав, що там порожньо… хіба що Персіваля запроторили в «залізну діву». Але тоді з неї витікала б кров, а її не було. Аж раптом у дальньому кутку заворушилась купа ганчір’я. Вона підняла голову, побачила мене й спробувала усміхнутись тим, що залишилось від рота.

— Персі! — зарепетував я і побіг до нього. — Персівалю!

Він щосили намагався відсалютувати мені.

— Нє, нє, це я повинен салютувати тобі. Можеш стояти?

З моєю допомогою він звівся на ноги. Я подумав, що він замотав одну руку брудним шматком своєї блузи, але коли придивився, я побачив, що той шматок обмотаний навколо зап’ястя й туго зав’язаний вузлом, щоб зупинити кровотечу. Побачив темну, вкриту кіркою пляму на каменях, де він лежав. У нього не було руки. Якийсь мерзотник її відрубав.

Прийшли всі. Джая та Еріс стали в дверях, а Лія зайшла всередину. Персіваль побачив її й підняв до чола другу, вцілілу руку. Він заплакав.

— Иесо, — це все, що в нього вийшло з «принцесо».

Він спробував стати перед нею на коліно і впав би, якби я не підтримав. Він був брудний, закривавлений і скалічений, але Лія обвила руками його шию і міцно обняла. Я любив її вже тільки за це.

— Зможеш іти? — запитав я його. — Якщо потихеньку і часто відпочивати, зможеш? Бо ми поспішаємо. Жахливо поспішаємо.

Він кивнув.

— А знайти дорогу звідси зможеш?

Він знову кивнув.

— Джає! — сказав я. — Тут ти з нами розлучаєшся. Персіваль тебе виведе. Іди з ним і давай йому відпочивати, якщо буде потрібно.

— Але я хочу…

— Мені байдуже, чого ти хочеш! Це те, що мені потрібно від тебе. Витягни його з цієї… цієї ями. На цей час там уже мають бути всі. — «Добре було б», — подумав я. — Відведи його до Клаудії або Вуді, хай нададуть медичну допомогу.

«Медичну допомогу» — це не те, що я сказав, але Джая кивнула.

Я обняв Персіваля так, як Лія.

— Дякую тобі, мій друже. Якщо все вийде, тобі мають поставити пам’ятник.

«Можливо, з метеликами, які сидітимуть на твоїх простягнутих руках», — подумав я і рушив до дверей. Лія вже була там і чекала.

Джая обняла його:

— Я буду з тобою на кожному кроці, Персі. Ти тільки спрямовуй мене.

— Х’инсе! — покликав Персіваль, і я озирнувся. Він дуже старався говорити чітко. — Иця Ойоту! — він вказав на двері. — Е ееро! І віа! Ого віа! — потім він показав на Лію. — Оа ннає ооу! — а потім показав угору: — Елла і Араелла! Соо! Соо!

Я подивився на Лію:

— Ти його зрозуміла?

Вона кивнула. Її обличчя було мертвотно-бліде. Виразка, через яку вона їла, виділялась як родима пляма.

Я повернувся до Еріс:

— А ти?

— Вбивця Польоту, — сказала вона. — Ще четверо. І його «повія». Або, може, «відьма». Думаю, він мав на увазі Петру, бабу з мушкою на фізіономії, яка сиділа біля нього в ложі. Він сказав, що принцеса знає дорогу. І щось про Беллу й Арабеллу.

— Вони скоро поцілуються, — сказала Джая, і Персіваль кивнув.

— Подбай про нього, Джає. Витягни його звідси.

— Витягну, якщо він справді знає дорогу. І обов’язково побачу вас знову. Всіх вас.

Вона нахилилась і швидко погладила Радар по голові на прощання.

3

Лія повела нас від гвинтових сходів в інший коридор. Вона зупинилась перед якимись дверима, відчинила їх, похитала головою і пішла далі.

— Вона справді знає, куди йде? — прошепотіла Еріс.

— Думаю, так.

— Сподіваєшся.

— Вона давно тут не була.

Ми підійшли до інших дверей. Ні. Потім ще до одних. Лія зазирнула в цю кімнату і махнула нам рукою. Тут було темно. Вона показала на чашку з сірниками, яку я прихопив із кухні. Я спробував чиркнути сірником об штани на сідницях — крутий трюк, який піддивився у знаменитого ковбоя в бойовику на ТСМ. Коли не вийшло, я запалив сірник об грубий камінь біля дверей і підняв його. Кімната була обшита дерев’яними панелями, а не облицьована каменем, і наповнена одягом: мундирами, білим вбранням для кухарів, комбінезонами й вовняними сорочками. Купа побитих міллю коричневих суконь лежала під рядом дерев’яних штирів. У кутку була коробка білих рукавичок, пожовклих од часу.

Лія вже перетинала кімнату, Радар ішла за нею, але оглядалась на мене. Я запалив ще сірник і пішов слідом. Лія зіп’ялась навшпиньки, вхопилась за два штирі й потягла. Нічого не відбулось. Вона відступила й показала на мене.

Я передав чашку з сірниками Еріс, узявся за штирі й смикнув. Нічого не відбулося, але я відчув, ніби щось подалось. Я сіпнув сильніше — й уся стіна розчахнулась назовні, а на нас дихнуло застояне повітря. Вискнули приховані петлі. Еріс запалила ще сірник, і я побачив павутину, але вона була не ціла, а висіла сірими шматками. Плюс купа суконь, скинутих зі штирів, — і ми отримали чітке повідомлення: хтось зайшов у ці двері до нас. Я запалив ще один сірник і нахилився. В пилюці виднілися сліди, які перекривались іншими слідами. Якби я був таким видатним детективом, як Шерлок Голмс, то зміг би встановити, скільки людей пройшло в ці потаємні двері, може, навіть наскільки вони нас випередили, але я не був Шерлоком. Правда, я подумав, що вони, мабуть, несли щось важке, судячи з того, що сліди розмиті. Наче вони човгали, а не йшли. Я пригадав химерний паланкін Вбивці Польоту.

Ще більше сходинок вели вниз, завертаючи ліворуч. Ще більше слідів було в пилюці. Далеко внизу виднілося тьмяне світло, але не від газових світильників. Зеленкувате. Це мені не дуже подобалось. Ще менше мені подобався голос, який шепотів у повітрі просто переді мною: «Твій батько конає у власному лайні».

Еріс різко вдихнула:

— Голоси повернулись.

— Не слухай, — сказав я.

— Скажи ще «не дихай», принце Чарлі.

Лія махнула нам рукою. Ми почали спускатися сходами. Радар стривожено скімлила, і я здогадувався, що вона теж чує голоси.

4

Ми спускалися дедалі нижче. Зелене світло яскравішало. Воно виходило зі стін. Сочилося зі стін. Голоси також гучнішали. Вони казали неприємні речі. Чимало про мої подвиги з Берті Бердом. Позаду мене дуже тихо плакала Еріс, а одного разу пробурмотіла:

— Ти можеш зупинитись? Я цього не хотіла. Будь ласка, припини.

