Пів світу

РОДИНА

— Ти сьогодні пізно.

Рін мала рацію. Батько Місяць яскраво всміхався, а його діти-зорі мерехтіли на небесному полотні. Коли Бранд, нахилившись, протиснувся крізь низькі дверцята, тісну халупку освітлювали тільки жарини з вогнища.

— Пробач, сестричко.

Горблячись, він пройшов до своєї лави й опустився на неї, протягло охнувши. Відтак стягнув чоботи з утомлених ніг і простягнув розчепірені пальці до тепла.

— У Гарпера того торфу рубати не перерубати, а потім треба було притягнути Старій Фен кілька колод. Сама ж вона їх не поколе, а що сокира в неї тупа, то мені довелося ще точити її, а дорогою назад я зустрів Лема. У його воза зламалася вісь, тож ми допомогли…

— Твоя біда в тому, що ти сприймаєш біду кожного як власну.

— Треба допомагати людям. Може, й вони тобі допоможуть, коли виникне потреба.

— Може, — Рін кивнула на горщик, що стояв на жаровинні. — Твоя вечеря. Тільки боги знають, яких зусиль мені коштувало лишити її тобі.

Нахилившись по горщик, він плеснув її по коліну.

— Нехай вони благословлять тебе за це, сестро.

Бранд був голодний як вовк, а проте не забув тихо змовити подяку Батькові Миру за їжу. Він добре пам’ятав, як це, коли її нема.

— Смакота, — похвалив він, глитаючи вечерю.

— Щойно приготоване було смачніше.

— Усе одно смачно.

— Ні, не смачно.

Бранд стенув плечима, вишкрібаючи горщик дочиста й шкодуючи, що більше нема.

— Тепер, коли я пройшов випробу, все буде інакше. З таких походів люди вертаються багатіями.

— Перед кожним таким походом люди приходять по зброю до нас у кузню й розповідають, якими багатими вони повернуться. Іноді вони не вертаються зовсім.

Бранд вишкірився до неї.

— Ти мене так легко не спекаєшся.

— А я цього й не прагну. Хоч ти й дурник, але ти — єдина родина, яку я маю.

Вона дістала щось з-позад себе і простягнула йому. Щось, загорнуте в клапоть заплямленої і потертої шкури.

— Це мені? — запитав Бранд, простягаючи руку над теплом майже згаслого вогнища.

— Нехай супроводжує тебе у твоїх славетних пригодах. Нагадує тобі про рідну домівку. Про твою родину. Хай яка вже вона є.

— А мені іншої родини, крім тебе, і не потрібно.

У згортку виявився ніж із відшліфованим до блиску сталевим лезом. Це був бойовий кинджал із довгим прямим клинком. Хрестовина була виготовлена у формі двох переплетених змій, а навершник — драконячої голови з вищиреною пащекою.

Рін підвелася й сіла, цікава знати, чи її подарунок припав до душі.

— Одного дня я викую тобі меча. Наразі ж можу тільки це.

— Ти сама його зробила?

— Ґаден допомогла трохи з руків’ям. А лезо кувала я сама.

— Це чудова робота, Рін.

Що пильніше Бранд розглядав кинджал, то більше він йому подобався. На зміях було виразно видно кожну-кожнісіньку лусочку, дракон грізно вищиряв до нього маленькі зуби, а сталь була блискуча, як срібло, і смертельно гостра. Бранд навіть зніяковів, торкаючись кинджала: йому видалося, що така гарна річ не пасує до його брудних рук.

— Святі боги, та це ж просто майстерна робота!

Сестра відкинулася назад із байдужісіньким виразом, мовби й сама це знала від початку.

— Здається, я знайшла кращий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. У такому собі глиняному горщику. Кістки й деревне вугілля стоплюються з залізом у сталь, а пісок і скло очищують її від брудних домішок. Але вся річ у жарі… Та ти ж мене не слухаєш.

Бранд вибачливо стенув плечима.

— Махати молотом я зугарний, але не тямлю цієї всієї магії. Ти в десять разів краща за мене в ковальстві.

— Ґаден каже, що мене торкнулася Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.

— Вона, мабуть, нетямиться з радості, що я пішов з кузні, а її підмайстринею стала ти.

— У мене хист.

— До скромності?

— Скромність — для тих, кому немає чим хизуватися.

Бранд виважив кинджал на долоні — той був бездоганно збалансований.

