Пів світу

ХОРОБРЕ ОБЛИЧЧЯ

Якусь мить по тому вони не рухалися. Її волосся лоскотало йому обличчя, ребра притискалися до його грудей з кожним гарячим віддихом. Вона поцілувала його розтулені губи, потерлася носом об щоку, але він лежав нерухомо. Вона зсунулася з нього і, задоволено буркочучи, простяглася поруч, але він лежав нерухомо. Вона притулилася до нього, поклала голову йому на плече, її дихання сповільнювалося, заспокоювалося, але він лежав нерухомо.

Мабуть, він мав би стискати її в обіймах так міцно, як скнара стискає в жмені своє золото, мав би вичавлювати все до останку з кожної миті, яка їм ще лишилася.

Але натомість Бранд почувався ображеним і роздратованим. І наляканим. Йому здавалося, що її шкіра липне до нього, наче клей, а жар її тіла душить його. Він випручався з її обіймів і встав. У темряві вперся головою в полотняну стелю намету і, лайнувшись, вдарив його рукою. Полотнище залопотіло й заколихалося.

— Ти добре провчив намет, — пролунав Шпиччин голос.

Він майже не бачив її в мороці. Хіба що серпик світла на плечі, коли вона піднялася на лікті. Відблиски в кутиках її очей. Полиск золота у волоссі.

— То ти битимешся з ним? — запитав Бранд.

— Схоже на те.

— З Ґром-ґіль-Ґормом?

— Хіба що він злякається і не прийде.

— Мечолам. Сиротитель, — прізвиська важко падали в темряву. Прізвиська, перед якими тремтіли великі воїни. Прізвиська, якими матері лякали дітей. — Скільки герців на його рахунку?

— Подейкують, два десятки.

— А на твоєму?

— Ти знаєш скільки, Бранде.

— Жодного.

— Щось близько цього.

— Скількох він убив?

— Стількох, що ними можна виповнити не одну братську могилу, — її голос став жорсткішим, а ельфійський браслет спалахнув під ковдрою вогненним блиском. — Можливо, більше, ніж будь-хто на берегах Потрощеного моря.

— Скільки навершників висить у нього на тому ланцюзі? Сотня? Дві?

— І серед них — один, що належав моєму батькові.

— Ти хочеш піти батьковим слідом?

Сяйво браслета розгорілося яскравіше, освітлюючи сердиті риси її обличчя.

— Коли ти вже запитав, то я сподіваюся вбити цього великого вилупка, а труп лишити воронам.

Між ними повисла мовчанка. Зовні хтось пройшов зі смолоскипом, і помаранчеве світло промайнуло по одному боці Шпиччиного лиця, вихопивши з темряви щоку зі шрамом у формі зірочки. Бранд опустився навколішки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Ми могли б утекти.

— Ні, не могли б.

— Отець Ярві… це він уплутав тебе в це все. Своїми хитрощами, грою, як із тим отруйником у Ялетофті. Це все його план…

— То й що з того? Я не маленька дитина, Бранде, і все робила з розплющеними очима. Я дала клятву йому, дала клятву королеві Лайтлін. І я добре розуміла, що це значить. Розуміла, що, можливо, мені доведеться за неї битися. Розуміла, що, можливо, доведеться за неї померти.

— Якщо взяти коней, до світанку ми будемо за десять миль звідси.

Вона розлючено вдарила ковдру ногою і відкинулася на спину, затуливши обличчя долонями.

— Ми не тікатимемо, Бранде. Ні я, ні ти. Я сказала Ґормові, що його смерть надходить. Усі будуть трохи розчаровані, якщо я навіть не з’явлюся на герць, як ти гадаєш?

— Ми могли б податися на південь, до Тровенландії, приєднатися до команди якогось корабля й попливти Дивною до Першограда. Віаліна дала б нам прихисток. Заради богів, Шпичко, це ж Мечолам…

— Годі, Бранде! — гарикнула вона так різко, що він аж відсахнувся. — Ти гадаєш, я цього всього не знаю? Гадаєш, моя голова не гудить від цього всього, наче бісове осине гніздо? Гадаєш, я не знаю, що всі в нашому таборі міркують над тим самим і доходять однакових висновків? — вона подалася вперед, очі її блищали. — Я скажу тобі, що ти міг би зробити для мене, Бранде. Ти міг би бути єдиним чоловіком на пів сотні миль довкола, хто вважав би, що я переможу. Або принаймні тим, хто удавав би, що так вважає. Це не твій вибір, а мій. І я його зробила. Твій вибір: бути моїм оплічником чи ні.

Якусь хвилю Бранд стояв голий навколішках, здивовано кліпаючи, мовби дістав ляпаса. Відтак глибоко й уривчасто втягнув повітря, а потім випустив його.

