Пів світу

БОЖИЙ ГНІВ

Д ні тяглися довгою низкою, гублячись у поволоці щоденщини: весла здіймалися й опускалися, рипіли дерев’яні дошки, об борти «Південного вітру» хлюпотіла вода, Шпиччині жовна напиналися з кожним змахом, Рульфові очі перетворювались на вузенькі щілинки, коли він дивився горіріч, здорова рука отця Ярві стискала за спиною калічену, Колл без кінця-краю розпитував усіх про те і про се, Сафріт його бештала, команда снувала оповідки довкола багаття, а тіні танцювали на пошрамованих обличчях. Щовечора крізь сон Бранд чув безупинні вказівки Скіфр, а також стукіт, брязкіт і кректання, що супроводжували Шпиччин вишкіл.

Не те щоб він змінив свою думку про дівчину, але його не могло не вражати те, як вона трималася: завжди билася до кінця, байдуже, що шансів на перемогу було обмаль; завжди підводилася, байдуже, скільки разів її збивали з ніг. Це була справжня мужність. Брандові хотілося бути трохи схожим на неї.

Час від часу вони приставали до берега біля поселень, що не належали до жодної країни й не мали над собою жодного володаря. У звивинах річки юрмилися криті дерниною рибальські хижки, а під шатром мовчазного лісу пастухи тулилися разом зі своєю худобою в мазанках-хворостянках. Та хатка, у якій Бранд мешкав укупі з Рін, проти цих халуп видавалася справжнім палацом. Від згадки про домівку на нього хвилею наринула туга, і він геть розкис. Отець Ярві вимінював молоко, ель і поки що живих мекотливих кіз. Здавалося, він знав усі мови — що людські, що звірині. Не обмінювалися з ними тільки усмішками. Хоч це нічого й не коштувало, але тут, на берегах Дивної, усмішки були рідкісним товаром.

Назустріч їм траплялися лодії, що прямували на північ. Команди їхні часом дивилися на них похмуро й насторожено, а часом стримано вітали їх. Хай там як, доки човни не зникали з очей, Рульф не спускав із них пильного погляду, тримаючи напоготові свою грізну зброю — чорний лук завбільшки з людину, виготовлений з величезних рубчастих рогів якогось звіра, що його Бранд ніколи не бачив і не мав бажання побачити.

— Ці видавалися доволі привітними, — зауважив він після однієї, мало не радісної, зустрічі.

— Стріла, яку випустить усміхнений лучник, уб’є тебе так само, — відказав Рульф, ставлячи лук біля стернового весла. — Одні лодії вертаються додому з чималою здобиччю, а інші зазнали невдачі й шукатимуть способу відшкодувати це. Вони залюбки нападуть на якесь багате судно й продадуть у рабство двійко юних і гарних веслярів із заднього весла.

Шпичка смикнула головою в бік Бранда.

— На задньому веслі вони знайдуть тільки одного гарного весляра.

— Ти була б гарніша, якби менше хмурилася, — сказав Рульф.

Від цих слів — як і було задумано — Шпичка нахмурилася так, що на неї стало бридко дивитися.

— Мабуть, міністерська голубка на носі віднаджує від нас розбійників, — припустив Бранд, застромлюючи сокиру між скринею і бортом.

Шпичка пирхнула, ховаючи меча до піхов.

— Радше їх віднаджує те, що ми тримаємо зброю напоготові.

— Атож, — погодився Рульф. — Навіть законослухняні люди забувають про закон там, де панує беззаконня. Влада Міністерства має свої межі. А ось влада сталі сягає кожного порту. Добрий у тебе меч, Шпичко.

— Батьків.

Вона завагалась на мить, а тоді простягнула клинок стерничому.

— Твій батько, либонь, був неабиякий воїн.

— Обраний Щит, — відказала Шпичка, надимаючись від гордості. — Це через нього я захотіла стати войовницею.

Рульф схвально оглянув клинок — той, хоч і часто вживаний, був у бездоганному стані, — а тоді здивовано насупився, побачивши на кінці руків’я безформний шматок заліза.

— Не схоже, що це його перший навершник.

Шпичка відвернулася й утупила погляд у густі нетрища за бортом. На обличчі її ходили жовна.

— Він мав кращого, але той навершник тепер висить на Ґром-ґіль-Ґормовому ланцюзі.

Рульф здійняв брови й віддав меча. Запала ніякова мовчанка.

— А як щодо тебе, Бранде? — запитав стерничий. — Твій батько — теж боєць?

