Пів світу

НЕПОРОЗУМІННЯ

— Мабуть, мені потрібен новий меч.

Шпичка зітхнула й обережно поклала батьків клинок на стіл. Полум’я горна освітило численні подряпини, зблиснуло в глибших пощербинах. За роки шліфування лезо сточилося й тепер навіть видавалося кривуватим. Обплетення руків’я стерлося на засмальцьовані клапті, а дешевий залізний навершник розхитався.

Підмайстриня скинула на меч швидким поглядом, але Шпичці не приділила і цієї дрібки уваги.

— Мабуть, потрібен.

На дівчині був поцяткований опалинами шкіряний фартух і рукавиці по лікоть. На голих плечах блищали краплини поту, а тверді м’язи ходили під шкірою, коли вона кліщами обертала в жариві довгастий шматок заліза.

— Це добрий меч, — Шпичка провела пальцями по вкритому шрамами лезу. — Належав моєму батькові. Він багато чого побачив і добре послужив. І йому, і мені.

Підмайстриня навіть не кивнула у відповідь. Ця дівчина мала дещо шорсткі манери, але Шпичка й сама на вдачу була не надто привітна, тож вирішила не брати цього за образу.

— Твій майстер тут? — запитала вона.

— Ні.

Не дочекавшись більше нічого, Шпичка вирішила уточнити:

— А коли він повернеться?

Дівчина лише чмихнула у відповідь, витягла залізо, уважно оглянула його й сунула назад у жар так рвучко, що звідти з тріском вихопився сніп іскор.

Шпичка вирішила спробувати знову:

— Я шукаю коваля з Шостої вулиці, який кує мечі.

— Я перед тобою, — відказала дівчина, не відриваючи очей від роботи.

— Ти?

— Я кую мечі і я мешкаю на Шостій вулиці, хіба ні?

— Я думала, що ти… старша.

— Схоже, думання — не твоя сильна сторона.

Шпичка на хвилю замислилася, чи слід їй розсердитися на ці слова, але зрештою вирішила, що не варто. Останнім часом вона намагалася спокійніше реагувати на такі речі.

— Ти не перша, хто це каже. Просто рідко побачиш дівчину, що кує мечі.

Ковалиня звела на неї погляд. З-під пасом волосся, що пристало до обличчя, відсвітом жарива гнівно блимнули очі. Щось у цьому лиці з виразними рисами було до біса знайоме, але Шпичка не могла збагнути, що саме.

— Майже так само рідко, як і дівчину, що махає ними.

— Твоя правда, — погодилася Шпичка й простягнула руку. — Я…

Ковалиня дістала з горна шматок заліза, якому належало стати клинком. Розпечений метал промайнув так близько, що руку довелося відсмикнути.

— Я знаю, хто ти, Шпичко Бату.

— А, ну так. Звісно.

Її слава бігла попереду неї, і Шпичка тільки тепер починала розуміти, що це не завжди добре.

Дівчина взяла молот і стала кувати меч, видзвонюючи музику ковадла, як це називали ковалі. Тут було на що подивитися й чого повчитися. Короткі й швидкі удари, жодного марно витраченого зусилля, цілковита впевненість і контроль. Кожен рух — бездоганно вивірений, як випад майстерного мечника. Від заготовки навсібіч розліталися жаристі порошинки. Шпичка значно більше зналася на тому, як користуватися мечами, ніж як їх виготовляти, але тут навіть цілковитий телепень збагнув би, що ця дівчина — справжня майстриня свого діла.

— Кажуть, ти робиш найкращі мечі в Торлбю, — мовила Шпичка.

— Я роблю найкращі мечі на берегах Потрощеного моря, — заявила ковалиня.

Вона підняла заготовку, і її блискуче від поту обличчя освітилося відблиском розжареного заліза.

— Мій батько завжди казав мені, що не можна впадати в гординю.

— А тут не йдеться ні про яку гординю. Я просто кажу те, що є.

— Викуєш мені меча?

— Ні, не викую.

Люди, які найкращі у своєму фаху, часом нехтують ґречністю, але така поведінка вже починала видаватися Шпичці дивною.