— Я завжди буду твоїм оплічником. Завжди.

— Я знаю. Але це я мала б зараз боятися, а не ти.

— Пробач, — він простягнув руку й торкнувся в темряві її обличчя; вона притулилася щокою до його долоні. — Просто… ми так довго йшли одне до одного. Я не хочу тебе втратити.

— Я теж цього не хочу. Але ти знаєш, що я народжена для цього двобою.

— Якщо хтось і може здолати Ґром-ґіль-Ґорма, то це ти.

Як же Брандові хотілося в це вірити!

— Я знаю. Але все ж у мене, можливо, лишилося небагато часу, — вона схопила його за зап’ясток і потягла до ліжка. — Я не хочу марнувати його на розмови.

Бранд сидів зі Шпиччиним мечем на колінах і шліфував його.

Він уже кільканадцять разів пройшовся ганчіркою від простого руків’я аж до вістря, начистивши клинок до блиску. Зорі згасли, небо проясніло, і за Амоновим Зубом показалася Мати Сонце. Сталь не могла вже стати чистішою, а лезо — гострішим. Але Бранд далі тер клинок, шепчучи молитви до Матері Війни. А точніше одну молитву, знову і знову:

— …нехай вона житиме, нехай вона житиме, нехай вона житиме…

Коли чогось не можеш мати, то прагнеш цього. Коли здобуваєш те, що хочеш, тебе обсідають сумніви. А ось коли можеш втратити здобуте, то виявляється, що потребуєш цього так сильно, як ніколи.

Отець Ярві бурмотів власних молитов, пораючись біля казанка над вогнем. Час від часу він брав кілька сушених листочків з тої чи тої торбинки й докидав до варива, що смерділо, як немиті ноги.

— Мабуть, досить уже його шліфувати, — сказав він.

— Я не можу вийти разом із нею на герць, — Бранд обернув меча й узявся несамовито терти другий бік. — Я можу тільки шліфувати клинок і молитися. І я збираюся робити і те, і те скільки змога.

Він знав, що Шпичка не виявить страху, але та навіть ледь-ледь усміхалася. Вона сиділа, поклавши лікті на коліна й спокійно звісивши руки. На зап’ястку яскраво жеврів ельфійський браслет. На лівому передпліччі вона мала сталевий нарукавник, і це був увесь її обладунок. Замість нього — лише шкіряна куртка з понашиваними сталевими кільцями, туго стягнута ремінцями, щоб не висіло нічого, за що можна було б ухопити. Біля неї стояла Лайтлін, щільно приплітаючи її закошлане волосся до голови. Пальці королеви рухалися впевнено і спокійно, мовби готували Шпичку до весілля, а не до двобою. Два хоробрих обличчя, поза всяким сумнівом. Найхоробріших у всьому таборі — попри те, що саме їм двом було найбільше втрачати.

Тож коли Шпичка глянула на нього, Бранд кивнув їй у відповідь і щосили спробував показати їй власне хоробре обличчя. Бодай це він міг зробити. Це, та ще шліфувати меча й молитися.

— Вона готова? — стиха запитав отець Ярві.

— Це Шпичка. Вона завжди готова. Хай що б там собі не думали ці придурки.

Воїни почали сходитися з першим проблиском світла й тепер уже цілою юрбою тиснулися поміж наметами, шепотілися й зазирали через плечі один одного. Майстер Гуннан стояв у перших рядах. Мабуть, якби він насупився ще бодай на дрібку сильніше, шкіра на його зморщеному чолі тріснула б. Бранд бачив збентеженість і невдоволення на обличчях. Якесь дівчисько битиметься за честь Ґеттландії, тимчасом як вони, присяжні воїни, змушені стояти без діла! Дівчисько, яке не пройшло випроби і яке звинуватили в убивстві. Дівчисько, яке б’ється без броні й щита.

Утім, Шпичці на їхню думку, схоже, було начхати. Вона підвелася, широко розкинула руки й зігнула-розігнула пальці, висока й струнка, схожа на павука. Вона скидалася на Скіфр, але була вища, плечистіша й сильніша. Зціпивши щелепи й примруживши очі, вона пильно дивилася на долину.

Королева Лайтлін поклала руку їй на плече.

— Нехай буде з тобою Мати Війна, мій Обраний Щите.

— Вона завжди зі мною, моя королево, — відказала Шпичка.

— Час надходить, — отець Ярві налив трохи свого варива в чашку й простягнув справною рукою. — Випий це.

Шпичка понюхала й відсахнулася.

— Смердить гидко!

— Як і всі найкращі зілля. Воно загострить твої відчуття, додасть швидкості й притлумить біль.

