Пів світу

СТАЛЬ

— Я чекаю на тебе, — промовив Ґром-ґіль-Ґорм своїм співучим голосом.

Він сидів на табуреті, а обабіч стояли, опустившись на коліно, його біловолосі зброєносці. Один із них усміхався Шпичці, а другий люто зиркав спідлоба, мовби сам збирався з нею битися. Позаду, вздовж східного краю бойовища, вишикувалися двадцять найближчих Ґормових воїнів. З-посеред них мати Ісріун кидала злостиві погляди, а вітер ворушив волосся довкола її худого обличчя. Поруч із нею стояла похмура сестра Скер. Далі в яскравому сяйві Матері Сонця, що здіймалася над Амоновим Зубом, чорними обрисами на узгір’ї видніли ще сотні войовників.

— Я вирішила подарувати тобі ще кілька хвилин життя.

Шпичка наділа своє щонайхоробріше обличчя, проходячи між королевою Лайтлін та отцем Ярві, і виступила наперед ґеттландської двадцятки найкращих на невеличку ділянку низько скошеної трави. Квадратове бойовище, подібне до тих, на яких вона тренувалася, — вісім кроків завдовжки й завширшки, по кутах у землю встромлено списи.

Клапоть землі, на якому помре або вона, або Ґром-ґіль-Ґорм.

— Такий собі подарунок, — Мечолам здвигнув величезними плечима, і його важка кольчуга з зигзагуватим візерунком вплетених у неї золотих кілець, тихо брязнула. — Час тягнеться довго, коли Останні Двері близько.

— То, може, вони ближче до тебе, ніж до мене?

— Може, — він замислено бавився з одним із навершників на своєму ланцюзі. — То ти Шпичка Бату?

— Так, це я.

— Та, про яку співають пісні?

— Так.

— Та, що врятувала Імператрицю Півдня?

— Так.

— І в подяку за це здобула від неї неоціненну реліквію, — Ґорм скинув поглядом на ельфійський браслет — червоний, як жар, — на Шпиччиному зап’ястку і звів брови. — Я гадав, що пісні брешуть.

Вона стенула плечима.

— Деякі брешуть.

— Хай якою величною буде правда, скальдам її завжди не досить, еге ж? — Ґорм узяв від усміхненого хлопчини великого пофарбованого в чорний колір щита. Залізний обід був покарбований щербинами і вм’ятинами, що їх лишили на згадку про себе численні супротивники, яких Ґорм убив на схожих бойовищах. — Здається, я десь уже тебе бачив.

— У Скекенгаузі. Коли ти стояв навколішках перед Верховним королем.

Його щока ледь-ледь невдоволено смикнулася.

— Ми всі мусимо стояти навколішках перед кимось. Я мав би впізнати тебе, але ти сильно змінилася.

— Так.

— То ти донька Сторна Гедланда?

— Так.

— То був славетний герць.

Насуплений хлопчина подав йому меча. Ґорм стиснув великими пальцями руків’я і видобув зброю з піхов. Шпичка, щоб вимахнути цим велетенським клинком, мала б узятися обіруч, але король Ванстерландії тримав його завиграшки, наче лозину.

— Сподіваймося, що наш теж виявиться вартим доброї пісні.

— Тільки не розраховуй на такий самий кінець, — відказала Шпичка, дивлячись, як Мати Сонце палахкотить відблисками на його сталі.

Ґорм мав довші руки, був сильніший і захищений обладунком. Але весь цей метал обтяжуватиме його, тож вона матиме перевагу у швидкості. Вона протримається довше. Незабаром мало виявитися, хто краще скористається своїми перевагами.

— Я виходив на герць два десятки разів, поклав у кургани два десятки хоробрих мужів і збагнув одне. Ніколи не варто розраховувати на сприятливий для себе кінець, — Ґорм пройшовся очима по її одягу та зброї, оцінюючи Шпичку, як вона оцінювала його. Цікаво, які сильні сторони він побачив. І які слабкі. — А втім, я ще ніколи не бився з жінкою.

— І більше ніколи не битимешся. Це твій останній бій, — Шпичка задерла підборіддя. — Від мене подих Матері Війни тебе не захистить.

Вона сподівалася розсердити його, побачити якийсь знак, що Ґорма можна спровокувати на нерозважливі дії, але король Ванстерландії тільки злегка сумовито всміхнувся.

