Казка

1

Коли я був першокурсником у середній школі Гіллв’ю, то вивчав латину. Мені здавалось, що вивчати мертву мову — це круто, а ще тато сказав, що мама теж її вивчала в цій самій школі і в тієї ж вчительки, міс Янг. Він розповідав, що мама вважала цю вчительку дуже крутою. Коли настала моя черга вчитися, міс Янг, яка крім латини викладала ще й французьку, була немолода, але все ще крута. У класі нас було восьмеро, і коли я став другокурсником, курсу латини далі вже не було, бо міс Янг пішла на пенсію і цю частину мовної програми було закрито.

На першому занятті міс Янг запитала, чи знаємо ми якісь латинські вислови. Карла Йоганссон підняла руку й сказала: carpe diem, що означає «лови момент». Більше ніхто нічого не пропонував, тож я підняв руку й повторив те, що чув від дядька Боба, зазвичай тоді, коли йому треба було кудись іти: tempus fugit, тобто «час летить». Міс Янг кивнула, й оскільки всі мовчали, запропонувала нам ще кілька виразів, штибу ad hoc[59], de facto[60] і bona fide[61]. Коли урок закінчився, вона попросила мене залишитися, сказала, що пам’ятає маму і співчуває, що я втратив її в такому юному віці. Я подякував. Сліз не було, минуло ж бо шість років, але до горла підступив клубок.

— Tempus fugit — це гарний вислів, — сказала вона. — Але час не завжди летить, як відомо кожному, кому доводилось чекати. Мені здається, tempus est umbra in mente звучить краще. У приблизному перекладі означає «час — це тінь у свідомості».

Я часто думав про це в «Глибокій Малейн». Оскільки ми тут були поховані живцем, ніч від дня можна було відрізнити тільки за тим, що вдень — вдень десь, а не в нашій мерзенній глушині — нічні солдати зазирали до нас рідше, їхні блакитні аури тоншали, а людські обличчя під ними проступали чіткіше. Здебільшого то були безрадісні обличчя. Втомлені. Змучені. Мені було цікаво, чи не уклали ці істоти, ще коли були людьми, диявольську угоду, про яку шкодують тепер, коли вже пізно відмовитися. Може, не Аарон і ще кілька подібних, авжеж, не Верховний Володар, але решта? Могло бути. А може, я просто бачив те, що хотів бачити.

Пригадую, впродовж першого тижня в підземеллі я приблизно стежив за часом, але потім втратив йому лік. Здається, нас водили на тренування кожні п’ять-шість днів, але здебільшого це були вправи, а не криваві бої. Єдиним винятком був випадок, коли Янно (вибачте, що закидаю вас цими іменами, але зрозумійте, що крім мене там було ще три десятки в’язнів) сильно замахнувся бойовою палицею на Еріс. Вона пригнулась. Він промахнувся й вивихнув плече. Це мене не здивувало. По-перше, Янно, як і більшість моїх товаришів, зовсім не був схожий на Двейна Джонсона[62], а постійне сидіння в камері під замком аж ніяк не йшло на користь його здоров’ю. Я потроху тренувався у своїй камері, але мало хто наслідував мій приклад.

Інший в’язень, Фрід, поправив плече Янно, коли ми повернулись у роздягальню. Він наказав не ворушитись, схопив його за лікоть і смикнув. Я почув, як плече Янно з глухим стуком стало на місце.

— Це було здорово, — сказав я, коли нас вели назад у «Малейн».

Фрід знизав плечима:

— Колись я був лікарем. У Цитаделі. Багато років тому.

Тільки він ужив інше слово, а не років. Я знаю, що вже якось казав про це, ви знаєте, що я вже казав про це, але маю пояснити, принаймні спробувати, те, що не вкладається в моїй голові. Я постійно чув слово роки, але коли розпитував про Емпіс, використовуючи це слово, здавалось, що його різні люди сприймають по-різному. З плином тижнів (це слово використане навмисне) я отримав певну картину емпісаріанської історії, правда, без узгодженої хронології.

На зборах «Анонімних алкоголіків», які відвідував тато, початківцям радили вийняти вату з вух і запхати її собі до рота, тобто навчитись слухати — і слухати, щоб учитись. Час від часу я про щось питав, але загалом наставляв вуха й стуляв рота. Співкамерники гомоніли собі, перемовлялися, бесідували (бо що тут ще можна було робити), сперечалися, коли сталося се чи те (і чи сталося взагалі), розповідали історії, почуті від батьків і дідів. Якась картина почала складатися — туманна, та все ж краще, ніж нічого.

Колись давно, ще за дідів-прадідів, ця монархія була справжньою монархією, зі справжньою армією і, наскільки мені відомо, флотом. Щось, як на мене, схоже на Англію за часів Якоба, Карла й Генріха з усіма жінками. Ці прадавні королі Емпісу — не скажу, чи правили тут коли-небудь королеви, бо це одна з багатьох речей мені невідомих, — здогадно обирались аж верховними богами. Їхня влада була беззаперечною. Вони й самі мало не вважалися богами, і, наскільки я знаю, десь ними й були. Хіба важко повірити в це, якщо королі (і, можливо, члени їхніх сімей) можуть левітувати, убивати ворогів поглядом, зцілювати хворих дотиком, у країні, де водилися русалки й велетні?

