Казка

1

Радар бореться з бажанням побігти назад до нового хазяїна, повернутися до воріт, стрибнути на них і дряпати передніми лапами, щоб заскочити в них. Проте вона цього не робить. Вона отримала накази й біжить їх виконувати. Відчуває, що здатна бігти всю ніч, але їй не доведеться цього робити, бо вона може сховатися в безпечному місці, якщо зуміє туди потрапити.

Лясь-лясь.

Вона мчить усе далі й далі, пригинаючись до землі. Місячного світла ще не видно, вовки не виють, але вона чує, що вони недалеко. При місячному світлі вони нападуть, і вона відчуває, що світло ось-ось з’явиться. Якщо все і станеться, то вона битиметься. Вони можуть напасти на неї всі разом, але вона битиметься до кінця.

Лясь-лясь.

— Прокидайся, малий!

Місяці вислизають крізь розпанахану хмару, менший — у вічній погоні за більшим, і перший вовк заводить свою пісню. Але онде попереду червоний вагон і укриття, де вони з Чарлі ночували, коли вона ще була хвора, і, встигнувши туди добігти, вона прослизне всередину, якщо ­двері досі відчинені. Їй здається, що він не зачинив їх до кінця, але вона не впевнена. Це було так давно! Якщо так, вона стане на задні лапи й зачинить їх передніми. Якщо ні, то притулиться до них спиною і битиметься, поки стане сил.

Лясь-лясь.

— Ти що, хочеш іще раз хавчик проґавити? Нє, нє!

Двері прочинені. Радар проштовхується в щілину і…

ЛЯСЬ!

2

Цей ляпас нарешті порушив мій сон, і я розплющив очі, помалу вбираючи поглядом якесь непевне, тьмяне світло і когось, хто стояв наді мною на колінах. Його волосся розсипалось по плечах, він був такий блідий, що на якусь мить я подумав: це той нічний солдат, який кермував електромобілем. Я різко сів. Спалах болю рвонув у голові, а за ним — хвиля запаморочення. Очі в чоловіка розширились, і він відсахнувся. І він таки був людиною, а не блідою істотою, оповитою аурою блакитного світла, яке витікає з очей. Із цих очей нічого не витікало, навколо них виднілися синці, але це були людські очі, а його волосся було темно-каштанове, майже чорне, а не сиве.

— Не заважай йому здихати, Хеймі! — вигукнув хтось. — Він, чорт, уже тридцять перший! Вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, ті дні давно минули! Ще один, і тоді почнеться!

Хеймі, якщо це було його ім’я, озирнувся на голос. Усміхнувся, сяйнувши білими зубами на замурзаному обличчі. Він був схожий на самотнього тхорика.

— Просто намагаюсь сяк-так захистити свою душу, Аю! Типу люби ближнього свого! Кінець надто близько, хоч-не-хоч, а мусиш думати про вічність!

— Іди ти к бісу разом зі своєю вічністю, — сказав той, якого звали Ай. — Ось цей світ, потім трах-бах феєр­верк, і все.

Я лежав на холодному, вологому камені. Над кістлявим плечем Хеймі було видно стіну з кам’яних блоків, які сочилися водою, з заґратованим віконцем десь під стелею. Між ґратами — безпросвітна пітьма. Я був у камері. «Durance vile[40]», — подумав. Не знаю, звідки взявся той вираз, навіть не був упевнений у його значенні. Знав тільки, що в мене жахливо боліла голова і що з рота чоловіка, який будив мене ляпасами, тхнуло так, наче там у нього здохла якась тваринка. О, а ще я, здається, намочив штани.

Хеймі нахилився дуже близько до мене. Я спробував відсунутись, але позаду були ґрати.

— Ти, по-моєму, сильний, пацан. — Щетина навколо рота Хеймі лоскотала мені вухо. Це було жахливо і водночас якось зворушливо. — Захищатимеш мене, як я тебе захищав?

Я хотів запитати, де я, але з рота прошелестіли тільки уривки звуків. Я облизнув губи. Вони були сухі й опухлі.

— Пити.

— Це можна.

Він метнувся до відра в кутку того, що, як я вже не сумнівався, було камерою… а Хеймі — моїм співкамерником. На ньому були подерті штани до гомілок, ніби в потерпілого в кораблетрощі. Сорочка була радше майкою. Голі руки виблискували в тьмяному світлі. Жалюгідно худі, але наче не сірі. Хоча при поганому освітленні важко було сказати напевно.

— Ти, чортів ідіот! — Це був хтось іще, не той, кого Хеймі називав Аєм. — Навіщо ж робити ще гірше? Тебе що, нянька в дитинстві головою додолу впустила? Той малий ледве дихав! Та сів би йому на груди й прикінчив би! І знову було б тридцять, як по маслу!

Хеймі й вухом не повів. Він узяв луджений кухоль з полиці над тим, що, як я вважав, було його сінником, і занурив у відро. Потім приніс його мені, притискаючи до дна палець, такий же брудний, як і він сам.

— Він дірявий, — пояснив Хеймі.

Мені було байдуже, бо я не збирався давати шанс вмісту кухля вилитись у дірку. Я схопив його і вихилив одним ковтком. Там ще був пісок, але мене це теж не хвилювало. То було блаженство.

— Відсмокчи в нього, поки ти там, чом би й ні? — пролунав іще чийсь голос. — Гарненько посмокчи, Хеймсе, це приведе його до тями, як батіг.

— Де я?

Хеймі знову нахилився до мене, намагаючись говорити по секрету. Його дихання викликало в мене відразу, від нього голова боліла ще сильніше, але я терпів, бо мав знати. Тепер, трохи очунявши та облишивши снити свій вимріяний сон про Радар, я дивувався, що досі живий.

— Малейн[41], — прошепотів він. — «Глибока Малейн». Десять… — якесь невідоме мені слово, — під палацом.

— Двадцять! — вигукнув Ай. — І ти більше не побачиш сонця, новенький! Ніхто з нас не побачить, звикай до цього!

