Із цитаделлю Шпичку пов’язували не надто приємні спогади. Коли вона була тут востаннє, її привели сюди як убивцю, закували в кайдани й кинули за ґрати. Перед цим вона приходила до цитаделі, щоб побачити мертвого батька, який лежав під склепінням Зали Богів, блідий і холодний. Поруч хлипала мати, а Шпичка, задерши голову, дивилася на суворі обличчя Великих Богів і думала про те, що всі її молитви були марні. Стискаючи в долоні мішечок із батьковими кісточками, вона похмуро глянула на величезні двері Зали Богів і притлумила відгомін того гніву, який почувала того дня, гніву, який не переставав палахкотіти в ній відтоді.
На подвір’ї під старезним кедром тренувалися юнаки. Як і Шпичка колись, вони вчилися битися на облаштованому бойовищі. Майстер-військовик гарикав накази, а учні поспішно силкувалися вибудувати хитку стіну щитів. Вони видавалися такими юними. Такими повільними й незграбними. Йдучи за Коллом, Шпичка не могла повірити, що колись була однією з них.
— То ти Шпичка Бату?
Біля кута бойовища сидів старий чоловік і тримав на руках оголеного меча. Чоловік був закутаний у густе чорне хутро, дарма що днина стояла тепла. Він був такий змарнілий, згорблений і блідий, що Шпичка не відразу його впізнала навіть попри золотий вінець на чолі.
Вона незграбно опустилася на одне коліно поруч із Коллом і втупилась у траву.
— Так, це я, мій королю.
Король Утіль відкашлявся.
— Я чув, що ти беззбройна вбила сімох чоловіків і посприяла союзу з Імператрицею Півдня. Я не йняв віри цим чуткам, — він примружив сльозаві очі, оглядаючи її з голови до ніг. — Тепер я починаю вірити.
Шпичка натужно ковтнула.
— Я вбила тільки п’ятьох, мій королю.
— Послухайте-но її! Тільки п’ятьох! — він хрипко реготнув, обернувшись до бувалих войовників, що стояли довкола нього.
Лише кілька криво посміхнулися. Решта слухали короля з кислими мінами, що з кожним словом робилися дедалі кислішими. Вони ставилися до Шпички з тим самим презирством, що й раніше, і жодне славетне діяння не здатне було змінити їхню думку про неї.
— Ти мені подобаєшся, дівчино! — сказав Утіль. — Треба буде нам якось потренуватися разом.
Отже, вона могла тренуватися з королем, але не могла навіть думати про те, щоб битися за нього. Шпичка опустила голову, щоб не виявити гніву й удруге не закінчити свого візиту до цитаделі в підземеллі.
— Матиму за велику честь, — витиснула вона з себе.
Утіль зайшовся кашлем і щільніше загорнувся в хутряну накидку.
— Нехай лише зілля мого міністра зробить свою чародійну справу й допоможе подолати мені цю недугу. Присягаюся, це вариво на смак як лайно, і я від нього почуваюся тільки слабшим.
— Отець Ярві — мудрий цілитель, мій королю, — промовила Шпичка. — Якби не його вміння, я б уже не жила на світі.
— Угу, — пробурмотів Утіль, уп’явши очі кудись перед собою. — Сподіваюся, його вміння якнайшвидше допоможуть і мені. Я мушу вирушити на північ і дати науку ванстерцям. Схоже, Мечолам має до нас запитання, — голос короля зсохся до хрипучого свисту. — Якою буде наша відповідь?
— Сталь! — просичала Шпичка, і воїни довкола як один стиха повторили це слово.
Утілева бліда рука тремтіла, коли він притискав до себе меча. Шпичка подумала, що найближчим часом тренуватися з королем їй не доведеться.
— Сталь, — видихнув він і поволі осів, горблячись під хутром; його вологі очі прикипіли до юнаків на тренувальному бойовищі, немовби він уже забув, що Шпичка досі тут.
— Отець Ярві чекає, — тихо нагадав Колл.
