Пів світу

БОРГИ Й ОБІТНИЦІ

Ш пичка розплющила очі. Довкола було темно.

Темрява потойбіч Останніх Дверей?

Вона спробувала ворухнутися й охнула від болю.

Але ж єдина хороша річ у Смерті — це те, що після неї болю нема, хіба ні?

Шпичка намацала пов’язки на обличчі, пригадала той удар, коли кинджал дуки Мікедаса пробив їй щоку, і хрипко застогнала. Горло пересохло, як старі кістки.

Скосувавши очі, вона поглянула на шпарину, крізь яку просякало світло, і поволі-поволеньки спустила ноги з ліжка. Судоми, немов ножі, кололи збите на синці тіло. Шпичка спробувала стати на ліву ногу і знову застогнала. У стегні вогнем розгорівся біль, поширився вгору до спини й униз до коліна.

Тримаючись за стіну, вона подибала на одній нозі, волочачи другу. О боги, як же боліла нога! Вона скривилася від болю, і — о боги! — біль пронизав обличчя. Вона зойкнула, і — о боги! — біль пройняв груди, піднявся в горло й аж до очей, із яких потекли сльози. Сяк-так Шпичка дісталася до смужки світла, світла, що цідилося з-під дверей, налапала ручку й відчинила їх.

Вона пошкутильгала далі, затуляючи долонею очі, що пекли так, немовби дивилися на сліпуче сонячне сяйво, а не на вогник одної-єдиної свічки. Грубої свічки, у яку були застромлені довгі, оздоблені самоцвітами шпильки для волосся. Вона побачила обшарпані тиньковані стіни, одяг на підлозі, що відкидав довгі тіні, темні складки на зім’ятій постелі…

Шпичка завмерла. Перед нею була темна спина, гола і струнка. Під шкірою рухалися м’язи. Вона почула тихе постогнування, два голоси — чоловічий і жіночий разом, а тоді побачила бліду руку на цій темній спині, довгу худу руку, що закінчувалася скарлюченою долонею.

— Ой, — вихопилося у враженої Шпички.

Жінка рвучко обернула голову. Чорне волосся, розметане по обличчю, на верхній губі — шрам, крізь щілину якого визирає білий зуб. Сумаель, а під нею — отець Ярві.

— Ой.

Шпичка не могла ворухнутися ні вперед, ні назад. Паленіючи від болю та сорому, вона втупила очі в підлогу і спробувала ковтнути слину, але в тій зболеній порожнечі, на яку перетворився її рот, не було ні краплини вологи й, здавалося, ніколи не буде.

— Ти прокинулася, — отець Ярві вибрався з ліжка й узявся натягати штани.

«То я не сплю?» — хотіла перепитати вона, але замість цього знову вийшло тільки:

— Ой.

— Мерщій у ліжко, поки нога не почала знову кривавити.

Міністр обійняв її рукою, і з його допомогою Шпичка пошкандибала-почовгала назад до темного дверного отвору.

Переступаючи через поріг, вона не стрималася й озирнулась через плече. Сумаель простяглася гола на ліжку так, наче то була найзвичайнісінька річ, і скоса позирала на Шпичку примруженими очима.

— Болить? — запитав отець Ярві, опускаючи її на ліжко.

— Угу, — промимрила вона.

Вода захлюпотіла в чашці, закалатала ложка, якою міністр щось розмішав.

— Випий це.

Пійло на смак було непомірно огидне. Роздертий рот, опухлий язик і пересохле горло запекли несамовито, але Шпичка змусила себе проковтнути зілля і по якійсь хвилі принаймні змогла розмовляти словами.

— Я гадала… міністрам не можна… ти ж дав кляту… — прохрипіла вона, тимчасом як Ярві вкладав її ноги на ліжко й перевіряв пов’язку на стегні.

— Я дав надто багато клятв. Доводиться ламати одні, щоб дотримати інші.

— А хто вирішує, яку клятву ти будеш дотримувати, а яку — ні?

— Я дотримаю ту, яку дав першою, — він стиснув пальці справної руки в кулак. — Помститися вбивцям мого батька.

Шпичку огорнула сонливість.

— Я гадала… ти помстився… уже давно.

— Декому помстився. Але не всім, — Ярві накрив її ковдрою. — А тепер поспи, Шпичко.

Її повіки стулилися самі.

— Не вставай!

— Ваша осяйна…

— Заради Бога, називай мене Віаліною.

Імператриця мала кілька подряпин на щоці, але більше нічого не вказувало на те, що кілька днів тому її мало не торкнулася Смерть.

