Пів світу

ЧОГО ПОТРЕБУЄ ҐЕТТЛАНДІЯ

Калиїв скидався на величезну пухлину, що розрослася на одному березі Денної й багнистою заразою починала перекидатися на другий. Чисте небо над містом бруднили смуги диму від незліченних вогнищ; зграями кружляли птахи, що харчуються покиддю.

Княжий терем стояв на невисокому пагорбі над річкою. Гребінь широкого даху оздоблювали різьблені позолочені коні, а мур довкола був зведений однаковою мірою як із каміння, так і з багнюки. Далі, перед муром, безладно купчилися дерев’яні будинки, огороджені міцним частоколом; біля проходу зблискували списи воїнів. Ще далі, за частоколом, зчорнілою місцевістю розповзалося в усі боки хаотичне нагромадження наметів, юрт, критих возів, халабуд та інших тимчасових жител, що жахали своєю злиденністю.

— О боги, яке воно величезне, — пробурмотів Бранд.

— О боги, яке воно потворне, — докинула Шпичка.

— Калиїв — як той сечовий міхур, що поступово наповнюється, — пояснила Скіфр, длубаючись у носі. Ретельно дослідивши видобуте, вона витерла палець об плече найближчого весляра так, що той навіть не помітив. — Навесні він роздимається: північани, люд із Південної імперії, конярі зі степів — усі стікаються сюди торгувати. Улітку він лускає, і вся смердота розливається по рівнині. А взимку вони всі від’їжджають, і місто знову зсихається.

— Тхне від нього сечею — що правда, то правда, — пробурчав Рульф, морщачи ніс.

По обидва береги річки здіймалися дві великі присадкуваті вежі з грубого колоддя, а між ними була натягнута залізна сітка. Чорні ланцюги їжачилися шипами, вгиналися під напором спіненої води, збирали на собі уламки дерева й сміття, перепиняючи весь рух Денною.

— Князь Варослав спіймав своїм залізним неводом чималий улов, — зауважив отець Ярві.

Шпичка ще ніколи не бачила так багато кораблів у одному місці. Вони гойдалися на водах річки, громадилися біля причалів, тісними рядами стояли на обох берегах зі знятими щоглами. Тут були судна з Ґеттландії, Ванстерландії і Тровенландії. З Ютмарку і з Островів. Були дивні судна — мабуть, із південних країв — темні й занадто череваті, щоб тягти їх через Горішній волок. Там були навіть дві величезні галери, кожна з трьома рядами весел. «Південний вітер», пропливаючи повз них, видавався геть крихітним.

— Подивіться на цих велетнів, — прошепотів Бранд.

— Кораблі Південної імперії, — сказав Рульф. — На кожному — три сотні чоловік команди.

— Саме їхні команди й потрібні князеві, — мовив Ярві, — щоб битися на його дурній війні проти конярів.

Шпичка аж ніяк не почувалася в захваті від думки, що треба буде знову битися з конярами. Чи, як на те пішло, від потреби залишитися в Калиєві на все літо. У батькових розповідях тут пахло значно приємніше.

— Гадаєш, він захоче допомоги від нас?

— Він її точно захоче, так само як ми хочемо її від нього, — Ярві, насупившись, глянув на княжий терем. — Чи зажадає він її, ось у чому питання.

Князь вочевидь зажадав її вже від багатьох. На пристані юрмилося чимало кислолицього люду з земель Потрощеного моря. Усі вони застрягли в Калиєві, чекаючи, коли князь Варослав вирішить опустити ланцюги. Похмурі, вони тинялися гуртами поміж похилених наметів, лежали під трухлявими навісами, ошукували одне одного в кості, пили прокислий ель, багато лаялися й неприязно позирали на кожного, а надто — на новоприбулих.

— Варославові слід якомога швидше знайти ворогів для цих людей, — пробурмотів Ярві, коли вони зійшли з «Південного вітру». — Поки вони не знайдуть їх самі собі десь поблизу.

Фрор, закріпляючи носову линву, кивнув.

— Немає нічого небезпечнішого за воїнів, які байдикують.

— Вони всі дивляться на нас, — Бранд, якому вранці зняли перев’язки, нервово скубав кірку на ранах від мотузки, що зміїлися вздовж зап’ястків і далі.

Шпичка штурхнула його ліктем.

— Може, то твоя слава летить попереду нас, Звитяжцю Корабля?

— Радше то летить слава отця Ярві. Мені це не подобається.

— А ти вдай, ніби подобається, — порадила Шпичка, прибираючи хороброго виразу й відповідаючи викличним поглядом кожному, хто зиркав на неї, — принаймні намагалася це робити, тимчасом як гарячий вітер шпурляв їй в очі пісок і лопотів сорочкою по спітнілій спині.