У якийсь момент Ґаллієни стали правлячою сім’єю. За словами моїх товаришів по в’язниці, це було, як ви вже здогадались, багато років тому. Але з часом, здається, поколінь через п’ять-шість, Ґаллієни почали втрачати королівську владу. У часи, що передували приходу сірості, Емпіс був монархією тільки номінально: королівська родина, як і раніше, мала велике значення, але більше не була альфою і омегою всього. Візьмімо, до прикладу, Цитадель. Доктор Фрід розповів мені, що нею керувала Рада Семи, а членів Ради обирали. Він говорив про Цитадель як велике й важливе місто, але в мене склалось враження, що це було маленьке й заможне містечко, яке процвітало завдяки торгівлі між Узбережжям і Лілімаром. Можливо, інші міста чи князівства, наприклад Деск або Уллум (принаймні доки Уллум не вдарився в релігію), були десь такі ж, кожне зі своєю спеціалізацією, і мешканці кожного просто займалися своїми справами.

В’язні, більшість із яких стали моїми друзями (забравши собі чомусь у голову, що я є чи можу бути якимось чарівним принцом), небагато знали про Лілімар і палац — не тому, що це якийсь великий секрет, а тому, що в них було своє життя і міста, про які треба дбати. Вони платили данину королю Джану (Дабл думав, що то король Джем, як те, що намазують на хліб), бо суми вимагались розумні, а ще тому, що армія — дуже скорочена на той час і перейменована на Королівську гвардію — охороняла дороги й мости. Данину платили також за деяких хлопців, котрих Том називав кінними шерифами, а Амміт — посменами[63] (це слова, які я чув). Мешканці Емпісу платили данину ще й тому, що Джан — та-дам! — король, а ще тому, що люди схильні робити те, чого вимагає традиція. Вони, мабуть, трохи бідкались, як зазвичай усі, коли платять податки, а потім забували про це, аж доки знову не наставав емпісаріанський еквівалент 15 квітня[64].

А як же магія, запитаєте ви? Сонячний годинник? Нічні солдати? Будинки, які іноді наче змінюють форму? Це сприймалось як самоочевидне, як даність. Якщо вам це здається дивним, уявіть мандрівника в часі, якого закинуло з 1910 в 2010 рік, і він потрапив у світ, де люди літають у небі в гігантських металевих птахах і їздять на автомобілях, здатних розвивати швидкість до 90 миль на годину. Світ, де всі ходять із потужними комп’ютерами в кишенях. Або уявіть собі, як хлопець, котрий за все життя бачив кілька німих чорно-білих фільмів, раптом плюхається в перший ряд кінотеатру IMAX і дивиться «Аватар» у 3D.

Ви звикаєте до дивовижного, от і все. Русалки й IMAX, велетні й мобільні телефони. Якщо це існує у вашому світі, ви просто з цим живете. Чудово, еге ж? А подивіться на це з іншого боку, і воно перетвориться на жахастик. Вас лякає Гогмагог? Людство сидить на запасі ядерної зброї, здатної знищити світ, і якщо це не чорна магія, то я не знаю що.

2

В Емпісі королі приходили й відходили. Наскільки мені було відомо, збережені тіла Ґаллієнів містилися в одному з величезних сірих будинків, повз які ми з Радар проходили, прямуючи за ініціалами містера Боудітча до сонячного годинника. Король Джан був помазаний за звичайними ритуалами. Булт стверджував, що для цього була задіяна священна чаша з чистого золота.

Джака наполягав, що дружиною Джана була королева Клара чи то Кара, але більшість інших стверджували, що її звали Кора і вони з Джаном були третьоюрідними чи щось таке. Ніхто з моїх друзів, схоже, не знав, скільки в них було дітей; одні казали — четверо, інші — восьмеро, а Амміт присягався, що десятеро.

— Ті двоє, мабуть, трахались як королі-кролі, — сказав він.

Згідно з тим, про що я дізнався від конячки однієї принцеси, всі вони помилялися: дітей було семеро. П’ять дів­чаток і двоє хлопчиків. І саме тут ця історія ставала мені цікавою, навіть можна сказати насущною, хоч і залишалася вельми туманною.

Король Джан захворів. Його син Роберт, улюбленець, старший із двох хлопців, чекав своєї пори, готуючись випити зі священної чаші (я так і уявляв метеликів, вигравіруваних по краю). Про Елдена, молодшого брата, всі забули… крім Лії, яка його обожнювала.

— Усі вважали його потворним, кульгавим виродком, — сказав якось увечері Доммі. — І не одна, а обидві ноги в нього були клишаві.

— Я чув, що він увесь був у бородавках, — додав Окка.

— З горбом на спині, — докинув Фреммі.

— Чув, що на шиї в нього була ґуля, — не змовчав Стукс.

Для мене було цікаво й пізнавально, що про Елдена — потворного, кульгавого, всіма забутого принца — і про Вбивцю Польоту говорили як про двох різних людей. Або як про гусеницю, що перетворюється на метелика. Я гадав, що принаймні частина Королівської гвардії також трансформувалась. У нічних солдатів.

