Пів світу

ТРЕТІЙ УРОК

Річка Дивна.

Шпичка пам’ятала, як у дитинстві заворожено слухала батькових оповідей про подорожі нею і її сестрою, річкою Денною. Очі йому горіли, коли він упівголоса розповідав про запеклі сутички з дивними племенами, про шляхетне побратимство, що кувалося в горні небезпечних випробувань, про незліченні скарби, що чекали на того, хто їх здобуде. Відтоді ж вона запалилася мрією і собі здійснити колись таку подорож, а назви тих далеких місць — Горішній волок, Калиїв, Першоград — звучали для неї як слова магічного заклинання, сповнені таємничості й сили.

Як не дивно, в цих мріях нічого не було ні про веслування до кривавих мозолів на руках і на дупі, ні про нескінченні хмарища кусючої мушви, ні про туман, такий густий, що казкові землі лише коли-не-коли прозирали крізь нього на коротку хвилю — головно смердючі мочарі й непролазні нетрі, виглядом яких можна було тішити очі досхочу і в Ґеттландії.

— Я сподівалася на щось веселіше, — буркнула Шпичка.

— Зі сподіваннями таке часто буває, — пробурмотів Бранд.

Вона йому й близько не пробачила того приниження, якого він завдав їй перед очима королеви Лайтлін, ані всіх тих купелей у холодній воді ройстоцької гавані, але цього разу понуро чмихнула на знак згоди.

— Ви ще матимете вдосталь веселощів, перш ніж ми вертатимемося цим шляхом, — сказав Рульф, легенько ворухнувши стерном. — Стільки, що ви благатимете, щоб стало нудніше. Якщо лишитеся живими.

Мати Сонце сідала за нерівними верхівками дерев, коли отець Ярві наказав ставати на ніч, і Шпичка нарешті втягнула весло на борт. Вона кинула його недбало Брандові на коліна і заходилася розтирати вкриті пухирями руки.

Команда взялася за носову линву й, спотикаючись та надсаджуючись, гуртом витягла лодію з води. Ґрунт був такий багнистий, що годі було сказати, де закінчується річка, а де починається берег.

— Зберіть якогось дерева на багаття, — крикнула Сафріт.

— Сухого? — запитав Колл, кóпаючи ногою гниле дерев’яччя, яке вода винесла на берег.

— Сухе зазвичай краще горить.

— Ти, Шпичко, лишися, — Скіфр стояла спершись на запасне весло, лопать якого високо здіймалася над її головою. — Удень ти належиш Рульфові, але вранці й надвечір — ти моя. Поки є світло, ми маємо використовувати кожну нагоду для тренувань.

Шпичка кинула погляд на хмуре небо, що низько нависло над хмурою землею.

— Це ти називаєш світлом?

— А ти гадаєш, вороги зачекають до ранку, якщо матимуть змогу вбити тебе в темряві?

— Які вороги?

Скіфр із прижмурцем глянула на неї.

— Справжня войовниця повинна всіх вважати своїми ворогами.

Щось на кшталт цього Шпичка не раз легковажно заявляла в розмовах із матір’ю. У чужих вустах слова ці подобалися їй значно менше.

— Коли ж мені тоді відпочивати?

— У піснях про великих героїв часто співають про відпочинок?

Сафріт саме роздавала хлібні коржики, і рот Шпичці наповнився слиною.

— Часом там співають про їжу.

— Тренуватися на повний шлунок — до невдачі.

Після того як Шпичка цілісінький день веслувала, змагаючись із Брандом, навіть у неї залишилося вкрай мало охоти до бійки. Але, подумала вона, що швидше вони почнуть, то швидше закінчать.

— То як ми тренуватимемось?

— Я намагатимусь тебе вдарити. Ти намагатимешся уникнути удару.

— Ти битимеш мене веслом?!

— Чому б ні? У цьому вся суть бою — завдавати ударів і уникати їх.

— Сама б я до цього нізащо не додумалася, — буркнула Шпичка.

Вона навіть не охнула, коли рука наставниці метнулася до неї і ляснула по щоці. Вона починала звикати.

— Рано чи пізно ти пропустиш удар, і коли це станеться, його сила не має тебе похитнути, а біль від нього — тебе сповільнити. Приголомшена ним, ти не маєш завагатися. Ти маєш навчитися бити без жалю і приймати удари без страху, — Скіфр опустила весло й наставила лопать навпроти Шпиччиних грудей. — Хоча раджу все ж спробувати ухилитися. Якщо зможеш.

Шпичка далебі пробувала. Вона крутилася, вихилялася, стрибала й качалася, але потім стала спотикатися, заточуватися, послизатися й утрачати рівновагу. Спершу вона сподівалася оминути весло й повалити Скіфр додолу, але невдовзі виявила, що саме лише ухиляння від ударів вимагає всіх до останку її сил і кмітливості. Весло летіло на неї звідусіль. Воно било її по голові, по плечах, штурхало в ребра, у живіт, підтинало їй ноги, і вона падала додолу й котилася перевертом, зойкаючи, охаючи й репетуючи.

Сафріт приготувала вечерю, і від її запаху Шпичці бурчало в шлунку. Члени команди їли, пили, простягали розчепірені пальці до вогню, лежали, невимушено спершись на лікті, спостерігали, хихотіли й билися об заклад, як довго вона ще протримається. Коли від сонця лишилося тільки бліде світляне пасмо на західному небокраї, Шпичка була мокра до рубця й вимазана багнюкою з ніг до голови. Забої пульсували болем, а кожен віддих мало не розривав груди, що важко здіймалися.

— Хочеш спробувати вдарити мене? — запитала Скіфр.

Коли щось і могло заохотити Шпичку взяти знову до рук весло, то це можливість добряче вгріти ним свою наставницю.

