Пів світу

БОЯГУЗТВО

Вони стояли навколішках уря́д. Три юнаки та Бранд. Двоє з тих, хто наставляв списи на старого селянина. Той, що плакав, підпалюючи хати. І той, хто відпустив єдину рабиню, яку вони взяли в полон.

Такі собі воїни.

Попри це, вони були тут, серед гурту ґеттландського вояцтва, озброєного й опорядженого, яке зібралося, готове прийняти їх до свого братства. Готове стати з ними пліч-о-пліч, коли вони зустрінуться в призначеному місці з Ґром-ґіль-Ґормом та його ванстерцями. Готове нести їх у залізні обійми Матері Війни.

Відтоді як Бранд рік тому востаннє бачив короля Утіля, той сильно змінився, і то не на краще. Його шкіра мала залізно-сірий колір, такий самий, як і волосся. Сльозаві очі глибоко запали, оточені темними тінями. Він немовби зсохся й сидів на своєму кріслі майже нерухомо, наче королівський вінець на чолі був для нього важезним тягарем. Руки, якими він притискав до грудей оголеного меча, тремтіли.

По один бік від короля сидів на стільці отець Ярві, по другий — королева Лайтлін із прямою, як спис, спиною. Випроставши плечі й стиснувши кулаки на колінах, вона обводила юрбу блідими очима, немовби хотіла врівноважити чоловікову кволість своєю силою.

Шпичка стояла за плечем королеви з гордо випнутим підборіддям, викличним поглядом і складеними на грудях руками. Ельфійський браслет на зап’ястку горів холодним білим світлом. Вона видавалася героїнею пісень, справдешній Обраний Щит від п’ят до наполовину стриженої голови. Брандові аж не вірилося, що годину тому він вибрався з її ліжка. Бодай одна приємна річ серед цього всього.

Король повільно обвів поглядом юнаків і Бранда й відкашлявся.

— Ви ще зовсім юні, — промовив він таким хрипким і тихим голосом, що його майже заглушував вітер, який лопотів полотном намету. — Але майстер Гуннан вирішив, що ви гідні скласти присягу, а Ґеттландію обступили вороги, — Утіль трохи підвівся на своєму сидінні, і на мить Бранд побачив у ньому того ватажка, чию промову він із таким захопленням слухав на березі моря біля Торлбю. — Ми виступаємо до Амонового Зуба, щоб зустрітися з ванстерцями в битві, і нам потрібен кожен щит! — він зайшовся в нападі кашлю. — Сталь — ось відповідь, — прохрипів король і безсило відкинувся на спинку крісла, а отець Ярві нахилився до нього і став шепотіти щось на вухо.

Майстер Гуннан виступив наперед із мечем у руці й похмурим виразом на обличчі. Він став перед першим хлопцем.

— Чи клянешся ти у вірності Ґеттландії?

Хлопчина нервово ковтнув слину.

— Клянуся.

— Чи клянешся ти служити своєму королеві?

— Клянуся.

— Чи клянешся ти стояти пліч-о-пліч з товаришами в стіні щитів і коритися своїм старшим?

— Клянуся.

— Тоді підведися, воїне Ґеттландії!

Хлопчина підвівся з колін, більше наляканий, ніж задоволений, а довкола нього чоловіки загупали кулаками в груди, заторохтіли держаками сокир по ободах щитів, затупотіли чоботами на знак схвалення.

Бранд не відразу зміг проковтнути слину. Невдовзі настане його черга. Це мав би бути найзнаменніший день у його житті, день, яким він пишався би понад усе. Але коли він думав про згарища Галлебю та Ріссентофта, про старого чоловіка, зарубаного на порозі власного дому, про жінку з мотузкою на шиї, то почував аж ніяк не гордість.

Юрба привітала другого хлопчину, коли той утретє сказав: «Клянуся». Чоловік, що стояв позаду, підняв його з колін, смикнувши так, наче витягував рибу зі ставка.

Бранд спіймав на собі Шпиччин погляд. Кутики її губ вигнулися в ледь помітній усмішці. Він усміхнувся б їй у відповідь, якби в його голові не вирували сумніви. «Чини добро», — сказала йому мати, помираючи. Що доброго вони вчинили тої ночі в Ріссентофті?

У третього хлопчини в очах знову стояли сльози, коли він давав клятву, але воїни, либонь, подумали, що це сльози гордості, і привітали його найголосніше. Стукіт і брязкіт їхньої зброї боляче бив по напнутих Брандових нервах.

Жовна заходили на Гуннановому обличчі, а погляд спохмурнів ще більше, коли Бранд підступив до нього. Усі затихли.

— Чи клянешся ти у вірності Ґеттландії?

— Клянуся, — прохрипів Бранд; у горлі йому пересохло.

— Чи клянешся ти служити своєму королеві?

— Клянуся, — повторив він; кров бурхала йому у вухах.

— Чи клянешся ти стояти пліч-о-пліч з товаришами в стіні щитів і коритися своїм старшим?