Краще б я знову зустрівся з Ханою чи Рудою Моллі. Вони були жахливі, проте матеріальні. З ними можна було боротись.

Якщо Лія і чула голоси, то не показувала цього. Вона спускалася сходами з рівномірною швидкістю, спину тримала прямо, волосся, зав’язане ззаду, ковзало між лопатками. Я ненавидів її вперту відмову визнати, що Вбивця Польоту — її брат (ми ж чули, як дружки вигуку­вали його ім’я на «Чесному двобої»!), але подобалась її хоробрість.

Мені подобалась вона. Я її любив.

На той час, коли сходи закінчились аркою, зарослою мохом і шматтям павутини, ми мали бути принаймні на п’ятсот футів глибше «Глибокої Малейн». Або й більше. Голоси змовкли. Замість них виникло зловісне гудіння, яке, здавалось, ішло або з вогких кам’яних стін, або з зеленого світла, що тепер стало набагато яскравішим. Це світло було живе, і оте гудіння було його голосом. Ми наближались до якоїсь потужної сили, і якщо я колись сумнівався в існуванні зла як реальної сили, окремої від того, що живе в серцях і умах смертних людей, то тепер я в цьому вже не сумнівався. Ми були лише на краю того, що генерувало цю силу, але з кожним кроком наближалися.

Я простяг руку й торкнувся плеча Лії. Вона сіпнулась, а потім розслабилась, побачивши, що то лише я. Очі в неї були широко розчахнуті й темні. Дивлячись у її обличчя, а не на рішучу спину, я зрозумів, що вона нажахана так само, як ми. Можливо, навіть більше, бо вона й знає більше.

— Ти приходила сюди? — прошепотів я. — Ви з Елденом приходили сюди в дитинстві?

Лія кивнула. Вона простягла руку й стиснула розріджене повітря.

— Ви трималися за руки.

Вона кивнула. Так.

Я прямо бачив, як вони рука в руці бігали скрізь… хоча ні, не могли бігати. Лія могла, а в Елдена обидві ноги були криві. Вона ходила разом з ним — навіть якщо їй хотілось помчати вперед, до наступного дива, наступного потаємного місця, — бо любила його.

— Він ходив з палицею?

Вона підняла руку й показала пальцями літеру V. Отже, з двома.

Скрізь разом, за винятком одного місця. «У Лії до книжок душа не лежала, — сказав Вуді. — З них двох читачем був Елден».

— Він знав про секретні двері в кімнаті, де зберігався одяг, еге ж? Він прочитав про них у бібліотеці. Ймовірно, він знав і про інші місця.

Так.

Старі книжки. Можливо, заборонені, такі як «Некрономікон», вигадка, про яку писав Лавкрафт. Я так і бачив Елдена, заглибленого в читання такої книжки, потворного хлопчика з деформованими ногами, хлопчика з ґулями на обличчі й горбом на спині, того, про якого якщо й згадували, то тільки щоб зіграти з ним якийсь жорстокий жарт (я все про них знав, ми з Берті зробили в це свій гидкий внесок під час мого темного періоду), того, ким нехтували всі, крім молодшої сестри. А чому б ним і не нехтувати, якщо трон мав урешті посісти його вродливий старший брат? А до того часу, коли Роберт зацарює, хворобливий кульгавий Елден, книжковий хробак Елден, напевно, помре. Такі, як він, довго не живуть. Вони підхоплюють інфекцію, кашляють, у них розвивається гарячка, і вони помирають.

Елден, котрий читав старі, вкриті пилом книжки, які діставав або з високих полиць, або з замкненої шафи, що її він відкрив, зламавши замок. Мабуть, спочатку просто шукав засіб проти агресивного брата й гострих на язик сестер. Думки про помсту прийдуть пізніше.

— Це була не твоя ідея приходити сюди, еге ж? Може, в інші частини палацу, але не сюди.

Так.

— Тобі тут не подобалось, правда ж? Потаємні кімнати, підйомні платформи — то чудово, весело, а тут було щось погане, і ти це відчувала. Чи ні?

Очі в неї були темні й стривожені. Вона не подала знаку, так чи ні, але в очах стояли сльози.

— А Елден — той був зачарований цим. Так?

Лія тільки відвернулась і рушила далі, роблячи рукою обертальний знак: ходімо. Спину вона тримала прямо.

Рішуче.

5

Радар нас трохи випередила і тепер тицяла носом у щось на підлозі коридору — шматок зеленого шовку. Я підняв його, роздивився, запхав у кобуру до бляшаної чашки з сірниками й забув про нього.

Прохід був широкий і високий, більше схожий на тунель, ніж на коридор. Ми дійшли до місця, де він роз­ділявся натроє, і кожна частина була освітлена пульсуючим зеленим світлом. Над входом до кожної частини був наріжний камінь, витесаний у формі тієї істоти, яку я бачив розбиту на підлозі житлового крила: кальмаропо­дібне створіння з гніздом щупалець, що прикривали жахіття обличчя. Монархи — благословення, ця тварюка — блюзнірство.

«Ось іще казка, — подумав я. — Для дорослих, не для дітей. Нема тут ані великого злого вовка, ані велетня, ані Румпельштільцхена. Ота версія Ктулху над кожною аркою — чи не є вона втіленням Гогмагога? Першосвященник Древніх, що снить зловісні сни серед руїн Р’льєга?[77] І чи не до нього звернеться Елден про наступну угоду?»

Лія зупинилась, рушила до лівого проходу, стала, рушила до центрального проходу, знову завагалась. Вона дивилась уперед. А я — вниз, на підлогу, де бачив сліди в пилюці, які вели в правий тунель. Саме цим шляхом пішов Вбивця Польоту з почтом; але я чекав, щоб побачити, чи вона згадає. Вона згадала. Ввійшла в правий прохід і рушила далі. Ми пішли слідом. Запах — сморід, зловонний дух — став іще дошкульнішим, гудіння було не гучніше, але всепроникніше. З тріщин у стінах виростали в’ялі, безформні гриби, білі, немов пальці мерця. Вони оберталися, слідкуючи за тим, як ми проходимо. Спершу я подумав, що мені ввижається. Але ж ні.

— Це жахіття, — озвалась Еріс. Голос у неї був тихий, спустошений. — Я думала, що «Малейн» — це погано… і поле, де нам доводилось битись… але то було ніщо порівняно з оцим.

І на те нічого було сказати, бо вона мала рацію.

Ми йшли все далі, дорога весь час вела вниз. Запах ставав чимдалі гидкішим, а гул постійно наростав. Тепер він був не тільки в стінах. Я відчував його в центрі мозку, де він здавався не звуком, а чорним світлом. Я зовсім не уявляв, де ми перебуваємо, відносно світу вгорі, але ми точно мину­ли межі палацу. Давно минули. Сліди розсіялись і зникли. В таку далечінь пилюка не долітала, не було тут і павутини. Навіть павуки повтікали з цього забутого Богом місця.

