Пів світу

ЗАМЕРЗЛЕ ОЗЕРО

Королівський почет спинився на пагорку над табором. Мжичило. Під сутінковим небом палали тисячі багать, а в долину вливалися струмені цяток-смолоскипів: воїни Ґеттландії збиралися на битву. Шпичка зіскочила з коня й подала королеві руку. Не те щоб Лайтлін потребувала допомоги, вона трималася верхи вдвічі краще за свою охоронницю, але Шпичці кортіло прислужитися бодай чимось.

У піснях Обраний Щит боронить королеву від убивць, лізе в пащу до ворога, щоб принести таємні й украй важливі вісті, або б’ється на герцях, від яких залежать долі народів. Мабуть, Шпичка мала би вже знати, що до пісень не варто ставитися надто серйозно.

Вона почувалася загубленою серед полчища слуг і рабів, що постійно змінювали одне одного й тяглися за Золотою королевою, як хвіст за кометою, діймаючи її тисячами запитань, на які вона завжди мала відповіді, навіть якщо саме тої миті годувала грудьми наступника трону. Нехай на Чорному престолі й сидів король Утіль, але після кількох днів у товаристві Лайтлін Шпичка не мала сумнівів, хто насправді править Ґеттландією.

У їхніх стосунках не було навіть натяку на панібратство, як із Віаліною. Жодних тобі щирих розмов чи вимог називати її на ім’я. Більш ніж удвічі старша за Шпичку, Лайтлін була дружина й мати, незрівнянна знавчиня купецької справи, господиня великого двору, однаковою мірою вродлива, хитромудра і незворушна. Вона була така — а може, і краща, — якою мала би бути кожна жінка. Якою ніколи не стати Шпичці.

— Дякую, — промуркотіла Лайтлін, приймаючи допомогу, і граційно — як і все, що вона робила, — ковзнула з сідла.

— Моє єдине бажання — служити вам.

Королева не відпустила її руки.

— Ні. Ти народилася не для того, щоб стояти обік мене на нудних нарадах або лічити монети. Ти прагнеш битви.

Шпичка натужно ковтнула слину.

— Лише дайте мені нагоду.

— Невдовзі ти її матимеш, — Лайтлін нахилилася до неї і стиснула міцніше їй руку. — Клятва вірності працює в обидва боки. Одного разу я про це забула, але більше не забуду ніколи. Нам із тобою, тобі й мені, належить здійснити великі справи. Справи, про які будуть складати пісні.

— Мій королю? — пролунав голос отця Ярві, різкий від тривоги.

Утіль мало не впав, злазячи з коня, і тепер стояв, похилившись на свого міністра, сірий, як примара. Груди, до яких він притискав оголеного меча, важко здіймалися.

— Поговоримо пізніше, — мовила Лайтлін, пускаючи Шпиччину руку.

— Колле, закип’яти воду! — крикнув отець Ярві. — Сафріт, принеси мої трави!

— Я бачив, як цей чоловік пройшов через сніги багато миль і жодного разу не спіткнувся, — сказав Рульф, підходячи до Шпички й складаючи руки на грудях. — Король занедужав.

— Так, занедужав, — відказала Шпичка, спостерігаючи, як Утіль плентається до свого шатра, повиснувши на плечах у міністра. — Та ще й тоді, коли надходить велика битва. Невдача та й годі.

— Отець Ярві не вірить в удачу.

— А я не вірю в стерничих, але вони все одно не дають мені спокою.

Рульф реготнув і запитав:

— Як мається твоя мати?

Шпичка похмуро скосувала на нього очима.

— Як завжди, незадоволена моїм вибором.

— Далі сваритеся, аж іскри летять?

— Коли ти вже запитав, то ні. І близько так не сваримося, як раніше.

— Он як? Хтось із вас, мабуть, трохи подорослішав.

Шпичка глянула на нього з прижмурцем.

— Мабуть, когось із нас, мудрий старий воїн навчив цінувати сім’ю.

— Усім би так пощастило, — Рульф упнув погляд у землю й пошкріб у бороді. — Я оце думав… може, мені варто навідатися до неї з візитом.

— Ти питаєш у мене дозволу?

— Ні. Але я все одно хотів би його мати.

Шпичка безпорадно стенула плечима.

— Не мені ставати між двома юними закоханими.

— І не мені, — Рульф кинув промовистий погляд повз неї. — А тому піду собі по своїх справах…

Вона обернулася: до неї прямував Бранд.

Шпичка мала надію побачити його тут, але побачивши, відчула, що нервує. Вона немовби вперше виходила на поєдинок, і противником її був Бранд. Вони ж мали б уже бути близькими одне з одним, хіба ні? Але раптом вона усвідомила, що гадки не має, як себе поводити з ним. Жартівливо скалозубити, як два товариші по веслу між собою? Манірно м’ятися, як панночка перед залицяльником? Холодно величатися, як королева Лайтлін із боржником? Чи неквапливо придивлятися, як спритний гравець у кості, що не виявляє своїх таємниць?

Що ближче він підходив до неї, то більше Шпичці здавалося, ніби вона знову ступає, на замерзле озеро, лід тріщить під її ногами, і невідомо, чим завершиться наступний крок.

— Шпичко, — сказав він, дивлячись їй просто в очі.