— О боги, який же тут сморід, — здушено промовив Бранд, коли вони зійшли з рипливого причалу й відчули під ногами Батька Землю.

Шпичка навіть якби хотіла заперечити, то не змогла би для цього набрати достатню кількість повітря. У покручених вуличках скрізь валялися засохлі кізяки, собаки гризлися за якісь покидьки, а коло дверей стирчали жердини з настромленими на них мертвими тваринами.

— Вони це продають? — стиха запитав Бранд.

— Ні, це їхні жертви богам, — відказав отець Ярві. — Так їхні боги відразу бачать, який дім приніс жертву, а який — ні.

— А ті? — Шпичка вказала на кілька оббілованих туш, які злегка гойдалися на палі посеред майдану, оточені роєм мух.

— Дикунство, — насупившись, пробурмотів Рульф.

Шпичка відчула, як у шлунку щось неприємно зрушилося, коли вона усвідомила, що ці лискучі трупи мають людські форми.

— Конярі? — хрипко запитала вона.

Отець Ярві похмуро похитав головою.

— Ванстерці.

— Що?

Боги свідки, мало хто ненавидів ванстерців більше за Шпичку, але вона не могла збагнути, навіщо Калиївському князю заманулося здирати з них шкіру.

Ярві вказав на дерев’яну табличку з видряпаним на ній надписом.

— «Це команда, яка пішла проти волі князя Варослава і спробувала покинути Калиїв. Нехай їхній приклад буде осторогою іншим північанам».

— Святі боги, — прошепотів Бранд так тихо, що його майже заглушило дзижчання мух. — Невже Ґеттландія справді хоче допомоги від людини, яка чинить таке?

— Те, чого ми хочемо, і те, чого потребуємо, — не завжди одне й те саме.

Десяток озброєних чоловіків прокладали собі шлях крізь портовий хаос. Хоча князь і воював з конярами, але його воїни на надто відрізнялися на вигляд від тих ужаків, яких Шпичка вбивала на березі Денної. Посередині йшла жінка, височенна й худюща. Чорне-пречорне волосся було закутане шовковою хусткою, з країв якої звисали монети.

Жінка спинилася перед ними і зграбно вклонилася. Торбина, яку вона несла на тонкій шиї, гойднулася вперед.

— Я — служителька Варослава, великого Князя калиївського.

— Радий зустрічі, я…

— Ви отець Ярві, міністр Ґеттландії. Князь наказав мені супроводити вас до його двору.

Ярві перезирнувся з Рульфом.

— Я маю взяти це за честь чи перелякатися?

Жінка вклонилася знову.

— Я радила б і те, і те. А ще радила б вам поквапитися.

— Я подолав чималий шлях, щоб зустрітися з князем, тож не бачу причини баритися. Ведіть мене.

— Я виберу кількох людей, щоб пішли з тобою, — пробурчав Рульф, але отець Ярві похитав головою.

— Я візьму тільки Шпичку й Бранда. Невеликий почет, та ще й такий молодий — це вияв довіри до господаря.

— Ти довіряєш Варославові? — стиха запитала Шпичка, коли княжі воїни стали довкола них.

— Я можу вдати, ніби довіряю.

— Він здогадається, що ти вдаєш.

— Звісно. Ось на таких хитких підмурівках і будуються хороші манери.

Шпичка зиркнула на Бранда, а той відповів їй своїм безпорадним поглядом.

— Будьте обережні, — почула вона голос Скіфр. — Навіть за жорстокими мірками степу Варослав зажив слави бузувіра. Пильнуйте, щоб не опинитися в його владі.

Шпичка глянула на величезні ланцюги, що перегородили річку, потім на облуплені трупи, що гойдалися на палі, і лише стенула плечима.

— Ми вже всі в його владі.

Терем Князя калиївського зсередини видавався ще більшим. Його кістяк утворювали стовбури могутніх дерев, досі вкорінених у твердо втоптану землю. Снопи світла, у якому повільно кружляли порошинки, протинали півсутінь, падаючи з високо розміщених вікон. У жолобі для вогнища полум’я ледь горіло, і після спеки надворі в лункій залі було майже холодно.

Варослав, Князь калиївський, був значно молодший, ніж Шпичка гадала. Лише на кілька років старший за Ярві, він, однак, не мав ні волосся, ні бороди, ні навіть брів, через що голова його була гладенька, як яйце. Князь сидів не на тронному підвищенні, а на звичайному стільці біля вогнища. Він не був кремезний, не носив прикрас і не хизувався зброєю. Безволосе обличчя не супилося грізно, на ньому був тільки кам’яний, безпристрасний вираз. Описуючи зовнішність Варослава, Шпичка не змогла б знайти жодної риси, щоб пояснити, чому князь наганяв ляку. А він його таки наганяв. І що ближче вони підходили, пробуджуючи кроками луну, то лячніше їй робилося.

