Пів світу

ПРОЩАННЯ

Ш пичка обережно витягнула весло з кочета й ніжно провела пучками пальців по вигладженому до блиску і скропленому потом дерев’яному держаку.

— Прощавай, друже.

Весло, втім, лишилося байдужим до такого вияву почуттів, тож, зітхнувши на прощання, вона скинула з гуркотом свою подорожню скриню на причал, а тоді сама зіскочила за нею.

Мати Сонце споглядала на Торлбю з ясного неба й усміхалася. Шпичка заплющила очі, відкинула голову й теж усміхнулася, коли солоний вітерець поцілував її пошрамовані щоки.

— Ось такою має бути погода, — прошепотіла вона, пригадуючи задушливу спеку Першограда.

— Гай-гай, — Рульф, що саме прив’язував кормову линву, спинився й зачудовано похитав лисуватою головою. — Аж не віриться, як ти змінилася відтоді, як уперше сіла за заднє весло на цій лодії. І річ не лише в тому, що ти виросла.

— Із дівчинки перетворилася на жінку, — озвався отець Ярві, вибираючись із «Південного вітру» на причал.

— А з жінки — на справжню героїню! — вигукнув Досдувой, стискаючи Шпичку у ведмежих обіймах. — Пригадуєш, як ті тровенландці на Дивній співали пісню про тебе? Демоницю, що вбила десятьох воїнів і врятувала Імператрицю Півдня! Жінку, що дихає вогнем, а очима кидає блискавиці!

— І зі зміїним хвостом. Так було в пісні, еге ж? — докинув Фрор, підморгуючи їй здоровим оком.

— Скільки не дивився на твою дупу, — замислено промовив Колл, — так і не побачив там хвоста… ой! — зойкнув він, коли мати дала йому запотиличника.

Досдувой далі потішався над тровенландцями.

— Але ж і міни вони мали, коли збагнули, що ти сидиш просто перед ними!

— А потім вони взялися прохати Шпичку стати з ними до бою, — Рульф і собі розсміявся. — От же ж бісові телепні!

— Ну, ми їх попереджали, — пробурчав Фрор. — Що ти тоді сказала їм, Сафріт?

— Що хоч вогнем вона й не дихає, але все одно вгріє вас добряче.

— І Шпичка надерла їм їхні білі дупи одну за одною, а потім ще й скинула їхнього капітана в річку! — вигукнув Колл, вистрибуючи на край борту й витягуючи руки в сторони для рівноваги.

— Добре, що він хоч не потонув під тою кригою, — зауважив Рульф.

Попри теплу днину, Шпичка мерзлякувато пощулилася на ту згадку.

— Святі боги, але ж і холодно було на Дивній.

Цьогоріч крига з’явилася рано. Вона тріщала під кілем лодії, а за тиждень після Горішнього волоку скувала річку намертво. Їм довелося витягнути «Південний вітер» на берег і, обернувши догори дном, знову перетворити його на прихисток. У ньому, збившись докупи, як стадо овець у кошарі, команда зимувала два морозяні місяці.

Шпичка й далі старанно тренувалася, мовби чула голос Скіфр, який наказував їй. А може, навіть старанніше. Вона билася з Досдувоєм, Фрором, Коллом, Рульфом, але, хоч і бачила, що Бранд уважно спостерігає за поєдинками, ніколи не просила його.

Вона й далі прокидалася так само рано, як її будила Скіфр. А може, навіть раніше. У темній холоднечі крізь пару від власного дихання Шпичка бачила, як поволі здіймаються й опадають уві сні його груди. Їй страшенно кортіло лягти біля нього, відчути тепло його тіла, як колись, але натомість Шпичка змушувала себе вилазити на лютий мороз. Зціпивши зуби від болю в пораненій нозі, вона бігла білою пустелею, ельфійський браслет на зап’ястку світився холодним білим сяйвом, а на безкрайому білому небі слалася тільки смужка диму від їхнього табірного вогнища.

Вона мала те, чого завжди прагнула. Хай що б там не казав Гуннан і такі, як він, Шпичка довела, що вона — справжня войовниця, заслужила собі привілейоване місце в команді міністра, а про її славетні діяння тепер співали пісень. Вона послала кільканадцятьох людей крізь Останні Двері. Вона здобула неоціненну винагороду від наймогутнішої жінки у світі. І пожинала плоди цього всього.

Тисяча миль самотності й порожнечі.

Шпичка завжди почувалася щасливішою у товаристві лише себе самої. Але врешті-решт від цього товариства її стало нудити так само, як і всіх решту. Тож тепер, зійшовши на пристань Торлбю, вона міцно обійняла Сафріт, стягнула Колла з борту лодії і скубнула його за неслухняну чуприну, поки він зніяковіло виривався. Відтак підійшла до Рульфа й поцілувала його в лисувате чоло, після чого обхопила Фрора та Досдувоя і, хоч ті пручалися й пахли не надто приємно, здушила їх обох в обіймах. Коли Шпичка вперше зустріла їх, хмурий велетень і пошрамований ванстерець смерділи, як лайно, і видавалися страшними, як вовки, але тепер стали їй за братів.