Я взяв у Хеймі кухоль і рушив через камеру, почуваючись, як Радар у її найгіршій формі. Набрав повен кухоль, затулив пальцем дірочку в дні, куди витікала вода, і знову випив. Хлопець, який колись дивився класичні фільми на каналі ТСМ і робив онлайн замовлення на Амазоні, сидів у в’язниці. Її ні з чим не сплутаєш. Камери тяглися по обидва боки вогкого коридору. Газові лампи стирчали зі стін через кожні кілька камер і тихенько хурчали язичками синювато-жовтого полум’я. З обтесаної кам’яної стелі капала вода. Центральний прохід був у калюжах. Напроти мене здоровило в лахмітті, що віддалено нагадувало кальсони, помітив, що я на нього витріщаюсь, стрибнув на ґрати і почав їх трусити й верещати, вдаючи мавпу. Його голий торс був кремезний і волохатий, обличчя широке, лоб низький, він був страшний, як чорт… але не було в нього жодних ознак тієї повзучої потворності, яку я спостерігав на шляху до цього чарівного помешкання, а його гучний владний голос завжди був при ньому.

— Просимо, новенький! — Це був Ай — як я дізнався згодом, зменшена форма імені Айота. — Просимо до пекла! Коли настане час «Чесного двобою»… якщо настане… я вирву твою печінку й носитиму її замість капелюха. У першому раунді — тебе, а в другому — того, кого вони там виставлять проти мене! А до того — приємного відпочинку!

У кінці коридору біля дерев’яних дверей, оббитих залізом, голосно озвався інший в’язень, цього разу жінка:

— Тобі треба було залишитися в Цитаделі, хлопче! — й додала тихіше: — І мені теж. Краще вже померти від голоду.

Хеймі почимчикував у куток камери навпроти відра з водою, скинув штани й скоцюрбився над діркою в підлозі.

— У мене проблеми з животом. Мабуть, це ті шампіньйони.

— Що? Ти їх коли їв? Рік чи більше тому? — запитав Ай. — У тебе проблеми з животом, це точно, але гриби тут ні до чого.

Я заплющив очі.

3

Минав час. Помалу я почав оговтуватися. Відчував сморід бруду, вологи й газу зі слабких світильників. Чув, як з плюскотом падає вода, як ходять навколо в’язні, розмовляють одне з одним або самі з собою. Мій співка­мерник сидів біля відра з водою, похмуро дивлячись на свої руки.

— Хеймі?

Він підвів голову.

— Хто такі цілі?

Він пирхнув від сміху, потім скривився і схопився за живіт:

— Це ми. Ти що, дурний? З неба впав?

— Вважай, що так.

— Сядь отут, біля мене. — І коли я завагався, додав: — Нє, нє, ти мене не бійся. Я не збираюсь лоскотати тобі яйця, якщо ти про це думаєш. Хіба одна-дві блохи на тебе перестрибнуть, ото й усе. За останні пів року я навіть ні разу напружитись не спромігся. Тельбухи-бо нікудишні.

Я сів поряд з ним, і він плеснув мене по коліну.

— Отак краще. Не люблю говорити для всіх вух. Не те щоб мало значення, що вони чують, ми всі риба в одному відрі, але я тримаюсь осібно — так мене вчили, — він зітхнув. — Хвилювання не на користь моїм кишкам, ось що я тобі скажу. Бачити, як цифри ростуть, ростуть і ростуть? Ото гидота! Двадцять п’ять… двадцять шість… тепер тридцять один. Але вони ніколи не дійдуть до шістдесяти чотирьох, тут Ай має рацію. Колись нас, цілих, було як цукру в лантусі, але нині лантух порожній, хіба лишилось кілька кристаликів.

Він сказав кристаликів? Чи щось інше? Мій голов­ний біль загрожував повернутись, ноги боліли від ходьби, їзди на велосипеді й біганини, я втомився. Мене ніби випатрали.

Хеймі знову зітхнув, чим викликав напад кашлю. Він тримав руками живіт, доки напад минув.

— Хоча Вбивця Польоту і його… — дивне слово, яке мій розум не зміг перекласти, щось схоже на раггамункас, — і далі трясе лантух. Не заспокоїться, доки не витрясе к бісу кожного з нас. Але… шістдесят чотири? Нє, нє. Це буде останній «Чесний двобій», і я піду серед перших. Може, навіть першим. Заслаб, бачиш. Болячки обсіли, і їжа мені не йде.

Схоже, він згадав про мою присутність, про свого нового співкамерника.

— Але ти… Ай побачив, що ти дебелий. І, мабуть, швидкий при такій своїй силі.

Я хотів сказати йому, що не дуже швидкий, але передумав. Хай думає що хоче.

— Він тебе не боїться, Айота нікого не боїться, хіба тільки Руду Моллі та її сучу матір, але й працювати більше ніж потрібно він теж не хоче. Як тебе звуть?

— Чарлі.

Він ще стишив голос:

— І ти не знаєш, де ти? Чесно, без брехні?

«Durance vile», — подумав я.

— Ну, це в’язниця… підземелля… і я гадаю, що це десь під палацом… але оце й усе.

Я не збирався розповідати йому, чому я прийшов і кого зустрів дорогою. Тепер я приходив до тями, втомлений чи ні, і починав мислити розсудливо. Хеймі міг у мене щось вивідувати. Отримавши інформацію, він може обміняти її на якісь привілеї. «Глибока Малейн» була мало схожа на місце, де існують привілеї, — кінцева зупинка, так би мовити — але я не хотів ризикувати. Може, їм начхати на одну німецьку вівчарку, яка втекла з Сентрі, штат Іллінойс… а з іншого боку, може, й ні.

— Ти не з Цитаделі, еге ж?

Я похитав головою.

— Навіть не знаєш, де це, так?

— Так.

— Зелені острови? Деск? Може, один із Тайвосів?

— Жодне з цих місць.

— Звідки ж ти, Чарлі?

Я мовчав.