— Хіба це не шахрайство?

— Мати Ісріун так само застосує всі хитрощі, які тільки зможе вигадати, — Ярві знову простягнув їй чашку, від якої здіймалася пара. — Головне — перемога. Усе решта — порох.

Шпичка затиснула носа, випила все і сплюнула з огидою.

До неї підійшов Рульф, тримаючи щит як тацю. На ньому лежали два щойно нагострені ножі.

— Ти впевнена, що не хочеш одягати кольчуги?

Шпичка похитала головою.

— Швидкість буде моїм найкращим обладунком і моєю найкращою зброєю. Швидкість, несподіванка й агресія. Але ножі теж можуть стати в пригоді.

Вона взяла два клинки й заховала їх у піхви: один — на грудях, другий — при боці.

— Візьми ще один, на щастя.

Бранд простягнув їй кинджал, якого йому викувала Рін. Той, що був із ним протягом усієї подорожі Дивною і Денною. Той, що врятував йому життя під час битви в степу.

— Я берегтиму його, — Шпичка засунула кинджал за пояс позаду.

— Нехай краще він збереже тебе, — стиха відказав Бранд.

— Багато в тебе клинків, — мовив отець Ярві.

— Одного разу мене заскочили без жодного, і мені це не надто сподобалося, — відповіла Шпичка. — Принаймні я загину не через те, що не буде чим штрикнути у відповідь.

— Ти не загинеш, — Бранд доклав усіх зусиль, щоб у голосі не чути було жодних сумнівів, хоча серце йому розривалося від них. — Ти вб’єш цього сучого сина.

— Ага, — вона нахилилася до нього. — Я почуваюся так, наче мої нутрощі зараз випадуть через дупу.

— З твого вигляду й не скажеш.

— Страх змушує бути обережнішою, — пробурмотіла вона, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Страх допомагає вижити.

— Саме так.

— Шкода, що Скіфр немає тут.

— Вона вже не навчила б тебе нічого нового.

— Так, але дрібка тої ельфійської магії не завадила б. Про всяк випадок.

— Щоб забрати в тебе всю славу? Оце вже ні! — Бранд показав їй обидва боки клинка. Лезо, яке він шліфував від світання, сяяло морозяним блиском. — Тільки не вагайся.

— У жодному разі, — відказала вона, просовуючи меч у застібку при боці, і простягнула руку по топірець. — А чому ти завагався? Тоді на березі?

Бранд повернувся думками назад через увесь цей довгий і дивний рік до того дня, коли вони тренувалися на піщаному березі моря.

— Я думав про те, щоб учинити добре, — він крутнув топірцем, зблиснула сталь, покарбована літерами п’ятьох мов. — Розглядав той випадок з обох боків. Такий уже я дурень.

— Ти переміг би мене, якби не завагався.

— Можливо.

Шпичка всунула держак топірця в петлю.

— Я не пройшла б випроби, і Гуннан не дав би мені ще одної. Я не вбила б Едвала. Мене б не звинуватили в убивстві. Я б не тренувалася зі Скіфр, не вирушила б у подорож Дивною, не врятувала б імператриці, і про мої славетні діяння не склали б пісень.

— А я не втратив би свого місця в королівському поході, — сказав Бранд. — І тепер був би гордим воїном Ґеттландії, робив би все, що скаже майстер Гуннан.

— А мене мати видала б за якогось старого дурня. Я носила б його ключ геть неправильно й препогано шила б.

— Але тобі б не довелося виходити проти Ґром-ґіль-Ґорма.

— Ні, не довелося. Але тоді б ми не мали… того, що маємо.

Якусь хвилю Бранд дивився їй у вічі.

— Я радий, що тоді завагався.

— Я теж, — сказала Шпичка й поцілувала його.

Останній поцілунок перед бурею. Її м’які вуста на його губах. Її гарячий віддих у світанковій прохолоді.

— Шпичко! — до них підійшов Колл. — Ґорм уже чекає.

Бранд мало не закричав криком, але натомість змусив себе всміхнутися.

— Що швидше почнеш, то швидше вб’єш його.

Він видобув Оддиного меча й узявся бити руків’ям об Рульфів щит. Інші пішли за його прикладом і теж застукотіли власною зброєю та обладунками. Над ґеттландськими лавами здійнявся гуркіт, чоловіки стали виклично горлати, гарчати і скандувати. Це був аж ніяк не той герцівник, якого вибрали б вони, але, попри все, це був ґеттландський герцівник.

І Шпичка, гордо випроставшись, рушила крізь гримотіння металу. Воїни розступалися перед нею, наче земля перед плугом.

Вона рушила на двобій із Мечоламом.