Елден заздрив братові, і заздрість переросла в ненависть. Здавалося, що всі з цим погоджуються: а чому б і ні? Класична історія про суперництво між братами. Цей сюжет можна знайти в багатьох казках. Не дивина, що хороші історії не завжди або не зовсім правдиві, але ця була достатньо правдоподібною, бо людська природа виявилась тут повною мірою. Елден вирішив захопити королівську владу силою чи підступом і помститися сім’ї. Якщо ж при цьому постраждає весь Емпіс, то й нехай.

Коли ж з’явилася сірість: до чи після того, як Елден став Вбивцею Польоту? Деякі з моїх товаришів вважали, що до, але я гадаю, що після. Мені здається, він якимось чином заніс її сюди. Упевнений я був у тому, як він отримав нове ім’я.

— Метелики були скрізь в Емпісі, — розповідав док Фрід. — Вони затьмарювали небо.

Це було після тренування, коли він вправив плече Янно. Ми повертались до свого підземелля, йдучи поряд. Док говорив тихо, майже пошепки. Розмовляти, спускаючись сходами, було легше, хода наша була повільна, бо ми втоми­лись. Те, про що він розповідав, нагадало мені мандрівних голубів, які колись затьмарювали небо Середнього Заходу. Аж доки на них не почали полювати й не винищили дощенту. Тільки хто ж полюватиме на метеликів-монархів?

— Вони що, були смачні? — запитав я.

Зрештою, мандрівні голуби саме тому й попрощалися з білим світом, що були дешевою їжею з крилами.

Він пирхнув:

— Монархи отруйні, Чарлі. З’їси одного — маєш розлад шлунку в кращому разі. З’їси жменю — можеш померти. Вони були всюди, кажу ж, але найбільше — в Лілімарі й передмістях.

Він сказав передмістях чи райончиках? Це, зрештою, те саме.

— Люди вирощували в садах молочай підгодовувати личинок і квіти, щоб метелики, вийшовши з коконів, пили нектар. Вважалося, що вони приносять удачу королівству.

Я подумав про понівечені статуї, які бачив: розпростерті крила, побиті на друзки.

— Подейкують, що коли сім’ю Елдена знищили і він лишився сам-один, то він ходив вулицями в червоній мантії з коміром із білого горностая та мав золоту корону Ґаллієнів на голові. Небо, як завжди, було темне від монархів. Та коли Елден піднімав руки, метелики тисячами падали без духу на землю. Люди, тікаючи з міста (мало хто залишився тоді, засвідчив повагу, присягнув на вірність), бігли через цілі кучугури мертвих метеликів. Казали, що в самому місті ці кучугури були до десяти футів завглибшки. Мільйони мертвих монархів, яскраві кольори котрих тьмяніли й сіріли.

— Жахливо, — сказав я. На той час ми майже повернулись. — Ти в це віриш?

— Я знаю, що вони гинули також у Цитаделі. Сам бачив, як вони падали з неба. Тобі про це розповість будь-хто. — Він витер очі, глянув на мене. — Я згоден на що завгодно, аби побачити метелика, поки ми товчемося на тому гральному полі. Хоч одненького. Та тільки думаю, що всі вони згинули.

— Ні, — сказав я. — Я бачив їх. І дуже багато.

Він схопив мою руку — його хватка була на диво міцна для такого невеличкого чоловіка. Хоча в «Чесному двобої» не думаю, що док протримається набагато довше, ніж Хеймі.

— Це правда? Ти можеш поклястися?

— Так.

— Іменем своєї матері, зараз же!

Один з охоронців озирнувся, насупившись, і зробив загрозливий жест гнучкою палицею, перш ніж знову відвернутись.

— Іменем моєї матері, — сказав я тихо.

Монархи не загинули. І так само Ґаллієни — принаймні не всі. Вони були прокляті силою, яка тепер живе в Елдені, тією самою, що перетворила найближчі передмістя на руїни, як я собі уявляв, — але вони були живі. Однак я не сказав цього Фрідові. Це могло бути небезпечно для нас обох.

Я згадав історію Вуді про те, як Хана гналася за рештками його родини аж до міських воріт і як вона одним ударом відбила голову племіннику Вуді Алоїзіусу.

— А коли прийшла Хана? І навіщо прийшла, якщо велетні живуть на півночі?

Він похитав головою:

— Не знаю.

Я подумав, що Хана, мабуть, їздила до родичів у Кретчі, коли містер Боудітч здійснив останню експедицію по золото, але напевно важко було сказати. Він був мертвий, а емпісаріанська історія, як я вже казав, губилась у тумані.

Тієї ночі я довго лежав без сну. Не думав ані про Емпіс, ані про метеликів, ані про Вбивцю Польоту. Я думав про батька. Сумував за ним і турбувався про нього. Я розумів, що він може подумати, наче я вже мертвий, як і мама.

3

Час спливав — невідмічений і непорахований. Я збирав крихти інформації, хоча й не знав до пуття навіщо. Потім якось ми повернулися з тренування, трохи виснажливішого, ніж інші останнім часом, і побачили в камері Айоти бороданя, набагато більшого за мене, Доммі чи й самого Айоту. На ньому були брудні короткі штани й така ж брудна смугаста сорочка з обрізаними рукавами, завдяки чому бугристі м’язи відразу впадали в око. Він сидів навпочіпки в кутку, дістаючи колінами аж до вух, якомога далі від блакитного привида, який теж бовванів у камері. Блакитним привидом був Верховний Володар.

