Пів світу

РУЇНИ

Він усе зруйнував.

Бранд стояв між Рульфом і отцем Ярві, прихилившись до обшарпаної стіни дворика, і дивився, як Шпичка дає Фророві прочуханки. Відтоді як вони прибули до Першограда, Бранд половину свого часу провів, дивлячись на неї. Однак тепер він споглядав її з тужливим жаданням, наче той сирота, що стоїть перед яткою пекаря, дражнячи себе видовищем смаколиків, які йому запевне ніколи не дістануться. Бранд ой як добре знав це почуття. Почуття, якого він сподівався вже ніколи не зазнати.

Між ними ж було щось добре. Дружба щонайменше. Та, яка народжується довго й важко.

А він, незграбний телепень, її зруйнував.

Повернувшись якось до їхньої кімнати, Бранд уже не побачив там Шпиччиних речей. Вона перейшла спати до Сафріт із Коллом і не сказала чому. Вона взагалі не сказала йому бодай слова від того дня на ринку. Мабуть, помітила, як він дивиться не неї, здогадалася, що він думає. Правду кажучи, Бранд не надто добре це приховував. Те, як вона дивилася на нього тепер, а точніше те, як не дивилася, свідчило, що його думки були Шпичці огидні. Звісна річ.

Навіщо такій дівчині, як вона, — сильній, меткій і впевненій — такий бовдур, як він? Кожен з першого погляду бачив, що вона справді особлива, а він ніхто. І завжди буде ніким, як частенько повторював йому батько. Жалюгідний дурник, що жебрав, випрохуючи недоїдки, а потім тягав мішки в порту за якийсь мізер і був удячний за нього.

Бранд не знав достеменно, як саме він це зробив, але якимось чином він підвів усіх. Свою команду. Свою родину. Себе самого. Шпичку. Він усе зруйнував.

Колл відсунув засув на дверях і впустив до дворика Сумаель. Разом із нею зайшли ще двоє: невисока служниця у плащі з каптуром і широкоплечий чоловік зі шрамом, що перетинав сиву брову. Чоловік супився й пильно роздивлявся довкола.

Служниця відкинула каптур. Це була тендітна й темноволоса дівчина, зі швидкими очима, які не пропускали жодної деталі, поки вона стежила за поєдинком. Якщо тільки це можна було назвати поєдинком. Фрор був чи не найкращий їхній боєць, але Шпичці вистачило кількох хвилин, щоб узяти над ним гору, і вона навіть не захекалася.

— Здаюся, — простогнав ванстерець; однією рукою він тримався за ребра, а другу здіймав, благаючи милосердя.

— Вельми непогано, — похвалила Скіфр, перехоплюючи дерев’яний топірець Шпички, перш ніж та встигла завдати ще одного удару, дарма що противник уже здався. — Аж серце радіє, коли дивлюся, як ти сьогодні б’єшся, моя голубко. Без вагань, без сумлінь, без жалю. Хто наступний?

Досдувой і Колл раптом страшенно зацікавилися чимось у кутках дворика. Скіфр затримала погляд на Брандові, але він безпорадно здійняв долоні догори. Зважаючи на Шпиччин настрій, він не був певен, що вийде з двобою живим. Стара наставниця зітхнула.

— Боюся, тобі вже нічого вчитися від твоїх товаришів по веслу. Настав час тобі зійтися з важчим противником, — вона зняла плащ і кинула його Фророві на плечі. — Звідки в тебе цей шрам, ванстерцю?

— Я поцілував дівчину, — пробурчав він, шкутильгаючи до стіни, — із дуже гострим язиком.

— Черговий доказ того, що любов може бути небезпечніша за бій на мечах, — мовила Скіфр, і Бранд не міг не погодитися з нею. Наставниця взяла собі дерев’яний меч і топірець. — А тепер, голубко, подивимося, чого ти справді навчилася…

— Перш ніж ви почнете, — озвалася Сумаель, — я хотіла б…

— Червонорота війна не чекає ні на кого!

Скіфр стрибнула вперед, а її зброя метнулась у випадах, блискавичних і смертельних, як укуси змії. Шпичка вертілася, звивалась, ухилялася й відбивала удари. Бранд не зміг навіть полічити, скількома могутніми ударами вони встигли обмінятися за ту мить, поки він вдихнув-видихнув. Вісьмома? Десятьма? Бійчині розійшлися так само раптово, як і зійшлися, і почали кружляти одна довкола одної: Шпичка, пригнувшись, скрадливою ходою петляла поміж колон, Скіфр із удавано невимушеним виглядом посувалася боком, недбало помахуючи зброєю.

— Оце так поєдинок, — широко всміхаючись, зауважив Рульф.

Фрор скривився, потираючи ребра.