— Я повинна…

Шпичка спробувала сісти й скривилася від болю. Віаліна поклала руку їй на плече і м’яким, але рішучим натиском повернула її в ліжко.

— Не вставай. Вважай це імперським указом.

Шпичка чи не вперше вирішила здатися.

— Тебе сильно поранено?

Вона збиралася сказати «ні», але збагнула, що навряд чи переконала б імператрицю такою брехнею. Тож вона стенула плечима — хоча навіть цей рух завдав їй болю — і відповіла:

— Отець Ярві каже, що оклигаю.

Тримаючи і далі руку на Шпиччиному плечі, імператриця дивилася з таким виразом, наче то вона страждала від нестерпного болю.

— Ти матимеш шрами.

— Звична річ для воїна.

— Ти врятувала мені життя.

— Вони вбили б мене першою.

— У такому разі ти врятувала життя собі й мені.

— Бранд також долучився, як мені розповіли.

— Брандові я вже подякувала. А тобі ще ні, — Віаліна глибоко вдихнула. — Я розірвала союз із Верховним королем і надіслала птахів до праматері Вексен. Я повідомила їй, що незважаючи на те, яким богам ми молимося, вороги Ґеттландії — це мої вороги, її друзі — це мої друзі.

Шпичка вражено кліпнула.

— Це щедра подяка.

— Тепер я можу собі це дозволити. Дядько правив імперією всередині імперії, але без нього вона розпалася, наче арка без замкóвого каменя[4]. Я дослухалася до твоєї поради. Бити швидко і без жалю. Мою раду і мою варту очищено від зрадників, — у її очах з’явилася жорсткість, і Шпичка зраділа, що не належить до Віаліниних ворогів. — Кілька втекли з міста, але ми їх спіймаємо.

— Ви будете великою імператрицею, — хрипко сказала Шпичка.

— Дядько навчив мене принаймні однієї речі: велич імператриці залежить від тих, хто її оточує.

— У вас є Сумаель, і ви…

Віаліна стиснула їй плече й поглянула на Шпичку своїм щирим проникливим поглядом.

— Ти не хотіла б лишитися?

— Лишитися?

— Моєю охоронницею, наприклад. У вас, на Півночі, королеви мають охоронців, чи не так? Як ви їх називаєте?

— Обрані Щити, — прошепотіла Шпичка.

— Так, твій батько був ним. Ти довела, що якнайкраще надаєшся до цієї роботи.

Обраний Щит. Імператриці Півдня. Вона стояла б опліч жінки, яка володарює над половиною світу. Шпичка намацала мішечок на шиї, торкнулася крізь тканину старих кісточок і уявила собі, як пишався б її батько. Яких пісень співали би про неї в задимлених корчмах, чи в тісних оселях, чи у великій Залі Богів у Торлбю?

Разом із цією думкою на Шпичку наринула така хвиля туги за домом, що вона мало не захлинулася.

— Я мушу повернутися. Я скучила за сірими скелями. Я скучила за сірим морем. Я скучила за холодом, — вона відчула, як на очі накочуються сльози, і закліпала, щоб їх стримати. — Я скучила за матір’ю. І я дала клятву.

— Не всі клятви варті того, щоб їх дотримувати.

— Клятву тримаєш не заради клятви, а заради себе, — то були батькові слова, які він стиха промовив давним-давно біля вогнища. — Шкода, що я не можу розірватися навпіл.

Віаліна прицмокнула крізь зуби.

— Половина охоронниці мені ні до чого. Але я здогадувалася, яка буде твоя відповідь. Таку, як ти, Шпичко Бату, не втримати навіть на золотому ланцюзі. Можливо, колись ти повернешся сюди з власної волі. А поки що в мене для тебе є подарунок. Мені спав на думку тільки один, яким я змогла б належно винагородити тебе за твою послугу.

Вона дістала якусь річ, і обличчя її освітилося блідим сяйвом, а в очах спалахнули іскри. Шпичці забило дух. Віаліна простягала їй ельфійський браслет, якого Скіфр добула з руїн Строкома, куди з часів Божого Розламу не ступала нога жодного чоловіка. Дарунок, який подолав на «Південному вітрі» довгу дорогу річками Дивною і Денною. Дарунок, надто коштовний навіть для імператриці.

— Для мене?! — Шпичка завовтузилася в ліжку, силкуючись відсунутися від браслета. — Ні! Ні, ні, ні!

— Він належить мені, і я маю право дарувати його кому захочу. Ти заслужила на нього, і я нічого не чекаю навзамін.