— У мене є гроші.

— Мені не потрібні твої гроші.

— Чому?

— Ти мені не подобаєшся.

Зазвичай Шпичка блискавично реагувала на зневагу до себе, але цих слів вона геть не очікувала і вони заскочили її зненацька.

— Ну… гадаю, не лише ти куєш мечі.

— Авжеж, не лише я.

— Тоді піду пошукаю собі іншого коваля.

— Коли знайдеш, скажи йому, щоб викував тобі довгого меча, — ковалиня з Шостої вулиці нахилилася, щоб, склавши губи, легенько здмухнути попіл з металу. — А коли викує, засунь його собі в дупу.

Шпичка схопила зі столу свій старий клинок, маючи намір добряче тріснути нахабницю плазом по голові, але передумала й обернулася до дверей. Проте перш ніж вона взялася за ручку, дівчина заговорила знову:

— Чому ти так ставилася до мого брата?

Вона божевільна. Певно, що так.

— Якого в біса брата?

Ковалиня похмуро зиркнула на неї.

— Бранда.

Це ім’я приголомшило Шпичку, як удар ногою в голову.

— Того Бранда, що плавав зі мною до?..

— А ти знаєш багато інших Брандів? — дівчина тицьнула себе в груди великим пальцем. — Я — Рін.

Тепер Шпичка виразно побачила схожість, і це приголомшило її ще більше. У її голосі прозвучали вибачливі пискляві нотки:

— Я не знала, що в Бранда є сестра…

Рін презирливо гмикнула.

— Авжеж, звідки тобі знати? Ви ж провели разом на лодії лише один рік.

— Він ніколи не розповідав мені!

— А ти запитувала?

— Звісно! Ну… щось ніби запитувала, — Шпичка ніяково ковтнула слину. — Власне кажучи, ні.

— Цілий рік його не було, — Рін сердито пхнула клинок назад у жариво. — А коли він нарешті повертається, то як ти думаєш, про що починає мені розповідати?

— Е-е…

Ковалиня взялася товкти міх так затято, як Шпичка товкла Брандові голову на тренуваннях.

— Шпичка Бату бігала по веслах посеред ельфійських руїн. Шпичка Бату врятувала йому життя в стіні щитів. Шпичка Бату уклала союз, який всіх урятує. А коли я вже думала, що вкушу його, якщо бодай раз іще почую твоє ім’я, як гадаєш, що він мені сказав?

— Е-е…

— Він мені сказав, що дорогою назад Шпичка Бату заледве словом обізвалася до нього. Що Шпичка Бату відрізала його, наче мозоль. І знаєш що? Ця Шпичка Бату має бути добрячою сукою, щоб чинити так із Брандом після того всього, що він для неї зробив! І ні, я не маю бажання кувати меча для…

— Годі тобі, — відгиркнула Шпичка. — Ти не маєш ані найменшої гадки, що сталося між мною і твоїм братом.

Рін покинула міх і гнівно глянула на неї.

— Просвіти мене.

— Ну…

Шпичці менше за все хотілося розколупувати рану, яка саме починала гоїтися. Вона не збиралася визнавати, що припустилася дурної помилки, тяжко ошукала сама себе, і через це їй довелося щодня і щохвилини змушувати себе не дивитися на Бранда, не розмовляти з Брандом і взагалі не мати з Брандом жодної справи, щоб не ошукатися знову.

— Ти все зрозуміла неправильно!

— Дивно: у тебе завжди якісь непорозуміння, завжди люди думають про тебе якось неправильно. Скільки ще разів це має статися, щоб до тебе почало доходити, що, може, вони думають якраз правильно?

Рін витягла залізо із жару й знову поклала його на ковадло.

— Ти нічого про мене не знаєш, — гарикнула Шпичка, немовби ковальським міхом роздмухуючи власний гнів. — Ти не знаєш, через що мені довелося пройти.

— Авжеж, у всіх нас є свої негаразди, — відказала Рін, здіймаючи молот. — Ось тільки декотрі плачуться над ними в просторому будинку, якого надбав їм татуньо.

