Пів світу

ТОЙ, ХТО БОРОВСЯ З КОРАБЛЕМ

Уранці команда виповзала зі своїх постелей понура і змучена. Усі були розбиті після вчорашньої праці — нили м’язи, боліли синці, — а попереду на них чекав ще один такий самий тяжкий день. Споглядаючи на довгий спуск лісистим згір’ям, за яким десь у імлистій далечині мерехтіла смужка води, навіть Одда не здобувся на якийсь жарт.

— Принаймні тепер іти з гори, — сказав Бранд.

— Ха! — лише пирхнув Одда, відвертаючись.

Невдовзі Бранд збагнув, що той мав на увазі. Тягти «Південний вітер» під гору було важко, але тепер, спускаючись, вони мали стримувати лодію, щоб вона не поїхала вниз — сил доводилося докладати не менше, а небезпека загрожувала значно більша. Дорога була покручена й недостатньо широка, тож на допомогу волів сподіватися не випадало. Дванадцять чоловіків обмотали ганчірками зболені долоні, підмостили ковдри на втомлені плечі, накинули на себе мотузки, обв’язавши їх довкола натертих зап’ястків, і поволі рушили, по шестеро з кожного боку. Лодія, хилячись то на один, то на другий бік, сунула горбкуватим схилом униз, і вони напружували всі сили, щоб не дати їй з’їхати зі шляху. Колл ішов попереду зі своїм відром і раз по раз пірнав під кіль, щоб змастити полози, коли ті починати диміти.

— Помалу, — бурчав Рульф, підносячи руку. — Обережно!

— Легше сказати, ніж зробити, трясця його бери, — простогнав Бранд.

Йому, звісна річ, дали мотузку. Здатність підіймати тягарі — це добре, але біда в тому, що коли треба підняти тягар, люди просто відступають убік і, всміхаючись, дивляться на тебе. Брандові траплялося виконувати нелегку роботу, щоб заробити на крихту хліба для себе й сестри, але ще ніколи в житті він не працював так тяжко, як зараз. Волога від поту груба прядив’яна мотузка звивалася довкола одного зап’ястка й, перекинута через плечі, обплітала другий, щокроку врізаючись у тіло. Ноги його тремтіли від напруги, чоботи ковзали по м’якій землі, укритій слизьким листям і опалою сосновою глицею. Бранд кашляв від куряви, яку здіймав Одда попереду нього, і морщився від лайки, яку вергав Досдувой позаду.

— Коли ми нарешті добудемося до тої триклятої річки? — пробурчав Одда через плече, коли вони чекали, поки з дороги приберуть упале дерево.

— Скоро зможемо пливти тією, що тече з мене, — Бранд труснув головою, і з мокрого волосся впали додолу великі краплини поту.

— Щойно Сафріт дасть напитися, вода відразу виступає в мене на спині й тече в міждуп’я, — поскаржився Досдувой. — То ти розповіси нам, Фроре, звідки в тебе цей шрам?

— Порізався, коли голився, — відгукнувся ванстерець з другого боку лодії, помовчав трохи, а тоді додав: — Ніколи не голіться сокирою.

Шпичка разом із чотирма іншими несла щоглу, частково вкриту Колловими різьбленнями. Бранд відчував, як її погляд, гострий, наче стріла, впинається йому в спину. Мабуть, досі лютиться за ті його слова про її матір. Він не мав на неї образи. Зрештою, це ж не Шпичка подалася світ за очі, покинувши Рін без опіки, чи не так? Щоразу, коли Бранд утрачав самовладання, насправді, схоже, він злостився на самого себе. Він знав, що слід перепросити, але йому завжди важко було давати собі раду зі словами. Іноді він цілими днями підшукував правильні, але коли нарешті розтуляв рота, то з нього лізло геть не те, що треба.

— Мабуть, мені краще зовсім нічого не казати, — пробурмотів він собі під ніс.

— Хто-хто, а я, чорт забирай, скаржитися не стану, — почув він, як буркнула Шпичка, і вже хотів був обернутися, щоб дорікнути їй, про що незабаром, безперечно, пошкодував би, коли раптом мотузку смикнуло і його потягнуло в купу листя. Бранд ледве встояв на ногах.

— Обережніше! — проревів Досдувой і сильніше напнув власну линву.

У повітрі пролунав різкий звук, наче цвьохнув батіг. Вузол розшморгнувся, і здоровань, спантеличено зойкнувши, гепнувся навзнак.

— О боги! — вереснув Одда, коли його шарпнуло вперед і кинуло лицем об землю.

Падаючи, він повалив наступного, і той відпустив мотузку. Вільний кінець ляснув, звиваючись, мовби живий.