— Я не можу його прийняти…

— Імператриці Півдня не відмовляють, — у Віаліниному голосі з’явилися залізні нотки, вона випнула підборіддя і скинула на Шпичку суворим, владним поглядом, якому годі було суперечити. — На яку руку?

Шпичка безмовно простягнула лівицю. Віаліна наділа на неї ельфійський браслет і застібнула його з гучним беззаперечним клацанням. Сяйво з округлого віконця стало яскравішим, змінило колір на біло-блакитний. Бездоганно огранений метал блищав, як самоцвіт, а під склом поволі рухалися кола в колах. Шпичка дивилася на браслет із сумішшю страху і святобливого захвату. Неоціненна, невимовно прекрасна реліквія тепер сиділа на її недоладно кістлявому зап’ястку, химерно прегарна, наче діамант серед купи лайна.

Віаліна усміхнулася й нарешті відпустила її плече.

— Тобі пасує.

Ножиці чикали над лівою половиною Шпиччиної голови. Волосся падало їй на плече, на забинтовану ногу, на бруковане подвір’я.

— Пам’ятаєш, як я постригла тебе вперше? — запитала Скіфр. — Ти вила, як вовченя!

Шпичка підхопила жмутик волосся і здмухнула його з пальців.

— Схоже, звикнути можна до будь-чого.

— Треба тільки докласти достатньо зусиль, — Скіфр відкинула ножиці й змела обтяте волосся. — А також багато тренуватися й пролити чимало поту і крові.

Шпичка провела язиком по незвично шорсткому від швів унутрішньому боці щоки й нахилилася, щоб сплюнути рожеву слину.

— Кров ось маєш, — вона випростала ногу і скривилася від болю; ельфійський браслет у відповідь розлючено спалахнув пурпуровим кольором. — Але тренуватися поки що буде важкувато.

Скіфр сіла коло Шпички й обійняла її рукою за плечі. Другою рукою вона потерла власне коротко обстрижене волосся.

— Ми більше не будемо тренуватися, голубко.

— Що?

— Я маю подбати про свої справи. Я надто довго не бачилася з власними синами й доньками, онуками й онучками. Крім того, хіба лише найжалюгідніший дурень стане заперечувати, що я виконала прохання отця Ярві — зробила тебе смертельно небезпечною. Чи то пак допомогла тобі зробитися смертельно небезпечною.

Шпичка витріщилася на Скіфр, відчуваючи якусь порожнечу всередині.

— Ти нас покидаєш?

— Ніщо не триває вічно. Але тепер я можу сказати тобі дещо, чого не могла раніше, — Скіфр міцно пригорнула її до себе. Її обійми дивно пахнули. — У мене загалом було двадцять два учні й учениці, але ніким я так не пишаюся, як тобою. Ніхто з них не працював так важко, як ти. Ніхто не схоплював усе так швидко. Ніхто не мав такої відваги, — вона відхилилася назад, тримаючи Шпичку на відстані руки. — Ти показала, що сильна духом і тілом. Ти показала себе вірною товаришкою. Грізною войовницею. Ти зажила поваги друзів і страху ворогів. Ти прагнула цього, і ти це здобула.

— Але… мені ще багато чого треба навчитися… — пробурмотіла Шпичка, яку ці похвали вразили сильніше, ніж удари.

— Справжня войовниця ніколи не перестає вчитися. Але найкраща наука — це та, яку ти даєш сама собі. Настав час тобі стати майстринею, — Скіфр простягнула їй свій топірець, на «бородатому» лезі якого були викарбувані написи п’ятьма мовами. — Це для тебе.

Шпичка давно мріяла мати таку зброю. Зброю, варту того, щоб оспівувати її в героїчних піснях. Тепер вона отупіло взяла топірець, поклала його собі на коліна й поглянула на блискуче лезо.

— «У руках воїна будь-що може бути зброєю», — пробурмотіла вона. — Що ж я робитиму без тебе?

Блиснувши очима, Скіфр нахилилася до неї і міцно стиснула.

— Усе! Будь-що! Я незлецька провидиця, і я передбачаю тобі велике майбутнє! — вона здійняла гачкуватий палець до неба, голос її підносився дедалі вище, бринів дедалі гучніше. — Ми зустрінемося знову, Шпичко Бату, якщо не по цей бік Останніх Дверей, то по той, і я з тремтливим захватом слухатиму про твої славетні діяння й надиматимуся від гордості, що відіграла у твоїй історії свою невеличку роль!

— Так і буде, хай тобі грець! — шморгнула носом Шпичка, намагаючись стримати сльози.