Шпичка обвела руками новеньку кузню на задньому подвір’ї новенького дому, що сусідив із цитаделлю.

— Ага, я бачу, ви з Брандом ледве кінці з кінцями зводите!

Рін завмерла. М’язи на її плечах напнулися, а очі розлючено блиснули. Так розлючено, що Шпичка навіть відступила на крок, з осторогою поглядаючи на молот, занесений над ковадлом.

Ураз Рін із гуркотом віджбурнула його вбік, стягла рукавиці й кинула їх на стіл.

— Ходи зі мною.

— Мати померла, коли я була маленькою.

Рін привела Шпичку за міські мури, до місця з завітряного боку Торлбю, звідки сморід сміття не турбував носів порядних містян.

— Бранд трохи пам’ятає її. Я — ні.

Деякі — давніші — кучугури покиді з роками присипало землею, і вони перетворилися на порослі травою пагорки. Інші були свіжі й смердючі, утворені з кісток, шкаралуп, шмаття, людського й тваринячого лайна.

— За його словами, вона наказала йому чинити добро.

Шолудивий собака глипнув на Шпичку підозріливим оком, так, ніби бачив у ній суперницю, після чого знову заходився обнюхувати гнилі рештки.

— Мій батько загинув у поєдинку з Ґром-ґіль-Ґормом, — пробурмотіла Шпичка, намагаючись урівноважити її нещастя своїм.

Правду кажучи, її трохи нудило. Від вигляду цього місця, від його смороду і від того, що вона навіть не здогадувалася про його існування, бо сміття завжди вивозили материні раби.

— Його поклали в Залі Богів.

— А тобі дістався його меч.

— Але без навершника, — додала Шпичка, намагаючись не дихати носом. — Ґорм лишив його собі.

— Тобі пощастило, що ти бодай щось маєш від свого батька, — Рін, здавалося, сморід зовсім не дошкуляв. — Нам від свого дісталося небагато. Він полюбляв перехилити чарку. І то не одну. Він покинув нас, коли Брандові було дев’ять. Пішов якось уранці й не повернувся, і, мабуть, без нього було навіть краще.

— І хто вас узяв до себе? — тихо запитала Шпичка; вона починала розуміти, що в суперечці, чия доля нещасливіша, їй не перемогти.

— Ніхто, — Рін замовкла на мить, даючи їй час усвідомити почуте. — Тоді тут жило чимало таких, як ми.

— Тут?

— Так, порпалися в смітті. Часом знаходили щось, що можна з’їсти. Часом — щось, що можна продати. Узимку… — Рін зіщулила плечі й здригнулася. — Узимку було важко.

Шпичка лише стояла й здивовано кліпала очима, відчуваючи, як її всю проймає холодом, хоча днина була вже майже літня. Вона завжди гадала, що в неї було складне дитинство. Але, як виявилося, поки Шпичка у себе вдома, в теплі й достатку, бісилася через те, що мати не називає її тим іменем, яке їй подобається, тут, на смітнику, діти рилися серед лайна, шукаючи якихось недогризків.

— Чому ти розповідаєш мені це все?

— Бо мій брат не розповів, а ти його не запитувала. Ми жебрали. Я крала, — Рін гірко посміхнулася. — Але Бранд сказав, що має чинити добро, і став працювати. Він працював у кузнях і в порту. Брався за будь-яку роботу. Гарував, як віл, і не раз був битий, як пес. Якось я занедужала, але він мене виходив. Потім я занедужала знову, і Бранд виходив мене знову. Він не переставав мріяти, що одного дня стане воїном, долучиться до команди корабля, матиме родину побратимів довкола себе. Тож він пішов тренуватися на бойовище. Частину спорядження випрохав, частину позичив, але не відступився. Він працював перед тренуваннями, працював після, а якщо потім хтось потребував допомоги, Бранд ніколи не відмовляв. «Чини добро людям, — завжди казав він, — і люди чинитимуть добро тобі». Мій брат був добрим хлопцем і став добрим чоловіком.