— Не кажи, — люто прошепотів Хеймі. — Це добре. Не кажи нікому з інших, і я теж не скажу. Якщо ти мене захищатимеш. Це було б розумно з твого боку. Бувають долі й гірші за «Глибоку Малейн», юначе. Можеш не повірити, але я знаю. Верховний Володар поганий, але те, що я знаю про Вбивцю Польоту, ще гірше.

— Хто такий Вбивця Польоту? А Верховний Володар хто?

— Верховний Володар — так ми називаємо Келліна, начальника нічних солдатів. Він сам тебе сюди притяг. Я стояв у кутку. Його очі…

У нашому кінці підземелля за оббитими залізом дверима почулося приглушене дзеленькання.

— Персі! — заревів Айота. Він стрибнув на свої ґрати й знову їх затрусив. — Хіба ж уже, бля, не час? Ходи-но сюди, Персі, старий друже, і подивимося, що там лишилось від твоєї мармизи!

Почувся грюкіт засувів — я нарахував чотири, — і двері відчинились. Спочатку з’явився візок, майже такий, яким зазвичай користуються в супермаркеті, але зроблений із дерева. Позаду нього стояв сірий чоловік, обличчя в котрого ніби розплавилось. У нього залишилось тільки одне око. Ніс ледве виглядав з напливу плоті. Рот був наче наглухо заварений, тільки з лівого боку виднівся маленький краплеподібний отвір. Пальці в нього так розплавились, що руки нагадували ласти. На ньому теліпались мішкуваті штани й така ж подоба сорочки. На шиї на петлі з сиро­м’ятної шкіри висів дзвоник.

Він став у дверях, схопив дзвоник і покалатав ним. Водночас він водив туди-сюди своїм єдиним оком.

— Хек! Хек! Хек, ии, ерзотники! — Порівняно з цим хлопцем, Дора була просто Лоуренсом Олів’є[42], який декламує Шекспіра.

Хеймі схопив мене за плече й потяг назад. Навпроти нас Ай також відступив. І всі в’язні — так само. Персі дзеленчав своїм дзвоником, доки не впевнився, що ми відійшли від ґрат далеко і не маємо змоги його вхопити, хоч я й не бачив причини, з якої хтось наважився б на таке. Він скидався на опікуна у фільмі про в’язницю, а опікуни не носять ключів.

Наша з Хеймі камера була найближчою до нього. Персі запустив руку в свій візок, витяг два добрячі шматки м’яса й пошпурив їх крізь ґрати. Я схопив мій на льоту. Хеймі потягся по свій, але промахнувся, і той ляпнувся на підлогу.

Тепер в’язні здійняли ґвалт навколо Персі. Один — згодом я дізнався, що то Фреммі, — поцікавився, чи не склеї­лась, бува, у Персі дупа вже зовсім, і якщо так, то чи не довелося йому хезати ротом. Вони ревли, як леви в зоопарку під час годівлі. Хоча ні. Вили, як гієни. Левами вони не були, за винятком хіба що Айоти.

Персі повільно котив візок між камерами, хляпаючи мокрими сандалями (пальці в нього на ногах теж сплавились докупи), жбурляючи м’ясо ліворуч і праворуч. Поціляв він пречудово, байдуже що мав тільки одне око; жоден шматок м’яса не вдарився об ґрати і не впав у коридорну тванюку.

Я підніс свій шматок до носа й понюхав. Гадаю, я все ще перебував у казковому режимі, бо очікував чогось гнилого й огидного, можливо, навіть з личинками, але це був шматок біфштекса, який міг би прибути сюди з супермаркету «Хай-Ві» в Сентрі, хіба що без гігієнічної поліетиленової упаковки. Вогонь його ледь торкнувся (я згадав, як тато замовляв стейк у ресторані й просив офіціанта просто пронести його через теплу кімнату), але запаху вистачило, щоб слина залила мені рот, а в животі забурчало. Востаннє я нормально їв у дерев’яному будинку Клаудії.

Напроти мене на своєму сіннику, схрестивши ноги, сидів Ай і поглинав свій стейк. Червоний сік стікав на плетиво його бороди. Він побачив, що я на нього дивлюсь, і посміхнувся.

— Давай, малий, їж, поки ще маєш зуби. Бо я тобі їх тут-таки виб’ю.

Я їв. Стейк був пружний. Стейк був смачний. Кожен шматок викликав бажання кусати далі.

Персі дійшов до останньої пари камер. Він укинув туди м’ясо й почав задкувати до виходу, одним ластом калатаючи дзвоником, другим — штовхаючи візок, покрикуючи «Хек! Хек!», що, як я припустив, означало геть, геть. Схоже, нікому вже не хотілося його освистувати, тим більше квапити. Звідусіль долинало цмакання і чавкання.

Я з’їв усе, крім кільця жиру й хрящів, а потім — і це. Тим часом Хеймі куснув свій стейк кілька разів, а тоді сів на сінник і поклав їжу собі на кістляве коліно. Він спантеличено дивився на нього, немов чудуючись, чому йому не хочеться їсти. Побачив, що я дивлюсь, і простяг його мені:

— Хочеш? Їжа мене не любить, а я — їжу. Раніше, коли я працював на лісопилці, завжди обжирався з кращими з них. Мабуть, то таки були гриби. З’їси не той вид — і вони підсмажать тобі кишки. Оце зі мною і сталося.

Ще б пак я не хотів. У мене досі бурчало в животі, але мені вистачило стриманості, щоб запитати, чи він упевнений. Він відповів, що так, і я швиденько вхопив стейк, поки він не передумав.

Персі зупинився біля нашої камери. Тицьнув у мене розплавленою рукою:

— Еллі ое ее аии.

— Не розумію, — сказав я з повним ротом переважно сирого м’яса, але Персі знову позадкував і вийшов за двері. Він ще раз дзеленькнув своїм дзвоником, а потім замкнув двері засувами: один, два, три, чотири.

— Він сказав, що Келлін хоче тебе бачити, — переклав Хеймі. — Я не здивований. Ти цілий, але ти не такий, як ми. Навіть твій акцент не… — він змовк, очі розширились, наче йому сяйнула якась думка. — Скажи йому, що ти з Уллума! Це подіє! На північ від Цитаделі!

