Пів світу

НАДІЇ

Ш пичка проштовхувалася крізь невдоволену цим юрбу, що плавом пливла до храму на молитву. Тут була сила-силенна цих храмів, і народу в них молилася тьма-тьмуща.

— Поклоніння цьому Єдиному Божеству забирає чимало часу, — пробурчав Бранд, якому крізь таку тисняву нелегко було пропихати свої широкі плечі.

— Великі й Малі Боги пильнують своїх справ, а це Єдине Божество, схоже, тільки й знає, що пхати носа в чужі.

— І слухати, як калатають дзвони, — Бранд скривився, коли з білої дзвіниці просто над ними вчергове злетіло набридливе бамкання. — Я не скаржитимусь, якщо більше ніколи в житті не почую жодного клятого дзвону, — він нахилився ближче до неї і прошепотів: — Вони не спалюють своїх мерців. Ховають їх. У землю. Неспаленими.

Шпичка зиркнула на розлоге подвір’я поруч із храмом, забите вщерть каменями-знаками, хиткими, як зуби в роті у жебрака. Під кожним із них, очевидно, лежав і гнив труп. Сотні трупів. Тисячі. Величезна підземна трупарня просто посеред міста.

На цю думку її пройняло холодним потом, і Шпичка міцно стиснула мішечок із кісточками батькових пальців.

— Прокляте місто.

Хоча батько любив розповідати про Першоград, але вона вже починала ненавидіти це місце. Надто велике — його громаддя пригнічувало. Надто гучне — постійний гамір заважав думати. Надто спекотне — удень і вночі сповнене смородом і липким потом. Скрізь сміття, мухи, стерво, жебраки — Шпичці аж паморочилося від цього всього. Та ще й ці юрмища людей — усі кудись поспішали, не знаючи одне одного й не прагнучи одне від одного нічого, крім зиску.

— Треба вертатися додому, — пробурмотіла вона.

— Ми ж лише недавно сюди прибули.

— Саме час покинути місце, яке ненавидиш.

— Ти все ненавидиш.

— Не все.

Шпичка зиркнула скоса на хлопця й побачила, що той дивиться на неї. Він швидко відвів очі, а їй уже не вперше залоскотало в животі.

Як виявилося, окрім спантеличеного й безпорадного погляду, Бранд мав іще один, і саме його Шпичка постійно помічала останнім часом. Блискучі очі, що пильно дивилися на неї з-під кількох неслухняних пасом волосся. Почасти спраглий, почасти переляканий погляд. Того дня, коли вони боролися, качаючись по подвір’ю, притиснувшись одне до одного… щось сталося. Через це щось кров прилинула їй до обличчя, і не лише до обличчя. До шлунка теж. І навіть нижче. Але сумніви юрмилися і штовхалися в її голові, як ті віряни, що прийшли до храму на молитву.

Може, треба просто спитати? «Знаю, ми раніше ненавиділи одне одного, але тепер мені здається, що ти мені дуже подобаєшся. Може, я тобі теж, хоч трохи?» О боги, це звучало так безглуздо. Усе своє життя Шпичка тільки відштовхувала людей і тепер гадки не мала, як натомість притягнути когось до себе. Що коли він гляне на неї як на пришелепкувату? Ця думка зяяла перед нею, наче яма під ногами. «Що ти маєш на увазі “подобаюся тобі”? У якому розумінні “подобаюся”?» Може, просто схопити його й поцілувати? Шпичка не могла викинути це з голови, не могла думати ні про що інше. Що коли погляд — це лише погляд і нічого більше? Що коли її мати мала рацію — хіба якийсь чоловік захоче таку ненормальну, важку на вдачу й норовливу дівчину, як вона? Напевно не Бранд, гарний статурою і добрий душею, такий, яким і має бути чоловік. Він може мати будь-яку дівчину…

Раптом його рука обхопила її і потягнула до якихось дверей. Серце мало не вистрибнуло Шпичці з грудей, і вона навіть зойкнула по-дівчачому, коли Бранд притиснув її. А тоді побачила, що всі поквапно розступаються. Вулицею з гуркотом промчали коні. Пір’їни на вуздечках тріпотіли, позолочені обладунки виблискували, а високі вершники у високих шоломах — очевидно, люди дуки Мікедаса — анітрохи не зважали на тих, хто тиснувся до будинків обабіч вулиці.

— Так і розтоптати когось можна, — буркнув Бранд, невдоволено позираючи їм услід.

— Ага, — прохрипіла Шпичка. — Можна.