— Моя сестричка — майстриня ковальства. Це найкращий подарунок, який я отримував, — не те щоб він отримував їх багато. — Шкода, що я не можу дати тобі ніякого подарунка у відповідь.

Рін знову лягла на лавку й накинула на ноги подерту ковдру.

— Ти дав мені все, що я маю.

Він скривився.

— Не надто багато.

— Я не скаржуся.

Вона простягнула над вогнищем сильну, шкарубку й мозолясту від праці в кузні руку. Бранд потис її, а сестра потисла руку йому у відповідь.

Упнувши погляд у втрамбовану земляну долівку, він кахикнув і запитав:

— Як ти тут будеш без мене?

— Я? Як той плавець, що нарешті скинув обладунок.

Вона скривила презирливу гримасу, але Бранд бачив сестру наскрізь. Рін мала п’ятнадцять років, і, окрім нього, у неї нікого не було. Вона боялася, і через це Бранд боявся також. Боявся битви. Боявся покидати домівку. Боявся лишати сестру саму.

— Я повернуся, Рін. Швидше, ніж ти встигнеш зогледітися.

— Із купою скарбів, певна річ.

Він підморгнув їй.

— Про мої славетні діяння співатимуть у піснях, а з собою я приведу десяток добрих рабів-острів’ян.

— І де ж вони житимуть?

— У великому кам’яному будинку біля цитаделі, який я куплю тобі.

— І я матиму цілу кімнату на саму тільки одіж, — сестра провела пучками пальців по стіні з переплетеного хмизу, обмазаного глиною.

Халупа їхня, звісно, поганенька, але, боги свідки, Бранд і Рін були вдячні й за це. Раніше траплялося й таке, що вони не мали над головою нічого, крім неба.

Бранд теж улігся — підібгавши ноги, адже ті звисали з лавки, що останнім часом зробилася йому закороткою, — і став розгортати власну обірвану й смердючу ковдру.

— Рін, — несамохіть вихопилося в нього, — здається, я втнув дурницю.

Він не надто вмів приховувати щось. Тим паче від сестри.

— Що цього разу?

Бранд узявся колупати дірку в ковдрі.

— Розповів правду.

— Про що?

— Про Шпичку Бату.

Рін затулила обличчя долонями.

— Що там у тебе з нею?

— У мене з нею? Що ти маєш на увазі? Вона мені навіть не подобається.

— Вона нікому не подобається. Вона — скалка в дупі у всього світу. Але тебе, схоже, постійно тягне до неї.

— Мабуть, боги взяли собі за звичку зіштовхувати нас одне з одним.

— А ти намагався відвернутися й піти в протилежний бік? Вона вбила Едвала. Вбила його. Він мертвий, Бранде.

— Знаю. Я був там. Але то не було навмисне вбивство. Коли ти така розумна, то скажи мені, що я мав робити? Не розтуляти рота, як усі решта? Не розтуляти рота, і нехай би її каменували? Я б не зміг знести такого тягаря! — Бранд кипів з гніву. Він усвідомив, що мало не кричить, і змусив себе стишити голос. — Я б не зміг.

Якусь хвилю обоє мовчали, похмуро дивлячись одне на одного. Вуглини прогоріли й, розсипавшись, здійняли вгору снопик іскор.

— Чому завжди тобі доводиться все виправляти? — запитала сестра.

— Мабуть, тому, що більше нікому.

— Ти змалечку був добрий, — Рін дивилася вгору — на димовий отвір і латку зоряного неба, видну крізь нього. — Такий і лишився, коли подорослішав. І це твоя біда. Я не знаю більше нікого, хто, чинячи добро, спричиняв би такі погані наслідки. Кому ти розповів правду?

Бранд важко ковтнув і теж поглянув у продухвину, мовби сподівався побачити там щось неймовірно цікаве.

— Отцеві Ярві.

— О боги, Бранде! Півзаходи — це не для тебе, еге ж?

— Ніколи не бачив у них сенсу, — пробурмотів він. — Думаю, усе якось залагодиться, правда ж? — додав, відчайдушно прагнучи, щоб сестра притакнула йому.

Але Рін лежала мовчки, утупившись у стелю, тож Бранд знову взяв її кинджал і замилувався, коли блискуча сталь заграла барвами вогню.

— Це справді чудова робота, Рін.

— Спи вже, Бранде.