Вони минули подвір’я, зайшли до темного передпокою і піднялися довгим сходовим маршем. Рипіння їхніх чобіт відлунювало в темряві, крики учнів знадвору ставали дедалі тихішими.
— Як там Бранд?
— А я звідки знаю? — огризнулася Шпичка, але відразу ж пошкодувала. — Вибач. Сподіваюся, з ним усе гаразд.
— А ви з ним?.. — Колл глянув на неї скоса. — Ну… знаєш…
— Я не знаю, хто ми з ним одне одному, — гиркнула вона; знову на неї наринула хвиля роздратування, яке знову поволі змінилося на почуття провини. — Вибач.
— Тобі нудно.
— Бо я байдикую, — прогарчала вона, — поки інші чинять славетні діяння.
Шпичка вже кілька днів була в препаскудному гуморі, і зневажливе ставлення Утілевих воїнів його анітрохи не покращило. Вона не мала що робити, а тому тільки те й робила, що непокоїлася. Непокоїлася, що Бранд, коли повернеться, більше її не хотітиме, або що вона його не хотітиме, або що він узагалі не повернеться. У її голові вирувало більше сумнівів і розчарувань, ніж до того, як вони провели разом ту ніч. І зарадити цьому Шпичка нічим не могла.
— Кляті чоловіки, — пробурмотіла вона. — Без вас нам було б краще.
— А я тобі чим завинив? — запитав Колл.
— Тебе я не беру до уваги, — усміхнулася Шпичка і скуйовдила йому чуприну. — Поки що.
Важкі двері, рипнувши, відчинилися і впустили їх до справжньої печери чудес. В округлому приміщенні, тьмяно освітленому миготливими лампами, пахло прянощами і цвіллю. Уздовж стін тяглися полички, заставлені книжками, слоїками з сушеним листям і кольоровими порошками, черепами тварин, обламаними гілками, пучками зілля й блискучими кристалами.
Там на них чекала Сафріт. Кивком голови вона вказала Шпичці на сходи, що вели до ще одного аркового проходу, а потім нахилилася до неї і прошепотіла:
— Не хвилюйся.
— Га?
— Усе буде добре, хай що ти вирішиш.
Шпичка спантеличено глипнула на неї.
— Ось тепер я почала хвилюватися.
У наступній кімнаті на стільці біля вогнища сидів отець Ярві. Ельфійський метал прихиленої поруч патериці сяяв відблисками полум’я.
Сафріт ще на порозі опустилася навколішки й уклонилася так низько, що мало не вдарила головою підлогу. Шпичка пирхнула й спокійнісінько зайшла досередини.
— Відколи це добрі люди мусять гнути перед тобою спину, отче Ярві? Я гадала, що ти відмовився від престолу…
Аж тут у її поле зору потрапила решта кімнати, і Шпичка побачила, що по другий бік від вогнища сидить королева Лайтлін. Її сукня була спущена з блідого плеча, і до грудей королева тулила щось, загорнуте в хутро. «Королевич Друїн, — збагнула Шпичка, — спадкоємець Чорного престолу».
— О боги!
Члени королівської родини, здавалося, чигали на неї за кожним рогом. Вона поспішно опустилася на коліно, ліктем збила з полички якийсь слоїк, а коли миттєво витягнула руку, щоб спіймати його, зачепила інший. Урешті-решт їй довелося незграбно підпихати грудьми все це брязкітливе начиння назад на поличку.
— Пробачте, моя королево, мені не дуже добре вдається ставати навколішки.
Ураз Шпичка пригадала, що промовила точнісінько ці самі слова під час їхньої останньої зустрічі в порту Торлбю, перед відплиттям «Південного вітру». Обличчя її спаленіло, як і тоді.
Але Лайтлін наче не помітила цього.
— Усі найдостойніші мають із цим клопоти, — вона вказала на третій стілець біля вогнища. — Краще сідай.