Якась пташка, залопотівши крилами, знялася в повітря, і тої миті «Південний вітер» нахилився носом уперед. Чоловік з другого боку пронизливо скрикнув, коли мотузка вп’ялася йому в плечі й крутнула на місці так, що він відштовхнув Фрора. Тягар лодії потягнув решту людей, збиваючи їх із ніг, наче кеглі.

Аж тут Бранд побачив Колла. Той саме змащував полози, і тепер, задерши голову, із жахом дивився, як над ним, здригаючись, навис ніс лодії. Хлопчина спробував відскочити вбік, але послизнувся й упав на спину просто під кіль, що зі скреготом сунув по землі.

Часу на роздуми не було. Може, то й добре. Батько завжди казав Брандові, що думати — це не його сильна сторона.

Здіймаючи хмару торішнього листя, він кинувся до найближчого дерева — старезного велета, що міцно чіплявся за схил покрученим корінням, — і обмотав мотузку довкола грубого стовбура.

Люди перекрикували одне одного, натужно рипіли дошки, щось тріщало й ламалося, але Бранд не звертав уваги. Він упер в дерево один чобіт, потім другий. Кректячи, випростав ноги і спину, відхилився й натягнув накинуту на плечі мотузку так, що став навскоси до стовбура, наче та гілка.

Якби ж то він сам був із дерева! Напнута линва забриніла, як струна, і очі хлопця від натуги полізли з очниць. Прядив’яна мотузка зі скрипом почала посуватися по корі дерева, вислизаючи з долонь, врізаючись у зап’ястки. Бранд зціпив зуби, заплющив очі й щосили тримав обгорнуту ганчірками линву. Тримав так міцно, як Смерть тримає умирущого.

Це був непомірно важкий, надсильний тягар. Але яка на те рада, коли ти вже завдав його собі на плечі?

Знову заскреготіло. «Південний вітер» посунувся, тримати ставало дедалі важче, і з Брандового горла вихопився протяглий стогін, але він знав: щойно зігне коліна, спину чи руки, мотузка потягне його, і він складеться вдвоє.

Бранд розплющив очі на мить. Крізь листя пробивалося мерехтливе сонячне сяйво. На тремтливих кулаках проступила кров. Мотузка, шуруючи довкола стовбура, починала диміти. Десь далеко розлунювали голоси. Він засичав, коли линва смикнулась, бренькнула й знову трохи посунулася, угризаючись йому в тіло, наче пила.

Не можна відпустити. Не можна підвести команду. Кістки скрипіли, прядив’яна мотузка впиналася в плечі, у руки, у долоні — здавалося, вона от-от розріже його на шматки. Уривчастий віддих розривав груди й пирханням виривався крізь зціплені зуби.

Не можна відпустити. Не можна підвести родину. Усе тіло дрижало, кожен-кожнісінький м’яз горів вогнем від надзусиль.

У світі не лишилося нічого: тільки він і мотузка. Тільки напруга, біль і темрява.

А тоді він почув над вухом тихий голос Рін:

— Відпусти.

Він похитав головою, скімлячи, напружуючи сили.

— Відпусти, Бранде!

Сокира глухо вдарила по дереву, і ось він падає, а світ летить перевертом. Його спіймали дужі руки, опустили на землю, немічного, наче дитина, і безвладного, наче шматяна лялька.

Над ним схилилася Шпичка. Мати Сонце позаду осявала йоржик волосся на стриженій половині голови.

— Де Рін? — прошепотів він, але замість слів із горла вихопилося тільки хрипіння.

— Уже можеш пускати.

— Ох.

Він досі стискав кулаки. Довелося докласти надзусиль, щоб трохи розтулити пальці, які пульсували болем. Шпичка стала розмотувати мотузку, темну від крові.

Дівчина поморщилася й гукнула:

— Отче Ярві!

— Пробач, — прохрипів Бранд.

— Що?

— Мені… не слід було казати тоді… про твою матір…

— Стулися, Бранде.

Якийсь час вона мовчала. Звіддалік долинав гомін голосів, у гіллі над ними переливчасто витьохкувала якась пташина.

— Найбільше мені допікає те, — нарешті озвалася Шпичка, — що я починаю думати: ти таки мав рацію.

— Справді?

— Не заносься надто високо. Навряд чи ти ще колись почуєш це від мене.

Довкола збирався дедалі більший гурт. Над Брандом схилилися невиразні постаті.

— Ти коли-небудь бачив щось таке?

— Якусь хвилю він сам тримав усю її вагу.

— Чин вартий пісні, далебі вартий.

— Я вже підшукую рими, — долинув Оддин голос.

