Пів світу

ПРИСУД

Ш пичка сиділа й дивилася на брудні пальці ніг, що в темряві здавалися блідими, як хробаки.

Навіщо в неї забрали чоботи, дівчина й гадки не мала. Навряд чи вона спромоглася б утекти, прикута за ліву ногу до однієї вогкої стіни й за праву руку — до другої. Вона ледве могла дотягтися до дверей камери, що вже й казати про те, щоб зірвати їх із завіс. Окрім розколупувати до крові струпи під розбитим носом, їй лишалося хіба що сидіти й думати.

Те, що їй подобалося найменше.

Вона важко й уривчасто втягнула повітря. Боги, але ж і сморід стояв у камері! Тхнуло гнилою соломою, тхнуло щурячим послідом, тхнуло з горщика, якого ніхто не завдавав собі клопоту виносити, тхнуло пліснявою та іржавим залізом, а найгірше тхнуло від неї самої після двох ночей, проведених тут.

Якби це був звичайний день, Шпичка б зараз плавала в затоці, борючись із Матір’ю Морем, або дерлася б на стрімкі кручі, змагаючись із Батьком Землею, або бігала б, веслувала б чи вправлялася б зі старим батьковим мечем на їхньому подвір’ї. Тріски летіли б навсібіч, коли вона билася б із порубцьованими стовпами, удаючи, ніби то вороги Ґеттландії — Ґром-ґіль-Ґорм, Стир Острів’янин або й сам Верховний король.

Але сьогодні їй не вдасться помахати мечем. Шпичка поступово приходила до думки, що не тільки сьогодні, а й узагалі ніколи. Це видавалося вкрай нечесним, але, як сказав Гуннан, чесність — це не те, на що варто покладатися воїнові.

— До тебе прийшли, — повідомила ключниця, огрядна, як брила, жінка з десятком брязкучих в’язок на шиї і кострубатим, наче мішок із сокирами, обличчям. — Тільки не довго!

Важезні двері зі скрипом відчинилися.

— Гільдо!

Цього разу вона не стала нагадувати матері, що покинула це ім’я відтоді, як у шестирічному віці вколола батька його ж кинджалом і він назвав її «шпичкою». Їй довелося зібрати докупи всі сили, щоб розігнути ноги й підвестися. Зболена й утомлена, Шпичка зненацька безглуздо засоромилася свого стану. Нехай їй і було байдуже на свій вигляд, але вона знала, що на це не байдуже матері.

Мати притисла бліду руку до рота, побачивши доньку, що поволі вийшла на світло.

— О боги! Що вони вчинили з тобою?

Брязнувши ланцюгом, Шпичка здійняла руку до обличчя.

— Це сталося ще на бойовищі.

Мати підійшла ближче до ґрат, довкола її очей були червонуваті обводи від сліз.

— Кажуть, ти вбила хлопця.

— То не було навмисне вбивство.

— Але хлопець мертвий?

Шпичка натужно ковтнула, у пересохлому горлі щось клацнуло.

— Так. Його звали Едвал.

— О боги… — прошепотіла мати тремтливими губами. — О боги, Гільдо, чому ти не могла?..

— Бути кимось іншим? — докінчила за неї Шпичка.

Кимось слухняним, кимось нормальним. Донькою, яка б не орудувала нічим тяжчим за голку, вбиралася б у південні шовки замість кольчуги й не плекала ніяких мрій, окрім як носити на шиї ключ якогось багатія.

— Я знала, що все цим закінчиться, — гірко мовила мати. — Відтоді, як ти вперше пішла на бойовище. Відтоді, як ми побачили мертве тіло твого батька, я знала, що все цим закінчиться.

Шпичці смикнулася щока.

— Що ж, тепер можеш утішатися тим, що мала рацію.

— Ти гадаєш, для мене це втіха? Чути, що мою єдину дитину заб’ють камінням до смерті?

Ураз Шпичку пройняло холодом. Ба навіть морозом. Дихати стало важко, немовби її вже привалило камінням.