Але стара мала інші плани.

— Бранде, принеси-но мені ту штабу.

Хлопець вишкріб залишки підливи з миски, підвівся, загорнутий у ковдру, і, облизавши зуби, приніс те, що просила Скіфр. Грубо ковану залізну штабу завдовжки як меч, але на вигляд важчу від нього разів у п’ять.

— Красно дякую, — голос Шпички аж цідився їдкою отрутою.

— А що я мав робити?

Дівчина пригадала, як із такою самою безпорадною міною він стояв тоді на березі моря, біля Торлбю, коли майстер Гуннан виставив проти неї трьох противників, щоб знищити її мрію.

— Те, що завжди робиш, — нічого!

Може, це й було несправедливо, але вона не мала бажання бути справедливою. Ніхто ніколи не чинив із нею по справедливості.

Бранд нахмурив брови й розтулив рота — схоже, збирався відповісти щось різке. Але потім передумав, обернувся й пішов назад до вогнища, щільніше кутаючи згорблені плечі в ковдру.

— Атож! Іди й сиди собі там! — насмішкувато гукнула вона йому вслід.

Вийшло, щоправда, непереконливо, бо ж їй самій понад усе кортіло посидіти біля багаття.

Скіфр наділа щит на руку.

— То що? Ну ж бо, бий мене!

— Цим? — Шпичка насилу підняла триклятущу штабу. — Я воліла б веслом…

— У руках воїна будь-що може бути зброєю, пам’ятаєш? — наставниця постукала Шпичку по чолі кісточками пальців. — Будь-що. Земля. Вода. Ота брила. Досдувоєва голова.

— Га? — буркнув здоровило, зводячи погляд.

— Майте на увазі, з Досдувоєвої довбешки була б грізна зброя, — озвався Одда. — Тверда як камінь і така сама непробивна.

Дехто загиготів, але Шпичці сміх видався звуками якоїсь чужинської мови, коли вона виважила в руці довгий шмат заліза.

— Зараз це — твоя зброя. Вона допоможе тобі набути сили.

— А я гадала, що не можу перемогти силою.

— Але можеш програти через слабкість. Коли будеш здатна вимахувати цією штабою достатньо швидко, щоб дістати мене, тоді твій меч літатиме, як блискавка, і буде такий самий смертоносний. Починай, — Скіфр промовисто зробила величезні очі й пропищала, мавпуючи голос учениці: — Чи, може, це нечесне завдання?

Шпичка зціпила зуби ще сильніше, ніж зазвичай, міцно вперлася ногами в землю і з бойовим риком узялася до справи. Вдавалося так собі. Після кількох помахів рука їй пекла від плеча аж до кінчиків пальців. Її тягнуло за штабою, яка, вдаряючись об землю, вибивала великі грудки багна. Одна така грудка, упавши просто в багаття, здійняла цілу хмару іскор і невдоволений галас команди.

Скіфр танцювала свій хитливий танець, до прикрості легко уникаючи незграбних Шпиччиних ударів. Вона відступала, чекаючи, поки учениця важко пролетить повз неї, іноді відбивала штабу легким порухом щита й вигукувала вказівки, які Шпичка ледве розуміла, годі й казати про те, щоб виконувати їх.

— Ні, не намагайся вести зброю, іди за нею! Не так, більше працюй зап’ястком! Не так, лікоть — до себе! Зброя — одне ціле з тобою! Під кутом, під кутом, ось так! Плече вище! Ноги ширше! Цей клапоть землі — твій! Володій ним! Ти — королева цієї багнюки! Спробуй ще раз. Ні, не так! Ще раз! Не так! Ще раз! Не так, не так, не так!

Шпичка з вереском угатила штабою по мокрій землі. Скіфр вереснула у відповідь і, вдаривши щитом, збила ученицю з ніг.

— Ніколи не забувай про захист! Щойно забудеш — ти мертва! Утямила?

— Утямила, — просичала Шпичка крізь зціплені зуби, відчуваючи в роті присмак крові.

— От і добре. Тепер перевірмо твою ліву руку: ану ж у ній більше снаги, ніж у правій!

Батько Місяць усміхався високо в небі, а ніч повнилася чудернацькими жаб’ячими співами, коли Скіфр знехотя оголосила, що на сьогодні досить. Окрім жменьки вартових, усі міцно спали, загорнувшись у ковдри, хутра, вовну, а кому пощастило найбільше — у спальні мішки з тюленячих шкур. Над табором стояло розкотисте хропіння, а в червонястому відблиску майже згаслого вогнища здіймалися хмаринки пари від дихання.

Сафріт сиділа, схрестивши ноги. Рука її лежала на світлій чуприні Кола, що заснув, поклавши голову матері на коліна. Повіки його ледь-ледь посіпувалися вві сні. Комірниця простягнула миску.

— Трохи тобі залишила.

Шпичка повісила низько голову, щосили скривилася, стиснувши губи. Її броню не могли пробити ні презирство, ні біль, ні злість, але ця дрібка доброти знезброїла її. З горла раптом вихопився здавлений схлип.

— Усе буде гаразд, — сказала Сафріт і поплескала її по коліну. — Ось побачиш.

— Дякую, — прошепотіла Шпичка.

Вона здушила сльози й узялася запихатися холодною душениною, злизуючи підливу з пальців.

Їй здалося, що в темряві зблиснули Брандові очі. Попхнувши Одду, що нявкнув крізь неспокійний сон, мовби кошеня, хлопець посунувся, щоб звільнити їй місце. Шпичка на ту мить радо заснула б і серед трупів. Навіть не скинувши чобіт, вона впала на землю, ще теплу після Брандового тіла.

Вона вже майже спала, коли Сафріт турботливо підіткнула їй ковдру.