Келлін підняв руку. Цей жест був майже апатичним, але двоє нічних солдатів, які нас вели, негайно зупинились і виструнчились. Ми всі спинились. Того дня Джая була поряд зі мною, і її рука ковзнула в мою долоню. Було дуже холодно.

Келлін вийшов із камери Ая та обвів нас усіх поглядом:

— Дорогі друзі, хочу познайомити вас із вашим новим співвітчизником. Звуть Кла. Його знайшли на березі озера Ремла після того, як його маленький човник протік. Він мало не потонув, еге ж, Кла?

Кла нічого не сказав, тільки зиркнув на Келліна.

— Відповідай!

— Так. Я мало не потонув.

— Спробуй ще раз. Звертайся до мене: Верховний Володарю.

— Так, Верховний Володарю. Я мало не потонув.

Келлін повернувся до нас:

— Але його врятували, дорогі мої друзі, і я впевнений, ви бачите, що на ньому немає жодної сірої цяточки. Тільки бруд. — Келлін захихотів. Жахливий звук. Рука Джаї стиснула мою. — У «Глибокій Малейн» представлення не прийняті, як вам відомо, але мені здалося, що мій новий дорогий друг Кла на нього заслуговує, бо він — наш тридцять другий гість. Хіба ж це не чудово?

Ніхто й слова не зронив. Келлін тицьнув пальцем в одного з нічних солдатів на чолі нашої нещасливої процесії, а потім — у Бернда, який стояв попереду поряд з Аммітом. Нічний солдат ударив Бернда по шиї палицею. Бернд скрикнув, упав на коліна й плеснув долонею по цівці крові. Келлін нахилився до нього:

— Як тебе звуть? Я не вибачатимусь за те, що забув. Вас забагато.

— Бернд, — задихаючись, промовив той. — Бернд із ­Цита…

— Немає Цитаделі, — заявив Келлін. — Немає і не буде ніколи. Просто Бернд, цього достатньо. Отож скажи мені, Бернде Нізвідки, правда ж, це чудово, що король Елден, Вбивця Польоту, має тепер тридцятьох двох? Відповідай гучно й чітко!

— Так, — видушив із себе Бернд. Між його стиснутими пальцями просочувалась кров.

— Що так?! — А потім Келлін заговорив із притиском, ніби навчаючи малу дитину читати: — Чу… чу… чу...? Гучно й чітко, ну ж бо!

— Чудово, — вимовив Бернд, втупившись у мокре каміння коридору.

— Жінко! — вигукнув Келлін. — Ти, Ерін! Тебе звуть Ерін?

— Так, Верховний Володарю, — сказала Еріс. Вона в жодному разі не збиралась його виправляти.

— Це ж чудово, що Кла до нас приєднався?

— Так, Верховний Володарю.

— Як чудово?

— Дуже чудово, Верховний Володарю.

— Це твоя пизда смердить чи дупа, Ерін?

Обличчя Еріс було незворушне, але очі палали. Вона опустила їх, і це було розумно.

— Можливо, те і друге, Верховний Володарю.

— Так, я думаю, те і друге. Тепер ти, Айото. Підійди до мене.

Ай ступив уперед, майже до захисного блакитного сяйва, яке оточувало Келліна.

— Ти радий, що маєш співкамерника?

— Так, Верховний Володарю.

— Це чу… чу...? — Келлін махнув білою рукою, і я зрозумів, що це він радий. Ні, не радий, а щасливий. На сьомому небі від щастя. Чи то пак, зважаючи на те, де ми, на два­дцять сьомому. А чому б і ні? Йому поставили завдання зібрати певну кількість людей, і він зібрав. А ще я зрозумів, наскільки його ненавиджу. А ще я ненавидів Вбивцю Польоту, хоча ніколи його не бачив.

— Чудово.

Келлін поволі простяг руку до Айоти, який намагався встояти на місці, однак відсахнувся, коли рука опинилась менш ніж за дюйм до його обличчя. Я чув, як потріскує повітря, і бачив, як настовбурчилось волосся Ая, реагуючи на якусь силу, що підтримувала життя Келліна.

— Що чудово, Айото?

— Чудово, Верховний Володарю.

Келлін достатньо повеселився. Він нетерпляче попрямував до виходу просто крізь наш натовп. Ми намагалися розступитись, але не всім вдалося вчасно відійти, і дехто потра­пив під удар його аури. Небораки попадали на коліна — хто мовчки, хто стогнучи від болю. Я відштовхнув Джаю з його дороги, але рука потрапила в блакитну оболонку навколо нього, і плече охопив пекучий біль, зсудомлюючи всі м’язи. Минуло дві довгі хвилини, перш ніж м’язи розслабились.

«Їм треба відпустити сірих рабів на свободу й запустити старий генератор на тій енергії», — подумав я.

Біля дверей Келлін повернувся обличчям до нас і закінчив, притупуючи ногою, достоту як прусський інструктор з муштри:

— Послухайте мене, дорогі друзі. За винятком кількох вигнанців, які не мають значення, і кількох цілих утікачів, яким вдалося дременути на самому початку правління Вбивці Польоту, ви — останні особи королівської крові, вихолощені нащадки паплюг, шахраїв і ґвалтівників. Ви послужите для задоволення Вбивці Польоту, і то дуже скоро. Тренування закінчене. Наступного разу ви вийдете на «Поле Елдена», яке раніше називалось «Поле монархів», уже на перший раунд «Чесного двобою».