Колись вона відчувала зневагу до цієї дивакуватої жінки. Вона ненавиділа її, боялася, проклинала її ім’я всю дорогу Дивною і Денною. А тепер вона любила її, як рідну матір.

— Бувай здорова, моя голубко. Але насамперед — завжди будь напоготові.

Рука Скіфр метнулася вперед, але Шпичка спіймала її за зап’ясток. Рука, тремтячи, завмерла перед її обличчям, так і не ляснувши її.

Скіфр розпливлася в широкій усмішці.

— І завжди бий першою.

Знявши пов’язку, отець Ярві всміхнувся.

— Добре. Дуже добре, — він м’яко натиснув пальцем рану на щоці. — Гоїться як слід. І ти вже ходиш.

— Точніше сказати, заточуюсь, як п’яна.

— Тобі пощастило, Шпичко. І то неабияк.

— Авжеж пощастило. Не кожній дівчині прохромлюють кинджалом щоку.

— Та ще й хто! Вельможа благородної крові!

— Атож, боги мені всміхнулися.

— Він міг влучити в око. Або в шию, — міністр узявся обтирати їй обличчя фланелевою ганчіркою, що пахнула якимось гірким зіллям. — Загалом кажучи, я волів би бути радше пошрамованим, ніж мертвим. А ти хіба ні?

Шпичка запхнула язик у дірку від вибитого зуба й відчула солоний смак. Наразі їй ще важко було сприймати себе як щасливицю.

— Шрами дуже страшні? Скажи мені правду?

— Треба час, щоб рани зарубцювалися, але гадаю, що все буде добре. На лівій щоці лишиться зірочка, а на правій — стрілка. Мабуть, це якийсь знак. Скірф розтлумачила б його, вона знається на цьому ділі…

Шпичці не потрібна була Скіфр, щоб зазирнути у власне майбутнє.

— Я буду потворною, так?

— Мені траплялися люди і з гіршими каліцтвами, — Ярві показав зсохлу руку й потеліпав їй перед носом оцупком пальця. — Наступного разу намагайся уникнути клинка.

Вона чмихнула.

— Легше сказати, ніж зробити. Ти коли-небудь бився проти сімох?

Ярві викрутив ганчірку над горщиком, від якого йшла пара. Вода ледь-ледь порожевіла.

— Я й одного-то ніколи не міг подужати.

— А я бачила, як ти якось переміг у поєдинку.

Міністр завмер.

— Справді?

— Ще коли ти був королем. Ти тоді бився з Кеймдалем на бойовищі, — він витріщився на неї, чи не вперше заскочений зненацька. — Коли ти програв, то зажадав битися знову і послав замість себе материного Обраного Щита. Гурік кинув Кеймдаля обличчям у пісок від твого імені.

— Б’ються воїни, — пробурмотів Ярві. — Король наказує.

— Міністр теж.

Він узявся чимось мастити їй щоку, і рана запекла.

— Я пригадав тебе. Темноволоса дівчинка, що спостерігала за поєдинком.

— Ти вже тоді був хитромудрим.

— Я мусив бути таким.

— Наша подорож до Першограда виявилася успішнішою, ніж можна було сподіватися.

— Завдяки тобі, — він відмотав смужку бинта. — Ти досягла того, чого не зміг би жоден дипломат, і перетворила Південну Імперію на нашого союзника. Я майже задоволений, що не дав тебе каменувати. А ти отримала винагороду.

Ярві постукав пальцем по ельфійському браслеті, притлумлене сяйво якого просякало крізь тканину рукава.

— Я віддала б його, якби зуміла розстібнути.

— Скіфр каже, що його не можна зняти. Тож носи браслет із гордістю. Ти заслужила на нього. І не тільки на нього. Нехай я більше й не син своєї матері, але в мені й далі тече її кров. Я пам’ятаю свої борги, Шпичко. Так само як і ти пам’ятаєш свої.

— Останніми днями я мала багато часу на те, щоб понишпорити в пам’яті. І я пригадала собі Тровенландію.

— Ще один союз, на який ніхто не сподівався.

— Тобі на них щастить. Я міркувала про того чоловіка, що отруїв воду.

— Того, якого ти вбила?

Шпичка пильно глянула в його блідо-блакитні очі.

— То була твоя людина?

Обличчя отця Ярві не виявило ні подиву, ні підтвердження чи заперечення. Він спокійно бинтував їй голову так, наче Шпичка нічого й не казала.

— Знаючи запальну вдачу короля Фінна, — мовила вона далі, — хтось хитромудрий, кому вкрай потрібні союзники, міг підлаштувати таке.