— Хто це каже?

— Усі.

— А отець Ярві?

Закон промовляє через міністра. Саме він мав би виголосити присуд.

— Не знаю. Здається, ні. Ще ні.

Ще ні. Ці слова визначали межу її надій. Шпичку охопила така слабкість, що вона ледве трималася за ґрати. Вона звикла робити хоробре обличчя, хоч якою наляканою була. Але Смерть — це та пані, зустрівшись із якою лицем до лиця, важко поводитися без страху. Ой як важко.

— Вам уже час іти, — ключниця злегка потягнула Шпиччину матір від ґрат.

— Я молитимуся, — вигукнула та, по обличчю її текли сльози. — Я молитимуся за тебе Батькові Миру.

Шпичка хотіла була відповісти: «До біса Батька Мира!» — але їй забракло повітря. Вона зневірилася в богах, коли ті дозволили померти батькові, попри всі її молитви. Одначе скидалося на те, що тепер урятувати її могло тільки диво.

— Мені шкода, — сказала ключниця, допихаючи двері плечем, щоб зачинити їх.

— Навряд чи так сильно, як мені.

Шпичка заплющила очі, притулилася чолом до ґрат і щосили стиснула мішечок під брудною сорочкою. У мішечку були кісточки батькових пальців.

«Нам відміряно небагато часу. Не варто марнувати його, жаліючи себе». Шпичка носила в серці кожне батькове слово, але зараз була саме та мить, коли жалість до себе видавалася виправданою. Хіба це все справедливо? Хіба це чесно? З іншого боку, що б ви сказали Едвалові про чесність того, що сталося з ним? Хоч винна й не лише Шпичка, але вбила його саме вона. Це ж його засохла кров у неї на рукаві.

Вона вбила Едвала, а тепер уб’ють її.

За дверима почулися притлумлені звуки розмови. Материн голос благав, улещував, схлипував. Йому відповідав чоловічий, холодний і рівний. Шпичка не могла розібрати слів, але звучали вони суворо. Вона здригнулася й шарпнулась назад у темряву камери, коли двері відчинились і через поріг переступив отець Ярві.

Він завжди видавався їй дивним. Чоловік із міністерською патерицею був майже такою самою рідкістю, як жінка на бойовищі. Старший за Шпичку лише на кілька років, Ярві, однак, мав очі старця. Очі, які багато чого попобачили. Дивні речі розповідали про нього. Буцімто він сидів на Чорному престолі, але відрікся від нього. Буцімто дав тяжку клятву помсти. Буцімто вбив свого дядька Одема кривим мечем, який повсякчас носив при боці. Казали, що він хитрий, як Батько Місяць, і довіряти йому не слід, а переходити дорогу — і поготів. І ось тепер у руках цієї людини — чи то пак у руці, адже замість лівої він мав скарлючену куксу — лежало її, Шпиччине, життя.

— Шпичко Бату, — промовив він. — Тебе звинувачено в убивстві.

Часто дихаючи, вона спромоглася лише кивнути.

— Маєш, що сказати?

Мабуть, їй слід було виплюнути у відповідь слова зневаги. Розреготатися в обличчя Смерті. Як, за розповідями, учинив її батько, коли лежав, стікаючи кров’ю, біля Ґром-ґіль-Ґормових ніг. Але Шпичка прагнула тільки одного — жити.

— Я не мала наміру його вбивати, — пробелькотіла вона. — Майстер Гуннан виставив проти мене трьох. То не було навмисне вбивство.

— Гадаєш, Едвалові від цього легше?

Ні, Едвалові від цього легше не було, вона це знала. Дівчина закліпала, силкуючись стримати сльози. Їй було соромно своєї слабкодухості, але вона нічого не могла вдіяти. Тепер Шпичка гірко шкодувала, що пішла на бойовище замість учитися гарно всміхатись і рахувати монети, як того завжди хотіла її мати. Але за шкодування нічого не купиш.