Стіни змінювались. Подекуди камені були замінені великими темно-зеленими скляними блоками. В їхній товщі звивалися й комашилися товсті чорні вусики. Один кинувся до нас, і його безголова передня частина розкрилася, ставши ротом. Еріс тихо скрикнула. Радар тепер трималась так близько біля мене, що моя нога на кожному кроці терлась об її бік.

Нарешті ми опинились у великому склепінчастому приміщенні з темно-зеленого скла. Чорні вусики були в стінах повсюди, стрімголов влітаючи й вилітаючи з дивних різьблених фігур, які змінювались під поглядом. Вони звивались і вигинались, утворювали фігури… обличчя…

— Не дивись на тварюк, — порадив я Еріс. Я гадав, що Лія вже знає це: якщо вона згадала дорогу сюди, то, звісно ж, пам’ятає й ці химерні, мінливі форми. — Я думаю, вони гіпнотизують.

Лія стояла посередині цього гидкого нефа і спантеличено роззиралась. Він був оточений проходами, кожен з яких пульсував зеленим світлом. Їх було дванадцять.

— Думаю, не зможу, — сказала Еріс. Її голос перетворився на тремтливий шепіт. — Чарлі, вибач, але думаю, що не зможу.

— Ти й не повинна. — Звук мого голосу був пласким і дивним, мабуть, через гудіння. Він звучав як голос Чарлі Ріда, який погоджувався на гидкі витівки, придумані друзякою Бердом… а потім додавав і кілька власних. — Повертайся, якщо можеш знайти дорогу. Стій тут і чекай нас, якщо не можеш.

Лія зробила повний оберт навколо себе, зазираючи по черзі в кожний прохід. Потім вона подивилась на мене, підняла руки й похитала головою.

Не знаю.

— Ви доходили сюди, еге ж? Далі Елден ішов без тебе.

Так.

— Але врешті повертався.

Так.

Я уявив, як вона чекала тут, у цій дивній зеленій камері з химерним різьбленням і чорними тварюками, які гарцюють у стінах. Дівчинка, яка трималася стійко — трималася рішуче, — незважаючи на цей підступний гул. Чекала тут сама.

— Ти приходила з ним не раз?

Так. Потім вона показала вгору, чого я не зрозумів.

— А після того він приходив без тебе?

Довга пауза… потім:

Так.

— І настав час, коли він не повернувся.

Так.

— І ти не пішла за ним? Може, до цього місця, але не далі? Не наважилась.

Вона затулила обличчя. Цього було достатньо для від­повіді.

— Я йду, — випалила Еріс. — Вибач, Чарлі, але я… я не можу.

Вона втекла. Радар побігла за нею до входу, що ним ми сюди зайшли, і якби собака пішла з Еріс, я б не кликав її назад. Тепер гул проникав у кістки. Було сильне передчуття, що ми з Лією більше ніколи не побачимо білого світу.

Радар повернулась до мене. Я став на коліна та обняв її, радіючи до нестями.

— Ти подумала, що твій брат загинув.

Так. Потім вона стиснула горло, і з нього вирвались гортанні слова:

— Загинув. Загинув.

Той, ким я став — ще ставав, — був старший і мудріший, ніж старшокласник, який з’явився тут на маковому полі. Цей Чарлі — принц Чарлі — розумів, що Лія має в це вірити. Інакше провина за те, що вона не спробувала врятувати його, буде для неї нестерпна.

Проте я подумав, що вона вже тоді все знала.

6

Підлога була з полірованого зеленого скла, товща якого здавалась бездонною. Під нами кишіли чорні тварюки, й навіть сумніву не виникало, що вони голодні. Тут не було пилу і, відповідно, жодного сліду. Якщо вони й лишили по собі якісь сліди, то прислужники Вбивці Польоту все повитирали на випадок, якщо хтось — ми, наприклад, — спробує їх переслідувати. Оскільки Лія не могла згадати, неможливо було сказати, який саме коридор із дванадцяти вони обрали.

Хоча… либонь, можливо.

Я згадав, як жінка з мушкою біля рота репетувала: «На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!» Її звали Петра, і вона носила зелену шовкову сукню. Я дістав знайдений клапоть і простяг його Радар, яка обнюхала його без особ­ливого ентузіазму — на неї теж впливали гудіння і чорні тварюки у склі. Але вона була моєю єдиною надією. Нашою єдиною надією.

— Котрий з них? — запитав я і вказав на тунелі.

Вона не ворухнулась, тільки дивилась на мене, і я зрозумів, що через жахливу атмосферу цього місця я просто отупів. Радар знає кілька команд, але команди «Котрий з них?» у цьому наборі нема. Я знову підніс шматок сукні їй до носа:

— Шукай, Радар, шукай!

Цього разу вона опустила ніс до підлоги. Одна з чорних фігур наче кинулась на неї, і собака відскочила, але потім знов опустила ніс — моя хороша собачка, моя хоробра собачка. Рушила до одного з тунелів, позадкувала і перейшла до наступного праворуч. Потім повернулась до мене й загавкала.

Лія не вагалась. Вона рвонула в той тунель. Я — за нею. Зелена скляна підлога в цьому тунелі ще крутіше нахилялась униз. Якби ухил був хоч трохи більший, ми би втратили опору під ногами. Лія дедалі більше мене випереджала. Вона не бігла, а летіла; а я — вайло, якому дозволяли грати тільки на першій базі.

— Ліє, чекай!

Та де там! Я біг настільки швидко, наскільки дозволяла нахилена підлога. У Радар, яка ближча до підлоги й спиралась на чотири лапи, а не дві, виходило краще. Гул почав стихати, наче далека рука прикручувала гучність величезного підсилювача. Це було полегшення. Зелене світіння стін також пригасло. Натомість з’явилося примарніше світло, яке заяскравіло — трохи, — коли ми підійшли до гирла проходу.

У те, що я там побачив, навіть після всього досі пережитого було майже неможливо повірити. Розум повставав проти того, що повідомляли очі. Кімната з багатьма коридорами була величезна, але ця підземна зала — набагато більша. Та й чи зала? Наді мною розкинулось нічне небо, всіяне пульсуючими жовтуватими зорями. Ось звідки йшло світло.

«Не може бути», — подумав я, а потім зрозумів, що може. Хіба ж я вже не потрапив в інший світ, спустившись подіб­ними сходами? Тоді я опинився у світі Емпісу. Тепер переді мною лежав третій світ.

Численні сходи спіраллю закручувалися вниз по стіні колосальної шахти, прорубаної в монолітній гірській породі. Спускаючись ними, Лія бігла щосили. На самому дні, на глибині п’ятсот чи й більше футів, я побачив паланкін Вбивці Польоту; пурпурові шторки, гаптовані золотом, були засмикнуті. Четверо чоловіків, які його несли, щулились під вигнутою стіною і дивилися вгору, на чужі зірки. Вони, мабуть, були сильні, якщо несли Вбивцю Польоту всю дорогу, і хоробрі; але звідси, де ми стояли з Радар, здавались маленькими й наляканими.