Шпичка сіла, але почуватися вільніше не стала. Королева й міністр обоє пильно дивилися на неї, ледь відхиливши голови й примруживши очі. Схожість між ними була дивовижна. Хоча Ярві й зрікся родини заради Міністерства, а проте вони й далі лишалися матір’ю та сином. Обоє мовчки, спокійно вивчали її очима. Під цим подвійним оцінювальним поглядом Шпичка почувалася крихітною, як шпилькова головка. Немовля тим часом усе смоктало груди. Із-під хутряного покривала вистромилася маленька ручка і смикнула пасмо золотого волосся.
— Коли ми востаннє бачилися, — нарешті мовила Лайтлін, — я сказала тобі, що дурні похваляються тим, що збираються зробити, а герої беруться до діла й роблять. Схоже, ти дослухалася до моїх слів.
Шпичка спробувала опанувати себе. Нехай Торлбю тепер і видавалося їй меншим після всього того, що вона побачила, а уславлені воїни — слабаками після того, що вона здійснила сама, але Золота королева, як і раніше, викликала в неї шанобливий захват.
— Я намагалася, моя королево.
— Отець Ярві розповів мені, що ти стала смертельно небезпечною. Він каже, що ти вбила шістьох конярів у битві на березі Денної. А коли семеро чоловіків зазіхнули на життя Імператриці Півдня, ти сама, без зброї, билася з ними й здобула перемогу.
— Мені допомагали. Я мала найкращу з наставниць і доброго друга поруч… тобто друзів. Добрих друзів поруч зі мною.
Лайтлін ледь-ледь усміхнулася.
— Отже, ти навчилась і скромності.
— Я навчилася багато чого завдяки отцю Ярві, моя королево.
— Розкажи мені про Імператрицю Півдня.
— Ну… — все, що тої хвилі спадало Шпичці на думку, — це те, наскільки Віаліна відрізняється від королеви Лайтлін. — Вона юна, невисока на зріст, розумна…
— І щедра, — королева промовисто глянула на ельфійський браслет, що спалахнув рожевим сяйвом, тимчасом як сама Шпичка знову зашарілася.
— Я намагалася відмовитися, моя королево, але…
— Ця реліквія мала зруйнувати ворожий союз. Натомість вона допомогла нам створити дружній. Більшого зиску від неї годі й сподіватися. Ти шкодуєш, що не лишилася в Першограді?
Шпичка здивовано закліпала.
— Я…
— Мені відомо, що імператриця пропонувала тобі. Стояти опліч неї, боронити її від ворогів і допомагати кермувати великою державою. Мало кому випадає дістати таку пропозицію.
Шпичка важко ковтнула.
— Ґеттландія — це моя батьківщина.
— Авжеж. Але ти нудиш світом тут, у Торлбю, тимчасом як прамати Вексен зачиняє Потрощене море для наших кораблів, а полчища ванстерців сунуть на нашу землю. Славнозвісна войовниця сидить без діла, тоді як неоперених юнаків і спорохнявілих старців кличуть до бою. Мій чоловік, король Утіль, мабуть, видається тобі дурним. Він чинить як той, хто йде косити леваду ложкою, а нову гостру косу залишає іржавіти в кутку, — королева опустила погляд на своє дитя. — Світ міняється. Цього не уникнути. Але Утіль — це чоловік із заліза, а залізо нелегко вигнути на новий лад.
— Він видається мені не схожим сам на себе, — пробурмотіла Шпичка.
Міністр із королевою обмінялися коротким поглядом, значення якого вона не збагнула.
— Король нездужає, — мовив Ярві.
— До того ж він мусить заспокоювати почуття старших і ще закостеніліших воїнів, — додала Лайтлін.
Шпичка облизала губи.
— Я накоїла забагато дурниць, щоб звинувачувати когось іншого в дурості, а тим паче — короля.
— Але ти б хотіла битися?
Шпичка задерла підборіддя й поглянула королеві просто в очі.
— Це те, для чого я створена.
— Мабуть, твою воїнську гордість шкребе, коли тобою так нехтують.
— Мій батько наказував мені ніколи не впадати в гординю.
— Добра порада.