— Ех, юнацька самовпевненість. Пророцтво каже, що жодному чоловікові мене не вбити, — він підвівся, і його величезна тінь впала на скошену траву, сягаючи аж до Шпички. Мовби велетень, що вийшов просто з пісень. — Воно ж не каже, що вбити мене призначено саме тобі.

— Мати Війно, нехай вона житиме, — безгучно шепотів Бранд, до болю стискаючи кулаки. — Мати Війно, нехай вона житиме…

На долину спустилася моторошна тиша, коли бійці стали одне навпроти одного. Тільки вітер шурхотів травою, якась пташина пронизливо кричала в залізному небі та злегка подзенькували обладунки, коли котрийсь воїн нервово переступав з ноги на ногу. Мати Ісріун стала посеред бойовища між двома герцівниками.

— Чи готові ви вбити? Чи готові ви померти? — вона піднесла руку, в якій тримала білу гусячу пір’їну. — Чи готові ви стати перед судом Єдиного Божества?

Високий і ставний, велетенський, як гора, Ґорм тримав широкий щит перед собою, а довжелезний меч відвів назад.

— Суддею мені буде Мати Війна, — прогарчав він.

Шпичка напівприсіла, зігнувши коліна, і вищирила зуби в зловісному посміху, напружена, як туго напнута тятива.

— Мені байдуже, хто там буде суддею, — вона сплюнула набік. — Я готова.

— Тоді починайте! — вигукнула мати Ісріун, випустила пір’їну з пальців і квапливо повернулася в шерег ванстерських воїнів.

Пір’їна поволі-поволі спадала додолу. Усі очі з обох таборів були прикуті до неї. Вихорець підхопив її, закрутив-завертів. Пір’їна опускалася дедалі нижче, обидва табори затамували дихання.

— Мати Війно, нехай вона житиме, Мати Війно, нехай вона житиме…

Щойно клаптик пуху торкнувся скошеної трави, Шпичка метнулася вперед. Вона не забула, чого її вчила Скіфр. Ця наука глибоко закарбувалася по всьому її тілі. Завжди атакуй. Завдавай удару першою і завдавай удару останньою.

Перший крок — і вітер кинувся їй навперейми. Ґорм не рухався, вичікуючи. Другий — і вона втоптала пір’їну в землю. Ванстерець далі стояв, мовби заціпенілий. Третій — і вона з криком наскочила на нього й ударила навідліг згори топірцем Скіфр, а знизу — мечем зі сталі, стопленої з батьковими кістками. Аж тепер він зарухався, щоб відбити її атаку: його меч з гуркотом зустрівся з її клинком, а від щита полетіли тріски після удару топірцем.

Шпичка миттю зрозуміла, що ще ніколи не билася з таким дужим противником. Вона звикла, що під її ударами щити подаються, а чоловіки заточуються й задкують. Але бити по Ґормовому щиту було однаково, що рубати коренастий дуб. А удар, відбитий його мечем, струсонув її всю від долоні аж до кінчика носа так, що задзвеніли вищирені зуби.

Але Шпичка була не з тих, хто знічується після першої ж гідної відсічі.

Ґорм необачно виставив наперед ліву ногу у важкому чоботі, і вона пірнула вниз, намагаючись підчепити її топірцем і повалити противника. Але, попри свій огром, ванстерець спритно відступив, крекнув, і Шпичка відчула, як величезний меч мчить на неї — стрімко, наче хвіст скорпіона. Вона ледве встигла ухилитися й відчула холод на щоці, коли клинок розітнув повітря під небезпечним кутом. Такі удари розрубують навпіл щити, шоломи, голови.

Шпичка вивернулася, видивляючись слабке місце в захисті, яке мало б з’явитися після такого замашного удару. Мало б, але не з’явилося. Ґорм володів своїм гігантським клинком так вправно, як Шпиччина мати — голкою. У його рухах не було ані люті, ані шаленства. Він бездоганно панував над собою, а очі його завжди лишалися спокійні. Заслона його щита не відхилилася ні на мить.

«Перший обмін ударами, можна вважати, закінчився нічиєю», — подумала Шпичка й танцівливою ходою відступила назад на вільний простір, щоб чекати наступної нагоди. Вишукувати вразливе місце.

