Пів світу

НЕЗВИЧНИЙ СОЮЗ

— То ви відпливаєте? — запитала Сумаель; її важкі кроки гучно розлунювали у коридорі.

— Цього тижня, — відказав отець Ярві. — Нам треба квапитися, щоб повернутись додому швидше, ніж Дивна замерзне. Ти могла б вирушити з нами. Тільки не кажи, ніби не сумуєш за північними снігами.

Вона розсміялася.

— Авжеж, кожної погожої днини згадую, як ледь не замерзла до Смерті й думаю, як би то ще раз зазнати такої втіхи. Ти міг би лишитися з нами. Невже тобі не подобається південне сонце?

— Моя шкіра занадто біла. Замість засмагати, я обгоряю, — він уривчасто зітхнув. — Крім того, я мушу дотримати клятви.

Її усмішка потьмяніла.

— Я не думала, що ти ставишся до своїх клятв так серйозно.

— До цієї — ставлюся, — відказав отець Ярві.

— Ти знищиш увесь світ, щоб її дотримати?

— Сподіваюся, до цього не дійде.

Сумаель чмихнула.

— Ти ж знаєш, як воно буває зі сподіваннями.

— Я знаю, — пробурмотів собі під ніс Бранд.

Він мав враження, що точаться дві розмови: одна — відкрито, і друга — приховано. Але він завжди погано давав собі раду чи то з розмовами, чи то з речами, які не були очевидні, тому більше нічого не сказав.

Іржаві завіси рипнули, коли Сумаель розчинила двері. Нерівні сходи вели вниз, у темряву.

— Вона там.

Стіни склепінчастого сходового прогону внизу були вкриті цвіллю. Щось шаснуло, утікаючи від миготливого світла смолоскипа, якого тримав Бранд.

— Просто вторуй мені, — сказав йому Ярві.

Він утомлено кивнув.

— Хіба я спроможний на щось інше?

Вони спинилися перед ґратами. Бранд побачив, як у темряві зблиснули чиїсь очі, і підступив ближче, здіймаючи смолоскип.

Притулившись до замшілої кам’яної стіни, сиділа мати Скер, міністерка Ванстерландії і посланниця праматері Вексен. Голена голова схилилася набік, татуйовані руки лежали на колінах, звісивши долоні з довгими пальцями. На один зап’ясток були нанизані п’ять ельфійських браслетів, що відсвічували золотом, склом і шліфованим металом. Колись, побачивши їх, Бранд пройнявся би святобливим трепетом, але тепер вони видавалися дріб’язковими, поламаними й позбавленими смаку цяцьками проти того, який носила Шпичка.

— А, отець Ярві! — Скер витягнула довгу ногу в їхній бік, брязнувши ланцюгом, прикріпленим до залізного кільця довкола кісточки. — Ти прийшов позловтішатися?

— Хіба що трішки. Але невже мені можна цим дорікнути? Урешті-решт, ти ввійшла у змову, щоб убити Імператрицю Віаліну.

Мати Скер роздратовано засичала.

— Я в тому не брала жодної участі. Прамати Вексен послала мене сюди, щоб я стримувала цього напиндюченого чванька, дуку Мікедаса, від якоїсь дурниці.

— Вдалося тобі? — запитав Ярві.

Мати Скер підняла ланцюг, щоб показати їм, відтак опустила його собі на коліна.

— Тобі краще, ніж будь-кому, відомо, що міністр радить, але правитель зрештою чинить так, як вважає за потрібне. Цього здорованя ти привів, щоб налякати мене? — блакитні очі матері Скер уп’ялися в Бранда, і того пройняв дрож, хоч міністерку від нього й відділяли ґрати. — Він не дуже страшний.

— Якраз навпаки. Я привів його, щоб ти почувалася спокійно. Та, що може налякати, заліковує подряпини, які дістала, коли вбивала сімох чоловіків, рятуючи імператрицю й руйнуючи твої плани.

Бранд не став уточнювати, що насправді двох із тих семи вбив він. Він цим не пишався, а до того ж мав враження, що менш правдива версія історії була всім більше до вподоби.

— Але вона швидко одужує. Можливо, прийде полякати тебе пізніше.

Мати Скер відвела погляд.

— Ми з тобою добре знаємо, що для мене немає «пізніше». Мені слід було вбити тебе в Амвенді.

— Так, пригадую, ти хотіла випустити мені тельбухи на поживу воронам, але Ґром-ґіль-Ґорм сказав: «Навіщо вбивати те, що можна продати?»

— То була його перша помилка. Друга — коли він повірив тобі.

— Ґорм — воїн, як і король Утіль, а воїни воліють діяти, а не думати. Саме тому їм і потрібні міністри. Саме тому король Ванстерландії конче потребує твоїх порад. І саме тому, я підозрюю, прамати Вексен так прагнула віддалити тебе від нього.

— Тепер я йому нічим не можу допомогти, — сказала мати Скер. — Ти, прамати Вексен та ще дука Мікедас подбали про це.

— Не знаю, не знаю, — мовив Ярві. — Цього тижня ми вирушаємо назад до Потрощеного моря, — він замислено випнув губи й постукав по них вказівним пальцем. — Нам було б неважко прихопити з собою пасажира до Вульсґарда, як гадаєш, Бранде?

— Гадаю, неважко, — відказав той.

Ярві звів брови, немовби йому щойно спало щось на думку.

— То, може, у нас знайдеться місце для матері Скер?

— Одна таємнича голомоза жінка нас покинула, тож можемо взяти з собою другу, — стенув плечима Бранд.

Ґормова міністерка пильно дивилася на них. Зацікавлена, хоч і прагнула не видаватися зацікавленою.

— Не бався зі мною, хлопче.