— Що таке Уллум?

— Релігійні фанатики! Вони говорять не так, як інші! Скажи, що ти ухилився від отрути!

— Не маю жодного уявлення, про що ти говориш.

— Хеймі, не кажи того, чого не слід! — вигукнув хтось. — Ти можевільний!

— Стули пельку, Стуксе! — крикнув Хеймі. — Цей хлопчина буде мене захищати!

Напроти через коридор підвівся Ай і вхопився за ґрати лискучими від жиру пальцями. Він усміхався.

— Може, ти й не божевільний, але ніхто не збирається тебе захищати, Хеймі. Захист жодному з нас не світить.

4

Для мене сінника не було. Я вже був зібрався забрати в Хеймі — він нізащо мене б не зміг зупинити, — а тоді раптом вразився: та про що я, чорт забирай, думаю, на кого перетворююсь! Я й так уже з’їв його пайку, але її принаймні мені запропонували. До того ж сира кам’яна підлога навряд чи завадила б моєму сну з огляду на те, як я почувався. Я прийшов до тями недавно, пробувши в забутті хтозна-скільки часу, але ніяк не міг прочуматись від сильної втоми. Я попив води з відра, а потім вклався туди, де, як припускав, була моя половина камери.

У сусідній камері сиділо двоє чоловіків: Фреммі та Стукс. Вони були молоді й на вигляд сильні. Не кремезні, як Айота, але сильні.

Фреммі:

— Дитятко йде спатоньки?

Стукс:

— Зовсім змори-и-и-лося?

«Еббот і Костелло[43] з “Глибокої Малейн”, — подумав я. — І треба ж, якраз у сусідній камері. От мені щастить!»

— Не звертай на них уваги, Чарлі, — сказав Хеймі. — Спи. Це з усіма так буває. Після того як побуваєш у руках нічної варти, з тебе наче душу виймають. Вони висмок­тують це з тебе. Вони висмоктують твою… як це…

— Життєву силу? — запитав я. Мені здавалось, ніби мої повіки занурили в цемент.

— Точно! Саме це і саме так! І цей Келлін власною персоною припер тебе сюди. Ти, мабуть, справді сильний, бо інакше цей падлюка зварив би тебе, як яйце. Я бачив, як це буває. О так, бачив!

Я хотів запитати, як довго він тут сидить, але тільки щось пробурмотів. Я рухався вниз. Згадав спіральні сходи, які привели мене сюди, і здалося, що я знову біжу ними, женучись за Радар. «Бережись тарганів, — думав я. — І кажанів».

— Уллум, на північ від Цитаделі! — Хеймі стояв наді мною на колінах так само, як тоді, коли я вперше прочумався в цьому задуп’ї. — Не забудь! І ти обіцяв, що захищатимеш мене, цього теж не забудь!

Я не міг згадати, щоб обіцяв йому подібне, але не встиг це сказати, бо провалився в сон.

5

Я прокинувся від того, що мене термосив Хеймі. Краще за ляпаси. Моє похмілля минуло. Саме так це можна було назвати, і те, як батько ранок за ранком терпів таке під час своїх запоїв, було поза межами мого розуміння. Ліве плече пульсувало від болю: мабуть, я розтяг його, впавши з постаменту; інші болі й ушкодження були набагато легші.

— Що… як довго я…

— Вставай! Це вони! Бережись гнучких палиць!

Я підвівся. Двері з нашого боку коридору відчинились і заповнились блакитним світлом. З нього вигулькнули троє нічних солдатів, високі й бліді в оточенні своїх аур. Скелети всередині їхніх тіл з’являлись і зникали, немов тіні від жалюзі в хмарний вітряний день. Вони тримали довгі палиці, схожі на застарілі автомобільні антени.

— Підйом! — гаркнув один. — Підйом, пора на тренування!

Двоє йшли попереду третього, розкинувши руки, наче проповідники, що вітають громаду на богослужінні. Коли вони рухалися коридором, двері камер з виском відчи­нялись, сиплючи дощем лусочок іржі. Третій зупинився і вказав на мене:

— Не ти.

Тридцять в’язнів вийшли в коридор. Хеймі розпачливо усміхнувся мені, на ходу ухиляючись від непорушної аури нічного солдата. Ай вишкірився, підняв обидві руки, зробив кола великими і вказівними пальцями, а потім наставив середні пальці на мене. Не зовсім схоже на «американську пташку», але я не сумнівався, що значення цього жесту те саме. Коли в’язні йшли коридором за першою парою нічних солдатів, я побачив двох жінок і двох темношкірих. Один із темношкірих був навіть більший за Айоту, з кремезними плечима й широким задом професійного футбольного захисника, але йшов повільно, опустивши голову, і перш ніж він вийшов у двері в кінці тюремного блока, я помітив, що він заточується. Це був Доммі. Жінок звали Джая та Еріс.

Той нічний солдат, що чекав, простяг до мене блідий палець і зігнув його гачком. Обличчя в нього було жорстке, а під ним то з’являвся то зникав череп, спалахуючи своїм вічним вишкіром. Махнувши палицею, він наказав мені йти поперед нього до дверей. Не встиг я пройти в них, як він сказав: «Зачекай», а потім: «Чорт».

Я зупинився. Праворуч зі стіни випав один газовий світильник. Він косо звисав зі свого металевого шланга під отвором, схожим на роззявлений рот, усе ще палаючи і вкриваючи кіптявою кам’яний блок. Коли солдат поправляв світильник, його аура зачепила мене. Я відчув, як усі м’язи ослабли, і зрозумів, чому Хеймі так старанно уникав цієї блакитної оболонки. Це було схоже на удар струмом від порваного шнура лампи. Я відступив на крок.

— Зачекай, чорт забирай, стій, я сказав!

Нічний солдат ухопив той світильник, на вигляд латунний. Він, мабуть, був розжарений, але солдат і знаку не подав, що йому боляче. Він пхав його назад у дірку. Світильник повисів секунду і знову випав.