У центрі кам’яної підлоги стояв величезний підйомний кран заввишки не менше ста ярдів. Він не дуже відрізнявся від кранів, які я бачив на будівельних майданчиках рідного міста, але цей, схоже, був дерев’яний і дивним чином нагадував шибеницю. Стріла з опорою утворювали ідеальний трикутник. Вантажний гак був прикріплений не до ляди колодязя, як я думав, уявляючи Темний Колодязь, а до гігант­ського люка з відкидною кришкою, які пульсували нудотно-зеленим світлом.

Біля нього у своїй пурпуровій жупаноподібній мантії, з золотою короною роду Ґаллієнів, недоладно зсунутою набік на скуйовдженому білому волоссі, стояв Вбивця Польоту.

— Ліє! — крикнув я. — Зачекай!

Вона навіть знаку не подала, що почула, — наче глуха, як Клаудія. Вона мчала вниз по останньому колу сходів під тьмяним світлом кошмарних зірок, що сяяли з іншого всесвіту. Я біг за нею, на ходу дістаючи револьвер містера Боудітча.

7

Чоловіки, які несли паланкін, рушили сходами назустріч їй. Вона стала, розставивши ноги в бойовій стійці, й вихопила меч. Радар істерично гавкала, чи то від страху перед цим жахливим місцем, звідки, я не сумнівався, нам ніколи не вибратись, чи тому, що чоловіки загрожували Лії. А може, через усе разом. Вбивця Польоту глянув угору, і корона впала з його голови. Він підняв її, але те, що з’явилося з-під пурпурової мантії, не було рукою. Я не побачив, що саме то було (або не хотів бачити), та й у той момент мені було байдуже. Я повинен був дістатися до Лії якомога швидше, але вже зрозумів, що не встигну врятувати її від носіїв Вбивці Польоту. Вони були дуже близько, відстань завелика для револьвера, і Лія заважала пострілу.

Вона вперла руків’я меча собі в живіт. Я чув, що той, який біг попереду, щось кричав. Я вловив тільки «Нє, нє!» — і все. Їй не довелось його колоти; в паніці він сам з розгону наштрикнувся на її меч. Лезо увійшло в чоловіка по саме руків’я і вийшло ззаду зі струменем крові. Чоловік заточився над урвищем. Лія спробувала витягти меч, але він не виходив. У неї був вибір простий і суворий: відпустити й вижити або вчепитись у меч і впасти разом із жертвою. Вона відпустила. Вбитий пролетів футів сто з того місця, де його прохромила Лія, і впав неподалік паланкіна, який допомагав нести. Можливо, йому пообіцяли золото, жінок, маєток у селі чи все одразу. Але отримав він тільки смерть.

Набігли інші троє. Я помчав швидше, не звертаючи уваги на цілком реальну можливість спіткнутися — хоча б і через свою собаку — й розбитися на смерть. Я бачив, що все ж не встигаю. Вони мали добігти першими, і тепер у неї був тільки кинджал для захисту. Лія дістала його й притулилася спиною до стіни, готова битися до кінця.

Та тільки не було ані битви, ані кінця. Навіть той, кого вона вбила, певно, й не збирався з нею битися. «Нє, нє!» — ось що він кричав перед загибеллю. З цих хлопців було досить. Вони хотіли лише забратися звідси геть. Пробігли і навіть не глянули на неї.

— Поверніться! — кричав Елден. — Поверніться, боягузи! Ваш король наказує вам!

Вони не звертали уваги й бігли, перестрибуючи через дві-три сходинки. Я схопив Радар за нашийник і міцно притиснув до себе. Перші два носії паланкіна пробігли повз нас, але третій перечепився об Радар, чого вона не стерпіла. Витягла голову вперед і глибоко вп’ялась зубами йому в стегно. Він замахав руками, намагаючись відновити рівновагу, і впав у шахту. Його крик чимдалі слабшав і обірвався, коли він ударився об дно.

Я знову кинувся вперед і вниз. Лія не рухалась. Вона вдивлялась у гротескну постать, навколо якої метлялась пурпурова мантія, і намагалася роздивитись її риси в тьмяному світлі зірок, що сяяли в божевільній безодні над нашими головами. Я майже добіг до неї, коли світло почало яскравіти. Але не від зірок. Гул повернувся, тільки тепер він був глибший, не «мммммммм», а «ААААААА» — голос нетутешньої істоти, колосальної, незбагненної, яка почула запах їжі і знає, що та буде смачною.

Я подивився вгору. Лія подивилася вгору. Радар подивилася вгору. Те, що ми побачили, випливало з темного, всіяного зірками неба і було моторошне, але справжній жах у тому, що це було також прекрасно.

Якщо моє відчуття часу не зникло, то над нами ще був день. Белла й Арабелла мали бути десь на дальньому боці світу, частиною якого є Емпіс. Але тут ці два місяці були ті самі, спроєційовані з чорної порожнечі, яка не мала права існувати, й омивали пекельну безодню мертвотно-­блідим, таємничим світлом.

Більша наздоганяла меншу і не збиралась обходити її ні ззаду, ні спереду. Після бозна-скількох тисяч років два супутники — і ці, і справжні десь на орбіті планети — вийшли на траєкторію зіткнення.

Вони зійшлись у беззвучній трощі (це справді була проєкція), яка супроводжувалась яскравезним спалахом світла. Уламки бризнули на всі боки й засипали темне небо, ніби друзки осяйного битого посуду. Монотонне ревище — АААААААА — погучнішало й стало оглушливим. Стріла крана почала підніматися, звужуючи трикутник між собою і опорою. Гуркоту механізмів не було, але я б його й не почув.

Люте сяйво від розпаду двох місяців затьмарило зірки й залило підлогу внизу сліпучим блиском. Покришка люка над Темним Колодязем, підчеплена вантажним гаком, почала підніматися. Гротескна постать у пурпуровій мантії теж дивилась угору, і коли Лія глянула вниз, їхні очі зустрілись. Його очі глибоко запали в провислих заглибинах зеле­нуватої плоті; її очі були широко розплющені й сині.

Незважаючи на всі роки і зміни, вона впізнала його. Сум’яття і жах безпомилково читались на її обличчі. Я спро­бував утримати її, але вона рвучко вирвалась, мало не впавши в шахту. А я був шокований, заціпенілий від побаченого — зіткнення двох місяців у небі, яке не мало права на існування. Уламки розліталися все далі й починали тьмяніти.

