Пів світу

ПЕРШИЙ УРОК

«Південний вітер» гойдався на хвилях, хизуючись новим вітрилом і новими веслами. Свіжопофарбований і споряджений до подорожі, він був стрункий і зграбний, наче хорт. Ніс і корму оздоблювали блискучо-білі міністерські голубки. Це була, поза всяким сумнівом, прегарна лодія. Лодія, на якій звершують славетні діяння і про яку складають пісні.

На жаль, її команда була іншого ґатунку.

— У них… — Шпиччина мати завжди вміла знайти слова, щоб описати будь-що з хорошого боку, але тут навіть вона затнулася, — такий строкатий вигляд.

— Я сказала б радше «грізний», — буркнула Шпичка.

Вона також цілком могла спинитися на словах «бридкий», «порубцьований» чи «шибайголовий». Усі три видавалися відповідними характеристиками для того пропащого наброду, що вештався по «Південному вітру» й по пристані перед ним. Під пильним оком отця Ярві вони переносили мішки й бочки, тягли канати, штовхалися, галасували, сміялися й погрожували.

Це були бійці, авжеж, але радше розбійники, ніж воїни. Чоловіки зі шрамами й без докорів сумління. Чоловіки з бородами, поділеними надвоє, заплетеними в кіски або ж голеними якимись чудернацькими клаптями. Чоловіки з волоссям, яке було пофарбоване і стояло сторчма. Чоловіки, одяг яких був геть подертий, але на м’язистих руках, грубих шиях і вузлуватих пальцях блищали золоті й срібні кільцегроші, повідомляючи всьому світові, яку високу ціну складають собі їхні власники.

«Цікаво, — подумала Шпичка, — скільки людей сукупно порішила вся ця шатія-братія? Либонь, ціла гора трупів нагромадилася б». Утім, вона була не з тих, кого легко залякати. Тим паче коли не було вибору. Вона поставила додолу свою подорожню скриню, у якій було все її добро, зокрема й батьків меч, дбайливо загорнутий у проолієну тканину. Відтак прибрала щонайхоробрішого виразу, підійшла до найбільшого чоловіка серед усіх присутніх і торкнула його за руку.

— Я — Шпичка Бату.

— А я — Досдувой.

Вона мимоволі витріщилася на його голову — одну з найбільших голів, яку будь-коли бачила. Дрібні риси широченного одутлого обличчя скупчилися всі посередині, а їхній власник здіймався над Шпичкою так високо, що їй спершу здалося, ніби він стоїть на ящику.

— Яке нещастя принесло тебе сюди, дівчино? — запитав він голосом, у якому ледь чутно бриніли трагічні нотки.

— Я пливу з вами, — кинула вона у відповідь, хоч і шкодувала, що це правда.

Здоровань насупився; його очиці, ніс і рот збіглися ще тісніше на обличчі.

— Річкою Дивною? До Калиєва і далі?

Шпичка своїм звичаєм виклично випнула до нього підборіддя.

— Атож. Якщо тільки лодія не затоне з такою тушею на борту.

— Мабуть, доведеться врівноважити її дрібнотою, — сказав невеличкий міцний чоловічок, цілковита протилежність здоровенного й м’якотілого Досдувоя. Чоловічок мав шпичасту кучму рудого волосся і яскраво-блакитні божевільні до краю очі, що волого блищали в темних запалих очницях. — Мене звати Одда, і слава моя лине по всьому Потрощеному морю.

— Чим же ти так прославився?

— Усім потрошку, — він блимнув вовчою посмішкою, і Шпичка побачила, що його жовті зуби мають випиляні спереду жолобки — ознаку вбивці. — Я радий, що ми попливемо разом.

— Навзаєм, — витиснула Шпичка, мимохіть позадкувала й мало не перечепилася через когось.