— Чорт!

Мене накрило хвилею нереальності. Я в’язень підзе­мелля, мене веде бозна-куди живий мертвяк, схожий на іграшкового Скелетора, яким я грався в дитинстві… і ця почвара, по суті, виконує хатню роботу.

Він знову схопив світильник і загасив його, накривши полум’я зігнутою долонею, потім відштовхнув поламану залізячку до стіни, де вона тихенько цокнула.

— Іди! Вперед, чорт забирай!

Він уперіщив по моєму хворому плечу гнучкою палицею. Мене наче вогнем обпекло. Це шмагання було принизливим і водночас бісило, та все ж так краще, ніж оте різке спустошливе знесилення, яке я відчув, коли мене зачепила його аура.

Я рушив далі.

6

Він ішов за мною довгим кам’яним коридором, зовсім поряд, але не настільки близько, щоб аура зачіпала мене. Ми проминули голландські двері[44], верхня частина яких була відхилена, випускаючи аромат смачної їжі. Неподалік пройшли чоловік і жінка. Він ніс двоє відер, вона — тацю, над якою здіймалася пара. Вони були в білому вбранні, але шкіра — сіра, а обличчя — якісь зів’ялі.

— Ворушись! — Мене знову вдарила гнучка палиця, цього разу в друге плече.

— Не бийте мене, пане. Я ж не кінь.

— Якраз таки кінь. — Голос у нього був дивний. Ніби в голосових зв’язках кишіла сила-силенна комашні. — Мій кінь. Скажи спасибі, що я не змушую тебе бігти галопом!

Ми пройшли повз камеру, повну начиння, назв якого я волів би не знати, однак знав: диба, «залізна діва», павук, ноші. На дощаній підлозі виднілися темні плями. Біля диби на задніх лапах стояв щур завбільшки з цуценя і глузливо шкірився на мене.

«Господи, — подумав я. — Христе Господи всемогутній».

— Раденький, що ціленький, га? — запитав мій наглядач. — Подивимось, як ти радітимеш, коли почнеться «Чесний двобій».

— А що це? — запитав я.

Замість відповіді я отримав черговий удар гнучкою палицею, цього разу по потилиці. Я мацнув там рукою — вона була вся в крові.

— Ліворуч, дитятко, ліворуч! Не сумнівайся, там не замкнено.

Я відчинив двері ліворуч і почав підніматися крутими й вузькими сходами, яким, здавалось, не буде кінця-краю. Я нарахував чотириста й збився. Знову почали боліти ноги, а тріщина на потилиці від гнучкої палиці аж палала.

— Гальмуєш, дитятко. Краще тримай темп, якщо не хочеш спробувати холодного вогню.

Якщо він мав на увазі ауру, яка його огортала, то я точно не хотів на неї нариватись. Я дерся далі, і саме тоді, коли моїм стегнам почали загрожувати корчі і ноги ось-ось мали підломитися, ми дісталися дверей аж угорі. На той час я вже ледве дихав. Чого не можна сказати про істоту позаду мене, що й не дивно. Адже вона була мертва.

Цей коридор був ширший, весь завішаний оксамитовими гобеленами — червоними, фіолетовими, синіми. Газові світильники були забрані в чепурненьке лампове скло. «Це житлове крило», — здогадавсь я. Ми проходили повз невеликі ніші, здебільшого порожні, і я подумав, чи не було там колись скульптур метеликів. У кількох стояли мармурові фігури оголених жінок і чоловіків, а в одній містилося надзвичайно жахливе щось із хмарою щупалець, які обсіли голову. Це нагадало мені Дженні Шустер, котра познайомила мене з улюбленцем Г. Ф. Лавкрафта — ручним монстриком Ктулху, також відомим як Той, Хто Чекає Внизу.

Ми пройшли, мабуть, з пів милі цим розкішно вбраним коридором. Десь під кінець простували повз дзеркала в золотих рамах, які стояли одне навпроти одного, через що мої відображення стали нескінченними. Я побачив, які брудні в мене обличчя й волосся після шалених спроб в останню мить вирватися з Лілімара. Шия була в крові. А ще я ніби опинився на самоті. Мій нічний солдат-­наглядач не відбивався в дзеркалі. Там, де він мав бути, виднівся лише слабкий блакитний серпанок… а гнучка палиця, здавалось, плавала в повітрі сама по собі. Я озирнувся, щоб переконатись, що солдат і досі там, і палиця знову мене хльоснула по тому ж місцю на потилиці. Миттєво обпік біль.

— Іди! Іди, чорти б тебе вхопили!

Я йшов. Коридор закінчився біля масивних дверей, які, схоже, являли собою суцільний шмат червоного дерева, оббитий золотом. Нічний солдат постукав своєю гидотною палицею по моїй руці, а потім — по дверях. Я зрозумів натяк і постукав. Гнучка палиця цьвохнула згори вниз, розрізавши мені сорочку разом з плечем.

— Сильніше!

Я загрюкав кулаком. Кров струменіла по плечу й потилиці. З нею змішувався піт і ятрив рани. Я присягнувся подумки: «Не знаю, чи можеш ти здохнути, жалюгідна синя потворо, але якщо можеш і мені випаде шанс — задавлю тебе, падлюко».

Двері відчинились, за ними стояв Келлін, він же Верхов­ний Володар.

Одягнений не в що-небудь, а в червоний оксамитовий смокінг.

7

Мене знову пронизало відчуття нереальності. Істота, яка вхопила мене за кілька секунд до того, як я міг би втекти, мала такий вигляд, ніби вискочила зі старого коміксу жахів: частково вампір, частково скелет, частково зомбі з «Ходячих мерців». Тепер сиве волосся, яке клаптями звисало навколо мертвотно-блідих щік, було ретельно зачесане назад, відкриваючи обличчя людини літньої, яка, втім, явно насолоджувалась розквітом рум’янощокого здоров’я. Губи в нього були повні. Очі, облямовані лагідними «зморшками усмішки», визирали з-під пишно-кошлатих сивих брів. Когось він мені нагадував, але я не міг згадати кого.