— Будь ласка, отче Ярві, дайте мені шанс, — вона поглянула в його спокійні холодні сіро-блакитні очі. — Я прийму будь-яке покарання. Спокутую свою провину так, як накажете. Клянуся!

Міністр звів світлу брову.

— Будь обережна, Шпичко, з клятвами, які даєш. Кожна сковує тебе, наче ланцюгом. Я присягнувся помститися вбивцям мого батька, і ця обітниця досі лежить на мені важким тягарем. Гляди, твоя може виявитися таким самим.

— Важчим, ніж те каміння, яким мене збираються закидати? — вона простягнула до нього відкриті долоні так далеко, як тільки дозволяли ланцюги. — Я клянуся сонцем і місяцем, що виконаю будь-яке завдання, яке ви мені призначите.

Міністр, насупившись, поглянув на її брудні руки, що тяглися й не могли дотягтися до нього. Перевів погляд на розпачливі сльози, що котилися по щоках. Повільно схилив голову набік, наче купець, що оцінює товар. Нарешті важко зітхнув і знехотя мовив:

— Ну що ж, гаразд.

Запала мовчанка, протягом якої Шпичка обмірковувала його слова.

— Ви не закидаєте мене камінням?

Отець Ярві помахав каліченою рукою так, що палець на ній зателіпався туди-сюди.

— Мені кидати важке не з руки.

І знову залягло мовчання, достатньо довге, щоб Шпиччина полегкість поступилася місцем підозріливості.

— То… яке буде моє покарання?

— Я щось придумаю. Звільнити її.

Тюремниця з шумом втягнула повітря крізь зуби, немовби кожен відімкнений замок завдавав їй болісної рани, але зробила, як наказано. Шпичка потерла садна від залізних кайданів на зап’ястку. Без їхньої ваги вона почувалася незвично легко. Так легко, що не була певна, чи все це не сон. Вона міцно заплющила очі й за хвилю охнула: ключниця кинула їй чоботи і влучила просто в живіт. Отже, таки не сон.

Натягуючи їх, Шпичка не змогла стримати усмішки.

— Твій ніс, схоже, зламаний, — зауважив отець Ярві.

— Мені не первина.

Якщо їй вдасться викрутитися з цієї халепи лише зі зламаним носом, вона вважатиме себе далебі щасливицею.

— Дай-но гляну.

Міністр — це насамперед цілитель, тому Шпичка не відсторонилася, коли Ярві підійшов ближче й, зосереджено насупивши чоло, злегка помацав кістки під її очима.

— Ай! — стиха зойкнула вона.

— Вибач. Болить?

— Лише тро…

Він запхав вказівний палець їй у ніздрю, а великим безжалісно натиснув на перенісся. Шпичка охнула й упала на коліна. Пролунав хрускіт, обличчя пройняв пекучий біль, і сльози нестримним потоком ринули з очей.

— Тепер має бути краще, — сказав міністр, витираючи руку об її сорочку.

— О боги! — проскімлила вона, притискаючи руки до зболеного обличчя.

— Іноді невеликий біль потрібен, щоб у майбутньому запобігти значно більшому.

Отець Ярві рушив до дверей, тож Шпичка, хитаючись, підвелася й поплентала за ним, досі сумніваючись, чи це, бува, не якийсь жарт.

— Дякую за доброту, — пробурмотіла вона, проходячи повз ключницю.

Жінка зиркнула на неї.

— Сподіваюся, тобі більше ніколи не доведеться нею скористатися.

— Не ображайтеся, але я теж на це дуже сподіваюся.

Шпичка попрямувала за отцем Ярві темним коридором, піднялася сходами й закліпала, вийшовши на світло.

Нехай молодий міністр і мав лише одну здорову руку, але ноги його працювали цілком справно. Швидкою ходою він простував через подвір’я цитаделі, тимчасом як гілля старого кедра над ними шепотіло щось на вітрі.

— Мені треба поговорити з матір’ю… — силкуючись не відставати, сказала Шпичка.

— Я вже поговорив. Сказав їй, що визнав тебе невинною в убивстві і що ти дала обітницю служити мені.