— А він, Верховний Володарю? — запитав я, вказуючи на Кла здоровою рукою. — Хіба в нього не буде можливості потренуватися?

Келлін глянув на мене з тонкою посмішкою. За очима виднілися порожні очниці черепа.

— Ти й будеш його тренуванням, дитятко. Він пережив озеро Ремла, переживе і тебе. Тільки глянь на його розмір! Нє, нє, у другому раунді ти вже не братимеш участі, мій зухвалий друже, а я, так, буду радий-радісінький спекатись тебе.

Із цими обнадійливими словами він пішов.

4

Того дня на вечерю був стейк. Його майже завжди давали після «тренування». Персі котив свій візок коридором, кидаючи напівпросмажене м’ясо в наші камери — шістнадцять камер, тепер уже повністю заселених в’язнями. Вкинувши мою порцію, знову притиснув понівечену руку до чола. Цей жест був зроблений дуже швидко й крадькома, але сприймався безпомилково. Кла хапнув свою пайку на льоту і всівся в кутку, тримаючи напівсире м’ясо руками й пожадливо жеручи великими шматками. «Які в тебе великі зуби, Кла», — подумав я.

Хеймі символічно подзьобав вечерю і спробував віддати її мені. Я не взяв.

— Ти можеш з’їсти більше.

— А для чого? — запитав він. — Навіщо їсти, страждати від судом, а потім все одно померти?

Я вдався до батькової мудрості:

— Живи одним днем.

Наче тут, у «Малейн», були дні. Але Хеймі з’їв ще кілька шматочків, щоб мене потішити. Зрештою, я був обіцяним принцом, казковим. Хоча всі казкові чари в мені були пов’язані лише з таємничими змінами кольору волосся й очей. І цих чарів я жодним чином не контролював і не мав з них користі.

Ай запитав Кла про те, як той «мало не потонув». Кла не відповів. Фреммі й Стуксу заманулось дізнатись, звідки й куди прямував новенький — невже десь іще збереглися безпечні місцини? Кла не відповів. Ґаллі поцікавився, як довго він протримався втікачем. Кла не відповів. Він наминав м’ясо й витирав масні пальці об смугасту сорочку.

— А ти не дуже балакучий, коли поряд немає Верховного Володаря, еге ж? — підколов його Дабл. Він стояв біля ґрат камери, яку ділив із Берндом, за кілька камер від моєї, тримаючи останній шматочок стейка, який, я знав, прибереже на потім, коли прокинеться вночі. Тюремне повсякдення сумне, але просте.

Кла озвався зі свого кутка, не підводячись і не піднімаючи голови:

— Нащо мені розмовляти з тими, хто скоро помре? Я так розумію, що буде якесь змагання. Чудово. Я переможу. Якщо буде приз, я його візьму й піду собі.

Після цієї тиради в нашому блоці стало тихо, як у домовині.

Нарешті озвався Фреммі:

— Він не розуміє.

— Отримав неправильну інформацію, — додав Стукс. — Або в нього й досі вода у вухах, і він погано чує.

Айота зачерпнув води з їхнього відра, напився, потім стрибнув на ґрати камери, яка до сьогодні була одиничною, порозтягав м’язи й посіпав ґрати за звичкою, а потім повернувся обличчям до здоровенного вайла, який причаївся в кутку.

— Дозволь я тобі дещо поясню, Кла, — промовив він. — Внесу ясність, як то кажуть. «Чесний двобій» — це турнір. Подібні турніри часто відбувались на «Полі монархів» за часів правління Ґаллієнів, і народ збирався тисячами, щоб подивитися на цю подію. Люди прибували звідусіль, кажуть, приходили навіть велетні з Кретчі. Учасниками змагань зазвичай були члени Королівської гвардії, хоча прості люди теж могли позмагатися, якщо їм кортіло перевірити міцність своїх черепів. Лилася кров, і непритомних суперників часто виносили з поля, але то була стара версія, що існувала задовго до Ґаллієнів, коли Лілімар був таким собі селищем, не набагато більшим за Деск.

Дещо з цього я вже знав, але навіть після стількох довгих днів і тижнів — не все. Я уважно прислухався. Інші теж, бо в нашій мерзенній неволі ми рідко обговорювали «Чесний двобій». Це була табуйована тема, так само як, на мою думку, електричний стілець у старі часи, а смертельна ін’єкція — тепер.

— Шістнадцятеро з нас битимуться з іншими шістнадцятьма. На смерть. Ні пощади, ні сліз. Той чи та, хто відмовиться битися, опиниться в катівні, або в гостях у «діви», або у вигляді розтягнутої іриски на дибі. Зрозуміло тобі?

Кла сидів у своєму кутку і, схоже, щось обмірковував. Нарешті він сказав:

— Я можу битися.

Ай кивнув:

— Так, судячи з твого вигляду, можеш, коли не зазираєш в очі Верховному Володареві і не випльовуєш озерну воду. Шістнадцятеро знову б’ються, залишаються восьмеро. Восьмеро знову б’ються, залишаються четверо. Четверо стають двома.