На краю Темного Колодязя з’явився серпик темряви й швидко розширився в чорну посмішку. Довгий хрипкий крик задоволення гучнішав. Вбивця Польоту пошкандибав до колодязя. Його пурпурова мантія здіймалась у кількох напрямках. На якусь мить жахлива спухла голова зникла, а потім мантія сповзла на один бік і впала на кам’яну підлогу. Чоловік під нею був лише наполовину чоловіком, як і Ельза — лише наполовину жінкою. Замість ніг у нього був клубок чорних щупалець, які поспішно тягли його вперед, розхитуючи. Інші стирчали з обвислого мішка черева, тягнучись до покришки, що піднімалась, непристойними ерекціями. Замість рук у нього було якесь зміє­подібне жахіття, яке розколихувалось навколо обличчя, немов водорості в сильній течії, і я зрозумів: ота незбагненна тварюка в колодязі — то не Ктулху. Елден — Ктулху цього світу, так само як Дора — бабуся, що живе в черевику, а Лія — дівчина-гусопаска. Він проміняв деформовані ноги й горбату спину — кіфоз — на значно гірше. Чи вважав він цей обмін справедливим? Чи достатньо було помсти й повільного умертвіння королівства, щоб урівноважити шальки терезів?

Лія добігла до кінця сходів. Вгорі уламки Белли й Арабелли розліталися все далі.

— Ліє! — закричав я. — Ліє, заради Бога, зупинись!

Вона пройшла повз паланкін із безвольно обвислими шторками і тільки тоді зупинилась — не тому, що я її нагукав. Думаю, вона мене навіть не чула. Вся її увага була прикута до брезклої істоти, яка колись була її братом. Тепер він нетерпляче нахилявся над привідкритим люком, драглиста плоть обличчя звисала вниз, наче тісто. Корона знову звалилася з голови. Ще більше чорних щупалець вигулькнули з шиї, спини й щілини між сідницями. Просто в мене на очах він перетворювався на Ктулху, володаря древніх богів. Страхітлива казка ожила.

Але справжній монстр був унизу. Скоро він з’явиться.

Гогмагог.

8

Те, що відбулось далі, пам’ятаю з надлюдською чіткістю. Я бачив усе з того місця, де стояв — кільканадцять сходинок над покинутим паланкіном, — і бачу досі у снах.

Радар гавкала, але я її майже не чув через постійний гул із Темного Колодязя, здатний довести до божевілля. Лія підняла кинджал і без вагань глибоко встромила його у виразку біля того, що було її ротом. А потім, тримаючи кинджал обома руками, провела ним по шраму справа наліво.

— ЕЛДЕНЕ! — крикнула вона.

Кров тонкою цівкою бризнула в неї з наново відкритого рота. Голос був хрипкий (через те, що вона витрачала багато зусиль на черевомовлення, припустив я), але перше слово, яке вона вимовила, не виштовхуючи його з глибин горла, було достатньо гучне, щоб її безталанний брат його почув навіть крізь гул. Він обернувся. Він побачив її, справді побачив, уперше.

— ЕЛДЕНЕ, ЗУПИНИСЬ, ПОКИ ЩЕ Є ЧАС!

Він завагався, ліс щупалець — їх стало більше, набагато більше — розколихувався. Чи бачив я любов у тих затуманених очах? Жаль? Скорботу, може, сором через те, що він прокляв ту єдину, яка його любила, разом з усіма тими, хто його не любив? Чи лише нестримну жагу за всяку ціну втримати те, що вислизало з рук після царювання, такого короткого (а хіба всім нам так не здається, коли приходить кінець?).

Я не знав. Я біг останніми сходами, повз паланкін. У мене не було плану, лише потреба забрати її звідти, поки знизу не вилізла ота тварюка. Я подумав про гігантського таргана, який таки пробрався в сарай містера Боудітча, і як містер Боудітч застрелив його, і це нагадало мені — нарешті, — що його револьвер досі в мене.

Лія ввійшла в клубок щупалець, що дико звивався, явно не уявляючи, наскільки це небезпечно. Одне з них погладило її по щоці. Елден усе дивився на неї — і що, плакав?

— Повертайся, — прохрипів він. — Повертайся, поки можеш. Я не можу…

Одне зі щупалець обвилось навколо її закривавленої шиї. Ясно було, чого він не може: зупинити ту частину себе, якою заволоділа колодязна істота. Усі книжки, якими він зачитувався в палацовій бібліотеці, — невже в жодній не було найголовнішої історії для всіх світових культур, тієї, де сказано: якщо маєш справу з дияволом, ти укладаєш диявольську угоду?

Я схопив щупальце — те, що, мабуть, було частиною руки, коли Елден вперше уклав угоду, — і віддер від її горла. Воно було жорстке і вкрите якимсь слизом. Коли воно перестало душити Лію, я дав йому вислизнути з моєї хватки. Ще одне обвилось навколо мого зап’ястя, інше — навколо стегна. Вони почали тягти мене до Елдена. І до колодязя, який відкривався.

Я підняв револьвер містера Боудітча, щоб застрелити його. Але щупальце випередило мене — обвилось навколо ствола, вирвало револьвер і відкинуло так, що той закрутився млинком і полетів, ковзаючи по грубій кам’яній підлозі, кудись у бік покинутого паланкіна. Радар тепер стояла між Елденом та колодязем і, настовбурчивши шерсть, гавкала так люто, аж піна вилітала з пащі. Вона кинулась укусити його. Щупальце — те, що колись було частиною лівої ноги Елдена, — звилось, немов батіг, і збило її з ніг, аж вона розпласталась на підлозі. Мене тягло вперед. Нехай чудовисько плакало за сестрою, але воно ж і шкірилось задоволено, в передчутті жахливої перемоги, справжньої чи уявної. З хижого ошкіру вилізли, ніби принюхуючись, ще два маленькі щупальця. Кран усе ще піднімав покришку, але щось іще знизу теж штовхало її, розширюючи щілину.

«Там, унизу, інший світ, — подумав я. — Чорний, якого я не хочу бачити».

— Ти була з ними заодно! — заверещала на Лію брезкла зеленоморда істота. — Ти була з ними заодно, інакше пішла б зі мною! Ти була б моєю королевою!

Ще кілька щупалець Вбивці Польоту схопили її — за ноги, талію, знову за шию — і потягли вперед. Щось вилазило з колодязя, якась масна чорна субстанція, вся в довгих білих шипах. Вона впала на підлогу з мокрим ляском. То було крило.

— Я і Є королева! — крикнула Лія. — Ти не мій брат! Він був добрий! Ти вбивця і обманщик! Самозванець!

Вона встромила кинджал, з якого ще капала її кров, у братове око. Щупальця відпали від неї. Він одсахнувся, позадкував. Крило здійнялось і сплеснуло, від чого в обличчя мені вдарила хвиля нудотного повітря. Крило огорнуло Елдена, настромивши на шипи, й поволокло до краю колодязя. Він востаннє заверещав, і тварюка, всадивши свої гачкуваті шипи йому в груди, затягла його всередину.