Вона дурила сама себе. Інакше не могло бути. Вони — тільки друзі. Товариші по веслу. Ось і все. І ніким іншим їм бути не потрібно. Навіщо руйнувати це, прагнучи чогось, чого вона не заслуговувала, чого не могла мати… А тоді Шпичка знову піймала його погляд, той клятий погляд, від якого її серце починало калатати так, наче вона цілу милю веслувала як навіжена. Бранд різко сахнувся з ніяковим напівусміхом і рушив далі, пробираючись крізь натовп, що знову загачував вулицю.

Що як він почуває до неї те саме? Хоче запитати, але боїться й не знає як? Кожна розмова з ним видавалася небезпечною, як битва. Спати разом в одній кімнаті було справжньою мукою. Коли вони вперше стелилися на підлозі, то були просто товаришами по веслу, сміялися над тим, які руїни їм винайняв отець Ярві, — палац хоч куди: крізь дірки в даху світить сонце. Але тепер Шпичка лише вдавала, що спить, відчуваючи його близькість. Іноді їй здавалося, що він теж удає, що його розплющені очі дивляться на неї. Але вона не була певна. Думка про те, щоб спати поруч із ним, пригнічувала її, так само як і думка про те, щоб спати деінде.

«Я… подобаюся тобі? Тобто подобаюся?»

Усе це було наче якась бісова загадка, написана невідомою їй мовою.

Бранд зітхнув і витер піт із чола, вочевидь не здогадуючись про ту бурю сумнівів, які спричинив.

— Мабуть, ми заберемося звідси, щойно укладемо угоду з імператрицею.

Шпичка спробувала опанувати себе й говорити нормально, хоч і не дуже тямила, як це.

— Я починаю думати, що цього ніколи не станеться.

Бранд стенув плечима. Як завжди спокійний, надійний і довірливий.

— Отець Ярві знайде спосіб.

— Отець Ярві — ще той спритник, але ж він не чарівник. Якби ти був у палаці й бачив пику того дуки…

— Тоді Сумаель допоможе йому знайти спосіб.

Шпичка зневажливо пирхнула.

— Можна подумати, ніби в тої Сумаелі вилазить із дупи Мати Сонце — таким світлом вона осяває життя кожного.

— Але не твоє?

— Я їй не довіряю.

— Ти нікому не довіряєш.

Вона мало не сказала: «Я довіряю тобі», — але вчасно прикусила язика й лише пробурчала щось невиразне.

— Рульф теж прихильний до неї, — вів далі Бранд. — Сказав мені, що довірив би їй власне життя. Отець Ярві — також, а його важко назвати довірливим.

— Цікаво, що їх трьох пов’язує, — сказала Шпичка. — Тут криється якась історія.

— Іноді що менше знаєш, то краще спиш.

— Це тебе стосується. Але не мене.

Шпичка глянула на Бранда і знову побачила, як він відводить погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий. Вона вкотре відчула той дивний лоскіт десь глибоко в животі й укотре взялася б несамовито сперечатися сама з собою, якби вони врешті не прийшли на ринок.

Чи то пак на один із багатьох ринків. У Першограді їх було кілька десятків, кожен завбільшки з Ройсток. Це були справжні міста, де панували несамовита метушня й галас, а довкола прилавків тиснувся щонайрізномастіший люд. Бряжчали величезні терези, стукотіли абаки, торговці голосно вигукували ціни різними мовами, силкуючись перекричати іржання, кудкудакання чи ґелґотання живності. У повітрі стояла ядуча суміш із запахів готованого їдла, нудотно-солодких прянощів, свіжого гною і ще бозна-чого. Либонь, усього. Тут можна було купити все на світі. Пряжки до ременів і сіль. Пурпурове сукно і божків. Величезних риб-страховидл із сумними очима. Шпичка заплющила свої очі, міцно стиснувши повіки, а тоді розплющила їх, але шалена круговерть кольорів і далі вирувала перед нею.

— Лише м’ясо, — жалібно промовила Шпичка, зважуючи в руці капшук, якого їй дав отець Ярві. — Нам потрібне лише м’ясо, — Сафріт навіть не сказала, яке саме. Шпичка відступила вбік, пропускаючи жінку в поплямованому фартуху з козячою головою під пахвою. — І з чого, біс його бери, нам почати?

— Зажди-но.

Бранд спинився перед прилавком, за яким темношкірий продавець торгував разками скляного намиста. Хлопець узяв одне, і Мати Сонце заіскрила в жовтому склі.

— Як гадаєш, гарне? Сподобається дівчині такий подарунок?

Шпичка стенула плечима.

— Я така собі фахівчиня в гарних речах. Та й у дівчатах, коли на те вже пішло.

— Але ж ти дівчина, хіба ні?

— Так мені каже мати, — відповіла вона й пробурмотіла собі під ніс: — Але думки щодо цього різняться.

Бранд узяв інше намисто, цього разу синьо-зелене.

— А котре ти сама хотіла б? — скоса всміхнувся він до неї. — У подарунок?