— Я ніколи не вмів бавитися, — відказав Бранд. — У мене було важке дитинство.

Мати Скер поволі випростала свої довгі руки-ноги й підвелася. Ляпаючи босими стопами по вологій кам’яній підлозі, рушила до ґрат. Коли ланцюг натягнувся, вона спинилася й подалася ще трохи вперед. На її худому, запалому обличчі мерехтіли тіні.

— Ти хочеш дарувати мені життя, отче Ярві?

— Воно опинилося в моїх руках, і я не бачу кращого застосування для нього.

— Гм, — мати Скер високо здійняла брови. — Яка ласа приманка. І, мабуть, жодного гачка всередині, правда?

Ярві теж наблизився до ґрат. Обличчя міністрів розділяло не більше як пів кроку.

— Мені потрібні союзники.

— Проти Верховного короля? Яких союзників я можу тобі привести?

— У нашій команді є ванстерець. Добрий чоловік. Має силу до весла і до битви. Правда, Бранде?

— Атож, має силу до весла, — Бранд пригадав, як Фрор ревів «Пісню про Бейла» на пагорбі над Денною. — І до битви.

— Дивлячись, як він б’ється пліч-о-пліч із ґеттландцями, я знову усвідомив, як ми схожі, — сказав Ярві. — Ми молимося до тих самих богів під тим самим небом. Ми співаємо тих самих пісень тою самою мовою. І обидва наші народи стогнуть під чимраз важчим гнітом Верховного короля.

Мати Скер закопилила губу.

— І ти звільниш Ванстерландію від цього гніту, чи не так?

— А чому б ні? Якщо водночас я зможу звільнити й Ґеттландію. Мені не сподобалося носити невільницький нашийник на галері. Бути рабом якогось слинявого недоумкуватого діда, що сидить у Скекенгаузі, мені теж не надто до вподоби.

— Союз між Ґеттландією і Ванстерландією? — Бранд похмуро похитав головою. — Ми воювали між собою ще до того, як з’явився перший Верховний король. До того, як з’явилася Ґеттландія. Це якесь божевілля.

Ярві обернувся й остережливо глянув на нього.

— Межа між божевіллям і мудрістю вкрай тонка.

— Хлопець має рацію, — мати Скер просунула руки крізь ґрати й звісила долоні. — Поміж нами стоїть вікодавня ворожнеча, глибока ненависть…

— Поміж нами стоять дрібні сварки й звичайне невігластво. Гнівні слова облишмо воїнам, мати Скер. Нам з тобою добре відомо, як воно є насправді. Наш справжній ворог — це прамати Вексен. Це вона зірвала тебе з належного тобі місця й відправила, наче свою рабиню, з дорученням. Праматері Вексен байдуже і до Ґеттландії, і до Ванстерландії, і до будь-кого з нас. Їй небайдуже тільки до своєї влади.

Мати Скер схилила голову набік і примружила блакитні очі.

— Тобі не здолати її. Вона надто могутня.

— Дука Мікедас теж був могутній. Тепер і його могутність, і його череп розлетілися на друзки.

Її очі ще більше звузилися.

— Король Утіль ніколи на це не погодиться.

— Про короля Утіля подбаю я.

— Ґром-ґіль-Ґорм ніколи на це не погодиться, — правила вона своєї.

— Не треба себе недооцінювати, мати Скер. Я не сумніваюся у твоєму неабиякому вмінні переконувати.

Міністерка дивилася на них блакитними шпаринками.

— Гадаю, воно все ж поступається твоєму, отче Ярві, — зненацька вона широко розтулила очі й так стрімко простягнула руку, що Бранд аж сахнувся й мало не впустив смолоскипа. — Я згодна на твою пропозицію.

Отець Ярві узяв її руку, щоб потиснути, але мати Скер з неочікуваною силою притягла його до себе.

— Ти ж розумієш, що я нічого не можу обіцяти.

— Обіцянки мене вже не так цікавлять, як раніше. Якщо хочеш схилити когось до своєї волі, треба запропонувати йому те, чого він потребує, а не змушувати давати клятву, — Ярві висмикнув руку з її потиску. — На Дивній буде холодно, рік уже на схилку. Я б радив узяти щось тепле.

Коли вони відійшли в темряву трохи далі, отець Ярві поклав руку Брандові на плече.

— Ти молодець.

— Я ж майже нічого не сказав.

— Власне. Мудрий промовець спершу вчиться мовчати, коли потрібно. Ти здивувався б, якби знав, скільки розумних людей так і не опанували цієї науки.

Сумаель чекала на них біля дверей.

— Ти дістав те, чого хотів?

Ярві спинився перед нею.

— Усе, чого хотів, і набагато більше, ніж заслуговую. Але тепер, схоже, я маю це покинути.

— Доля буває жорстокою.

— Зазвичай вона саме такою і є.

— Ти міг би лишитися.

— Ти могла б вирушити з нами.

— Але врешті-решт ми повинні бути тим, ким ми є. Я — радницею імператриці.

— А я — міністром короля. Кожен із нас несе власну ношу.

Сумаель усміхнулася.

— А коли треба нести важку ношу…

— …то неси, а не плачся.

— Мені бракуватиме тебе, Ярві.

— Я почуваюся так, наче лишаю тут свою найкращу частину.

Ще якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а тоді Сумаель рвучко втягнула повітря.

— Щасливої вам дороги, — побажала вона й, випроставши плечі, рушила геть.

Обличчя отця Ярві перекривилося, і він сперся на двері, наче його не тримали ноги. Бранд хотів був запропонувати допомогу, але згадав, що мудрий промовець знає, коли треба промовчати. Невдовзі міністр випрямився самотужки.

— Збирай команду, Бранде, — сказав він. — Попереду в нас довга дорога.