— Авжеж, дивитися на це значно приємніше, ніж битися самому, це точно.

Насуплений Сумаелин супутник щось пробурмотів собі під ніс, і отець Ярві всміхнувся.

— Що він сказав? — пошепки запитав Бранд.

— Що дівчина неймовірна.

Бранд чмихнув.

— Це й дурню зрозуміло.

— Дуже добре, — казала тим часом Скіфр. — Але ти дарма чекаєш, що я розкриюся й дам тобі нагоду для атаки. Я нікому не даю таких подарунків.

— Тоді я розкрию тебе сама!

Шпичка кинулася вперед так стрімко, що Бранд мимоволі позадкував на крок. Топірець і меч засвистіли в повітрі, описуючи шалені кола, але Скіфр крутилася й виверталась, якимось дивом уникаючи Шпиччиної зброї.

— Будь ласка, — промовила Сумаель, цього разу голосніше. — Мені треба…

— На полі бою немає місця для ласки! — вигукнула Скіфр, знову кидаючись у шквальну атаку.

Зброя замиготіла, невловна для ока, дерево заторохтіло об дерево. Наставниця загнала Шпичку в куток подвір’я, але та пірнула під удар меча, що шкрябонув стіну, перекотилася, скочила на ноги й ударила навідліг. Скіфр охнула, незграбно відсахнувшись: Шпиччин меч розминувся на палець із кінчиком її носа.

Колл хихотнув, не ймучи віри побаченому. Отець Ярві гучно видихнув, очі його блищали. Рульф із недовірою похитав лисуватою головою.

— Зроду-віку такого не бачив.

— Чудово, — примруживши очі, похвалила Скіфр. — Я тішуся, що моя мудра наука не пішла намарне, — вона завертіла топірцем у пальцях так швидко, що він злився в суцільну невиразну пляму. — Справді чудово, але зараз ми побачимо…

— Зупиніться! — скрикнула Сумаель.

Усі різко обернулися до неї. На Брандів подив, вона опустилася на одне коліно й простерла руку, вказуючи на служницю.

— Перед вами Її Осяйна Величність Віаліна, Княгиня Денної ріки, Велика дука Напазу, Пострах альюків, Оборонниця Першограда й Тридцять П’ята Імператриця Півдня.

На якусь мить Бранд подумав, що це якийсь вигадливий жарт, а тоді побачив, як отець Ярві став на одне коліно, за ним — усі решта, і будь-який натяк на веселощі швидко звітрився.

— О боги, — прошепотів він і впав на коліно так поспішно, що боляче вдарився об бруківку.

— Пробачте, — прохрипіла Шпичка, кваплячись зробити те саме, що й усі.

Імператриця ступила вперед.

— Не варто вибачатися. Це було вельми цікаве видовище, — вона говорила їхньою мовою з сильним акцентом, але голос її був глибокий і сповнений упевненості.

— Ваша осяйна… — почав Ярві.

— Невже я справді сяю? — розсміялась імператриця щирим, приязним сміхом, що лунко розкотився по дворику. — Я воліла б, щоб ми з вами розмовляли навпрямець. У палаці мені майже нічого не кажуть прямо. Окрім Сумаелі, звісно.

— Як на мене, Сумаель іноді говорить аж надто прямо, — отець Ярві підвівся й обтріпав коліна. — Ваш візит — це велика честь для нас.

— Насамперед це честь для мене. Урешті-решт, ви пропливли пів світу, щоб побачитися зі мною, то невже я не можу пройти й пів милі від палацової брами, щоб порозмовляти з вами.

— Тоді я не марнуватиму вашого часу, імператрице, — міністр ступив крок до неї. — Ви орієнтуєтеся в політичній ситуації на теренах Потрощеного моря?

— Трохи. Дещо розповіла мені Сумаель.

Ярві ступив ще крок.

— Боюся, невдовзі Мати Війна може розпростерти свої криваві крила над усіма його берегами.

— І ви шукаєте моєї допомоги. Попри те, що ми молимося різним богам? Попри те, що моя тітка уклала союз із Верховним королем?

— Цей союз уклала вона, а не ви.

Імператриця склала руки на грудях і ступила вбік. Вона й міністр стали обережно кружляти одне довкола одного, достоту як хвилину тому це робили Шпичка і Скіфр.

— А навіщо мені входити у новий союз, із Ґеттландією?

— Щоб опинитися на стороні, яка переможе.

Віаліна всміхнулася.

— Ви надто сміливий, отче Ярві.

— Король Утіль відповів би вам, що неможливо бути надто сміливим.

— Ґеттландія — маленька країна, оточена ворогами…

— Ґеттландія — багата країна, оточена злидарями. Королева Лайтлін подбала про це.