А коли вони з Брандом зупинилися обабіч отця Ярві за кільканадцять кроків від стільця, Шпичка вже знала, що боїться князя Варослава так, як ще нікого й ніколи не боялася у своєму житті.

— Отче Ярві, — від князевого голосу, сухого й шелесткого, як старий папір, Шпичку продерло по спині морозом. — Міністре Ґеттландії, ти вчинив нам велику честь своїм візитом. Ласкаво просимо до Калиєва, Перехрестя Світу, — князь перевів погляд на Бранда, потім на Шпичку, а тоді знову глянув на Ярві й простягнув руку, щоб почухати за вухом здоровенного гончака, який лежав, згорнувшись біля ніжок стільця. — Ти добре зміркував: це лестить, коли чоловік такого високого стану, як ти, приходить до мене з таким невеликим почтом.

Шпичка справді почувалася дещо незатишно в товаристві лише Бранда й отця Ярві. Окрім собацюри завбільшки з ведмедя, у залі було повно вартових у чудернацьких обладунках, із луками, кривими мечами й довгими списами.

Але якщо це все й наганяло на Ярві страху, то міністр цього анітрохи не показував.

— Я знав, що у твоїй оселі, великий княже, нічого не потребуватиму.

— Ти не помилився. Я чув, із тобою припливла відьма Скарайої, Блукачка-у-Руїнах.

— Князь добре обізнаний, як і належить великому володарю. Ми звемо її Скіфр, але так, вона мандрує разом із нами.

— Одначе ти не привів її до мого терема, — Варослав розсміявся різким, як собачий гавкіт, сміхом. — І тут ти добре зміркував. А хто ці юні боги?

— Веслярі з останньої пари. Шпичка Бату, яка вбила шістьох ужаків у сутичці на Денній, і Бранд, який утримав на своїх плечах усю вагу нашої лодії, коли ми переходили через Горішній волок.

— Нищителька Ужаків і Звитяжець Корабля, — Бранд ніяково переступив з ноги на ногу, коли князь скинув на них пильним поглядом. — Серце радіє, коли бачиш таку силу, спритність і відвагу в таких юних воїнах. Ще трохи — і почнеш вірити в героїв, еге ж, отче Ярві?

— Так, великий княже, ще трохи.

Князь смикнув головою в бік своєї тоненької, як лозина, служительки.

— Невеличкі подарунки на пам’ять для тих, хто завтра стане легендою.

Жінка дістала щось із торбини на шиї, вклала до руки Брандові, а тоді — Шпичці. Це виявилася велика, грубо карбована монета із зображенням коня, що став дибки. Монета з червоного золота[3]. Шпичка натужно ковтнула, намагаючись оцінити її вартість, і припустила, що ще ніколи не тримала в руці чогось ціннішого.

— Ви надміру щедрий, великий княже, — прохрипів Бранд, витріщаючись на червінець.

— Великі діяння заслуговують на велику винагороду від великого мужа. Інакше для чого тоді взагалі вивищувати людей? — незмигний Варославів погляд повернувся до Ярві. — Якщо ці двоє сидять у тебе на задніх веслах, то на які ж дива спроможні всі інші?

— Гадаю, декотрі з них здатні вчинити так, що решта твого золота щезне, перш ніж ти це помітиш.

— У хорошій команді завжди знайдеться кілька поганців. Усі не можуть бути доброчесними, еге ж, отче Ярві? А надто ті, хто править.

— Влада змушує одне плече завжди тримати в тіні.

— Саме так. Як ведеться твоїй матері, Перлині Півночі, королеві Лайтлін?

— Вона більше мені не мати, великий княже. Я зрікся родини, коли дав клятву Міністерству.

— Дивні звичаї у вас, північан, — князь знічев’я бавився вухами гончака. — Як на мене, кревні зв’язки словом не обрубати.

— Деякі слова тнуть гостріше, ніж меч, а надто слова клятви. Королева при надії.

— Чекаєте на спадкоємця Чорного престолу? У наші тяжкі часи така новина цінна, як золото.

— Народ радіє, великий княже. Королева часто мовить про те, що хотіла б іще колись відвідати Калиїв.

— Тільки прошу, не надто скоро! Моя скарбниця досі заліковує рани після її минулого візиту.

— То, може, нам вдасться укласти угоду, яка не лише загоїть ті рани, але й виповнить твою скарбницю вщерть?

Варослав не відповів одразу. Він глянув на служительку, і та ледь помітно ворухнулася. Монети, що звисали з країв хустки, гойднулися й заблищали перед її чолом.

— То ти вирушив у таку довгу подорож, отче Ярві, щоб виповнити вщерть мою скарбницю?