Чоловік звів голову саме тоді, коли вона обернулась, і Шпичка, забувши про своє хоробре обличчя, сахнулася тепер уже в інший бік. У кутку його ока, понівеченого так, що видно було рожевий внутрішній бік нижньої повіки, починався величезний шрам, який перетинав навскоси щоку, зарослу щетиною, і обидві губи. Ба гірше: поглянувши на його волосся — довге й заплетене в кіски, що спадали назад, — вона усвідомила, що пливтиме разом із ванстерцем.

Шпичка витріщалася на нього з погано прихованим жахом, а він у відповідь глянув на неї з порожнім виразом каліченого обличчя, страшнішим за найлютіший вищир, і м’яко сказав:

— Я — Фрор.

Ти або вдаєш хоробру, або тебе вважатимуть слабкою, і для Шпички питання такого вибору взагалі не стояло Тож вона надулася й гарикнула:

— Звідки в тебе цей шрам?

— А в тебе звідки цей шрам?

— Який шрам? — насупилася Шпичка.

— То це такою мармизою тебе боги наділили? — і, ледь усміхаючись, ванстерець знову взявся змотувати линву.

— Нехай Батько мир боронить нас, — писнула Шпиччина мати, обережно минаючи ванстерця. — «Грізні» — це слово, яке їм пасує.

— Невдовзі вони мене боятимуться, — пообіцяла Шпичка, і вже не вперше пошкодувала, що впевнено сказати якусь річ недостатньо, щоб вона справдилася.

— Хіба це добре? — мати дивилася на чоловіка з голеною головою і витатуйованими на обличчі рунами, що позначали скоєні злочини. Чоловік раз по раз вибухав різким реготом разом зі співрозмовником, кістлявим типом, що мав руки, вкриті виразками, довкола яких лущилася шкіра. — Хіба це добре, коли тебе боятимуться такі чоловіки?

— Краще завдавати страху, ніж боятися самій.

Це були батькові слова, але мати, як завжди, мала на них готову відповідь.

— Невже у житті нема іншого вибору?

— У житті воїна — нема.

Коли вони з матір’ю обмінювалися більш ніж десятьма словами, невідь-чому все щоразу закінчувалося тим, що Шпичці доводилося захищати програшну позицію. Вона знала, яке буде наступне запитання. «Навіщо тоді так затято битися за право бути воїном, якщо все, що ти здобудеш, — це чужий страх?» Але мати стулила рот, бліда й налякана, і до гніву, що закипав усередині Шпички, долучилося почуття провини. Як завжди.

— Чого ти взагалі тут стовбичиш? Іди собі додому, — гиркнула дівчина.

— Я хочу провести в дорогу мою єдину дитину. Невже ти не можеш мені дозволити хоча б це? Отець Ярві сказав, що ви повернетеся аж за рік. Якщо взагалі повернетеся… — материн голос затремтів, і це розлютило ще дужче.

— Не майте страху, моя голубко!

Шпичка аж підстрибнула, коли хтось несподівано обхопив рукою її за плечі. Та сама дивна жінка, що кілька днів тому спостерігала за їхнім із Брандом поєдинком, всунула свою коротко стрижену сиву голову між дівчиною та її матір’ю.

— Бо ж велемудрий отець Ярві віддав освіту вашої донечки у мої вправні руки.

Шпичка помилково гадала, що її настрій гіршим уже не стане, але боги відшукали спосіб зіпсувати його ще більше.

— Яку ще освіту?

Жінка обійняла їх міцніше, від неї тхнуло паморочливою сумішшю поту, ладану, ароматичних трав і сечі.

— А таку: я тебе вчитиму, а ти всотуватимеш у себе знання.

— А хто… — Шпиччина мати скинула на обшарпанку занепокоєним поглядом, — хто ви така?

— Останнім часом — крадійка, — повідомила чорношкіра жінка, а коли занепокоєння перейшло в неприховану тривогу, весело додала: — Але крім цього, я досвідчена вбивця! А ще — навігаторка, борчиня, звіздарка, дослідниця, історикиня, поетка, шантажистка, броварниця… може, ще щось забула. Я вже мовчу про те, що на дозвіллі я вельми майстерно передбачаю майбутнє!