Хлопець понуро глянув на чаплю, що ходила на мілководді біля протилежного берега.

— Раз-другий по пиці міг дати.

Рульф надув щоки й зітхнув, очевидно збагнувши, що більше не варто копирсатися в минулому.

— Що ж, тоді за весла!

Шпичка плюнула за борт, узялася за дерев’яний держак, кілька разів стулила-розтулила пальці.

— Як мені це осточортіло! Коли повернуся до Торлбю, присягаюся, ніколи в житті більше не торкнуся весла.

— Колись один мудрий чоловік порадив мені: один змах за раз, — сказав отець Ярві, що стояв просто позаду них.

Місце за останнім веслом мало багато вад, але чи не найгірша була та, що ти ніколи не знаєш, хто в тебе за спиною.

— А ти в нас фахівець із веслування, еге ж? — пробурмотіла Шпичка, нахиляючись для чергового гребка.

— Ей! — Рульф ударив ногою її весло так, що дівчина аж здригнулася. — Молися, щоб тобі ніколи не довелося дізнатися про веслування все те, що знає про нього Ярві!

— Облиш її, — міністр усміхнувся, потираючи зсохлий зап’ясток. — Нелегко бути Шпичкою Бату. А буде ще тяжче.

Річище Дивної звузилося, темний ліс наблизився з обох берегів. Дерева тут були старіші, вищі; вони опускали плутане коріння в тихоплинну воду й низько звішували над нею покручене гілля. Тож поки Скіфр лупила Шпичку веслом, решта команди згорнули вітрило, прибрали щоглу й поклали її на підпірки в проході між скринями. Колл, який більше не міг на неї видиратися, дістав ножика й узявся різьбити. Бранд очікував побачити дитячу дряпанину, але натомість вражено виявив зображення тварин, рослин і воїнів, переплетених у складному й прегарному візерунку, що рівномірно біг по всій щоглі.

— У твого сина хист, — сказав він Сафріт, коли вона розносила воду.

— І то не один, — погодилася комірниця, — але розум — як у метелика-одноденки. Не може спинитися на чомусь одному на довший час.

— Чому взагалі цю річку називають Дивною? — запитав Колл. Наче підтверджуючи материні слова, він покинув різьбити, підвів голову й тепер дивився горіріч, крутячи ножик у пальцях. — Не бачу в ній нічого аж надто дивного.

— Я чув, її назвали так, бо Єдине Божество творило дива на її берегах і поблагословило її води, — прогуркотів Досдувой.

Одда, здивовано здійнявши брову, глянув на темні хащі, які обступили їх з обох боків.

— Тобі ця місцина видається благословенною?

— Ми звемо ці річки Дивною і Денною, — втрутилася Скіфр, яка серед вантажу облаштувала собі щось на кшталт спального місця, — бо наші незграбні людські язики не здатні краще вимовити їхніх справжніх назв, що були відомі тільки ельфам.

На згадку про ельфів хороший настрій наче вивітрився: Досдувой промурмотів молитву до Єдиного Божества, а Бранд накреслив на серці священний знак.

Одда виявився не такий богобоязливий.

— Сцяв я на тих ельфів! — вигукнув він, після чого зіскочив зі своєї скрині, стягнув штани й високою дугою пустив жовтий струмінь через борт. Почувся регіт, але також і обурені крики від тих, хто сидів позаду: через раптовий подмух вітру їм дісталося трохи бризок.

Досить комусь одному справити потребу, як припікає іншим. Невдовзі Рульф наказав утримувати лодію посеред річки, тимчасом як половина команди вишикувалася вздовж борту, світячи волохатими задами. Шпичка втягнула весло — себто кинула його Брандові на коліна — і, спустивши штани, заголила м’язисте біле стегно. Дивитися навряд чи було добрим учинком, але відвести погляд виявилося непросто, тож Бранд краєм ока підгледів, як дівчина вилазить і сідає, звісивши дупу за борт.

— Я вражений! — вигукнув до неї Одда, повернувшись на своє місце.

— Тим, що я сцю?

— Тим, що ти сциш сидячи. Я був певен, що ти десь там ховаєш прутня.

Кілька веслярів захихотіли.

— Я думала про тебе те саме, Оддо, — Шпичка підтягнула штани й застібнула пояс. — Схоже, ми обоє лишилися розчаровані.