Але така легка здобич — власна маріонетка — аж ніяк не могла її задовольнити. З колодязя посунула, роздимаючись пухирем, чужинська плоть. На нас вибалушились здоровенні золоті баньки з того місця, що мало бути облич­чям. Почувся скрип, скрегіт, і з’явилось друге всіяне шипами крило. Потвора стріпнула ним, розправляючи, і мені забив дух ще один порив гнильного повітря.

— Іди назад! — закричала Лія. Кров бризнула з її розірваного рота. Червоні краплі впали на те, що виринало, й зашкварчали. — Я, королева Емпісу, наказую тобі!

Воно й далі виринало, ляскаючи обома колючими крилами. З нього бризкала цівками якась смердюча, гидотна рідина. Світло від розтрощених місяців дедалі тьмяніло, і я ледве міг розгледіти згорблену, перекручену істоту, що поставала зі свого лігва, і її боки роздимались і опадали, немов міхи. Голова Елдена зникала в цій химерній плоті. Його мертве обличчя, наостанок спотворене виразом неймовірного жаху, визирало звідти, немов у людини, яку засмоктує сипучий пісок.

Тепер гавкіт Радар був більше вереском.

Я думаю, що це міг бути якийсь дракон, але не такий, як можна побачити в книжках з казками. Він належав не тутешньому світу, не моєму і не Ліїному. Темний Колодязь відкрився в якийсь інший всесвіт, не підвладний людському розумінню. І наказ Лії на нього не діяв.

Воно вилізло.

Воно вилізло.

Місяці поцілувались, і воно ось-ось мало опинитись на волі.

9

Лія більше не наказувала. Мабуть, вирішила, що це марно. Вона просто витягла шию подивитись, як тварюка вилазити­ме з колодязя. Не здавалась тільки Радар — вона все гавкала й гавкала і якимось дивним чином героїчно трималась.

Я розумів, що скоро помру і це буде милосердям. Якщо, звісно, не доведеться й далі жити в жахливому, пекельному гулі (AAAAAAA), коли мене з Лією та Радар затягне в нутро цієї позаземної тварюки.

Я десь читав, що в такі моменти перед очима людини миттю пролітає все її життя. А ось у мене перед очима, ніби ілюстрації в книжці, сторінки якої дуже швидко перегортаються, промайнули всі казки, які зустрілись мені в Емпісі: від жінки, що жила в черевику, і дівчини-гусопаски до будиночків «трьох маленьких вигнанців» і злих сестер, які ніколи не брали вродливу меншу сестричку (або потворного меншого братика) на бал.

А воно все виростало й виростало. Ляскало колючими крилами. Обличчя Елдена вже зникло в його неосяжному череві.

А потім я пригадав іншу казку.

Був колись гидкий чоловічок на ім’я Крістофер Поллі, який прийшов украсти золото містера Боудітча.

Був колись гидкий чоловічок на ім’я Пітеркін, який мордував Снаба ножем.

Була собі моя мама, котру якось збила вантажівка сантехніка на мості вулиці Платанової, а потім і вбила, вдавивши в опору мосту. Більша частина її тіла залишилась на мості, але плечі й голова канули в Малу Румпл.

Знову й знову цей Румпельштільцхен. Від самого початку. Оригінальна казка, так би мовити. І як же дочка королеви позбулась цього остогидлого ельфа?

— Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я! — крикнув я.

Голос належав не мені. Так само як і численні думки й прозріння в цій історії не належали сімнадцятирічному юнакові, який на початку прибув до Емпісу. Це був голос принца. Не з цього світу і не з мого. Я почав з того, що назвав Емпіс Іншосвітом, але іншим був я. Тим самим Чарлі Рідом, звісно, але й ще кимось; і в тому, що мене сюди послано — що мій годинник заведено й налаштовано багато років тому, коли мати йшла тим мостом, смакую­чи куряче крильце, — саме в цей момент неможливо було сумніватись. Згодом, коли людина, якою я був у тому підземному світі, почне потроху згасати, я засумніваюся в цьому, але тоді? Ні.

— Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я, ГОГМАГОГ, І Я НАКАЗУЮ ТОБІ ПОВЕРНУТИСЯ В СВОЄ ЛІГВО!

Воно пронизливо закричало. Кам’яна підлога здригнулась і вкрилася тріщинами. Далеко над нами могили знову відмовлялись від своїх мерців, а по «Полю монархів» зигзагами пролягала велика розколина. Величезні крила ляскали, дощем розбризкуючи смердючі краплі, палючі, немов кислота. Але знаєте що? Мені подобався цей крик, бо я був темним принцом, а то був крик болю.

— ГОГМАГОГ, ГОГМАГОГ, ТВОЄ ІМ’Я ГОГМАГОГ!

Воно дико верещало щоразу, коли я вимовляв ім’я. Ті крики лунали у світі, а також глибоко в моїй голові, загрожуючи розірвати череп. Крила несамовито билися. На мене люто зирили здоровенні очі.

— ПОВЕРТАЙСЯ У СВОЄ ЛІГВО, ГОГМАГОГ! ТИ МОЖЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ЗНОВУ, ГОГМАГОГ, ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ АБО ЧЕРЕЗ ТИСЯЧУ, ГОГМАГОГ, АЛЕ НЕ СЬОГОДНІ, ГОГМАГОГ! — Я розпростер руки. — ЯКЩО ЗАБЕРЕШ МЕНЕ, ГОГМАГОГ, Я РОЗІРВУ ТВОЇ КИШКИ ТВОЇМ ІМЕНЕМ, ПЕРШ НІЖ ПОМРУ!

Тварюка почала відступати, складаючи крила над моторошними вибалушеними очима. Вона бовкнула в свою яму з гидким звуком «шлууууп», викликавши в мене напад нудоти. Я ламав собі голову, як нам змусити гігантський кран опустити покришку, але в Лії вже було рішення. Голос у неї був хрипкий і уривчастий… та невже я справді бачив губи, які вимальовувались із понівеченого уламка рота? Навряд чи, але ситий донесхочу вигадками й фантазіями, я з радістю проковтнув іще одну.

— Закрийся іменем Лії з роду Ґаллієнів!

Повільно — надто повільно, як на мене, — стріла крана почала опускати покришку. Натяг троса зник, і гак нарешті звільнився. Я видихнув.

Лія кинулась у мої обійми, щосили оповивши мене руками. На шию мені капала тепла кров з її щойно відкритого рота. Щось врізалось у мене ззаду. Це була Радар. Вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись мені на сідниці, хвіст метлявся мов скажений.

— Звідки ти знав? — запитала Лія ламким голосом.

— Казка, яку мені розповіла мати, — сказав я. І це до певної міри було правдою. Вона розповіла її мені тепер, померши тоді. — Треба йти, Ліє, бо доведеться шукати дорогу в темряві. А ти краще не розмовляй. Я ж бачу, як це боляче.

— Так, але цей біль чудовий.

Лія вказала на паланкін:

— У них має бути хоча б один ліхтар. У тебе ще залишились сірники?