Жінка зішкрябала з дерев’яного стовпа дрібку свіжого пташиного посліду, розтерла між пальцями, ретельно понюхала й, здавалося, мала намір спробувати на смак, але таки передумала й витерла пальці об свій клаптиковий плащ.

— Лихе знамення, — пробурмотіла вона, дивлячись на мартинів, що кружляли вгорі. — До цього всього додайте мій неперевершений хист… — вона промовисто гойднула стегнами, — у мистецтві кохання — і ви, моя голубко, зрозумієте, що немає такої царини, важливої і потрібної для сучасної дівчини, у якій я б не надавалася за вчительку для вашої донечки.

Шпичку потішив би вигляд матері, яка втратила дар мови, що траплялося вкрай рідко, якби вона не оніміла сама.

— Шпичко Бату! — крізь метушню й руханину на пристані пропихався Рульф. — Ти спізнилася! Тягни свою кістляву дупу он туди й берися вантажити мішки. Твій приятель Бранд уже… — ураз він замовк і натужно ковтнув. — Я й не знав, що в тебе є сестра.

Шпичка кисло скривилася.

— Це мати.

— Не може бути! — Рульф узявся чесати п’ятірнею свою бороду, марно намагаючись приборкати сивувато-каштанові ковтуни. — Ваша врода, пані, освітлює цю пристань, наче ліхтар у сутінках, якщо ви не заперечуєте проти компліменту простого старого войовника, — він глянув на срібний ключ, що висів у неї на грудях. — Ваш чоловік, мабуть…

Шпиччина мати не заперечувала проти компліменту. Ба більше: вона вхопилася за нього обома руками.

— Помер, — поквапилася пояснити вона. — Ось уже вісім років, як ми звели над ним курган.

— Мені шкода це чути, — насправді чого-чого, а шкоди в його голосі не було помітно. — Я — Рульф, стерничий «Південного вітру». Команда може видатися вам шорсткою, але життя навчило мене ніколи не довіряти надто прилизаним. Цих людей вибирав я, і кожен із них знає свою справу. Шпичка веслуватиме просто в мене під носом, і я ставитимусь до неї з м’яким серцем і твердою рукою, як ставився б до рідної доньки.

Шпичка закотила очі, але ніхто на неї не зважав.

— У вас є діти? — запитала мати.

— Двоє синів, але я не бачився з ними вже багато років. Боги розлучили мене з моєю родиною надто давно.

— Може б, вони розлучили тебе ще й із моєю? — пробурмотіла Шпичка.

— Тсс, — цитьнула на неї мати, не відриваючи очей від Рульфа, а точніше від грубого золотого ланцюга на його шиї. — Це велика втіха для мене — знати, що за мою доньку дбатиме такий достойний чоловік, як ви. Нехай вона і колюча, але Гільда — це все, що в мене є.

Дужий вітер і міцний ель уже давно почервонили Рульфові щоки, але Шпичці здалося, що вони все одно залилися рум’янцем.

— Щодо достойного чоловіка з вами багато хто не погодиться, але я дбатиму за вашу доньку якнайпильніше. Обіцяю, що зроблю все, що зможу.

Шпиччина мати манірно заусміхалася:

— Більшого нікому несила зробити.

— О боги, — прошипіла Шпичка й відвернулася Вона не любила, коли довкола неї метушилися, але ще більше ненавиділа, коли на неї не зважали.

Бріньйольф Молитвопряд саме зарізав якусь ні в чому не винну тварину й тепер мазав її кров’ю фігурку голубки на носі «Південного вітру». Руки його були червоні по зап’ястки; протягло голосячи, він випрохував благословення в Матері Моря, у Тої-Хто-Визначає-Курс, у Тої-Хто-Спрямовує-Стрілу і ще в десятка інших Малих Богів, імена яких Шпичка чула вперше. Вона ніколи не надавала ваги молитвам і підозрювала, що погоді до них теж байдуже.

— Як це дівчина опинилася в команді воїнів?