— Чорт забирай, я сумуватиму за вами, кляті поганці!

— Хтозна, можливо, наші шляхи незабаром знову перетнуться, — озвалася мати Скер, яка досі сиділа, зручно простягнувшись серед припасів, де вона провела більшу частину їхньої подорожі додому.

— Сподіваюся, що ні, — пробурмотіла Шпичка собі під ніс. Окинувши очима знайомі обличчя, вона вирішила спробувати востаннє: — Звідки в тебе цей шрам, Фроре?

Ванстерець розтулив рота, мабуть збираючись учергове віджартуватись. У нього завжди був якийсь дотеп напоготові. Але потім його погляд упав на її пошрамовані щоки, і він, нічого не сказавши, замислився. Відтак глибоко вдихнув і поглянув їй просто в очі.

— Мені було дванадцять. Ґеттландці напали перед світанком. Більшість поселян вони забрали в неволю. Мати боронилася, і її вбили. Я намагався втекти. Їхній ватажок рубонув мене мечем і лишив помирати. Ось так мені дістався цей шрам.

Правда виявилася не надто приємною. Але було ще щось. Щось у Фроровому погляді, від чого волосся на Шпиччиному карку стало дибки. Її голос злегка надломився, коли вона запитала:

— Хто був їхній ватажок?

— Вони називали його Гедландом.

Шпичка поглянула на меч, який носила на поясі. Меч, який колись належав її батькові.

— Отже, то був цей меч?

— Боги часом готують нам дивні страви.

— Але ж ти вирушив у плавання з ґеттландцями! Бився опліч мене! Хоча знав, що я його донька…

— І я про це не шкодую, — Фрор стенув плечима. — Помста ходить лише колами. Від крові до крові. Смерть чекає на кожного. Можна прямувати до неї, вгинаючись під тягарем ненависті. Як це багато років робив я, — він глибоко втягнув повітря, а потім випустив його із зітханням. — Або можна покинути цей тягар. Бувай здорова, Шпичко Бату.

— Ти теж, — пробурмотіла вона, не маючи гадки, що казати — ба навіть що думати.

Шпичка востаннє скинула поглядом на «Південний вітер», що вже стояв на прив’язі, біля причалу. З голубок на кормі й на носі лущилася біла фарба. Протягом року цей човен був їй домівкою. Її найкращим другом і найгіршим ворогом. Вона знала на ньому кожну дощечку, кожну заклепку. Тепер лодія мала інший вигляд, ніж рік тому, коли вирушала з Торлбю. Пошарпана негодою, побита, пошрамована й загартована. Як сама Шпичка. Вона шанобливо кивнула «Південному вітру» на прощання, завдала на плече скриню з речами, обернулася й…

Бранд стояв просто позаду неї, так близько, що вона майже відчувала його віддих на своєму обличчі. Рукави були закасані так, що видно було шрами, які зміїлися вздовж зап’ястків. Він видавався сильнішим, спокійнішим і гарніший на вигляд, ніж будь-коли.

— То що, мабуть, до зустрічі, — сказав він.

Його очі пильно дивилися на неї, зблискуючи з-за пасом волосся, що впали йому на обличчя. Останні пів року Шпичка, здавалося, тільки те й робила, що силкувалася не думати про нього. Це було так само боляче, як і думати, а може, й гірше через усвідомлення того, що їй це не вдається. Важко забути когось, хто сидить за три весла перед тобою, і ти постійно бачиш його плечі, що рухаються з кожним змахом, його лікоть, зігнутий над веслом, окраєць його обличчя, коли він озирається.

— Ага, — пробурмотіла Шпичка, опустивши погляд. — Мабуть.

Вона обійшла його й рушила геть, ступаючи по хистких дошках причалу.

Можливо, прощатися з ним ось так після всього, через що вони пройшли, було надто жорстоко. Можливо, надто боягузливо. Але вона мусила лишити його позаду, а разом із ним лишити своє розчарування, сором і дурість. Відкладаючи на потім те, що так чи інак мусиш зробити, не доб’єшся нічого, крім болю.

Чорт забирай, вона вже починає думати як Скіфр.

Усвідомлення цього Шпичку радше втішило.

Торлбю змінився. Усе видавалося меншим, ніж вона пам’ятала. Сірішим. Пустиннішим. Причали й близько не були такими залюдненими, як колись. Жалюгідна жменька рибалок поралася зі своїм вертким уловом, що зблискував сріблястою лускою. При брамі стояли самі лише молоді вартові, і Шпичка замислилася, куди ж поділися старші. Одного вона знала з тренувального бойовища, і коли проходила повз, очі його зробилися великі, як блюдця.