Кла кивнув:

— Я буду одним з них. А коли той другий лежатиме мертвим біля моїх ніг, я заберу приз.

— Авжеж, забереш, — сказав Хеймі. Він підійшов і став поряд зі мною. — У старі часи призом був мішок золота і, як розповідають, довічна свобода від королівського податку. Але то в старі часи. Твоїм призом буде бій з Рудою Моллі. Вона велетка, завелика для спеціальної ложі, де сидять лизоблюди Вбивці Польоту, але я часто бачив, як вона стоїть під нею. Ти високий, думаю, футів сім, але руда сучка більша.

— Мене вона не піймає, — заявив Деш. — Вона неповоротка. А я швидкий. Недаремно ж мене називають Деш Стрімкий.

Ніхто й слова не зронив. Всім було ясно: швидкий чи ні, худорлявий Деш випаде з гри ще задовго до того, як комусь доведеться зустрітися з Рудою Моллі.

Кла сидів, перетравлюючи почуте. Нарешті він підвівся — великі коліна затріщали, як суччя у вогнищі, — й підійшов до відра з питною водою. Сказав як відрубав:

— Її я теж поб’ю. Дубаситиму, доки мозок не вилетить у неї з рота.

— Скажімо, ти це зробиш… — почав я.

Він повернувся до мене.

— Для тебе нічого не закінчиться, — продовжив я. — Вб’єш дочку (навряд чи в тебе вийде, але припустімо), і в тебе не буде жодного шансу проти її матері. Я її бачив. Це просто чортова Ґодзілла.

Звісно, це було не те слово, яке вилетіло з мого рота, але від мого слова з інших камер почувся схвальний гомін.

— Вас усіх так довго били, що ви вже й тіні власної боїтеся, — підсумував Кла, мабуть забувши, що, коли Келлін наказав йому звертатись до себе «Верховний Володарю», він це зробив тієї ж миті.

Ясно, що Келлін і решта нічних солдатів — інакші. Їх захищають аури. Я згадав, як зсудомило мої м’язи від доторку Келліна.

Кла взяв відро з питною водою. Айота вхопив його за могутнє ручище:

— Нє, нє! Користуйся чашкою, бовдуре! Персі не привезе возика з водою, аж доки…

Я ніколи не бачив, щоб такий здоровило, як Кла, рухався настільки швидко. Навіть на каналі «ESPN Classic» у відеодобірці найкращих моментів Шакіла О’Ніла, коли він студентом грав у баскетбол за Університет Луїзіани. І при зрості сім футів і вазі триста двадцять фунтів у Шака були величні рухи.

Відро було біля рота Кла, він збирався пити з нього нахильцем. За секунду воно вже торохтіло по кам’яній підлозі, розливаючи воду. Кла озирнувся, щоб подивитися на нього. Ай лежав на підлозі камери, спираючись на одну руку. Другою він тримався за горло, вирячивши очі й задихаючись. Кла нахилився і підняв відро.

— Якщо ти його вбив, тобі це так не зійде, — сказав Янно. Потім додав із явним полегшенням: — «Чесного двобою» не буде.

— Буде, — меланхолійно прорік Хеймі. — Вбивця Польоту не чекатиме. Місце Ая займе Руда Моллі.

Однак Ая не було вбито. Він згодом підвівся, дошкандибав до свого сінника й ліг. Наступні два дні він ледве міг шепотіти. Доки не з’явився Кла, він був найбільший з нас, найсильніший, той, хто безумовно мав вистояти до кінця кривавої забави, відомої як «Чесний двобій»; а я ж навіть не помітив удар у горло, який його звалив.

Хто протистоятиме людині, яка змогла зробити це, в першому раунді змагань?

За словами Келліна, ця честь випала мені.

5

Мені часто снилась Радар, але тієї ночі, коли Кла звалив Айоту, я бачив уві сні принцесу Лію. На ній була червона приталена сукня з обтислим ліфом. З-під подолу визи­рали червоні туфельки в тон, пряжки інкрустовані діамантами. Волосся зачесане назад і зав’язане якоюсь вигадливою перловою ниткою. На грудях у неї був золотий медальйон у вигляді метелика. Я сидів біля неї, не в лахмітті того одягу, в якому прийшов у Емпіс з хворою собакою, а в темному костюмі та білій сорочці. Костюм був оксамитовий, а сорочка шовкова. На ногах у мене були замшеві чоботи з халявами, які збиралися м’якими складками — такі чоботи міг носити мушкетер Дюма на ілюстрації Говарда Пайла. Безумовно, з колекції Дори. Неподалік спокійно паслася Фалада, а сірошкіра служниця Лії розчісувала її щіткою.

Ми з Лією трималися за руки й дивились на своє віддзеркалення в тихій водоймі. Волосся в мене було довге й золотисте. З обличчя зникли кілька плям від акне. Я був вродливий, а Лія — прекрасна. Особливо тому, що в неї знову був рот. Вуста вигнуті легенькою усмішкою. У кутиках рота виднілися ямочки, й не було ані сліду виразок. Незабаром, якщо сон триватиме, я поцілую ці червоні вуста. Навіть у цьому сні я розумів, що то фінальна сцена диснеївського мультфільму. Час від часу в озерце падала пелюстка, від чого на воді з’являлися брижі, наші віддзеркалення хиталися, губи возз’єднаних принца й принцеси зустрічались і музика злітала у височінь. Жодна темрява не мала права затьмарити цей ідеальний казковий фінал.