— Але… звідки ви знали, що я…

— Це завдання міністра — знати, як поведеться та чи та людина. До того ж, — чмихнув отець Ярві, — твоя натура, Шпичко, — це книжка, яку не надто важко прочитати.

Минувши Ревучу браму, вони вийшли з цитаделі в місто й попрямували в бік Матері Моря. Вони спускалися з великої скелястої гори покрученими звивами сходів і крутими вузенькими вуличками, що бігли повз тісно скупчені будинки й повз людей, які тісно купчилися між будинками.

— Я не вирушу в похід з королем Утілем, так?

Безглузде запитання, авжеж, але тепер, коли Шпичка вийшла з тіні Смерті на світло, вона почула жаль за зруйнованою мрією.

Отець Ярві не поділяв її жалóбного настрою.

— Тішся, що не вирушиш у землю.

Вони минули вулицю Ковадл. Там Шпичка колись проводила довгі години, пожираючи очима зброю, як малий жебрак — тістечка. Там батько носив її на плечах, і їй паморочилось у голові від гордості, коли ковалі благали його звернути увагу на їхні вироби. Але тепер уся ця блискуча сталь, виставлена перед кузнями, здавалося, брала її на кпини.

— Мені ніколи не стати войовницею Ґеттландії, — сумно прошепотіла вона сама до себе, але отець Ярві мав гострий слух.

— Поки ти жива, те, ким тобі стати, передусім у твоїх руках, — міністр злегка торкнувся якихось давніх шрамів на шиї. — Спосіб завжди є, як казала мені королева Лайтлін.

На саму лише згадку про це ім’я вона мимоволі випросталася. Лайтлін не була войовниця, але жодною іншою людиною Шпичка не захоплювалася так, як нею.

— Золота королева — це та жінка, до якої жоден чоловік не посміє поставитися легковажно, — мовила вона.

— Атож, — Ярві скоса глянув на Шпичку. — Якщо навчишся погамовувати впертість здоровим глуздом, то, може, одного дня і ти станеш такою.

Утім, наразі видавалося, що такий день настане ще не скоро. Коли вони минали людей, ті кланялися, тихо бурмотіли: «Отче Ярві», — і поступалися дорогою міністрові Ґеттландії, однак похмуро хитали головами, коли бачили Шпичку, брудну і знеславлену, що, скулячись, плелася за ним крізь міські брами аж до заюрмленого порту. Вони вихляли, пробираючись поміж моряків і торговців, що прибули з усіх земель довкола Потрощеного моря, а деякі — навіть із дальших країв. Шпичка раз по раз нагиналася, щоби пройти під мокрими рибальськими сітями й обходила кошелі з блискучим ворушким уловом.

— Куди ми прямуємо? — запитала вона.

— До Скекенгауза.

Шпичка завмерла на місці з роззявленим ротом, і її мало не збило візком. Вона зроду-віку не бувала далі, ніж за пів дня ходи від Торлбю.

— Але якщо хочеш, можеш лишитися, — кинув Ярві через плече. — Каміння вже напоготові.

Вона важко ковтнула, а тоді поквапилася наздогнати міністра.

— Я їду.

— Твоя мудрість домірна твоїй вроді, Шпичко Бату.

Це був чи то подвійний комплімент, чи то подвійна образа, і вона підозрювала, що радше друге. Старі дошки причалу глухо задудніли під їхніми чоботами, тимчасом як солона вода хлюпотіла об палі, вкриті зеленим намулом. Поруч на хвилях гойдалася лодія[2], невелика, але зграбна. Ніс і корму оздоблювали пофарбовані білим голуби. Низка блискучих щитів уздовж кожного борту вказувала на те, що команда зібралася й готова відпливати.

— Ми вирушаємо вже? — запитала Шпичка.

— Мене викликає Верховний король.

— Верховний… король? — вона поглянула на своє вбрання, зашкарубле від в’язничного бруду, із плямами її та Едвалової засохлої крові. — Можна мені принаймні перевдягтися?