Цього разу лодію накрило хвилею реготу. Колл гиготів, аж захлинався, а Рульф схвально пристукував долонею по кормовій фігурі голубки. Одда реготав гучніше за всіх, закинувши голову назад і демонструючи разок підпиляних зубів. Сафріт поплескала дівчину по спині, коли та, шкірячись, гепнулася на своє місце, а Бранд подумав, що Рульф мав рацію. У Шпичці не було нічого відразливого, коли вона всміхалася.

Той порив вітру, що забризкав Оддиних сусідів, виявився першим із багатьох. Небо потемніло, і Та-Хто-Виспівує-Вітер завихорила довкола лодії холодною піснею, здіймаючи брижі на спокійному плесі Дивної і метляючи Брандовим волоссям. Хмарка невеликих білих пташин, залопотівши крилами, знялася в повітря. А на тлі зсинілого неба кружляли й вирували вже незліченні зграї.

Скіфр сягнула рукою під свій клаптиковий плащ і взялася перебирати численні руни, обереги й священні символи, що їх носила на шиї.

— Це таки лихе знамення.

— Схоже, буря насуває, — пробурмотів Рульф.

— Я бачила, як із такого неба падає град завбільшки з голову дитини.

— Може, слід витягнути човен на берег? — запитав отець Ярві.

— Перевернути догори дном і сховатися під нього, — Скіфр не відривала очей від хмар, наче полководець, що спостерігає за ворожим військом, яке наступає. — І варто поквапитися.

Щойно діставшись смужки галькового берега, вони причалили. Бранд морщився: вітер віяв чимраз холодніший, перші великі краплини дощу починали сікти по обличчю.

Спершу вони прибрали з палуби щоглу й вітрило, потім припаси, скрині, зброю і щити. Рульф із Брандовою допомогою клинцями й киянкою зняв носову й кормову фігури, після чого дбайливо загорнув їх у проолієну шматину. Колл тим часом допомагав Шпичці заклинити весла в кочетах, щоб, піднімаючи лодію, за них можна було взятися як за держаки. Отець Ярві відімкнув ланцюг, що тримав окуту залізом скриню. Коли Досдувой завдав її собі на плече, жили на його грубезній шиї напнулися. Прикотили шість чималих бочок і розмістили їх за Рульфовою вказівкою довкола зваленого гамузом спорядження. Одда, із дивовижною вправністю орудуючи лопатою, викопав ями, у які мали стати носовий і кормовий виступи судна.

— Витягуйте лодію на берег! — проревів Рульф, і Шпичка всміхнулася, перестрибуючи через борт.

— Ти наче рада з цього всього, — сказав Бранд і аж охнув, коли сповз у холодну воду.

— Я радше десять лодій перенесу, ніж тренуватимуся зі Скіфр.

Дощ посилився, і вже не мало значення, у річці ти чи не в річці — усі однаково були мокрі як хлющ. Волосся й бороди позлипалися, одяг приставав до тіла, а по напружених обличчях струмками стікала вода.

— Ніколи не плавай на кораблі, який не здужаєш перенести, — пробурчав Рульф крізь зціплені зуби. — Раз-два — взяли! Раз-два — взяли!

На кожен його вигук озивалися багатоголосе кректання, стогони й гарчання. Усі — і чоловіки, і жінки — напружували сили: на шиї Сафріт різко виступили жили, Одда щирив жолобчасті зуби, наче дикий звір, і навіть отець Ярві працював справною рукою.

— Тепер перекидаймо! — проревів Рульф, коли вони нарешті витягли лодію з води. — Та ніжно! Як коханку, а не як борця!

— Якщо я перекину її як коханку, то дістану поцілунок? — запитав Одда.

— Я тебе поцілую кулаком, — прошипіла Шпичка крізь зціплені зуби.

Стало темно, як у присмерку, і віддалік прогуркотів Той-Хто-Розмовляє-Громом, коли вони перевернули «Південний вітер» догори дном так, що ніс і корма глибоко вгрузли в болотистий ґрунт. Тепер вони взялися за край борту й понесли лодію далі на берег, місячи чоботами землю й перетворюючи її на ковзьке багно.

— Помалу! Помалу! — кричав отець Ярві. — Обережно! Ще трохи до мене! Ось так! Опускайте!

Вони опустили лодію на бочки. Одда вереснув і несамовито замахав рукою, яку придавило, але, крім нього, ніхто більше ушкоджень не дістав, а «Південний вітер» надійно лежав на підпорах. Змоклі, зболені й захекані, вони заповзли під човен і збилися докупи в темряві.