— Я й без тебе це знаю, — пробурчала Шпичка, відчуваючи, як біль від роз’ятреної рани накочує знову, ще гостріший, адже тепер до нього домішувалося почуття провини. — Він найкращий чоловік, якого я знаю. Тож це для мене ніяка в біса не новина!

Рін здивовано глянула на неї.

— Тоді як ти можеш до нього так ставитися? Якби не він, я б уже була потойбіч Останніх Дверей! І ти теж! І оце така твоя дяка…

Нехай Шпичка і помилялася щодо дечого, нехай не знала того, що мала б знати, нехай була надто зайнята собою і не бачила того, що було в неї під носом, але брати на себе провину за все на світі вона не збиралася.

— Стривай-но, стривай-но, таємна Брандова сестричко! Визнаю, ти розплющила мені очі на те, яка я самолюбна сволота. Але ми з твоїм братом були товаришами по веслу. У команді так заведено, що ти стоїш пліч-о-пліч зі своїми товаришами. Авжеж, він рятував мене, але і я рятувала його, і…

— Я не про це! Раніше. Коли ти вбила того хлопця. Едвала.

— Що? — Шпичку занудило ще сильніше. — Я чудово пам’ятаю той день, і Бранд тоді ні чорта не зробив, лише стояв і мовчки дивився.

Рін аж роззявила рота від подиву.

— Ви двоє взагалі розмовляли там протягом цілого року?

— Про Едвала не розмовляли, це точно!

— Звісно, — Рін заплющила очі й усміхнулася, мовби все збагнула. — Бранд завжди відмовляється від подяки, на яку заслуговує. Упертий дурень! Він тобі не розказав.

Шпичка нічого не розуміла.

— Що він мені не розказав, чорт забирай?

— Бранд говорив з отцем Ярві, — Рін м’яко, але рішуче взяла її за плече і, чітко карбуючи слова, мовила далі: — Він розповів йому, що сталося того дня на бойовищі. Розповів, хоча знав, чого це може йому коштувати. Майстер Гуннан довідався й позбавив його права на участь у королівському поході, права стати воїном. Позбавив його всього, про що Бранд мріяв.

Зі Шпиччиного горла вихопився дивний звук. Якесь здушене кудкудакання. Наче в курки, якій скрутили голову.

— То Бранд говорив з отцем Ярві? — прохрипіла вона.

— Ага.

— Урятував мені життя? І через це не вирушив у похід?

— Ага.

— А я за це глузувала над ним і ставилася як до дурника протягом усієї подорожі Дивною та Денною туди й назад?

— Ага.

— Чого ж він мені просто не сказав?..

Раптом Шпичка помітила, як на шиї Рін щось блиснуло. Вона простягнула руку, а тоді підчепила тремтячим пальцем і витягла з-під сорочки на світло.

Намисто. Синьо-зелене скляне намисто.

Те, яке Бранд купив на ринку в Першограді. Те, про яке Шпичка спочатку подумала, що воно для неї, а потім — що для іншої дівчини в Торлбю. Те, що, як тепер виявилося, призначалось для його сестри, про існування якої Шпичка не здогадувалася, бо навіть і не думала запитати.

Вона знову здушено кавкнула, цього разу голосніше.

Рін витріщилася на неї, як на божевільну.

— Що сталося?

— Яка ж я дурепа!

— Га?

— Де він?

— Бранд? У моєму будинку. Тобто нашому…

— Вибач, — Шпичка вже задкувала. — Поговоримо про меч пізніше!

Вона обернулася й побігла до міської брами.

Він видався їй ще гарнішим, ніж завжди. А може, вона просто дивилася на нього інакше, знаючи все те, що тепер знала.

— Шпичко, — Бранд вочевидь не очікував її побачити, і не дивно. Ураз він занепокоївся: — Що сталося?

Шпичка усвідомила, що сама вона, либонь, має навіть гірший вигляд, ніж зазвичай. Вона пошкодувала, що всю дорогу бігла щодуху. Можна було принаймні відсапатися й обтерти піт із чола, перш ніж стукати у двері. Але вона й без того змарнувала вже забагато часу. Пора з цим покінчити, байдуже, спітніла вона чи ні.