Шпичка обернулася й побачила хлопчину, що непомітно підійшов до неї. На вигляд він мав років чотирнадцять: худенький, вертлявий, з кмітливими очима, копицею волосся пісочного кольору й першим пушком на гострому підборідді.

Шпичка похмуро глянула на нього.

— Хочеш сказати, що мені тут не місце?

— Це не мені вирішувати, — парубійко стенув плечима, у голосі його не було ні переляку, ні зневаги. — Я просто запитав, як це тобі вдалося.

— Облиш її! — маленька тендітна жінка дала хлопчині порядного запотиличника. — Хіба не казала я тобі взятися до чогось корисного?

На її шиї гойдалися бронзові важки´, ознака того, що жінка — купчиня або комірниця й не обважує. Відпровадивши парубійка до «Південного вітру», вона вперла руки в боки й відрекомендувалася:

— Мене звати Сафріт. А цей цікавий до всього хлопчина — мій син, Колл. Йому ще тільки належить збагнути: що більше людина дізнається, то краще усвідомлює, як багато всього вона ще не знає. Але він не має лихих намірів.

— Я їх теж не маю, — мовила Шпичка. — Але, попри це, постійно спричиняюся до якогось лиха.

— Дехто має таку схильність, — широко всміхнулася Сафріт. — Я куховаритиму й пильнуватиму корабельних припасів і товарів на обмін. Тож руки геть від вантажу, домовились?

— То ми беремо з собою ще якісь товари на обмін? Я гадала, що мета нашої подорожі — здобути союзників для Ґеттландії…

— Ми веземо хутра, деревні сльози, моржові ікла і… ще дещо, — Сафріт похмуро глянула в бік окутої залізом скрині, що стояла на палубі, прикріплена ланцюгом до щогли. — Наше головне завдання — це перемовини в ім’я Батька Мира, але гроші на цю подорож дала королева Лайтлін…

— Он воно що! Авжеж, ця жінка ніколи не змарнує нагоди отримати зиск!

— Чого б то я мала марнувати таку нагоду?

Знову обернувшись, Шпичка опинилася лицем до лиця з королевою, що стояла за крок від неї. Дехто видається показнішим іздалеку, але королеви Лайтлін це не стосувалося. Радше навпаки: зблизька вона сяяла, як Мати Сонце, і була сувора, як Мати Війна. На грудях у неї блищав великий ключ від скарбівні, а позаду юрмилися її раби, охоронці й слуги, несхвально позираючи на Шпичку.

— О боги… Тобто… Пробачте мені, моя королево, — вона незграбно опустилася на коліно, утратила рівновагу й мало не вхопилася за шовкову спідницю Лайтлін, щоб не впасти. — Пробачте, мені не дуже добре вдається ставати навколішки…

— Можливо, тобі варто повправлятися.

Дарма що була такого самого віку, як Шпиччина мати, королева анітрохи не скидалася на неї — не слізливо-м’яка й надміру обережна, а тверда та яскрава, як діамант, і пряма, як удар кулаком в обличчя.

— Це велика честь для мене — пливти на судні, спорядженому за ваші кошти, — пробелькотіла Шпичка. — Присягаюся, я щонайсумлінніше служитиму вашому сину… себто отцю Ярві, — виправилася вона, згадавши, що той уже не вважається королевиним сином. — Я щонайсумлінніше служитиму вашому міністру…

— Хіба це не ти обіцяла віддухопелити того хлопчину, а закінчилося все тим, що він віддухопелив тебе? — Золота королева здійняла брову. — Дурні похваляються тим, що збираються зробити. А герої беруться до діла й роблять.

Клацнувши пальцями, вона підкликала до себе слугу й, минаючи Шпичку, взялася стиха давати йому якісь вказівки.

Шпичка, мабуть, так і лишилася б стояти навколішках, якби Сафріт не взяла її під руку й не допомогла звестися.

— Здається, ти їй сподобалася.

— Як же тоді вона ставиться до тих, хто їй не подобається?

— Моли богів, щоб тобі не довелося цього дізнатися.