— Це вона? — почувся чийсь шепіт.

— Так, Шпичка Бату, — відповіла якась жінка стишеним голосом, мовби промовляла магічне заклинання.

— Та, про яку співають?

Отже, слава випередила її. Аж не віриться. Шпичка випростала плечі, наділа хоробре обличчя й пішла собі, невимушено помахуючи лівою рукою, на якій блищав ельфійський браслет. Блищав як власним сяйвом, так і відбиваючи сонячні промені.

Вона дісталася вулиці Ковадл. Покупці оберталися й витріщались на неї, замовкали молоти, і ковалі визирали назовні, а Шпичка простувала собі, насвистуючи пісеньку. Ту, яку співали тровенландці, — про демоницю, що врятувала Імператрицю Півдня.

А чому б і ні? Хіба вона не заслужила на це?

Шпичка підіймалася тими самими стрімкими вуличками, якими колись отець Ярві вивів її з підземелля цитаделі і з яких почалася її подорож спершу до Скекенгауза, а потім до Калиєва й Першограда. Їй здавалося, що відтоді минуло ціле століття. Вона повернула у вузенький провулок, у якому знала кожен камінь.

Позаду почулися якісь тихі голоси. Шпичка обернулась і побачила, що за нею ув’язалася зграйка дітлахів, які з шанобливим острахом визирали з-за рогу. Достоту як ті, що бігли за її батьком, коли він бував у Торлбю. Достоту як він, Шпичка весело помахала їм рукою. Достоту як він, вищирила зуби й шикнула на них. Дітлахи з криками порозбігалися.

Скіфр завжди казала, що історія ходить колами.

Ось і вузький будинок, сходинка, вичовгана посередині, двері, які батько оздобив поганенькими різьбленнями — усе те саме, що й було, але Шпичка невідь-чому нервувала. Серце гучно калатало, коли вона простягнула руку, щоб штовхнути двері, але останньої миті передумала, склала руку в кулак і постукала. Мовби жебрачка, вона ніякового чекала на порозі власного дому, міцно стискаючи пальцями мішечок на шиї і думаючи про те, що їй розповів Фрор.

Можливо, її батько не був таким хорошим, яким вона завжди його вважала. Можливо, її мати не була такою поганою. Можливо, ніхто не був ні цілковито хорошим, ні цілковито поганим.

Відчинила мати. Після всього, що сталося, дивно було бачити, що вона геть не змінилася. Хіба що додалися дві-три сиві волосини. На мить Шпичка почула себе знову дівчинкою, яка ховає свій страх і гнів під хоробрим обличчям.

— Мамо…

Чіпляючись пальцями за золоті й срібні кільця, уплетені в закошлане волосся, вона спробувала пригладити нестрижений бік голови. Марно й намагатися: ті хащі годі було розчесати навіть сокирою. «Цікаво, — подумала Шпичка, — що перше вшпигне материн язик: рейвах на голові, потворні шрами на щоках, обшарпаний одяг чи…»

— Гільдо! — материне обличчя освітилося радістю, і вона так міцно стиснула Шпичку в обіймах, що тій аж дух забило. Раптом відпустила доньку на відстань витягнутої руки, оглянула її з голови до ніг, сяючи усмішкою, і знову обійняла щосили. — Вибач, Шпичко…

— Можеш звати мене Гільдою. Якщо хочеш, — Шпичка реготнула. — Приємно чути це ім’я.

— Раніше воно тобі не подобалося.

— За останній рік багато чого змінилося.

— Тут теж. Війна з ванстерцями, король занедужав, а прамати Вексен не дозволяє кораблям заходити до нашої гавані… але на все це ще буде час.

— Ага.

Шпичка поволі зачинила за собою двері й прихилилася до них. Лише тоді вона усвідомила, як утомилася. Так, що мало-мало не сповзла вниз і не всілася дупою просто на підлогу в передпокої.

— Ми чекали на ваше прибуття ще кілька місяців тому. Я вже почала хвилюватися. Правду кажучи, я почала хвилюватися ще того дня, коли ви відплили…

— Річка замерзла.

— Я мала б здогадатися, що навіть пів світу — це замало, щоб завадити моїй доньці повернутися. Ти виросла. Святі боги, як ти виросла!

— Ти нічого не скажеш про мою зачіску?

Мати простягнула руку й заправила неслухняне пасмо Шпичці за вухо, ніжно торкнулася пучками пальців пошрамованої щоки.

— Важить тільки те, що ти повернулася жива. Я чула неймовірні й страшні розповіді про… Отче Мире, що це таке?!

Вона схопила доньку за зап’ясток і підняла його. Сяйво ельфійського браслета впало їй на обличчя, очі спалахнули золотистими відблисками.

— Це… — пробурмотіла Шпичка, — це довга історія.