— А, — сказав він і усміхнувся. — Наш новий гість. Заходь, будь ласка. Аароне, можеш іти.

Нічний солдат, який мене привів, — Аарон — зам’явся. Келлін добродушно махнув йому. Той злегка вклонився, відступив і зачинив двері.

Я роззирнувся. Ми були у фоє, обшитому дерев’яними панелями. Далі — вітальня, яка нагадала мені клуб джентльменів з історій про Шерлока Голмса: стіни обшиті розкішними панелями, крісла з високими спинками, довгий диван оббитий темно-синім оксамитом. Кілька ламп кидали м’яке сяйво, і я б не сказав, що вони газові. Принаймні в цій частині палацу мала бути електрика. І, звісно ж, був отой електромобіль, котрий прорізав шлях серед загону нічних солдатів. Той, яким кермувало оце одоробло.

— Заходь, гостю.

Келлін повернувся до мене спиною, видно, не боячись, що я нападу. Він провів мене у вітальню, яка настільки відрізнялась від сирої камери, в якій я прокинувся, що мене затопила третя хвиля нереальності. Можливо, він не боявся тому, що в нього були очі на потилиці, які зирили з ретельно зачесаного (і досить бундючного) сивого волосся завдовжки до коміра. Мене б це не здивувало. На той момент мене вже б нічого не здивувало.

Два стільці з клубу джентльменів стояли один напроти одного біля столика, облицьованого кахлями з малюнком єдинорога, що гарцює. Якраз на заду єдинорога стояла мала таця з чайником, цукорничкою завбільшки з флакончик (я сподівався, що там цукор, а не білий миш’як), крихіт­ними ложечками й двома чашками з трояндами по краях.

— Сідай, сідай. Чаю?

— Так, будь ласка.

— Цукру? На жаль, вершків немає. У мене від них нетравлення. Насправді, гостю, від їжі в мене нетравлення.

Він налив спочатку мені, потім собі. Я висипав половину вмісту флакончика собі в чашку, ледве стримуючись, щоб не висипати весь: раптом захотілося солодкого. Я підніс чашку до рота, потім завагався.

— Думаєш про отруту? — продовжував усміхатися Келлін. — Якби я хотів, то міг би наказати, щоб це зробили внизу, в «Малейн». Або ж позбувся тебе безліччю інших способів.

Я подумав про отруту, це правда. Але не це змусило мене завагатися. Зрештою, квіти, що облямовували чашку, не були трояндами. То були маки, і вони нагадали про Дору. Я всім серцем сподівався, що Раді знайде дорогу назад до цієї добросердої жінки. Я розумів, що шанси примарні, але ж ви знаєте, що кажуть про надію: це штучка з пір’ям[45]. Вона літає навіть для тих, хто сидить у в’язниці. Можливо, особливо для них.

Я підняв чашку за Келліна:

— Довгих днів і приємних ночей.

Я випив. Було солодко і смачно.

— Який цікавий тост. Ніколи такого не чув.

— Я перейняв його у батька.

Це було правдою. Я подумав: небагато з того, що я промовлю в цій розкішно обставленій кімнаті, буде правдою, але це — так. Він вичитав цей вираз в якійсь книжці чи ще десь, але я не збирався про це говорити. Можливо, та людина, якою я буцімто був, не вміє читати.

— Я не можу весь час називати тебе гостем. Як тебе звуть?

— Чарлі.

Я думав, він запитає прізвище, але він цього не зробив.

— Чарлі? Чарлі, — здавалось, він пробує ім’я на смак. — Ніколи не чув такого імені.

Він чекав, що я поясню своє екзотичне ім’я, яке було звичайнісіньким там, звідки я родом, і, не дочекавшись, запитав, звідки я.

— Уллум, — сказав я.

— А! Ото аж звідти? Так здалеку?

— Як скажете.

Він нахмурився, і я зрозумів дві речі. Перше: він такий же блідий, як і завжди. Колір на його щоках і губах — косметика. Друге: нагадує він мені Дональда Сазерленда[46], якого я часто бачив на каналі ТСМ і захоплено спостерігав, як він шляхетно старіє в численних фільмах від «Польового шпиталю» («M*A*S*H») до «Голодних ігор». І ще я помітив: блакитна аура нікуди не поділась, просто ледь помітна. Тоненький прозорий завиток у кожній ніздрі; крихітні язички полум’я в нижній частині кожного ока.

— Скажи-но мені Чарлі, а в Уллумі так прийнято — витріщатися на співбесідника? Можливо, це навіть ознака великої поваги?

— Вибачте, — сказав я і допив чай. На дні чашки за­лишилась плівочка цукру. Я насилу стримався, щоб не встромити туди брудний палець і вибрати її. — Для мене все це дивне. Ви дивний.

— Авжеж, авжеж. Ще чаю? Пригощайся і не шкодуй цукру. Його я теж не вживаю, а тобі, бачу, хочеться ще. Я багато бачу. Деякі дізнаються про це на своє горе.

Я не знав, скільки часу чайник простояв на столі перед моїм приходом, але чай досі був гарячий і навіть трохи парував. Мабуть, ще якась магія. Мені було байдуже. Вже осточортіла магія. Я просто хотів забрати свою собаку й піти додому. Хіба що… ота русалонька. Це було неправильно. І мерзенно. Мерзенно вбивати красу.

— Чому ти пішов з Уллума, Чарлі?

У запитанні була пастка. Я подумав, що завдяки Хеймі її уникну.

— Не захотів помирати.

— Га?

— Ухилився від отрути.

— Дуже розумно, я б сказав. А от прийти сюди було дурницею. Як ти вважаєш?

— Я ледь-ледь не втік, — сказав я.

І згадав ще одну татову приказку: «Ледь-ледь не в лік». Кожне запитання Келліна здавалося мені черговою міною, яку я мав обійти, щоб не підірватися.

— Скільки ще таких, які «ухилились від отрути», як ти кажеш? І чи всі вони були цілими?