— Ти врятував мені життя, — промовив Колл, дивлячись на нього великими очима; хлопчикова щока була вимазана дьогтем.

Сафріт приклала бурдюк із водою до Брандових губ.

— Лодія розчавила б його.

— І розтрощила б сама себе, — додав Рульф. — Ми б тоді мусили вертатися до Ґеттландії ні з чим, без допомоги.

— Нам самим потрібна була б тоді допомога.

Важко було навіть ковтати.

— На моєму місці… кожен зробив би те саме.

— Дивлячись на тебе, я пригадую одного нашого доброго друга, — мовив отець Ярві. — Дужі руки. Велике серце.

— Один змах за раз, — сказав Рульф здушеним голосом.

Бранд глянув на свої руки, якими опікувався міністр, і йому зробилося недобре. Мотузка лишила криваві натертості, що звивалися довкола зап’ястків і передпліч, мовби червоні змії довкола білих коренів.

— Болить?

— Лише трохи щипає.

— Лише трохи щипає! Хай мені всячина! — проревів Одда. — Ви чули його? Ану підкажіть риму до «щипає»!

— Невдовзі болітиме, — пообіцяв отець Ярві. — І лишаться шрами.

— Пам’ятка про славетне діяння, — пробурмотів Фрор, якого в цій царині можна було вважати фахівцем. — Геройська відзнака.

Бранд скривився, коли Ярві став перев’язувати йому руки: рани починали пекти несамовито.

— Який там герой, — пробурмотів він, коли Шпичка допомогла йому сісти. — Боровся з мотузкою і зазнав поразки.

— Ні, — отець Ярві закріпив кінці перев’язки шпилькою і поклав зсохлу руку Брандові на плече. — Ти боровся з кораблем. І здобув перемогу. Тримай це під язиком, — міністр поклав йому до рота якийсь сухий листок. — Трохи притлумить біль.

— Вузол розв’язався, — сказав Досдувой, здивовано дивлячись на розтріпаний кінець своєї мотузки. — Що ж це за нещастя таке?

— Таке, яке трапляється з тими, хто не перевіряє, чи добре зав’язані їхні вузли, — сердито зиркнув на здорованя отець Ярві. — Сафріт, звільни місце на возі для Бранда. Колле, поїдеш із ним. Пильнуватимеш, щоб йому не заманулося вчинити ще щось героїчне.

Сафріт зробила місце серед припасів і застелила його ковдрами. Бранд намагався сказати їй, що може йти, але всі бачили, що не може.

— Ану лягай і навіть не думай сперечатися! — гарикнула комірниця, наставивши на нього палець.

Довелося лягати. Колл умостився на бочку поруч, і віз рушив схилом униз, підстрибуючи на вибоїнах. Кожен поштовх змушував Бранда морщитися.

— Ти врятував мені життя, — стиха повторив парубійко по якійсь хвилі.

— Ти швидкий. Ти відскочив би вбік.

— Не відскочив би. Я вже дивився крізь Останні Двері. Тож дозволь мені принаймні подякувати тобі.

Якусь хвилю вони дивилися один на одного.

— Гаразд, — мовив нарешті Бранд. — Я приймаю твою подяку.

— Звідки в тебе така сила?

— Від роботи, мабуть. Я працював у порту. На веслах. У кузні.

— Ти працював ковалем?

— Підмайстром. У ковалині на ім’я Ґаден. Вона перейняла кузню після смерті чоловіка й виявилася вдвічі кращою майстринею за нього, — Бранд пригадав вагу молота в руці, дзвін удару по ковадлу, жар від розпеченого вугілля. Він ніколи не думав, що сумуватиме за цим усім, а проте сумував. — Працювати з залізом — це добре ремесло. Чесне.

— Чому ж ти його покинув?

— Бо завжди мріяв стати воїном. Потрапити в пісні. Приєднатися до команди корабля, — Бранд поглянув на товаришів і всміхнувся: Одда й Досдувой, напинаючи мотузки, лаялися через якісь дурниці, а Фрор із відразою хитав головою. — Я мав на думці чистішу команду, ніж ця, але родину не вибирають.

Біль трохи стих, але той листочок Ярві, схоже, розв’язав Брандові язика.

— Мати померла, коли я був ще малий. Сказала мені чинити добро. Батько ж не хотів мене…

— Мій батько помер, — мовив Колл. — Уже давно.

— Що ж, тепер ти маєш отця Ярві. І цілу команду братів, — Бранд упіймав Шпиччин погляд, вона миттю відвернулася й, суплячись, утупилася кудись у дерева. — І Шпичку за сестру, коли вже на те пішло.

Колл коротко всміхнувся.

— Непевний дарунок долі.