Шпичка відчула, як їй знову залоскотало в животі, сильно як ніколи. Її аж занудило. Якщо їй потрібен був доказ, то ось він. Подарунок. Для неї. Звісно, їй хотілося б не намисто, але, якщо пощастить, наступного разу буде щось ліпше. Якщо вона добере правильні слова. Що ж сказати? О боги, що ж сказати? Її язик зненацька немов збільшився вдвічі.

— Котре я хотіла б чи?.. — вона поглянула на Бранда, схиливши голову набік і намагаючись говорити лагідним голосом. Чарівливим — нехай і не знала, як це має звучати. Шпичка за все своє життя була лагідною не більш як три рази, а чарівливою не була ніколи, тож спромоглася тільки недоладно буркнути: — Чи котре я хочу?

Тепер він глянув на неї спантеличено.

— Я маю на увазі, котре б ти хотіла, щоб тобі привезли з подорожі? Якби сама була в Торлбю.

Попри нестерпну спеку, у Шпички всередині все похололо. Пройнявши груди, холод помалу поширився по всьому тілу, розповзся аж до кінчиків пальців. То це не для неї. Це подарунок для якоїсь дівчини в Торлбю. Звісно. Власний порив заніс Шпичку задалеко, дарма що Скіфр попереджала її.

— Не знаю, — хрипко відказала вона і спробувала стенути плечима так, ніби це нічого для неї не важило. Хоча насправді важило багато. — Звідки мені знати?

Шпичка відвернулася, відчуваючи, що все її обличчя паленіє. Бранд торгувався з продавцем, а їй хотілося, щоб земля розчахнулася під ногами й поглинула її неспалену, як мертвих південців.

Цікаво, кому він купує те намисто. У Торлбю не так багато було дівчат підхожого віку. Найпевніше, Шпичка знала її. Найпевніше, ця дівчина неодноразово тицяла в бік Шпички пальцем і насміхалася з неї. Мабуть, одна з тих вродливиць, яких завжди ставила їй за зразок мати. Одна з тих, хто знає, як шити, як усміхатися, як належно носити ключ.

Шпичка гадала, що загартувала себе до всього. Удари долонею, кулаком, щитом їй майже не боліли. Але в кожному обладунку є слабке місце. Нехай отець Ярві й урятував її від побиття камінням, але Бранд, навіть не помітивши, розчавив її звичайним разком намиста.

Він досі всміхався від вуха до вуха, ховаючи покупку до кишені.

— Їй має сподобатися.

Шпичку аж перекривило. Брандові навіть на думку не спало, що вона могла вирішити, ніби це намисто — для неї. Він ніколи не думав про неї так, як вона думала про нього. Їй здалося, що світ довкола втратив усі барви. Вона провела чималу частину свого життя, почуваючи сором, вважаючи себе дурною і негарною, але ще ніколи це почуття не було таким гострим, як зараз.

— Яка ж я дурепа, — прошипіла вона.

Бранд здивовано глипнув на неї.

— Га?

Цього разу це був безпорадний погляд, і Шпичку охопило майже непереборне бажання стерти ударом кулака цей вираз йому з обличчя. Але вона знала: то не була Брандова провина. То не була нічия провина, тільки її, Шпиччина, а яка користь із того, щоб бити саму себе? Вона спробувала натягнути на себе хоробре обличчя, але не змогла його відшукати. Їй хотілося тільки одного — забратися звідсіля. Байдуже куди. Вона ступила крок і стала як укопана.

Дорогу їй заступив похмурий ванстерець, що супроводжував матір Скер у палаці. Його права рука ховалася під складкою плаща, де, поза всяким сумнівом, тримала меча. Поруч із ним стояв якийсь чоловічок зі щурячим обличчям, а ліворуч краєм ока вона помітила якийсь рух. Мабуть, здоровань-нижньоземець.

— Мати Скер хоче з вами побалакати, — сказав ванстерець, вишкіривши далеко не найкращі на вигляд зуби. — Ліпше буде, якщо ви підете з нами спокійно і без зайвого галасу.

— А ще ліпше буде, якщо ми спокійно і без зайвого галасу підемо своєю дорогою, — відповів Бранд і потягнув Шпичку за плече.

Вона струсила його руку. Пекучий сором умить перемінився на холодну лють. Шпичка мусила зробити комусь боляче, і ці недоумки нагодилися саме вчасно.

Вчасно для неї. І дуже невчасно для них.

— Нічого я не робитиму без зайвого галасу.

Вона кинула срібняк отця Ярві власнику найближчого прилавка, заваленого всяким знаряддям і дерев’яними виробами.

— Це за що? — запитав він, спіймавши монету.

— За завдану шкоду, — відказала вона, взяла молоток і кинула його з-під руки.