— Я розмовляла з твоєю сестрою, — сказала Шпичка.

Це занепокоїло Бранда ще більше.

— Про що?

— По-перше, про те, що в тебе є сестра.

— Це не таємниця.

— Може, й ні, та я про це не знала.

Він занепокоївся ще дужче.

— Що вона тобі сказала?

— Що ти врятував мені життя. Коли я вбила Едвала.

Бранд скривився.

— Я ж казав їй нічого не розповідати!

— Отже, вона тебе не послухалася.

— Мабуть, тобі краще зайти. Якщо хочеш, — він відступив від дверей, і Шпичка пройшла за ним до темного передпокою, відчуваючи, як у грудях гупає серце. — Ти не зобов’язана мені дякувати.

— Ні, — відказала вона. — Зобов’язана.

— То не був якийсь благородний вчинок, я просто хотів… вчинити добре. До того ж я вагався, довго зволікав, і все вийшло так недоладно…

Шпичка підступила на крок до нього.

— Ти говорив з отцем Ярві?

— Говорив.

— І отець Ярві зберіг мені життя?

— Зберіг.

— А ти через це втратив своє місце в королівському поході?

Бранд поворушив губами, мовби шукав способу заперечити це, але не знаходив.

— Я збирався тобі сказати, але…

— Я — не з тих, кому легко щось сказати.

— А я — не з тих, хто легко дає собі раду зі словами, — він відгорнув волосся й потер чоло так, наче йому боліла голова. — Я не хотів, щоб ти почувалася в боргу переді мною. Це було б нечесно.

Шпичка здивовано закліпала.

— Тобто… ти не лише ризикнув усім заради мене, але ще й не став розповідати про це, щоб я не почувала себе незручно?

— Ну… мабуть, можна й так сказати.

І він поглянув на неї з-під брів, блиснувши очима в темряві. Поглянув так, мовби понад усе на світі хотів дивитися тільки на неї. І хоч як Шпичка не намагалася виполоти всі свої надії, вони враз буйно розквітли, і бажання здійнялося в ній сильніше, ніж будь-коли.

Вона ступила ще один малесенький крок до нього.

— Пробач мені.

— Ти не мусиш прохати пробачення.

— Мушу. Пробач мені. За те, як ставилася до тебе дорогою назад. Та й дорогою туди, коли вже на те пішло. Мені шкода, Бранде. Мені ще ніколи не було так шкода. Правду кажучи, досі мені ніколи не було шкода. Мабуть, треба попрацювати над собою. Я просто… неправильно зрозуміла… дещо.

Він стояв мовчки. Чекав. Дивився. Ніяк не допомагав.

«Просто скажи це. Хіба це так важко? Ти ж убивала людей. Просто скажи це».

— Я перестала розмовляти з тобою… бо…

Але добувати слова було важко, наче витягувати ковадла з колодязя.

— Я… мені…

Шпичка немовби ступала по замерзлому озеру, не певна, що буде, коли зробить наступний крок: провалиться вона в крижану прірву чи ні.

— Ти завжди… мені…

Вона не могла вимовити «подобався», не зуміла б витиснути з себе це слово, навіть якби від цього залежало її життя. Шпичка міцно стулила очі.

— Я намагаюся сказати, що… Ой!

Вона різко розплющила очі. Бранд пучками пальців провів по шраму на її щоці.

— Ти мене торкнувся.

Шпичка на своєму віку ляпнула чимало дурниць, але чогось безглуздішого, либонь, ще ніколи не говорила. Адже вони обоє бачили, що Бранд її торкнувся. Навряд чи його пальці опинилися там випадково.

Він відсмикнув руку.

— Я думав…

— Ні! — вона схопила його зап’ясток і повернула назад. — Тобто… так.

Шпичка відчула тепло його руки на щоці, її пальці гладили тильний бік його долоні, притискаючи її до обличчя. Їй зробилося так… О боги!

— Невже це справді відбувається?

Бранд підступив до неї трохи ближче. Борлак ворухнувся на його шиї, коли він нервово ковтнув слину.