Ураз Сафріт схопилася за голову, побачивши, що її син спритно, наче мавпа, видерся на щоглу й тепер сидів високо на реї, перевіряючи вузли, якими кріпилося вітрило.

— А нехай тобі абищо, Колле, негайно злізь звідти!

— Ти ж сама наказала мені взятися до чогось корисного! — крикнув він у відповідь і відпустив перекладину, щоб, розвівши руки, спантеличено знизати плечима.

— І яка ж із того буде користь, якщо ти впадеш і скрутиш собі в’язи, дурню?

— Радий бачити, що ти пливеш разом із нами.

Шпичка вкотре за сьогодні обернулася й побачила поруч із собою отця Ярві разом зі старою короткостриженою жінкою.

— Я ж поклялася, хіба ні? — буркнула у відповідь Шпичка.

— Виконати будь-яке завдання, яке я тобі призначу, якщо я правильно пригадую.

Чорношкіра жінка тихенько хихотнула собі під ніс.

— Доволі невизначена обітниця.

— Атож, — погодився Ярві та звернувся до Шпички: — Добре, що ти вже почала знайомитися з командою.

Дівчина роззирнулася довкола й кисло скривилася, побачивши занурених у розмову матір і Рульфа.

— Еге ж, шляхетне товариство.

— Шляхетність переоцінена. Зі Скіфр ти вже знайома, чи не так?

— То ти — Скіфр? — Шпичка витріщилася на чорношкіру жінку, мовби бачила її вперше. — Крадійка ельфійських реліквій? Убивця? Та, кого розшукує прамати Вексен?

Скіфр понюхала пальці, на яких ще виднілися сірі плями від пташиного посліду, і насупилася, мовби не могла збагнути, звідки вони там узялися.

— Щодо крадійки, то реліквії просто лежали собі в Строкомі. Якщо хтось і може звинуватити мене в крадіжці, то хіба що ельфи. Щодо вбивці, то різниця між убивцею і героєм полягає лише в репутації вбитого. Що ж до розшукування, то завдяки своїй життєрадісній вдачі я завжди була загальною улюбленицею. Отець Ярві найняв мене для… деяких завдань, а серед них — бозна-навіщо йому це здалося — навчити тебе битися, — вона вперла довгий вказівний палець Шпичці в груди.

— Я вмію битися, — прогарчала дівчина, войовничо випростуючи плечі.

Скіфр відкинула стрижену голову назад і розреготалася.

— Ти маєш на увазі те сміховинне тупцяння, яке я бачила? Отець Ярві платить мені за те, щоб я зробила тебе смертельно небезпечною.

Із приголомшливою швидкістю жінка дала Шпичці ляпаса, такого сильного, що та аж упала на бочку.

— Що це було? — запитала вона, потираючи щоку, яка горіла вогнем.

— Твій перший урок. Завжди будь напоготові. Якщо я можу тебе вдарити, отже ти заслуговуєш на те, щоб я тебе вдарила.

— Гадаю, те саме стосується і тебе.

Скіфр розпливлася в широченній усмішці.

— Звісно.

Шпичка кинулася на неї, але вдарила тільки повітря. Вона спіткнулася, її руку раптом викрутило за спину, і ослизлі дошки причалу врізалися їй в обличчя. Її бойовий вигук перетворився на збентежене хрипіння, а потім, коли їй жорстоко викрутили мізинець, — у протяглий зойк болю.

— Ти досі гадаєш, що мені нíчого тебе навчити?

— Ні! Ні! — заскавуліла Шпичка, безпорадно звиваючись від пекучого болю, що проймав кожен суглоб її руки. — Я хочу вчитися!

— Як звучить твій перший урок?

— Якщо мене можна вдарити, отже я заслуговую на те, щоб мене вдарили!

Скіфр відпустила її палець.

— Біль — найкращий учитель, невдовзі ти це збагнеш.

Шпичка важко зіп’ялася на коліна, теліпаючи зболеною рукою, і побачила свого давнього приятеля Бранда, що стояв над нею з клунком за плечима і шкірився.