Молоток поцілив ванстерцю просто в голову й відскочив. Воїн ошелешено позадкував, а Шпичка схопила важкий глек з іншого прилавка й розбила його об макітру противникові, поки той не отямився. Вино обілляло обох з голови до ніг. Ванстерець заточився й почав падати. Шпичка підскочила до нього й ударила в обличчя гострим уламком відбитої від глека ручки.

Вона помітила ніж та інстинктивно ухилилася, прогнувши тулуб назад. Блискуче лезо просвистіло просто перед її широко розплющеними очима. Чоловічок зі щурячим лицем штрикнув знову. Шпичка кинулася вбік і перекотилась через прилавок, власник якого щось лементував про свої товари. Звівшись, вона схопила миску з якимись прянощами й сипонула їх в щуролицього. Того оповила духмяна помаранчева хмара, він зайшовся кашлем, відпльовуючись, і наосліп кинувся на Шпичку. Вона скористалася дерев’яною мискою як щитом, і коли лезо ножа встромилося в неї, вирвала його з руки нападника.

Він незграбно замахнувся на неї, але вона заблокувала удар, і кулак тільки черкнув їй по щоці. Шпичка підступила ближче і врізала йому коліном спочатку в живіт, а потім між ноги. Чоловічок заскавулів. Вона схопила його за підборіддя, відхилилась і щосили буцнула головою в щуряче обличчя. На якусь мить удар приголомшив навіть її саму, але й близько не так, як її противника, що впав рачки, плюючи кров’ю. Шпичка з розмаху кóпнула його так, що чоловічок аж перевернувся на спину. Прилавок перекинувся, і блискотлива лавина риби майже повністю поховала щуролицього під собою.

Шпичка обернулася й побачила, що здоровий нижньоземець притиснув Бранда спиною до прилавка з фруктами й намагається встромити ніж йому в обличчя. Хлопець силкувався стримати його руку, висунувши кінчик язика між зубами й не відводячи очей від блискучого вістря.

Коли тренуєшся, б’єшся з товаришами по веслу, тебе завжди щось трохи стримує. Тепер Шпичку не стримувало нічого. Схопивши грубий зап’ясток нижньоземця, вона потягнула руку йому за спину, а тоді з криком ударила долонею по ліктю. Пролунав тріск, рука неприродно повисла, а ніж випав із безвільних пальців. Нижньоземець заволав і перестав волати тільки тоді, коли Шпичка рубонула йому по шиї ребром долоні так, як учила її Скіфр. Смикнувшись, здоровань упав на сусідній прилавок, трощачи глиняний посуд на череп’я.

— Ну ж бо! Хто ще?! — люто вигукнула вона, але битися більше не було з ким.

Лишилися тільки ошелешені торговці, налякані випадкові спостерігачі та жінка, що затуляла очі своїй донечці.

— Без галасу хотіли, ага?! — вереснула Шпичка і здійняла ногу над головою нижньоземця.

— Не треба!

Бранд схопив її попід руку й потягнув через понищені прилавки. Люди розступалися перед ними, даючи дорогу, поки вони підбігцем не пірнули в бічну вуличку.

— Ти їх убила? — писклявим голосом запитав він.

— Сподіваюся, що так, — відгиркнула Шпичка, вириваючись від нього. — А що? Ти їм також хочеш купити намисто?

— Що? Нас послали купити м’яса, а не вбивати людей!

Швидкою ходою вони проминули купку здивованих жебраків і завернули в тінистий і брудний провулок. Шум позаду віддалявся й помалу стихав.

— Я не хочу, щоб отець Ярві мав через нас клопоти. І не хочу, щоб тебе побили камінням. Принаймні зроблю все, що можу, щоб цьому запобігти.

Вона бачила, що Бранд має рацію, і через це розізлилася ще дужче.

— Ти такий боягуз, — просичала Шпичка.

Це було несправедливо, але вона не мала бажання бути зараз справедливою. Щось засвербіло в оці, вона тернула рукою, і на долоні лишилося червоне.

— У тебе кров, — сказав він, сягаючи до неї. — Ось тут…

— Забери свої руки від мене!

Шпичка штовхнула його на стіну, потім штовхнула ще раз, сильніше. Бранд відступив, зіщулившись, здійнявши руку, а вона нависла над ним, стискаючи кулаки. Він дивився на неї спантеличено, ображено, налякано.

Від цього погляду їй теж лоскотало в животі, але далеко не так приємно, як раніше. У цьому погляді вона побачила свої дурні надії такими самим розтрощеними, як рука того нижньоземця. І винна в цьому була тільки вона сама. Не слід було дозволяти собі надіятися. Але ж надії — мов ті бур’яни: хоч як часто не виполюй їх, вони все одно проростають.

Шпичка розчаровано загарчала і гордовитою ходою рушила геть.