Повільно, обережно Мечолам ступив крок до середини бойовища, вминаючи в дерен величезний лівий чобіт.

— Так! — прошепотів Рульф, коли Шпичка кинулася в атаку й засипала противника градом ударів. — Так!

Її зброя заторохтіла об Ґормів щит, лишаючи на ньому порубини. Бранд стиснув кулаки так сильно, що нігті глибоко вп’ялися йому в долоні.

Він затамував віддих, коли Шпичка перекотилася під блискучим півколом, що його описав Ґормів меч, підхопилася на ноги й миттєво з гарчанням рубонула по щиту. Відтак мало не зневажливо відбила випад велетенського клинка й відскочила за межі його засягу, використовуючи весь вільний простір поля бою. Вона рухалася п’яною ходою Скіфр, погойдуючи зброєю, і Ґорм з-понад краю щита пильно стежив за нею, намагаючись знайти в цьому хаосі якусь закономірність.

— Він обережний, — прошепотіла королева Лайтлін.

— Ґорма позбавили обладунку пророцтва, — пробурмотів отець Ярві. — Він боїться Шпички.

Король Ванстерландії ступив ще один повільний крок, знову втискаючи чобіт у землю так, наче збирався на тому місці покласти перший камінь зали героїв. Він був сама непорушність, Шпичка — сам рух.

— Наче Мати Море б’ється з Батьком Землею, — пробурмотів Рульф.

— Мати Море завжди перемагає в цій битві, — сказала Лайтлін.

— Але для цього їй потрібен час, — додав отець Ярві.

Бранд скривився, наче від болю. Він не міг дивитися й не мав сили відвернути погляду.

— Мати Війно, нехай вона житиме…

Ґормів щит був наче брама цитаделі: пробитися крізь нього Шпичка не змогла б, навіть маючи таран і два десятки дужих чоловіків. Обійти цю заслону не видавалося легшою справою. Вона вперше бачила, щоб щитом володіли так уміло. Ґорм швидко рухав ним і швидко рухався сам, щоб затулитися, але тримав його високо. З кожним кроком величезний лівий чобіт виступав задалеко вперед, відслоняючи з-під нижнього краю щита більшу частину ноги, ніж слід було б. Шпичка вже не вперше це зауважувала, і дедалі більше це скидалося на вразливе місце.

Спокуслива нагода. І то дуже.

Але чи не занадто спокуслива?

Лише дурень гадатиме, що такий уславлений воїн, як Ґром-ґіль-Ґорм, не матиме якихось хитрощів. Шпичка не була дурна. «Будь швидшою, міцнішою, кмітливішою за противника», — навчала її Скіфр. У Шпички були власні хитрощі.

Вона затримала очі на тому чоботі й облизнула губи, мовби дивилася на кусень смаженого м’яса. Зачекала мить, щоб ванстерець помітив її погляд, а тоді кинулася вперед. Його меч вилетів їй на зустріч, але Шпичка була готова. Ухилившись від нього, вона завдала удару топірцем, але не знизу, як очікував Ґорм, а на рівні плеча. Очі його зробилися круглі від здивування. Він відсахнувся, шарпнув щит догори і встиг ободом підбити топірець, але «бородате» лезо все одно ввігналося йому в плече. Кольчужні кільця сипонули навсібіч, наче пил із тріпаного килимка.

Вона сподівалася, що противник поточиться назад, можливо навіть упаде, але він порухом плеча струснув із себе топірець, мовби той зашкодив йому не більше, ніж прикре слово, і посунув уперед. На такій близькій відстані ні Ґорм, ні Шпичка не могли скористатися мечами. Він влучив їй ободом щита в губи, вона похитнулася й позадкувала. Ні болю, ні вагання, ні запаморочення. Шок від удару тільки загострив її відчуття. Вона почула, як Ґорм заревів, помітила блиск Матері Сонця на сталі й відскочила. Величезний клинок просвистів повз неї.

Ця сутичка теж закінчилася нічиєю, але тепер їм обом дісталося.

Кров на його кольчузі. Кров на ободі його щита. Кров на лезі її топірця. Крок у неї в роті. Шпичка вищирила зуби, пустила бойовий рик і сплюнула червоним на траву між ними.