Тільки одне було не до речі. В пелені червоної сукні принцеси Лії лежав фіолетовий фен. Я добре це знав, хоча мені й було всього сім років, коли загинула мама. Всі її корисні речі, і фен теж, були віддані в благодійний магазин «Ґудвілл», бо батько казав, що кожного разу, як на очі йому потрапляють її «жіночі дрібнички», як він їх називав, у нього знову розривається серце. Я був не проти того, щоб повіддавати майже всі її речі, тільки попросив залишити собі її ароматичний сосновий пакетик і ручне дзеркальце. Тато не мав нічого проти. Вони досі лежать у мене вдома на комоді.

Мама називала свій фен «Пурпуровий бластер смерті».

Я вже відкрив був рота, щоб запитати Лію, навіщо їй мамин фен, аж тут заговорила її служниця:

— Допоможи їй.

— Не знаю як, — сказав я.

Лія усміхнулась своїми новими пречудовими вустами й погладила мене по щоці:

— Ти швидший, ніж думаєш, принце Чарлі.

Я почав запевняти її, що зовсім не швидкий і саме тому грав на лінії у футболі й на першій базі в бейсболі. Так, якось я продемонстрував певну швидкість у грі проти Стенфорда на Кубок індички, але то був незначний виняток, і ним я завдячую лише раптовому сплеску адреналіну. Однак я не встиг нічого до пуття сказати, бо щось ударило по обличчю, я сіпнувсь і прокинувся.

Це був ще шматочок стейка — маленький, трохи більший за обрізок. Персі човгав коридором, кидаючи ці маленькі шматочки в камери, примовляючи:

— Аишки, аишки.

І це, як на мене, було найкраще, що він міг зробити з «залишками».

Хеймі спав без задніх ніг, змучений «тренуванням» і своєю постійною післяобідньою боротьбою за випорожнення кишківника. Я взяв свою добавку стейка, всівся, спершись спиною об стіну камери, й відкусив шматочок. Під передніми зубами щось хруснуло. Я глянув і побачив папірець, схожий на ті, які кладуть у печиво з віщуваннями, запханий у кусень м’яса. Витяг його. Акуратним дрібним курсивом, почерком освіченої людини, там було написано:

Я допоможу вам, якщо зможу, мій принце. Звідси є вихід через кімнату «Судді». Це небезпечно. Знищте цю записку, якщо цінуєте моє життя. Завжди до ваших послуг — ПЕРСІВАЛЬ

«Персіваль, — подумав я. — Не Персі, а Персіваль. Не сірий раб, а реальна людина з реальним іменем».

Я з’їв цидулку.

6

Наступного дня на сніданок нам дали ковбаски. Ми всі знали, що це означає. Хеймі дивився на мене сумними очима, усміхаючись:

— Принаймні я покінчив із судомами в животі. І більше немає потягів до випорожнення. Хочеш?

Мені не хотілось, але я взяв його чотири ланки, сподіваючись, що вони додадуть мені трохи енергії. Вони свинцево лягли в животі. З камери на тому боці коридору на мене зирив Кла. Ні, це не те слово. Він ґвалтував мене очима. Айота знизав плечима, немов запитуючи: «Що збираєшся робити?» Я так само знизав плечима йому у відповідь. Дійсно, що?

Потім потяглися години чекання. У нас не було можливості слідкувати за часом, але він все одно уповільнився. Фреммі й Стукс сиділи пліч-о-пліч у своїй камері. Фреммі сказав:

— Доки вони не поставлять нас один проти одного, старий друзяко, от і все.

Я подумав, що вони саме так і зроблять. Адже це жорстоко. Однак принаймні тут я помилився.

Саме тоді, коли я вже почав був думати, що все від­будеться не сьогодні, явилося четверо нічних солдатів на чолі з Аароном. Під час «тренувань» він завжди був на полі, розмахуючи гнучкою палицею, немов диригент, але вперше він прийшов у «Глибоку Малейн» після того, як водив мене знайомитись із Верховним Володарем. І, звісно, відвідати камеру тортур.

Двері камер із гуркотом відчинялись, пересуваючись по іржавих коліях.

— На вихід! На вихід, дитятка! Гарний день для половини з вас, для решти поганий!

Ми повиходили з камер… усі, крім худорлявого, голомозого чоловіка на ім’я Хатча.

— Не хочу, — сказав він. — Я хворий.

Один нічний солдат підійшов до нього, але Аарон жестом зупинив підлеглого. Він сам став у дверях камери, яку Хатча ділив з набагато більшим чоловіком на ім’я Квіллі, родом із Деска. Квіллі відсахнувся, проте аура Аарона краєчком черкнула по ньому. Квіллі тихо скрикнув і схопився за руку.

— Ти Хатча з того місця, яке колись називалось Цитадель, еге ж?

Хатча сумно кивнув.

— І погано почуваєшся. Часом не ковбаски?

— Може, — промимрив Хатча, не відриваючи погляду від своїх судомно стиснутих рук, що дрібно тремтіли. — Мабуть.

— Однак я бачу, що ти з’їв усе, крім мотузок.

Хатча промовчав.

