Пів світу

ГАЛЛЕБЮ

Пройшов дощ і загасив полум’я пожежі. Не лишилося майже нічого. Кілька обвуглених каркасів, кілька хитких кам’яних димоходів — та й по всьому. Решта поселення Галлебю перетворилася на попіл та уламки деревини, утоптані в багнюку. Кілька людей порпалися на згарищі, сподіваючись знайти щось цінне. Знаходили небагато. Невеличкий гурт стояв, похиливши голови, довкола свіжонакиданої землі.

— Це місце, либонь, і в найкращі часи було гнітючим, — пробурмотів Бранд.

— А нині часи для нього аж ніяк не найкращі, — докинув Раук.

Перемазаний сажею старий чоловік із рідким розвіяним волоссям стояв навколішки серед руїн свого будинку й хрипко волав до неба, повторюючи знову й знову:

— Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів.

— Бідолаха.

Раук витер носа тильним боком руки й учергове скривився, підіймаючи щит. Він постійно кривився відтоді, як вони вирушили з Торлбю.

— Болить рука? — запитав Бранд.

— Схопив стрілу кілька тижнів тому. Але вже все гаразд.

Проте не схоже було, що все гаразд. Раук був худий і виснажений, а в сльозавих очах не лишилося навіть натяку на той викличний погляд, яким вони колись дивилися на всіх. Брандові ніколи й на думку не могло спасти, що йому бракуватиме цього погляду. Одначе бракувало.

— Допомогти тобі трохи нести щит?

На мить у його очах спалахнув вогник колишньої гордості, але швидко згас, і Раук згорбив плечі.

— Дякую.

Він відпустив щит і, зробивши кілька колових рухів рукою, застогнав крізь зуби.

— Рана на вигляд дріб’язкова, але — о боги! — як же вона болить.

— Певно, уже гоїться, — мовив Бранд, закидаючи на плече ще один щит.

А втім, як видавалося, сьогодні зброя не мала б їм знадобитися. Ванстерці давно покинули Галлебю. Може, то й добре, бо ватага, яку нашкріб Гуннан, мала доволі жалюгідний вигляд. Два з половиною десятки хлопчаків, що налякано витріщалися на вигоріле руйновище. У завеликих кольчугах, не набагато старші за Колла, але набагато менш вправні. Жменька сивобородих бійців: один без жодного зуба в роті, другий без жодної волосини на голові, третій з мечем, поцяткованим іржею від руків’я до тупого вістря. Поранені: Раук, хлопчина з вибитим оком, у якого весь час кривавила пов’язка, і ще один з ушкодженої ногою, який постійно їх затримував. Був іще Сордаф, з яким — наскільки Бранд міг судити — усе було гаразд, якщо не брати до уваги те, що він був тим самим тупим здоровилом, що й завжди.

Бранд надув щоки і скрушно зітхнув. Він залишив Шпичку. Голісіньку. У його ліжку. Взагалі без одягу. Заради оцього. Боги свідки, він і раніше жахливо помилявся, але це його рішення було найгірше. До біса те стояння у світлі, він волів би лежати в теплі.

Раук масував плече блідою долонею.

— Сподіваюся, вона швидко загоїться. З такою рукою я не зможу стояти в стіні щитів. Ти стояв у стіні щитів?

Колись у цьому запитанні прозвучала б колюча насмішка, але тепер у Рауковому голосі були тільки порожнеча і жах.

— Стояв, у битві на Денній.

Колись він пишався б цим, але тепер Бранд думав тільки про те, що відчував, коли встромив кинджал у людську плоть. Він почув жах і у своєму голосі, коли промовив:

— Ми билися там з конярами. Правду кажучи, не знаю чому, але… ми билися. А ти?

— Я теж стояв. Кілька місяців тому в сутичці з ванстерцями.

Раук знову шморгнув носом. Обоє замислилися, пережовуючи подумки спогади, які були їм не до смаку.

— Тобі доводилося вбивати?

— Доводилося, — Бранд досі чітко пам’ятав обличчя того коняра. — А тобі?

— Мені теж, — Раук похмуро втупився у землю.

— Шпичка вбила шістьох, — Бранд сказав це занадто голосно й занадто радісно, щосили прагнучи поговорити про будь-що, аби тільки не про його участь у битві. — Ти би бачив, як вона билася! Врятувала мені життя!