— З дарунками долі переважно завжди так. Шпичка колюча, авжеж, але вона битиметься до загину за кожного з нас.

— Битися вона любить.

— Атож, любить.

Колеса воза рипнули, вантаж заторохтів, люди, що напружували всі сили, загорлали одне на одного.

По якійсь хвилі Колл стиха запитав:

— То ти також мій брат?

— Мабуть, так. Якщо ти не проти.

— Гадаю, мені міг трапитися і хтось гірший за тебе.

Парубійко стенув плечима, наче все те, що він сказав, не мало значення. Але Брандові видалося, що мало, і то велике.

Останній поштовх — і «Південний вітер» нарешті зсунувся в спінені води Денної. Залунали радісні засапані вигуки.

— Ми це зробили, — сказав Бранд, не вірячи своїм словам. — Ми це зробили?

— Ага. Тепер розказуватимеш онукам, як перетягував лодію Горішнім волоком, — Рульф обтер піт із чола грубим передпліччям. — Але нам сьогодні ще треба попрацювати! — вигукнув він, різко поклавши край святкуванню. — Нумо вантажити все на лодію! А до заходу сонця маємо пройти на веслах ще кілька миль!

— Уставай, ледарю, — Досдувой підняв Бранда з воза й поставив на ноги; ті досі тремтіли.

Отець Ярві саме розмовляв з ватажком погоничів бозна-якою чужинською мовою. Наприкінці обоє вибухнули сміхом і дружньо обійнялися.

— Що він сказав? — запитав Бранд.

— «Остерігайтеся конярів, — відповів отець Ярві, — це дикі й небезпечні люди».

Шпичка насуплено поглянула на волів, нарешті вільних від ярма.

— Не розумію, що тут смішного.

— Я запитав його, що він каже конярам, коли торгує з ними.

— І що?

— «Остерігайтеся човнярів, це дикі й небезпечні люди».

— А хто такі човнярі? — запитав Колл.

— Човнярі — це ми, — пояснив Бранд і скривився від болю, залазячи на борт «Південного вітру».

Болів кожен суглоб, кожна жилка. Згорблений, як старий дід, він почовгав до свого місця біля корми й гепнувся на скриню, щойно Шпичка підставила її.

— Ти впевнений, що зможеш веслувати?

— Не бійся, триматимуся нарівні з тобою, — пробурмотів він у відповідь, хоча навіть сидіти випростаним здавалося йому подвигом.

— Тобі навіть здоровому важко триматися зі мною нарівні, — відказала вона.

— Подивимося, як ти триматимешся нарівні зі мною, пащекувата тріско! — мовив Рульф за їхніми спинами. — Ставай замість мене, хлопче.

— Куди ставати?

Рульф кивнув на стернове весло.

— Постоїш сьогодні біля стерна.

Бранд спантеличено закліпав.

— Я?

— Гадаю, ти це заслужив.

Рульф плеснув його по спині й допоміг вилізти на кормове підвищення.

Крекчучи від болю, Бранд поклав руку на стернове весло, обернувся й побачив, що вся команда дивиться на нього. Сафріт і Колл сиділи на своїх місцях біля вантажу, Одда, Досдувой і Фрор — на веслах, отець Ярві стояв зі Скіфр на носі біля різьбленої фігури голубки, а за ними несла свої води на південь Денна, і Мати Сонце розсипала золото по її плесу.

Бранд широко всміхнувся.

— А мені подобається краєвид звідсіля.

— Тільки не звикай, — мовив Рульф.

Враз уся команда взялася стукотіти, гупати, барабанити по веслах, вибиваючи руками по дереву гримку пошану. Пошану йому, Брандові, що все своє життя був ніким.

— Сказати по правді, ти там, на горі, утнув неабияку штуку, — Шпичка майже всміхалася, плескаючи по веслу; очі її зблиснули. — Неабияку штуку.

Бранд відчув, як його роздимає від гордощів. Так він ще ніколи не почувався. Він пройшов довгий шлях відтоді, як Гуннан лишив його самого на березі біля Торлбю. Нехай він і не склав присяги воїна, та все ж знайшов собі команду. Родину, частиною якої став. Він шкодував, що Рін не бачить усього цього, і уявляв собі її обличчя, якби вона побачила. Бранд шморгнув носом, довелося вдати, ніби щось потрапило йому в око. Нарешті він напевне знав, що стоїть у світлі.

— Годі вже стукати по веслах, ліниві потвори! — закричав він ламким голосом. — Опускайте їх у воду й гребіть!

Команда зареготала й налягла на весла. Лишивши на березі волів та їхніх погоничів чекати на новий вантаж, «Південний вітер» плавно пішов стрімкою Денною, нарешті плинучи за течією.