Я знизав плечима. Келлін нахмурився і різко відставив свою чашку (чаю він майже не пив).

— Не раджу поводитись зі мною зухвало, Чарлі. Це було б нерозумно.

— Не знаю скільки.

Це була найбезпечніша відповідь, яку я міг собі дозволити, з огляду на те, що про цілих я знав лише, що вони не сіріють, не втрачають голосу й, очевидно, не гинуть, як сірі, від того, що їхні нутрощі плавляться, а дихальні шляхи закупорюються. Чорт, я й цього не знав напевно.

— Моєму господарю Вбивці Польоту не терпиться мати тридцятьох двох. Він дуже мудрий, але щодо цього поводиться трохи по-дитячому. — Келлін підняв палець. Ніготь був довгий і мав хижий вигляд. — Але, Чарлі, він поки не знає, що в мене вже є тридцять перший. Це значить, я можу тебе знищити, якщо захочу. Тож будь дуже обережний і відповідай на мої запитання правдиво.

Я кивнув, сподіваючись, що набрав вигляду напоумленого. Я й справді напоумився і вирішив бути дуже обережним. Що ж до того, щоб відповідати на запитання цього монстра правдиво… дзуськи.

— Під кінець там усе так переплуталось, — сказав я.

Я згадав про масове отруєння в Джонстауні[47]. Сподівався, що в Уллумі було подібне. Мабуть, це звучить жахливо, але я був упевнений, що зараз у цій приємній, гарно освітленій кімнаті на карту поставлено моє життя. Я це знав.

— Уявляю, що там робилось. Вони намагались молитвою вигнати сірість, а коли це не подіяло… а чого ти усміхаєшся? Ти вважаєш, що це смішно?

Я ж не міг йому розповісти про християнських фундаменталістів у моєму світі, що точно набагато далі, ніж Уллум, які вірять, ніби можна молитвами подолати гомосексуалізм.

— Це була дурість. Я вважаю дурість смішною.

Він навіть посміхнувся на це, і я помітив блакитний вогник, що причаївся в нього між зубами. «Які в тебе великі зуби, Келліне», — подумав я.

— Це сильно. Ти сильний, еге ж? Подивимось, що з цього вийде.

Я промовчав.

— Отже, ти втік, перш ніж вони влили тобі в горло свій коктейль із беладони.

Він ужив інше слово, а не коктейль… але мій мозок моментально розпізнав сенс того, що він сказав, і зробив заміну.

— Так.

— Ти і твоя собака.

Я сказав:

— Вони б її теж убили.

І чекав, що він скаже: «Ти не з Уллума, там нема собак, ти все вигадуєш на ходу». Натомість він кивнув:

— Так, мабуть. Мені розповідали, що вони вбивали коней, корів, овець.

Він замислено дивився у свою чашку, потім різко підвів голову. Очі в нього посиніли й заблищали. З них зривалися нетривкі електричні сльози, бігли по зморшкуватих щоках, і на якусь мить я побачив, як під його шкірою мерехтить кістка.

— Чому сюди? Навіщо було йти в Лілі? Кажи мені правду, бо я проверну твою довбану голову на твоїй довбаній шиї! Ти здохнеш, витріщаючись на оті двері, в які зайшов, на своє нещастя!

Я сподівався, що завдяки правді моя голова ще хоч якийсь час побуде на своєму місці.

— Вона була стара, а там ходили чутки про якесь кам’яне коло, що… — я покрутив пальцем в повітрі, — що могло б знову зробити її молодою.

— І це подіяло?

Він знав, що подіяло. Якщо він, прориваючись на своє­му електромобілі крізь загін нічних солдатів, не бачив, як вона бігла, то бачили інші.

— Так.

— Тобі пощастило. Сонячний годинник небезпечний. Я думав, що вбивство Ельзи в її басейні покінчить із його силою, але стара магія вперта.

Ельза. Отже, таким було ім’я Аріель у цьому світі.

— Я б міг послати кількох сірих, щоб вони розбили його молотами, але Вбивця Польоту має це схвалити, а він поки що цього не зробив. Думаю, це Петра нашіптує йому. Вона любить той старий сонячний годинник. Ти знаєш, на що здатна магія, Чарлі?

Я думав, що вона здатна на що завгодно — наприклад, дозволяє таким безталанним мандрівникам, як я, відві­дувати інші світи, — але похитав головою.

— Вона дає людям надію, а надія небезпечна. Як ти вважаєш?

Я хотів сказати, що надія — це штучка з пір’ям, але вирішив тримати це при собі.

— Не знаю, пане.

Він посміхнувся, і на якусь мить я чітко побачив, як під губами проблиснула гола щелепа.

— Зате я знаю. Ще б пак. Що ще, крім надії на щасливе потойбічне життя, сподвигло мешканців твоєї нещасної провінції отруїти себе і своїх тварин, тоді як їхні молитви виявились нездатними повернути сірість навспак? Ось у тебе були приземлені надії, саме тому ти й утік. Тепер ти тут, а це таке місце, де для таких, як ти, всі надії поми­рають. І якщо не віриш у це зараз, то повіриш потім. Як ти пройшов повз Хану?

— Почекав, а потім ризикнув.

— Не тільки сильний, а й хоробрий! І треба ж тобі! — Він нахилився вперед, і я відчув його запах: сморід старої гнилі. — Ти ж не тільки через собаку наважився прийти в Лілімар, хіба не так? — Він підняв руку, демонструючи довгий ніготь. — Кажи правду, а то я переріжу тобі горло.

Я бовкнув:

— Золото.

Келлін махнув рукою, відхиляючи цю версію:

— У Лілі золото на кожному кроці. Трон, де Хана сидить, пердить і куняє, теж із золота.

— Не міг же я потягти трон, правда ж, пане?

Це його розсмішило. Звук був жахливий, схожий на клацання сухих кісток. Він зупинився так само різко, як і почав.

— Я чув… може, то й брехливі чутки… що там були такі маленькі золоті гранули…

— Скарбниця, авжеж. Але сам ти його ніколи не бачив?