На диво, залишились. Тримаючись за руки, ми йшли до покинутого паланкіна, Радар — між нами. Дорогою Лія нахилилась, але я цього майже не помітив. Зосередився на пошуках чогось, чим можна присвітити в дорозі, поки уламки місяців зовсім не згасли. Я відсмикнув шторку паланкіна, а там, зіщулившись у дальньому кутку, сиділа єдина особа з команди Елдена, про яку я забув. «Вбивця Польоту, — сказав Персіваль. — Ще четверо. І його повія». Чи, може, він сказав «відьма».

Волосся Петри вистріпалось із перехрещених ниток перлів, які його утримували. Білий макіяж потріскався й розтікся. Вона дивилась на мене з жахом і відразою.

— Все зіпсував, паскудний шмаркачу!

«Шмаркач» мене усміхнув.

— Нє, нє, любонько. Палиці й каміння можуть поламати мені кістки, але слова мене не зачіпають.

На латунному гачечку в передній частині паланкіна було саме те, що я й сподівався знайти, — один із торпедоподібних ліхтарів.

— Я була його дружиною, чуєш? Його обраницею! Я дозволяла йому торкатися мене отими гидотними зміями, що колись були руками! Злизувала його слину! Він би довго не прожив, це будь-якому дурневі було ясно, і тоді я б царювала!

Ну що тут відповісти? І чи варто?

— Я була б Королевою Емпісу!

Я простяг руку по ліхтар. Її губи задерлися, оголивши зуби, підпиляні до гостряків, як у Хани. Мабуть, це вже входило в моду еліти при пекельному дворі Вбивці Польоту. Вона кинулася вперед і всадила ікла мені в руку. Біль був миттєвий і нестерпний. Крізь її стиснуті губи потекла кров. Очі їй лізли з орбіт. Я спробував вирватись. Моя плоть розірвалась, але вона не розчепила зубів.

— Петра, — промовила Лія. Її голос знизився до хрипкого гарчання. — Ось тобі, тримай, смердюча карга.

Гуркіт 45-го калібру містера Боудітча, який Лія нахилялась підібрати, був оглушливим. Над правим оком Петри в білому загуслому макіяжі з’явилась дірка. Її голова відкинулась назад, і перш ніж вона повалилась на підлогу паланкіна, я побачив те, чого краще б не бачив: шматок мого передпліччя завбільшки з дверну ручку звисав із тих підпиляних зубів.

Лія не вагалась ані миті. Вона здерла бічну шторку паланкіна, відірвала довгий клапоть знизу і перев’язала рану. Тепер уже зовсім потемніло. Я простяг у пітьму здорову руку, щоб забрати ліхтар з паланкіна (побоювання, що Петра оживе й гризне за другу руку, були безглузді, але непереборні). Мало не впустив його. Принц я чи не принц, а мене добряче трусило від шоку. Було враження, що Петра не тільки гризонула мене за руку, а ще налила туди бензину й підпалила.

— Запали сама, — попросив я. — Сірники в кобурі.

Я відчув, як вона лашпотить у мене на стегні, потім почув, як чиркнула сірником об бік паланкіна. Я відкинув скляну трубу ліхтаря. Вона повернула маленьку ручку збоку, щоб висунути ґніт, і підпалила його. Потім узяла ліхтар у мене. І добре, бо я б його впустив. Я рушив до гвинтових сходів (очі б мої їх більше не бачили), але вона притримала мене й потягла вниз. Я відчув, як біля мого вуха ворушився її розірваний рот.

— Вона була моєю двоюрідною бабою.

«Щось вона занадто молода, щоб бути твоєю бабою, прабабою чи ще прапракимось», — подумав я. Але потім згадав містера Боудітча, який вирушив у подорож і повернувся власним сином.

— Забираймося звідси, і щоб ноги нашої тут більше ніколи не було, — сказав я.

10

Ми дуже повільно вилазили з ями. Мені доводилось зупинятись і відпочивати через кожні п’ятдесят сходинок. Рука пульсувала з кожним ударом серця, і я відчував, як тимчасова пов’язка, що її наклала Лія, просочується кров’ю. Перед очима постійно крутилась картинка того, як Петра без духу валиться назад зі шматком моєї плоті в зубах.

Коли ми дійшли до кінця сходів, я мусив сісти. Тепер голова пульсувала так само, як рука. Я згадав десь вичитане: щодо зараження небезпечною, можливо, навіть смертельною інфекцією, укус начебто здорової людини поступається лише укусу скаженої тварини… а звідки я знаю, наскільки здорова була Петра після років комерційних стосунків (язик не повертався назвати це справжнім подружжям) з Елденом? Мені здавалось, що я відчуваю, як її отрута тече по моїй руці до плеча, а звідти — в серце. І марно було запевняти себе, що то дурниці, — не допомагало.

Лія дала мені посидіти кілька хвилин, упродовж яких Радар стурбовано тицялась носом мені в щоку, а потім Лія вказала на резервуар ліхтаря. Він був майже порожній, а зі смертю Елдена й відступом Гогмагога підсвітка стін теж припинилась. Ясно було, що вона мала на увазі: якщо не хочемо всю дорогу шпортатись у темряві, то мусимо йти.

Ми здолали майже половину крутого схилу, який вів у величезне приміщення з хороводом дванадцяти коридорів, коли ліхтар сьорбнув повітря і згас. Лія зітхнула, потім стиснула мою здорову руку. Ми повільно йшли далі. Темрява була неприємна, але без гулу й шепоту голосів загалом стерпною. Рука боліла. Кров у місці укусу не зупинялась. Я відчував, як вона теплими цівками тече по долоні й між пальцями. Радар понюхала мою руку й заскімлила. Я згадав, як Айота помирав від порізу отруєним ножем. Не хотів про це згадувати, як і про шматок власної плоті в заточених зубах Петри, але воно так і лізло в голову, так і стояло перед очима.

Лія зупинилась і показала рукою вперед. Я зрозумів, що бачу її жест, бо в коридорі знову з’явилося світло. Не хворобливе зелене світло від химерних напівскляних, напів­кам’яних стін, а тепле жовте сяйво, яке то розгорялося, то пригасало. Коли воно заяскравішало, Радар кинулась до нього, оглушливо гавкаючи.

— Ні! — закричав я. І голова мало не луснула від болю. — Стій, дівчинко!

Вона ніби й не чула, і це був не той шалений, переляканий гавкіт, який виривався з її горла в темному всесвіті, який ми залишили позаду (але недостатньо далеко, він ніколи не буде достатньо далеко). Це було збуджене гавкання. І щось виринало з того наростаючого світіння. Вистрибувало з нього.

Радар припала до підлоги, виляючи задом і хвостом, і Снаб застрибнув їй на спину. А за ним майнув цілий рій світлячків.

— Повелитель малих істот, — промовив я. — Побий мене грім.

Світлячки — не менше тисячі — утворили розжарену до білого хмару над моєю собакою і великим червоним цвіркуном на її спині, і обидві істоти були прекрасні в цьому примарному й мінливому сяйві. Радар підвелась, мабуть, за якимсь наказом свого вершника, не призначеним для людських вух. Вона вирушила вгору по похилій підлозі. Світлячки не відставали, кружляючи над ними.