— Мабуть.

Він дивився на її губи так, ніби побачив там щось украй цікаве, а вона подумала, що ще ніколи в житті так не боялася.

— Що тепер? — почула Шпичка власний писклявий голос, що не давав себе опанувати й робився дедалі тоншим. — Тобто… я знаю, що тепер… здається.

О боги, це була брехня! Вона не мала жодної гадки. Як же їй хотілося, щоб Скіфр навчила її трохи менше битися на мечах і трохи більше — мистецтву кохання, чи як там це називається!

— Тобто я хочу сказати, що нам тепер робити, коли ми знаємо, що… ну…

Він лагідно притулив пальця їй до губ.

— Помовч, Шпичко.

— Ага, — видихнула вона й усвідомила, що тримає руку перед собою, мовби прагнучи його відштовхнути.

Надто вже вона звикла відштовхувати від себе людей, зокрема й Бранда. Шпичка розслабила руку й обережно поклала долоню йому на груди, сподіваючись, що він не помітить, як вона тремтить.

Брандове обличчя наближалося до неї, і раптом її охопив порив утікати, а відтак закортіло розсміятися. Вона здушила сміх, від чого в горлі кумедно булькотнуло, а тоді відчула доторк його вуст до своїх. Легесенько, ледь торкаючись, він провів ними туди-сюди. Шпичка усвідомила, що її очі розплющені, і поквапно стулила їх. Куди ж подіти руки? Протягом якоїсь миті вона почувалася наче дерев’яна, але потім відпружилася.

Його ніс, лоскочучи, тицьнувся в її.

У нього вихопився дивний горловий звук, у неї теж.

Шпичка спіймала губами його нижню губу, злегка потягнула її. Тоді прибрала руку з його грудей, обійняла нею Бранда за шию і притягла до себе. Вони незграбно стукнулися зубами й відступили одне від одного.

Такий собі поцілунок, правду кажучи. Шпичка уявляла його собі геть не так, а — боги свідки — уявляла його вона часто. І все одно її всю аж обсипало жаром. Може, через те, що вона бігла сюди, але вона й раніше багато бігала й ніколи ще так не почувалася.

Шпичка розплющила очі й побачила, що Бранд дивиться на неї. Дивиться тим своїм поглядом з-під пасом волосся на обличчі. Це був не перший поцілунок у її житті, але проти цього всі попередні видавалися дитячою забавкою. Вони відрізнялися від нього так, як тренування відрізняється від справжньої битви.

— Ох, — прохрипіла Шпичка. — Це було… непогано.

Вона відпустила його руку, схопила за сорочку і знову притягла до себе. У кутику його вуст вона помітила усміх і усміхнулася також…

За дверима почувся якийсь шум.

— Рін, — пробурмотів Бранд, і, немов це слово було сигналом до старту, вони обоє кинулися бігти.

Мовби злодюжки, піймані на гарячому, вони дременули коридором. Штовхаючись, видерлися сходами й увалилися до кімнати, хихочучи, як дурненькі. Бранд похапцем зачинив двері й підпер їх спиною, наче в них ломився десяток розлючених ванстерців.

Вони причаїлися, зіщулившись у темряві. Обоє швидко дихали.

— Чому ми тікали? — пошепки запитав він.

— Не знаю, — прошепотіла у відповідь Шпичка.

— Гадаєш, Рін може нас почути?

— А що як може? — запитала вона.

— Не знаю.

— То це твоя кімната?

Він випростався, широко всміхаючись, наче король, який здобув перемогу.

— Ага, у мене є власна кімната.

— То ти тепер знатний містянин? — мовила Шпичка.

Вона обійшла приміщення й оглянула його. Багато часу це не забрало. В одному кутку стояло просте дерев’яне ліжко, вкрите старою і пошарпаною Брандовою ковдрою. У другому — відчинена подорожня скриня й спертий до стіни меч, що колись належав Одді. Окрім цього — лише голі стіни, голі дошки підлоги й тіні в закутках.

— Тобі не здається, що тут забагато меблів?

— Я ще не закінчив її опоряджати.