— Ні.

— Ніколи не приходив на ігри й не витріщався на нього у скло?

— Ні.

Це вже був слизький шлях, бо я дуже приблизно уявляв, що він мав на увазі. І чи то не пастка.

— А Темний Колодязь? Невже про нього говорять навіть в Уллумі?

— Ну… так.

Мене кинуло в піт. Якщо допит триватиме ще, я точно наступлю на якусь міну. Я це знав.

— Але ти повернувся після сонячного годинника. Чому, Чарлі?

— Хотів вибратись до темряви. — Я випростався і спробував додати своєму обличчю і голосу трохи непокори. — Мені це майже вдалось.

Він знову посміхнувся. Під машкарою шкіри щирився череп. Чи був він — та й інші — колись людиною? Я припускав, що так.

— У цих словах відчувається біль, згоден? Стільки болю майже в кожному. — Він постукував по своїх нафарбованих губах отим жахливо довгим нігтем, втупившись у мене. — Мені начхати на тебе, Чарлі, і я тобі не вірю. Ні, зовсім не вірю. Так і тягне відправити тебе на «Ремені», та Вбивця Польоту цього не схвалить. Він хоче тридцятьох двох, а з тобою в «Малейн» нам не вистачає лиш одного. Тож повертайся ти в «Малейн».

Він підвищив голос до такого неприродно гучного крику, що мені захотілось затулити вуха, і на якусь мить над манірністю його червоного оксамитового смокінга залишився тільки череп, оповитий блакитним полум’ям.

— ААРОНЕ!

Двері відчинились, Аарон повернувся.

— Так, мій пане.

— Відведи його назад, але дорогою покажи йому «Ремені». Я хочу, щоб Чарлі побачив, що його доля — не найгірша в палаці, де колись правив король Джан, нехай би його ім’я було якнайшвидше забуте. І, Чарлі?

— Так?

— Сподіваюсь, ти сповна насолодився своїм візитом, а також чаєм із цукром. — Цього разу ілюзорна машкара його обличчя посміхалась в унісон із черепом, що являв собою реальність. — Бо такого частування ти більше ніколи не матимеш. Думаєш, що ти розумний, але я бачу тебе наскрізь. Думаєш, що ти твердий, але відм’якнеш. Забери його.

Аарон підняв свою гнучку палицю, але стояв трохи осторонь, тож мені не довелось торкатися його знесилювальної аури. І ось коли я дійшов до дверей і вже був готовий утекти з цієї жахливої кімнати, Келлін сказав:

— О Боже, мало не забув. Чарлі, повернись, будь ласка.

Я не раз передивлявся серіал «Коломбо» разом з батьком недільними вечорами й чудово знав трюк «Ще одне запитання», але все одно відчував усепоглинаючий страх.

Я повернувся і став біля стільця, на якому сидів перед тим. Келлін висунув шухлядку в чайному столику і щось дістав. Це був гаманець… але не мій. Мій був шкіряний «Лорд Бакстон», подарований татом на чотирнадцятиліття. А цей — пожмаканий, чорний і потертий.

— Що це? Хотілося б знати.

— Не знаю.

Але коли перший переляк минув, я зрозумів, що таки знаю. Я згадав, як Дора давала мені шкіряні жетони-черевички, а потім жестом запропонувала зняти рюкзак, щоб не довелось нести його до Лії. Я відкрив рюкзак і поклав свій гаманець у задню кишеню, суто автоматично. Зовсім не думаючи про нього. Навіть не глянувши. Я дивився на Радар, міркуючи, чи буде з нею все гаразд, якщо залишу її з Дорою, і весь цей час замість свого гаманця носив гаманець Крістофера Поллі.

— Я його знайшов і підняв. Подумав, що то, мабуть, щось цінне. Запхав у кишеню і забув про нього.

Він відкрив гаманець і витяг звідти всі гроші, що були в Поллі, — десятидоларову банкноту.

— Це, мабуть, гроші, але я ніколи не бачив подібного.

В Александра Гамільтона[48] був вигляд звичайнісінького мешканця Емпісу, можливо, навіть члена королівської сім’ї, але на банкноті не було жодного слова, тільки якась заплутана тарабарщина, від якої різало очі. А в кутках, замість цифр 10, стояли символи: .

— Ти не знаєш, що це таке?

Я похитав головою. Слова й цифри на банкноті явно не читались ані англійською, ані емпісаріанською мовами, потрапивши в якусь лінгвістичну пустку.

Потім він дістав прострочені водійські права Поллі. Його ім’я можна було прочитати; все інше було якоюсь мішаниною рун, серед яких око іноді вихоплювало знайомі літери.

— Хто такий Поллі і що це за малюнок? Я такого ніколи не бачив.

— Не знаю.

Але я знав інше: те, що я викинув свій рюкзак, щоб швидше бігти, було фантастичною удачею. В ньому був мій власний гаманець, телефон (упевнений, його б це зацікавило), а ще інструкції, які я записав за наказом Клаудії. Не думаю, що слова на тому листочку були б мішаниною рун, як на десятидоларовій банкноті й водійських правах Поллі. Ні, все те було написане емпісаріанською.

— Я тобі не вірю, Чарлі.

— Це правда, — прохрипів я. — Я знайшов це в канаві біля дороги.

— І оте? — він вказав на мої брудні кросівки. — У канаві? Біля дороги?

— Так. Разом з отим. — Я показав на гаманець, і вже чекав, що зараз він дістане револьвер містера Боудітча. «А як щодо цього, Чарлі? Ми знайшли це у високій траві за голов­ними воротами». Я був майже впевнений, що так і буде.

Але так не сталося. Замість того щоб ефектно дістати револьвер, немов фокусник кролика з капелюха, Келлін швиргонув гаманець через усю кімнату.

— Забери пацана! — заверещав він до Аарона. — Він брудний! Його бруд на моєму килимку, на стільці, навіть на чашці, якою він користувався! Забери цю брехливу мерзоту геть із моєї квартири!

Я був дуже радий забратися звідти.