Пів світу

ІНАКШЕ, НІЖ У ПІСНЯХ

— Вони тікають.

Шпичка дивилася вслід ужакам, а вітер шмагав волоссям її закривавлене обличчя. Вершники й коні без вершників віддалялися, перетворюючись на цятки в океані трав.

— Не можу сказати, що мене це дивує, — пробурмотів Бранд, позираючи на Скіфр, яка щільно загорнулась у плащ і важко опустилася знову на схрещені ноги. Вона сиділа біля вогнища, стискаючи в руці священні символи, які носила на шиї, і похмуро тупилася в жарини.

— Ми добре билися, — сказав Рульф, але голос його прозвучав глухо й безвиразно.

— Залізні руки! — кивнув Фрор, вологою ганчіркою стираючи фарбу з обличчя. — Ми здобули перемогу, яка варта пісні.

— Ми здобули перемогу, і тільки це важить.

Отець Ярві підняв шматочок металу від ельфійської реліквії, що лежав у траві, і повертів його в пальцях так, що той замерехтів на сонці. Порожнистий усередині, він досі ледь помітно димів. Як ця річ могла на віддалі вбити людину?

Сафріт, витираючи закривавлені руки, похмуро зиркнула на Скіфр.

— Ми перемогли за допомогою чорних чарів.

— Але ж перемогли, — стенув плечима отець Ярві. — Битва може завершитися або перемогою, або поразкою. Перше, як на мене, краще. Нехай Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається досягненій меті.

— А Одда? — стиха запитав Бранд.

Здавалося, цього коротуна нічим не здолати, але ось він переступив поріг Останніх Дверей. Більше вони ніколи не почують його жартів.

— Він не вижив би. Та рана вбила б його, — відказав Ярві. — Ми мали вибирати: або він, або ми всі.

— Безжальний розрахунок, — мовила Сафріт, зібгавши губи в тонку риску.

— Такими є задачі, що їх мусить розв’язувати ватажок, — відповів міністр, не дивлячись на неї.

— Що, як цим чаклунством ми накличемо на себе прокляття? — запитав Досдувой. — Що, як ми ризикуємо спричинити вдруге Божий Розлам? Що, як?..

— Ми перемогли, — голос отця Ярві був холодним і гострим, як оголена сталь. Міністр стулив пальці справної руки довкола шматочка ельфійського металу й так сильно стиснув їх, що йому аж побіліли кісточки. — Подякуйте тому богові, у якого вірите, що лишилися живі. Якщо знаєте, як це зробити. А тоді беріться прибирати трупи.

Досдувой стулив рота й відійшов, хитаючи великою головою.

Бранд із зусиллям розтиснув зболені пальці й упустив щит на землю. Дракон, якого намалювала Рін, був увесь порубаний і подовбаний, на залізному ободі блищали свіжі подряпини, а перев’язки на руці були поплямовані кров’ю. О боги, він увесь був у синцях і саднах. Боліло все. Бранд ледве тримався на ногах і не мав сили сперечатися, добре вони вчинили чи ні. Що більше він бачив, то менше розумів, у чому ж полягає добрий вчинок. Шия пекла, і коли він її торкнувся, то відчув щось мокре. Якась подряпина, чи то від ворожої, чи то від дружньої зброї. Рани болять однаково, байдуже чия рука їх завдає.

— Покладіть їх як належить, — казав тим часом отець Ярві, — і порубайте ці дерева на дрова для поховального вогнища.

— А цих? — Колл вказав на понівечені й закривавлені тіла конярів, що валялися по всьому схилу; деякі північани ходили поміж трупами й шукали, що можна взяти.

— Їх теж поскладайте.

— Навіщо влаштовувати цим покидькам достойне поховання?

Рульф схопив хлопчину за руку.

— Бо якщо ми перемогли тут якихось харпаків, то й ми не кращі за них. Якщо ж ми перемогли великих воїнів, то ми ще величніші.

— Тебе поранено? — запитала Сафріт.

Бранд витріщився на неї порожнім поглядом, наче вона говорила чужоземною мовою.

— Що?

— Сядь.

Це було неважко. Коліна підгиналися самі. Він обвів поглядом відкрите вітрам узвишшя. Північани відклали зброю і заходилися стягувати трупи, укладаючи їх рядами. Інші взялися рубати хирляві дерева на дрова для великого вогнища. Сафріт схилилася над Брандом, помацала поріз на шиї сильними пальцями.

— Рана неглибока. Багато хто має значно гірші.

— Я вбив людину, — пробурмотів він, не звертаючись ні до кого конкретно. Ці слова могли прозвучати як похвальба, але нею аж ніяк не були. — Людину, що мала якісь свої надії, свої турботи, свою родину.

Рульф присів навпочіпки поруч із ним і почухав сиву бороду.

— Убити людину далеко не так легко, як переконують нас барди, — він по-батьківськи поклав руку Брандові на плече. — Ти сьогодні добре бився.

— Справді? — Бранд потер перев’язані долоні. — Я досі думаю, хто він. Що привело його сюди. Чому він мав битися. Досі бачу його обличчя перед собою.

— Цілком можливо, ти бачитимеш його, доки сам не пройдеш крізь Останні Двері. Це та ціна, Бранде, яку доводиться платити за місце в стіні щитів, — Рульф простягнув йому меча. Доброго меча, з посрібленим руків’ям і піхвами зі слідами тривалого вжитку. — Це Оддин. Гадаю, він хотів би, щоб його взяв ти. Справжній воїн повинен мати справжнього меча.

Колись Бранд мріяв мати власного меча, але тепер, коли дивився на цей, його мало не знудило.

— Я не воїн.

— Звісно, що воїн.

— Воїн не знає страху.

— Страху не знає дурень. А воїн стоїть і не відступає попри свій страх. Ти стояв і не відступив.

Бранд смикнув себе за мокрі штани.

— Я стояв і обісцявся.

— Ти не перший і не останній.

— У піснях герої ніколи не обсцикаються.

— Атож, не обсцикаються, — Рульф наостанок потиснув його плече й підвівся. — Саме тому то пісні, а це — життя.

Мати Сонце високо стояла над степом, коли вони знову рушили в дорогу. Дим від поховального вогнища поволі здіймався вгору. Кров уже витекла з неба, яке блищало чистою і гарною блакиттю, але зосталася, темна й запечена, у Бранда під нігтями, на його бинтах і пораненій шиї. Цей день усе одно був червоний. І Брандові здавалося, що відтепер кожен день його життя буде червоний.

Біля щогли лежали чотири весла, а попіл тих, хто сидів за ними, вітер уже розвіював по степу. Скіфр сиділа серед вантажу, натягнувши на голову каптур і поринувши у свої думи. Веслярі відсунулися від неї якомога далі, аж під самі борти.

Бранд скинув поглядом на Шпичку, коли вони взялися за весла, і дівчина глянула у відповідь. Її обличчя було блідим і порожнім, як Оддине, коли вони складали дрова довкола свого товариша. Бранд хотів був усміхнутися, але губи не змогли розтягтися в потрібний вираз.

Вони зі Шпичкою билися в стіні щитів. Вони стояли перед Останніми Дверима. Зустрілися лицем до лиця зі Смертю й лишили криваве жниво Матері Ворон. Хай що там сказав би майстер Гуннан, тепер вони обоє стали воїнами.

Ось тільки все було інакше, ніж у піснях.