Ярві обережно закріпив шпилькою кінець перев’язки.

— А якась необачна дівчина, справжня шпичка в дупі у всього світу, могла б устряти в цей план, ні про що не здогадуючись.

— Таке могло б статися.

— У тебе й самої є трохи мудрості, — отець Ярві сховав бинти й ніж до своєї торбини. — Але тобі слід знати, що хитромудрий чоловік ніколи не розкриває своїх задумів. Навіть друзям, — він поплескав її по плечу й підвівся. — «Бережи брехню так ретельно, як зерно взимку», — казала моя колишня наставниця. А тепер відпочивай.

— Отче Ярві!

Він обернувся на порозі, чорний силует на тлі яскравого прямокутника дверного отвору.

— Якби я не вбила того чоловіка… хто мав випити отруєну воду?

Ярві не відповів одразу, а виразу його обличчя Шпичка не могла роздивитися через те, що міністр стояв проти світла.

— Деяких запитань, Шпичко, краще не ставити, — урешті відказав він. — І вже напевне краще на них не відповідати.

— Рульф збирає команду, — Бранд водив носаком чобота перед собою, мовби розгрібаючи якийсь невидимий порох. — Є кілька новачків, але переважно всі ті самі обличчя. Колл каже, що не може дочекатися, коли вже почне різьбити другий бік щогли. Досдувой має намір проповідувати слово Єдиного Божества на півночі. Фрор теж пливе з нами.

Шпичка торкнулася пальцем перев’язки.

— Мабуть, тепер мене діставатимуть запитаннями, звідки в мене шрами.

— Геройські відзнаки, — мовив Бранд, чухаючи власні шрами, що зміїлися вздовж зап’ястків. — Пам’ятки про славетне діяння.

— До того ж зовнішність ніколи не була моєю сильною стороною, еге ж?

Запала ніякова мовчанка.

— Отець Ярві каже, ти вбив дуку Мікедаса.

Бранд скривився, наче то був аж ніяк не приємний для нього спогад.

— Його вбила земля. Я лише познайомив їх одне з одним.

— Не схоже, щоб ти цим пишався.

— Ні. Я не певен, що Мати Війна торкнулася мене так само, як тебе. У мене немає твоєї…

— Люті?

— Я збирався сказати «відваги». Люті у мене вдосталь. Аж забагато.

— Отець Ярві каже, ти приніс мене на руках. Він каже, ти врятував мені життя.

— Кожен товариш по веслу вчинив би так.

— Усе одно дякую.

Він тупив очі в підлогу, кусав губу, доки нарешті не звів погляд.

— Пробач мені. За все, що зробив. За… — він знову дивився на неї з безпорадним виразом, але Шпичці захотілося не розрадити його, а вдарити. — Пробач мені.

— Це не твоя провина, — процідила вона крізь зуби. — Просто так сталося.

— Я хотів би, щоб сталося інакше.

— Я теж, — вона була надто втомлена, надто зболена тілом і душею, щоб підшукувати м’якші слова. — Але не можна примусити себе полюбити того, хто тобі не подобається, чи не так?

— Мабуть, ні, — відказав він покірним голоском, від чого їй ще більше закортіло його вдарити. — Але ми з тобою багато пройшли разом. Я сподівався, ми могли би бути хоча б друзями.

Вона зумисне зробила голос холодним. Холодним й гострим, як оголений клинок. Або так, або вона заплакала б — а цього Шпичка допустити не могла.

— Не думаю, що це спрацює для мене, Бранде. Я не бачу, як усе могло б знову стати таким, як було.

Його рот скривився так, наче це він шкодував, наче це йому було боляче. Найпевніше, просто почував провину. Шпичка сподівалася, що він страждає. Страждає бодай уполовину так, як вона.

— Як скажеш, — він обернувся до неї спиною. — Я буду поруч. Якщо ти мене потребуватимеш.

Двері зачинилися, і Шпичка стиснула зуби так, аж їй заболіло обличчя. Вона відчула сльози на очах і розлючено змахнула їх. Це було нечесно. Зовсім нечесно, але, мабуть, у любові ще менше чесності, ніж на полі битви.

Вона вже раз дозволила собі ошукатися, а навіть один раз — це забагато. Вона мусить вирвати всі ці надії з корінням. Знищити навіть насіння, з якого вони проростають.

Опанувавши себе, Шпичка пошкутильгала до Рульфа й попросила, щоб він посадив її на інше весло дорогою додому.

Принаймні цим вони могли їй віддячити, чи не так?