Бранд розтулив рота, але з нього не видобулося жодного слова. Мовчанка затягнулася. Усмішки зблякли. Він відчував на собі погляди всіх присутніх. Тихо скреготіли металеві обладунки, коли воїни нетерпляче переступали з ноги на ногу.

— Клянешся? — гиркнув Гуннан.

— Ні.

На мить, сповнену очікуванням вибуху, знову запала мовчанка, неначе тиша перед бурею, а потім здійнявся недовірливий гомін.

Гуннан вражено витріщився на нього.

— Що?

— Підведися, хлопче, — пролунав хрипучий голос короля. Гамір натовпу став сердитішим, коли Бранд піднявся з колін. — Я ще такого ніколи не чув. Чому ти відмовляєшся давати клятву?

— Тому що він боягуз, — прогарчав Гуннан.

Гнівні вигуки воїнів звучали дедалі гучніше. Хлопчина, що стояв поруч із Брандом, дивився на нього круглими очима. Рульф стиснув кулаки. Отець Ярві звів брову. Шпичка з перекривленим обличчям ступила крок уперед, але королева стримала її, здійнявши палець.

Зморщившись від зусилля, король здійняв кістляву руку, і воїни стихли. Він не відривав очей від Бранда.

— Я запитав його.

— Може, я й справді боягуз, — відказав Бранд, хоча голос його пролунав куди сміливіше, ніж зазвичай. — Нещодавно майстер Гуннан убив старого селянина, а я побоявся його спинити. Ми спалили село, а я побоявся заперечити. Коли під час випроби він виставив трьох проти одної, я побоявся стати на її захист. Ставати на захист слабшого проти сильнішого — хіба не так повинен чинити справжній воїн?

— Ти брешеш, клятий негіднику! — заревів Гуннан. — Та я…

— Припни язика, доки король не накаже тобі говорити! — гарикнув отець Ярві.

Майстер-військовик спопеляв Бранда вбивчим поглядом, але тому було байдуже. Він почувався так, наче з його плечей звалився важкий тягар. Наче він знову силкувався втримати «Південний вітер» і раптом збагнув, що можна відпустити. Уперше відтоді, як відплив із Торлбю, Бранд почував, що стоїть у світлі.

— Вам потрібен хтось, хто не знає страху? — він випростав руку. — Ось вона стоїть. Шпичка Бату, Обраний Щит королеви. У Першограді вона билася одна проти сімох і врятувала Імператрицю Півдня. Про неї співають пісні по всьому Потрощеному морю! А ви замість неї берете у військо хлопчаків, що не знають, за який кінець тримати списа. Що це за безумна пиха? Що за дурість? Колись я мріяв стати воїном. Служити вам, мій королю. Битися за мою вітчизну. Завжди мати опліч себе вірних братів, — він глянув Гуннанові просто в очі й стенув плечима. — Але якщо бути воїном означає те, що я бачив, то я не хочу брати в цьому участі.

Юрба знову вибухнула гнівом, і знову королеві Утілю довелося заспокоювати її, здіймаючи тремтливу руку.

— Декому з присутніх твої слова, можливо, не до душі, — промовив він. — Але це слова не боягуза. Серед чоловіків є ті, кого торкнувся Батько Мир, — його втомлені очі обернулися до Ярві, потім до Шпички; одна повіка затремтіла. — Як і серед жінок є ті, кого торкнулася Мати Війна. Смерть… чекає на всіх, — раптом його рука, що лежала на мечі, затремтіла ще сильніше. — Кожен із нас повинен віднайти власний… правильний шлях… до її дверей…

Він завалився вперед. Отець Ярві метнувся зі стільця й устиг підхопити короля, перш ніж він упав. Меч зсунувся з його колін і полетів у багнюку. Міністр і Рульф, підтримуючи Утіля з обох боків, підняли його з крісла й потягли до шатра. Голова короля безвільно повисла, ноги волочилися по землі. Юрба загомоніла знову, ще голосніше, але цього разу приголомшено й налякано.

— Король випустив свого меча.

— Лихе знамення.

— Нам не пощастить у бою.

— Боги не сприяють нам…

— Заспокойтеся! — королева Лайтлін підвелася і з крижаним презирством обвела поглядом присутніх. — Переді мною воїни Ґеттландії чи переполошені рабині? — вона підняла чоловікового меча й притисла його до грудей, як це робив король. Рука її, однак, не тремтіла, в очах не було вологи, а в голосі — слабкості. — Зараз не час для сумнівів! Мечолам чекає на нас біля Амонового Зуба! Нехай наш король і не з нами, та ми знаємо, що він сказав би.

— Сталь — наша відповідь на все! — вигукнула Шпичка, й ельфійський браслет спалахнув червоногарячою барвою.

— Сталь! — заревів майстер Гуннан, високо скидаючи свого меча.

Розлігся шурхіт металу, коли інші взялися теж видобувати клинки і здіймати їх у небо.

— Сталь! Сталь! Сталь! — скандували сотні горлянок.

Мовчав тільки Бранд. Він завжди гадав, що чинити добро означає битися поруч зі своїми братами. Але, можливо, чинити добро — це не битися взагалі.