— Смішно? — вишкірилась у відповідь Скіфр.

— Трохи, — зізнався Бранд.

Жінка ляснула і його по щоці. Він позадкував, наштовхнувся на стовп, упустив клунок собі на ногу та так і лишився стояти, спантеличено кліпаючи.

— Ти й мене збираєшся вчити битися?

— Ні, але не бачу причини, чому б тобі теж не бути завжди напоготові.

— Шпичко? — мати простягнула їй руку, щоб допомогти підвестися. — Що сталося?

Шпичка демонстративно не прийняла допомоги.

— Мабуть, ти знала б, що сталося, якби замість зваблювати стерничого проводжала в дорогу свою доньку.

— О боги, Гільдо, ти нічого не пробачаєш!

— Батько назвав мене Шпичкою, чорт забирай!

— О, твій батько, авжеж. Йому ти багато чого пробачила б…

— Може, тому, що він мертвий?

У материних очах уже стояли сльози. Як завжди.

— Іноді мені здається, що ти була б щасливіша, якби я приєдналася до нього.

— Іноді мені теж так здається!

Шпичка завдала собі на плече скриню з речами, аж забрязкотів усередині батьків меч, і посунула до корабля, гучно тупочучи ногами по причалу.

— Мені подобається цей її гарячий і суперечливий норов, — почула вона за спиною слова Скіфр. — Невдовзі ми спрямуємо його в правильне річище.

Один за одним члени команди піднялися на борт і поставили свої подорожні скрині на визначені місця. Із крайнім невдоволенням Шпичка поглянула на Бранда, що всівся поруч із нею за друге заднє весло. Через те, що борти судна сходилися до корми, їм довелося сидіти мало не одне на одному.

— Тільки не лізь мені під лікоть, — буркнула вона; настрій був мерзенний — далі нікуди.

Бранд утомлено похитав головою.

— Може, мені відразу кинутися в море, га?

— А ти міг би? Це було би пречудово.

— О боги, — пробурмотів Рульф зі свого місця біля стернового весла. — Я що, всю дорогу маю слухати, як ви гризетеся, наче два коти в березні?

— Найімовірніше, так, — сказав отець Ярві й, примружившись, глянув угору. Небо було запнуте товстою завісою хмаровиння, крізь яку невиразною плямою ледве пробивалася Мати Сонце. — Несприятлива погода, щоб прокладати курс.

— Не пощастило на погоду, — пожалівся Досдувой зі свого місця десь посередині лодії. — Ой як не пощастило.

Рульф надув зарослі сивуватою бородою щоки й зітхнув.

— У такі дні я шкодую, що Сумаель не з нами.

— І не тільки в такі, — важко зітхнув отець Ярві.

— Хто такий Сумаель? — пробурмотів Бранд.

Шпичка стенула плечима.

— Звідки мені знати? Хіба мені хтось щось розповідає?

Королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, дивилася, як вони відчалюють. Вона стримано кивнула отцеві Ярві, обернулася й рушила до міста; метушлива зграя рабів і слуг поквапилася за нею. Команда «Південного вітру» складалася з тих, хто, наче вітер, мандрував з місця на місце, тож проводжати їх лишилася жалюгідна жменька людей. Шпиччина мати стояла серед них, по її щоках текли сльози, і вона махала на прощання, доки причал не перетворився на далеку цятку. Невдовзі цитадель Торлбю змаліла до гострого визубня ген на обрії, а згодом і вся Ґеттландія розтанула в сірій далечині над сірою лінією Матері Моря.

Веслуючи, ти сидиш обличчям до корми. Повсякчас дивишся назад, у минуле, і ніколи — в майбутнє. Повсякчас бачиш те, що втрачаєш, а не те, що можеш здобути.

Шпичка, як завжди, робила хоробре обличчя, але часом і така маска буває крихкою. Рульф, примруживши очі, пильно вдивлявся в обрій попереду. Бранд зосереджено веслував. Якщо вони й бачили, як дівчина потай змахнула рукавом сльози з очей, то не мали що на це сказати.