— Золота королева, — пробурмотіла Віаліна. — Слава про її купецький хист сягнула навіть сюди. Це правда, що вона знайшла спосіб ув’язнити золото й срібло в папері?

— Щира правда. Це одне з тих багатьох див, таємницею яких вона радо поділиться зі своїми союзниками.

— То ви пропонуєте мені золото й срібло?

— Верховний король не пропонує вам нічого, крім молитов.

— Золото й срібло — це найголовніше для вас, отче Ярві?

— Золото й срібло — це найголовніше для всіх нас. Просто дехто має його досить, щоб удавати, буцімто це не так.

Імператриця ледь розтулила рот від здивування.

— Ви просили говорити відверто, — Ярві клацнув пальцями до Шпички, і та підвелася. — Утім, дарунок, що його моя мати шле вам, не зроблено ані з золота, ані зі срібла. Цей дарунок із найтемніших закутків Потрощеного моря подолав до вас довгу й важку дорогу річками Дивною і Денною.

Міністр дістав з-під плаща чорну скриньку й передав її Шпичці.

— Ельфійська реліквія? — запитала імператриця, і в голосі її пролунав страх упереміш із цікавістю.

Її насуплений супутник підійшов ближче, суплячись іще більше.

Шпичка незграбно простягнула скриньку перед собою. Хоч вони й були однакового віку, але поруч із нею Віаліна видавалася дівчинкою. Голова імператриці ледве сягала їй до грудей, не дістаючи навіть до плеча. Збагнувши, яка дивна з них пара, Шпичка знову опустилася на коліно, щоб подарунок опинився на більш відповідній висоті. Ельфійські літери, викарбувані на вічку, заблискотіли, коли на них впало сонячне проміння.

— Пробачте.

— Пусте. Ти не винна, що я низька на зріст.

Віаліна підняла вічко скриньки, й очі імператриці розширилися, коли звідти ринуло бліде сяйво. Бранд відчув, що Рульф поруч із ним заціпенів, Колл вражено видихнув, а Фрор, затамувавши дихання, пробурмотів молитву. Сам він уже одного разу бачив це світло, але однаково потягнувся вперед, прагнучи побачити його джерело. Однак зробити це заважало вічко.

— Він прекрасний, — прошепотіла імператриця й простягнула руку.

Вона торкнулася того, що було всередині, й ахнула. Відблиск світла на її обличчі змінив колір із білого на рожевий, а потім знову на білий, коли Віаліна відсмикнула долоню.

— Великий Боже! Він досі працює?

— Так, імператрице, — відказала Скіфр. — Він відчуває вас і підлаштовується під ваш настрій. Я добула його в ельфійських руїнах Строкома, куди з часів Божого Розламу не ступала нога жодного чоловіка. Іншого такого, імовірно, нема в усьому світі.

— Він… безпечний?

— Жодне справдешнє диво не може бути цілковито безпечним. Але якоїсь надзвичайної загрози він не становить.

Віаліна дивилася в скриньку, і світло реліквії відбивалося в її великих очах.

— Це занадто коштовний подарунок для мене.

— Хіба якийсь подарунок може бути занадто коштовним для Імператриці Півдня? — запитав Ярві, м’яко підступаючи до неї. — Із ним на руці ви сяятимете по-справжньому!

— Він невимовно прекрасний. Але я не можу його прийняти.

— Ми нічого не чекаємо навзамін…

Віаліна глянула на нього з-під вій.

— Я ж просила вас говорити відверто, отче Ярві, — вона затріснула вічко, і світло згасло. — Я не можу допомогти вам. Моя тітка Теофора дала обітниці, яких я не можу порушити, — вона здійняла вгору кулачок. — Я — наймогутніша людина у світі! — А тоді розсміялася й опустила руку. — І нічого не можу вдіяти. Нічого не можу вдіяти ні з чим. Мій дядько дійшов порозуміння з матір’ю Скер.

— Правителька має вести свій плуг власною борозною, — мовив міністр.

— Легше сказати, ніж зробити, отче Ярві. Тутешній ґрунт дуже кам’янистий.

— Я допоможу вам зорати його.

— Хотіла б я, щоб це було можливо. Сумаель каже, ви — хороший чоловік.

— Кращий за деяких, — Сумаель ледь усміхнулася кутиком губ. — Я знала й гірших людей з обома справними руками.

— Але ви не можете допомогти мені. Ніхто не може, — Віаліна натягнула на голову каптур. Востаннє скинувши поглядом на Шпичку, яка досі стояла навколішках посеред подвір’я зі скринькою в руці, Імператриця Півдня обернулася до виходу. — І я теж не можу допомогти вам. Мені шкода.

Це було далеко не те, що вони всі сподівалися почути. Але зі сподіваннями таке часто буває.