Лія стиснула мою руку. Ми пішли за світлячками.

11

Еріс чекала в кімнаті, величезній, немов собор, з два­надцятьма коридорами. Снаб привів до нас батальйон світлячків, але залишив взвод, щоб Еріс не залишалась у непроглядній пітьмі. Коли ми вийшли туди, вона кинулась до мене і здушила в обіймах. Я заціпенів од болю, тоді вона відсахнулась і подивилась на закривавлену саморобну пов’язку, з якої досі юшила кров.

— Господи, що з тобою сталось?

Потім вона глянула на Лію і ахнула:

— О, міледі!

— Забагато розповідати, — відказав я, думаючи, що всього й не розповіси ніколи. — Чому ти тут? Чому повернулась?

— Мене привів Снаб. І приніс світло. Як бачиш. Вам обом потрібна медична допомога, а Фрід дуже хворий.

«Тоді потрібна Клаудія, — подумав я. — Клаудія знатиме, що робити. Якщо щось можна зробити».

— Нам треба забиратися звідси. Мені вже осточортіли ці підземелля.

Я подивився на червоного цвіркуна на спині Радар. Він теж подивився на мене — чорні очиці надавали йому ней­мовірно урочистого вигляду.

— Ведіть нас, пане Снабе, коли ваша ласка.

І він повів.

12

Коли ми нарешті вийшли з потаємних ходів, у кімнаті для зберігання одягу вже зібрались люди. Світлячки пролетіли над ними й звились угору прощальним прапором світла. Там були Джая, і Персіваль, і ще кілька людей із часів мого ув’язнення в «Глибокій Малейн», але не пам’ятаю, хто саме. На той час голова моя все дужче паморочилась, а головний біль був такий сильний, аж наче матеріалізувався в пульсуючу білу кульку, яка висіла дюймів за три перед очима. Найчіткіше я запам’ятав дві речі: що Снаба більше не було на спині в Радар і що Персіваль погарнішав зовні. Я справді помітив цю переміну в його зовнішності, попри те що перед очима в мене висіла біла кулька болю, а пульсація в скаліченій руці діставала аж до кісток. Побачивши принцесу, люди, що прийшли нас привітати, стали навколішки й поприкладали долоні до урочисто схилених голів.

— Підведіться, — хрипко промовила вона. Голос у неї майже пропав, але я подумав, що це від надмірного його використання і з часом він повернеться. Про те, що її голосові зв’язки розірвані назавжди, страшно було й думати.

Вони попідводились. Разом з Лією та Еріс, які підтримували мене попід руки, ми вийшли з переповненої кімнати-складу. Я тримався майже всю дорогу до перших сходів, а потім ноги підкосилися. Далі мене вже несли, може, друзі з «Глибокої Малейн», може, сірі люди, а може, ті й другі. Не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, що, коли мене несли через залу для прийомів, я бачив зо три десятки людей із сірими обличчями, які прибирали весь безлад, що лишили по собі придворні короля Джана, які присягнули на вірність Вбивці Польоту. Мені здалося, що серед прибиральниць була Дора, в червоній хустці на голові і в чудових жовтих парусинових черевиках. Вона піднесла руки до рота й послала мені повітряний поцілунок пальцями, які вже знову почали нагадувати пальці, а не ласти.

«Та ні, її там нема, — подумав я. — Ти вже мариш, принце Чарлі. Навіть якщо вона й там, її пальці не можуть регенеруватися. Таке трапляється тільки в…»

Де? Ну… в казках, таких як ця.

Я витяг шию, щоб ще раз поглянути на неї, поки мене несли в наступну кімнату, штибу передпокою, і побачив яскраву хустинку і ще яскравіші черевики, але не зміг переконатися, що то Дора. Вона була спиною до мене й колінкувала, відшкрібаючи бруд.

Ми пройшли ще кілька кімнат і довгий коридор, але на той час я вже почав провалюватись у забуття і був би радий піти вже остаточно, аби лиш моя голова не тріщала від болю, ніби ось-ось збиралась вибухнути, а рука щоб не нагадувала палаюче йольське поліно[78]. Але я тримався. Якщо вже судилося померти — а саме так я й почувався, — то хотів зустріти кінець надворі, дихаючи свіжим повітрям.

Яскраве світло приголомшило. Це ще посилило го­ловний біль, але це світло було чудове, бо не було хирлявим зеленим маревом підземель під Лілімаром. Навіть дружелюбніше від сяйва світлячків. Це було денне світло, і навіть більше.

Це було сонячне світло.

Мене винесли просто в нього. Я напівсидів, напівлежав. Хмари розходились, і я бачив блакитне небо над величезною площею перед палацом. Не просто клаптик голубіні на пару комбінезонів, а цілі акри блакиті. Ні, милі. І Боже ж мій, яке сонце! Я глянув униз, побачив свою тінь і враз відчув себе Пітером Пеном, принцом загублених хлопчаків[79].

Залунали гучні вітання. Міські ворота стояли відчинені, і площа була заповнена сірими людьми Емпісу. Побачивши Лію, вони попадали на коліна з таким шурхотом, що в мене аж мурашки побігли по спині.

Вона дивилась на мене. Я думаю, той погляд промовляв: «Мені б не завадила невелика допомога».

— Підведіть мене, — попросив я.

Мої носії допомогли мені, і я виявив, що можу стояти. Біль нікуди не подівся, але було ще щось. Воно було тоді, коли я вигукував ім’я Гогмагога голосом, що не належав мені, і ось воно з’явилося знову. Я підняв руки, здорову праву і ліву, з якої ще сочилася кров і багрянила нову пов’язку (накладену в якийсь момент Джаєю), немов прикрашаючи її маками, що буяли на пагорбі позаду затишної хатинки Дори.

Люди внизу затихли, чекаючи, не встаючи з колін. І хоч я відчув, як мене раптом прошила невідома сила, все ж пам’ятав, що вони стоять на колінах не переді мною. Це не мій світ. Мій світ інший, але тут на мене чекала ще одна справа.

— Слухай мене, народе Емпісу! Вбивця Польоту мертвий!

Вони схвально заревіли, вигукуючи подяки.

— Темний Колодязь зачинено, а істота, яка там живе, закрита всередині!

Знову схвальне ревіння.

Тепер я відчув, як та сила, інакшість, покидає мене, забираючи потугу, якої я так несподівано набув з нею. Скоро я знову стану старим добрим Чарлі Рідом… звісно, якщо укус Петри мене не вб’є.

— Вітай Лію, народе Емпісу! Вітай Лію з роду Ґаллієнів! ВІТАЙ СВОЮ КОРОЛЕВУ!

Я думаю, що успіх був оглушливий, як сказав би батько, але я про це так і не дізнався, бо земля попливла під ногами і я остаточно відключився.