— Добра робота, — промовив Рульф, і голос його незвично відлунив. — Може, ми ще зробимо з вас, телепнів, справжню команду.

Він реготнув, до нього приєдналися інші, і невдовзі вже всі сміялися, плескали одне одного та обіймалися, адже знали, що добре потрудилися плече до плеча, і тепер почувались поєднані спільною працею.

— Із нашої лодії вийшов славний прихисток, справжній палац, — сказав Досдувой, погладивши дошки над головою.

— І я за такої погоди страшенно вдячний за нього, — озвався Одда.

Зовні стояла суцільна стіна дощу, він періщив по дну «Південного вітру» і стікав потоками з бортів, наче з карниза. Десь неподалік ударив грім, а поміж бочками завивав крижаний вітер. Колл притулився щільніше, і Бранд обійняв його рукою, як обіймав Рін, коли вони були ще дітьми й не мали даху над головою. Він відчув, що з іншого боку до нього твердим, як дерево, плечем притиснулася Шпичка, відчув, як вона ледь рухається в ритмі свого дихання. Йому закортіло обійняти і її, але він боявся дістати кулаком в обличчя.

Мабуть, слід було скористатися нагодою і сказати їй, що це він розповів усе отцеві Ярві. Що через це втратив своє місце в королівському поході. Може, тоді вона двічі подумала б, перш ніж знову допікати йому штурханиною чи образами.

Але, бачать боги, він — не з тих, хто легко дає собі раду зі словами, а ще краще вони бачать, що Шпичка — не з тих, кому легко щось сказати. І що більше часу минало, то важче це ставало зробити. Хіба ж це буде добрий учинок, якщо Бранд змусить її почуватися в боргу перед ним?

Тому він промовчав, дозволивши їй впиратися в нього плечем, а тоді раптом відчув, як вона здригнулася, коли по корпусу лодії вдарило щось важке.

— Град, — прошепотіла Скіфр.

Стукіт дедалі посилювався, гучнішав, доки не почав скидатися на удари сокирою по щиту. Дехто з острахом зводив погляд угору, дехто щулився й припадав до землі, дехто мимоволі затуляв руками голову.

— Погляньте на це.

Фрор показав градину, що закотилася під човен, — нерівна, із гострими краями, грудка льоду завбільшки з кулак. Бранд бачив, як зовні в півмороці такі самі градини луплять по розмоклій землі, підстрибують і перекочуються.

— Як гадаєте, це боги розгнівалися на нас? — запитав Колл.

— Це лише замерзлий дощ, — відказав отець Ярві. — Боги ненавидять тих, хто погано планує, і допомагають тим, у кого є добрі друзі, гострі мечі й здоровий глузд. Ось тобі моя порада: менше переймайся тим, що можуть зробити боги, і більше — тим, що можеш зробити ти сам.

Утім, багато хто довкола став молитися. Бранд і сам удався б до молитви, але він ніколи не вмів вибирати правильних богів.

Поруч Скіфр жебоніла щонайменше трьома мовами, жодної з яких він не розумів.

— Ти молишся Єдиному Божеству чи багатьом богам? — запитав він.

— Усім. І богу-рибі баньїв, і шендським духам дерев, і величезному восьмирукому Топалу, що, на думку альюків, зжере весь світ наприкінці часів. Друзів забагато не буває, еге ж, хлопче?

— Е-е… мабуть…

Досдувой сумовито визирнув з-під лодії на зливу.

— Я став шанувати Єдине Божество, бо його жерці сказали, що мені більше щаститиме.

— І як? Щастить? — запитав Колл.

— Поки що не дуже, — зізнався здоровань. — Але, може, я недостатньо ревно шаную його.

Одда сплюнув.

— Які поклони не бий Єдиному Божеству, воно хотітиме ще нижчих.

— І в цьому вельми скидається на матір Вексен, — пробурмотів Ярві.

— А ти кому молишся? — стиха запитав Бранд Шпичку, коли побачив, що її губи безгучно ворушаться, а рука стискає капшучок, який дівчина носила на шиї.

Він побачив, як блиснули її очі, коли вона обернулася до нього.

— Я не молюся.

— Чому?

Якусь хвилю Шпичка мовчала.

— Колись я молилася за батька, — нарешті відказала дівчина. — Щоранку і щоночі, усім богам, чиї імена я тільки могла запам’ятати. Десяткам цих виблядків. А він усе одно загинув.

Шпичка обернулася до нього спиною і відсунулася, лишивши між ними темряву.

Зовні й далі шаленіла буря.