— Декому це подобається, — Раукові сльозаві очі далі дивилися на багнюку під ногами. — Але, як мені здається, здебільшого ми просто намагаємося як-небудь це перебути.

Бранд насупив чоло і глянув на згарище, яке ще недавно було поселенням. Де ще недавно люди провадили своє життя.

— Бути воїном… то не лише побратимство й поплескування по спині, еге ж?

— Усе не так, як у піснях.

— Ні, — Бранд підтягнув обидва щити вище. — Геть не так.

— Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів. Вони забрали моїх синів…

Майстер Гуннан скінчив розмовляти з жінкою, якій вдалося втекти, коли ванстерці напали, і тепер вертався до них, застромивши великий палець правої руки за пояс. Він хмурився ще дужче, ніж зазвичай, а вітер шарпав його сиве волосся.

— Ванстерці набігли два дні тому на заході сонця. Жінка гадає, що їх було два з чимось десятки, але не впевнена. Я думаю, менше. Мали з собою собак. Двох поселян убили, десятьох забрали в неволю. П’ятеро чи скільки там були хворі або старі, тож ванстерці спалили їх у власних будинках.

— Милостиві боги! — прошепотів котрийсь із хлопчаків і накреслив на грудях священний знак.

Гуннан глянув на нього, примруживши очі.

— Це війна, хлопче. А ти чого чекав?

— Отже, вони вже два дні, як пішли звідси, — Бранд скинув оком на старих вояків і на хлопчину з пораненою ногою. — А ми далеко не найшвидший загін у світі. Нам їх тепер ніколи не наздогнати.

— Ні, не наздогнати, — жовна заходили на Гуннановому обличчі, коли він обернув важкий погляд на північ. У бік Ванстерландії. — Але й лишити цього просто так ми не можемо. Недалеко звідси є ванстерське поселення. Одразу за річкою.

— Ріссентофт, — сказав Сордаф.

— Ти бував там?

Здоровань стенув плечима.

— Там добрий овечий торжок. Навесні з дядьком переганяли туди ягнят. Тут поблизу є брід.

— Хіба його не вартуватимуть? — запитав Бранд.

— Ну, ми зі свого боку не вартували.

— Тоді виступаємо, — Гуннан видобув меча до половини, а потім зі стуком засунув назад до піхов. — Переправимося через брід і нападемо на Ріссентофт. Ворушіть своїми кістлявими дупами!

Майстер-військовик нагнув голову й рушив уперед.

Бранд наздогнав його й заговорив упівголоса. Він не хотів здіймати суперечку перед усіма іншими. У них і без того вистачало сумнівів.

— Майстре Гуннане, заждіть. Якщо те, що вчинили ванстерці з нами, — неправильно, то хіба правильним буде вчинити з ними так само?

— Коли не можеш дістатися до пастухів, то треба помститися на отарі.

— Але ж це зробили не вівці. І не пастухи. Це зробили воїни.

— Це війна, — скрививши губи, відказав Гуннан. — Правильність чи неправильність не має з нею нічого спільного. Король Утіль сказав, що відповіддю на все має бути сталь. І так воно й буде.

Бранд махнув рукою в бік нещасної купки вцілілих, що рилися в рештках своїх хатин.

— Хіба не краще лишитися й допомогти їм? Що доброго вийде з того, коли ми спалимо інше село тільки тому, що воно по той бік річки?

Гуннан різко обернувся до нього.

— Це допоможе нашому наступному селу! Чи тому, яке буде після нього! Ми воїни, а не няньки! Ти дістав другий шанс, хлопче, але мені починає здаватися, що в тобі більше від Батька Мира, ніж від Матері Війни.

Зважаючи на те, що наробила Мати Війна з поселенням позаду них, Бранд подумав, що це не так уже й погано.

— Що коли б тут убили твою родину, га? Спалили би твій будинок? А сестру зробили б рабинею якогось ванстерця? Тоді б ти мстився?

Бранд озирнувся через плече на решту ватаги, що понуро й безладно тяглася позаду. Відтак зітхнув і підтягнув вище обидва щити.

— Мабуть, мстився б, — відказав він.

Проте Бранд усе одно не бачив, як із цього може вийти щось добре.