Маленький королевич заснув. Лайтлін обережно відсунула його від грудей, передала Сафріт і накинула сукню на плече.
— Твій батько, як я розумію, був Обраним Щитом.
— Охороняв Утілеву матір, — стиха докинув Ярві.
— Що з ним сталося? — запитала королева, поки Сафріт колихала королевича і щось лагідно воркотіла до нього.
Шпичка відчула тягар мішечка на грудях і ніяково засовалася.
— Він загинув у герці з Ґром-ґіль-Ґормом.
— Мечолам — грізний воїн. Лютий ворог Ґеттландії. Страшний ворог Ґеттландії. Тепер нам знову доводиться протистояти йому. Колись у мене теж був Обраний Щит.
— Гурік, — мовила Шпичка. — Я бачила, як він бився на тренувальному бойовищі. Він був великий воїн.
— Він зрадив мене, — відказала королева, дивлячись на неї холодними очима. — І мені довелося його вбити.
Шпичка знову нервово ковтнула слину.
— Он як…
— Я довго не могла знайти йому гідної заміни, — запала довга і значлива мовчанка. — Аж донині.
Шпиччині очі зробилися величезними. Вона глянула на Ярві, а тоді знову на королеву.
— Я?
Ярві здійняв калічену руку.
— Ну не я ж.
Серце зненацька загупало, наче молотом.
— Але… я так і не пройшла випроби на воїна. Не склала присяги…
— Ти пройшла значно важчі випроби, — відказала королева, — а єдину присягу Обраний Щит повинен скласти мені.
Шпичка ковзнула зі стільця й упала навколішки перед Лайтлін, цього разу нічого не скинувши у вогнище.
— Які слова я маю промовити, моя королево?
— Ти хоробра, — Лайтлін нахилилася вперед і ледь торкнулася пучками пальців пошрамованої щоки. — Але не дій поспішно.
— Будь обережна з клятвами, які даєш, — мовив отець Ярві.
— Це не лише честь, але й важка ноша. Тобі, можливо, доведеться битися за мене. Можливо, доведеться померти за мене.
— Смерть чекає на кожного, моя королево, — Шпичці не потрібен був час на роздуми. Ще ніколи вона не була така впевнена у своєму рішенні. — Я мріяла про це відтоді, як змогла тримати меча. Я готова. Які слова я маю промовити?
— Отче Ярві!
До кімнати влетів Колл, червоний від хвилювання і геть засапаний.
— Не зараз, Колле…
— Ворона прилетіла!
Він простягнув міністрові жмутик паперу, списаного дрібними знаками.
— Мати Скер нарешті відповіла.
Ярві розгорнув папірець на коліні й швидко пробіг по ньому очима. Шпичка зачудовано спостерігала за ним. Слова, ув’язнені в рядках на такому клаптику, видавалися їй не меншою магією, ніж те, що Скіфр робила в степу.
— Що вона пише? — запитала Лайтлін.
— Ґром-ґіль-Ґорм приймає виклик короля Утіля. Він припинить набіги до дня середліття. Тоді воїни Ванстерландії та Ґеттландії зійдуться в битві біля Амонового Зуба.
Ярві обернув папірець і примружив очі.
— Що ще?
— Мечолам також кидає виклик. Він пропонує королеві Утілю зустрітися на бойовищі й битися сам-на сам.
— Він викликає на герць, — мовила Лайтлін.
— Так, на герць.
— Король заслабкий, щоб битися, — Лайтлін пильно глянула на свого сина. Свого міністра. — Він не встигне одужати.
— Якщо Батько Мир нам сприятиме, до цього не дійде.
— Спіраль подій зарухалася, отче Ярві.
Міністр зіжмакав папірець і кинув у полум’я.
— Так, зарухалася.
— Тоді ми маємо бути готові цього тижня вирушити на північ.
Королева Лайтлін підвелася, висока й непохитна, вродлива і мудра. Стоячи перед нею навколішках, Шпичка подумала, що це та жінка, за якою вона ладна піти будь-куди.
— Навчи її слів клятви.