— Я вирушив у подорож, щоб знайти допомогу.

— Он воно що! То ти теж прагнеш щедрот від великих мужів, — князь знову замовк. Шпичка відчувала, що ці двоє ведуть між собою якусь гру, поєдинок на словах, який вимагав не менше вміння, ніж сутички на бойовищі. І був куди небезпечніший. — Що ж, назви своє бажання. Якщо тільки ти не шукаєш союзників проти Верховного короля, що сидить у Скекенгаузі.

Усмішка отця Ярві не зблякла ані на дрібку.

— Я мав би здогадатися, що твої гострі очі, великий княже, одразу побачать суть справи. Я — а також королева Лайтлін і король Утіль — ми побоюємося, що, попри всі наші зусилля, Мати Війна може розпростерти свої крила над Потрощеним морем. Верховний король має багатьох союзників, і ми прагнемо врівноважити сили. Країнам, які користають із торгового шляху Дивною і Денною, можливо, доведеться вибирати бік…

— І попри це, я не вибиратиму. Як ти бачив, у мене вдосталь власних клопотів, і я не маю чим допомогти.

— Дозволь запитати, великий княже, чи маєш ти чим допомогти Верховному королеві?

Варослав примружив очі.

— Міністри один за одним пливуть на південь із цим запитанням.

— Отже, я не перший?

— Мати Скер була тут менш ніж місяць тому.

Отець Ярві якусь хвилю зважував його слова.

— Міністерка Ґром-ґіль-Ґорма?

— На доручення праматері Вексен. Вона з’явилася сюди з десятком воїнів Верховного короля й застерігала мене не пхатися в Потрощене море. Можна навіть сказати, погрожувала мені, — гончак здійняв голову й протягло загарчав, з ікл на землю потекла слина. — Тут. У моїй світлиці. Мене поривало наказати здерти з неї шкіру на майдані, але… це був би недипломатичний учинок.

Тихенько шикнувши, він заспокоїв пса.

— То мати Скер відпливла звідси цілою і неушкодженою?

— Мені не випадало вчинити інакше. Вона прямувала на південь, до Першограда, і її лодія мала на носі ознаку Верховного короля. Хоча твої манери мені значно більше до душі, та боюся, я можу пообіцяти тобі те саме, що їй.

— І що ж?

— Допомагати всім моїм добрим друзям на берегах Потрощеного моря рівною мірою.

— Себто не допомагати ніяк?

Князь калиївський усміхнувся, і від його усміху Шпичку всипало морозом сильніше, ніж від грізного погляду.

— Ти знаний своєю кмітливістю, отче Ярві. Я певен, тобі не потрібно пояснювати, що я маю на увазі. Тобі відоме моє становище. Я сиджу між конярами й Великим Лісом. Між Верховним королем та імператрицею. На перетині всіх доріг світу, і небезпеки загрожують мені зусібіч.

— Усім нам загрожують небезпеки.

— Але Князь калиївський повинен мати друзів на сході й на заході, на півночі й на півдні. Князь калиївський користає з рівноваги. Князь калиївський повинен стояти ногою на кожному порозі.

— Скільки ж у тебе ніг, великий княже?

Пес нашорошив вуха і знову загарчав. Варославова усмішка розтанула, наче сніг навесні.

— Дам тобі пораду, отче Ярві. Покинь ці всі розмови про війну. Повертайся до Ґеттландії і торуй шлях Батькові Миру. Адже, як я розумію, саме це повинен робити мудрий міністр.

— То я і моя команда вільні покинути Калиїв, великий княже?

— Затримати Утілевого міністра проти його волі? Це теж був би недипломатичний учинок.

— У такому разі я красно дякую за твою гостинність і за пораду, яку ти дав із добрими намірами. Ми вдячні за неї, але не можемо повернути назад. Ми мусимо щонайпоквапніше вирушити далі, до Першограда, щоб шукати допомоги там.

Шпичка скоса глянула на Бранда й побачила, як той нервово ковтнув. Їх чекала подорож до Першограда, за пів світу від дому. На думку про це вона відчула спалах збудження. І спалах страху.

Варослав лише зневажливо пирхнув.

— Нехай щастить. Але боюся, від імператриці ви нічого не добудетеся. Під старість вона стала ще побожнішою і не хоче мати ніяких справ із тими, хто не поклоняється її Єдиному Божеству. Тільки до одного вона охоча більше, ніж до белькотіння священників, — до кровопролиття. Та ще до ельфійських реліквій. Але щоб здобути її ласку, потрібна найдивовижніша реліквія з усіх, які тільки були знайдені.

— Ох, великий княже, де ж мені роздобути таку річ? — отець Ярві — сама невинність і покора — низько вклонився.

Проте Шпичка помітила, як кутиків його губ торкнулася хитра посмішка.