— Ти ще й не почав її опоряджати, — мовила вона, завершуючи коло й підходячи до нього.

— Якщо ти звикла в імператорському палаці до розкішніших умов, то я тебе тут не триматиму.

Шпичка пирхнула.

— Я зимувала з сорока чоловіками під човном. Гадаю, якось перебудуся тут.

Бранд не відривав від неї очей, поки вона наближалася до нього. Той його погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий.

— То ти залишишся?

— Сьогодні в мене немає ніяких нагальних справ.

Вони знову стали цілуватися, цього разу пристрасніше. Шпичка більше не переймалася ні Брандовою сестрою, ні своєю матір’ю, ні взагалі будь-чим. Її думки були повністю зайняті лише губами — її та його. Принаймні спочатку, бо невдовзі себе почали виявляти інші частини тіла. Щось уперлося Шпичці в стегно, і вона сягнула рукою вниз, щоб з’ясувати, що це, а коли збагнула, то аж відсахнулася. Їй було страшно й гаряче, вона почувалася ніяково й схвильовано, та й, правду кажучи, взагалі не дуже розуміла, що почуває.

— Пробач, — пробурмотів Бранд.

Він зігнувся й підняв одну ногу, мовби намагаючись приховати випнутість на штанах. У цій позі він мав такий безглуздий вигляд, що Шпичка пирснула сміхом.

Він ображено глянув на неї.

— Це не смішно.

— Та ні, трохи смішно.

Вона взяла його за руку, потягла до себе й підбила йому ногу. Він охнув, коли зненацька впав навзнак на підлогу. Шпичка опинилася верхи на ньому. Вони вже не раз так лежали раніше, але тепер усе було інакше.

Вона притиснулася до нього стегнами, гойдаючись уперед-назад, спершу поволі й легенько, а тоді дедалі швидше й сильніше. Шпичка запустила руку в його волосся й притягла його обличчя до свого. Брандова борода залоскотала їй підборіддя, їхні розтулені губи з’єдналися, і їй здалося, що його гаряче й уривчасте дихання виповнило її всю.

Шпичка вже добряче шурувала об нього, і їй це неабияк подобалося. Вона навіть перелякалася через те, що їй це так припало до вподоби, але потім вирішила: нехай усе йде як іде, а хвилюватися вона буде пізніше. З кожним віддихом із її горла вихоплювався тихий стогін. Якась — менша — її частина думала, що це, мабуть, звучить дурнувато, але значно більшій частині було байдуже. Одна його рука ковзнула їй під сорочку на спині, друга поволі спиналася догори по ребрах. Шпичку пройняв дрож, вона відхилилася й глянула на Бранда, що піднявся, спершись на лікоть.

— Вибач, — прошепотів він.

— За що?

Вона ривком розстібнула сорочку і зняла її з себе. Рукав зачепився за ельфійський браслет на зап’ястку, але зрештою вона стягнула одежину й відкинула її геть.

Якусь хвилю Шпичка почувалася ніяково, знаючи, що на вигляд геть не така, якою мала би бути жінка, знаючи, що вона бліда, цупка й жилава. Але Бранд не видавався анітрохи розчарованим. Його руки піднялися по її тілу, обхопили її, нагнули й притиснули до нього. Він знову став цілувати її, легенько покусуючи зубами її вуста. Торбинка з батьковими кісточками вдарила його в око, і Шпичка закинула її за спину. Вона розстібнула йому сорочку, провела долонею по животу, вплела пальці у волосся на грудях. Браслет світився м’яким золотавим сяйвом, що відбивалося в кутиках його очей.

Бранд затримав її руку.

— Ми не мусимо… ну, знаєш… цього робити.

Певна річ, вони не мусили цього робити, і, певна річ, існувала сотня причин, щоб цього не робити, але просто зараз Шпичці на думку не спадала жодна, на яку їй не було б начхати.

— Помовч, Бранде.

Вона звільнила свою руку й узялася розстібати йому ремінь. Вона не знала, що робить, але знала, що навіть цілковиті телепні якось дають собі раду з цим.

То невже це аж так складно?