— Бранде, — вона не відвела погляду.

— То ти не змогла дочекатися й приїхала сама до мене?

Отже, жартівливо скалозубимо.

— Під моїм будинком залицяльники вишикувались у чергу аж від самого порту. Такої кількості чоловіків, що зітхають за моєю вродою, мені несила терпіти.

Вона притиснула пальцем одну ніздрю й висякалася другою в багнюку.

— У тебе новий меч, — сказав він, поглянувши на її пояс.

Шпичка підчепила пальцем просту хрестовину й витягнула клинок до половини. Бранд із легесеньким дзенькотом видобув його повністю.

— Від найкращої ковалині на берегах Потрощеного моря.

— Святі боги! Вона стала неабиякою майстринею!

Бранд провів великим пальцем по знаку Рін, викарбуваному в долі[5], вимахнув мечем кілька разів і, заплющивши одне око, глянув уздовж леза. Ясна сталь заблищала під промінням Матері Сонця, вістря заіскрило.

— Я не мала часу, щоб якось оздобити його, — сказала Шпичка, — але він починає мені подобатися таким, як є.

Бранд тихо присвиснув.

— Це добра сталь.

— Виготовлена з кісток героя.

— Справді?

— Я вирішила, що достатньо носила батькові кісточки на шиї.

Він з широким усміхом повернув їй меча. Шпичка несамохіть усміхнулась у відповідь.

— Я гадав, Рін тобі відмовила.

— Ніхто не відмовляє королеві Лайтлін.

Бранд глянув на неї зі своїм спантеличеним виразом.

— Тобто?

— Золота королева бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином, — відказала Шпичка, ховаючи меча до піхов.

Бранд витріщився на неї, роззявивши рота, доки нарешті до нього не дійшло.

— Знаю, про що ти думаєш, — Шпичка понурила плечі. — У мене навіть щита нема.

Він заклацнув рота.

— Я думаю, що ти сама — щит, і то найкращий. Якби я був королевою, я б теж вибрав тебе.

— Мені шкода розбивати твої надії, але навряд чи ти коли-небудь станеш королевою.

— Сукні мені все одно не пасують, — він повільно похитав головою і знову всміхнувся. — Оце так! Шпичка Бату, Обраний Щит.

— А що в тебе? Уже врятував Ґеттландію? Я бачила, як ви збиралися на березі. Ватага юних звитяжців. Не кажучи вже про кількох сивочолих ветеранів.

Бранд скривився.

— Нічого ми не врятували. Убили старого селянина. Накрали ковбас. Спалили село через те, що воно стояло на неправильному боці річки. Захопили рабиню, — він почухав потилицю. — Я її відпустив.

— Ти просто не можеш обійтися без добрих учинків, еге ж?

— Не думаю, що Гуннан вважає це добрим учинком. Він радо розповідав би всім, що я вкрив ганьбою ґеттландських воїнів, але тоді йому довелося б визнати, що сама його виправа — ганебна, тож… — Бранд надув щоки й зітхнув; вигляд у нього був ще спантеличеніший, ніж завжди. — Завтра я складаю присягу воїна. Разом із кількома хлопчаками, які ще ніколи не махали мечем у бою.

Шпичка промовила голосом отця Ярві:

— Нехай Батько Мир ллє сльози над методами! Мати Війна всміхається досягненій меті! Ти маєш бути задоволений.

Він упнув погляд у землю.

— Мабуть.

— Але ти не задоволений?

— Тебе ніколи не мучить сумління через тих, кого ти вбила?

— З якої речі воно мало б мене мучити?

— Я не кажу, що мало б. Лише запитую.

— Та ні, не мучить.

— Що ж, тебе торкнулася Мати Війна.

— Торкнулася? — Шпичка пирхнула. — Та вона вліпила мені такого ляпаса, що аж в очах потемніло.

— Стати воїном, мати опліч себе побратимів — я завжди цього прагнув…

— Найбільше розчарування приходить, коли здобуваєш те, чого завжди прагнув.

— Деякі речі все ж варті того, щоб їх чекати, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

Тепер Шпичка не мала жодних сумнівів, що означає цей погляд. Вона подумала, що, можливо, це їхнє замерзле озеро не так уже й важко перетнути. Крок за кроком, насолоджуючись почуттям захвату від кожного. Вона ступила трохи назустріч.

— Де ти ночуватимеш?

Він не позадкував.

— Мабуть, просто неба, під зорями.

— Обраний Щит має власний намет.

— Ти хочеш, щоб я тобі заздрив?

— Ні, він невеличкий, — вона ступила ще один маленький крок. — Але в ньому є ліжко.

— Мені це починає подобатися.

— Щоправда, трохи холодно, — ще один крочок; обоє тепер усміхалися. — Спати в ньому самій.

— Можу побалакати з Сордафом. Йому досить один раз перднути, щоб зігріти тобі ліжко.

— Сордаф — це, звісно, той парубок, про якого мріють всі дівчата, але в мене завжди були дивні смаки, — Шпичка простягнула руку й пальцями, як гребінцем, відгорнула йому волосся з обличчя. — Я маю на думці когось іншого.

— Люди дивляться, — сказав Бранд.

— Гадаєш, мені на них не начхати?