— Послухай мене, дитятко. Або «Чесний двобій», або «залізна діва». Я сам простежу за тим, скільки часу ти в неї гостюватимеш, і це буде довго. Я повільно зачинятиму двері. Ти відчуєш, як вістря торкнуться твоїх повік… так ніжно, знаєш… а тоді проштрикнуть їх. А твій живіт! Не такий м’який, як очі, але достатньо м’який. Те, що залишилось від ковбасок, витікатиме з тебе, а ти верещатимеш. То що, тебе влаштує таке лікування?

Хатча застогнав і пошкандибав із камери.

— Чудово! І ось ми всі тут! — вигукнув Аарон. — Вирушаємо на ігри! Скоренько, дитятка! Скоренько, скоренько, скоренько! Стільки розваг попереду!

Ми йшли скоренько.

Поки ми дерлися нагору, як робили багато разів раніше — але досі ніколи не думали про те, що тільки половина з нас повернеться, — я все пригадував свій сон. Лію, яка казала: «Ти швидший, ніж думаєш, принце Чарлі».

Я не почувався швидким.

7

Попри наші сподівання, нас не повели одразу на поле, а завели в кімнату для команд, куди ми зазвичай приходили після тренувань. Тільки цього разу там був Верховний Володар, вичепурений, як на парад. Його бездоганна уніформа здавалась синяво-чорною всередині аури. Пов­ністю заряджений для сьогоднішньої події. Мені було цікаво, звідки береться енергія, яка живить ці аури, але того дня подібні запитання не були пріоритетними.

На полиці, де завжди було тридцять одне відро для вмивання після «тренування», тепер стояло лише шістнадцять відер, бо тільки шістнадцятеро мали вмиватися після цього святкового дня. Перед полицею, припасований до підставки, стояв великий плакатний щит із написом «ЧЕСНИЙ ДВОБІЙ. ПЕРШИЙ РАУНД» угорі. Далі йшов розподіл учасників на пари. Я чудово їх па­м’ятаю. Мені здається, що в такій жахливій ситуації людина запам’ятовує або все… або взагалі нічого. Прошу вибачення за те, що додаю ще більше нових імен, але інакше ніяк, бо люди, з якими я був в ув’язненні, заслуговують на те, щоб їх хоч коротко згадали, хай навіть і з такого приводу.

— Тут ви бачите розпис боїв, — сказав Келлін. — Сподіваюсь, ви влаштуєте чудове видовище для його величності Елдена. Вам ясно?

Ніхто не відповів.

— Може так статися, що вам доведеться битися з тим, кого ви вважали другом, але дружба більше не має значення. Кожен бій ведеться до смерті. До смерті. Якщо повалите супротивника на землю, але не вб’єте його, то тільки заробите для себе й для нього набагато болючішу смерть. Вам ясно?

Тільки Кла відповів:

— Угу.

При цьому він подивився на мене й провів великим пальцем по своїй здоровенній шиї. І посміхнувся.

— Скоро піде перша група. Будьте готові.

Келлін пішов. Решта нічних солдатів — за ним. Ми мовчки вивчали плакат.

Я бачив подібні розподіли гравців не тільки на телебаченні під час відбіркової неділі NCAA[65], але й на власні очі щовесни, коли поля рябіли плакатами-оголошеннями про розподіл команд підліткового бейсбольного турніру Бейба Рута[66] в Аркадії. Це було дивно бачити, а найсюрреалістичнішим елементом було оте слово «ОБІД». Вбивця Польоту зі своїм почтом подивляться на те, як дев’ятьох в’язнів заб’ють до смерті в звірячих поєдинках… а потім сходять перекусити.

— А що, як ми всі відмовимось? — запитав Амміт задумливим тоном, якого я не чекав од хлопа, в якого такий вигляд, наче він заробляв на свій хліб із сиром, підковуючи коней, і просто збивав їх з ніг, якщо вони пручалися. — Я просто цікавлюсь, майте на увазі.

Окка, здоровий парубок із короткозорим мруженням, засміявся:

— Маєш на увазі страйк? Як млинарі за часів мого батька? І позбавити Вбивцю Польоту розваги? Думаю, я краще доживу до завтрашнього дня, ніж проведу цей, репетуючи в агонії. Красно дякую.

І я подумав, що Окка, мабуть, доживе до завтра, зважаючи на те, що битиметься з кістлявим маленьким Гілтом, який кульгав через біль у стегні. У другому раунді Окка може вибути, але вигравши сьогодні, він поки що залишиться живим і зможе помитися після бою, а потім і повечеряти. Я роззирнувся довкола й на багатьох обличчях побачив той самий простий розрахунок. Але не на обличчі Хеймі. Побіжно глянувши на плакат, він відійшов, сів на лавку і зараз сидів, похнюпивши голову. Мені було боляче бачити його таким, але я просто люто ненавидів тих, хто загнав нас у такий глухий кут.

Я знову глянув на плакат. Чекав, що побачу «Фреммі — Стукс», а також двох жінок, Джаю та Еріс, одну проти одної: дівчача бійка, що може бути кумедніше? Але ні. Не видно було й сліду планування. Мабуть, просто тягли жереб із шапки. За винятком останньої позиції. Фінал дня — на полі тільки ми двоє.

Кла проти Чарлі.