— Я не маю часу на твоє чепуріння.

— Від мене тхне.

— Ми кинемо тебе за борт і протягнемо трохи за кормою, щоб ти помилася.

— Ви справді це зробите?

Міністр глянув на неї, здивовано звівши брову.

— А ти з почуттям гумору не товаришуєш, еге ж?

— Коли зустрінешся віч-на-віч зі Смертю, вся охота до жартів зникає, — пробурмотіла вона.

— А саме тоді вона найбільше й потрібна, — озвався кремезний чоловік у літах, що саме порався коло носової линви. Відв’язавши, він закинув її на борт, коли вони надійшли. — Але не турбуйся. Доки ми дістанемося Скекенгауза, Мати Море вмиє тебе стільки разів, що тобі вже набридне.

Цей чоловік був боєць. Шпичка бачила це з того, як він тримався, з його широкого обличчя, гартованого битвами й негодою.

— Боги визнали за потрібне забрати в мене справну лівицю, — Ярві здійняв свою скарлючену клішню й порухав пальцем. — Але натомість вони дали мені Рульфа, — він поплескав каліченою рукою по м’язистому плечі старого. — Хоч іноді було й нелегко, але загалом я задоволений таким обміном.

Рульф здійняв кошлату брову.

— А ти не хочеш почути, що я про це думаю?

— Ні, не хочу, — відказав Ярві, застрибуючи на лодію. Шпичка глянула на сивобородого воїна, стенула плечима й застрибнула теж. — Ласкаво просимо на борт «Південного вітру».

Вона набрала в роті слини й плюнула за борт.

— Щось я не бачу надміру ласкавості.

На скринях-лавицях сиділи чотири десятки похмурих на вигляд веслярів, що неприязно зиркали на неї, і Шпичка напевне знала їхні думки. «Що тут робить це дівчисько?»

— Деякі неприємні речі мають схильність повторюватися, — пробурмотіла вона.

Отець Ярві кивнув.

— Таке життя. Рідко трапляються помилки, яких ти припускаєшся тільки одного разу.

— Можна вас дещо запитати?

— Щось мені підказує, що коли я скажу «ні», ти все одно запитаєш.

— Мабуть, моя натура — це книжка, яку не надто важко прочитати.

— Запитуй тоді.

— Що я тут роблю?

— Отакої! На це запитання протягом століть шукали відповіді святі чоловіки й хитромудрі жінки, але так і не знайшли.

— Спробуй поговорити про це з Бріньйольфом Молитвопрядом, — пробурчав Рульф, відштовхуючись від причалу ратищем списа. — Тобі вуха зав’януть від його балачок про всі ці «чому» й «навіщо».

— А й справді, хто здатен осягнути великий задум богів? — пробурмотів Ярві, замислено вдивляючись ген за обрій, немовби сподівався прочитати відповідь у хмарах. — Однаково, що запитати, куди поділися ельфи.

Молодий міністр і старий воїн ззирнулися й широко всміхнулись один до одного. Така поведінка вочевидь була звична для них.

— Гаразд, — мовила Шпичка. — Я мала на увазі, чому ти привів мене на цей корабель?

— Он воно що! — Ярві обернувся до Рульфа. — Як ти гадаєш, чому замість того, щоб вибрати легкий шлях і каменувати її, я наразив наші життя на загрозу й привів горезвісну вбивцю Шпичку Бату на свій корабель.

Рульф сперся на спис і пошкріб у бороді.

— Не маю ані гадки.

Ярві промовисто поглянув на Шпичку.

— Якщо я не ділюся своїми задумами з власною лівою рукою, чому ти гадаєш, що я розповім їх комусь на кшталт тебе? Від тебе ж смердить!

Шпичка потерла скроні.

— Мені треба сісти.

Рульф по-батьківськи поклав руку їй на плече.

— Я тебе розумію.

Він штовхнув її на найближчу скриню так сильно, що Шпичка, вереснувши, перекинулася через неї і впала на коліна чоловікові, що сидів позаду.

— Ось твоє весло.