Пів світу

ПІД ТРИ ЧОРТИ

Ш пиччин ніс смикнувся, відчувши запах готової їжі. Вона розплющила очі, закліпала й одразу збагнула, що щось не так. Вона вже не пам’ятала, коли востаннє прокидалася сама, без турботливої допомоги чобота Скіфр.

Може, стара відьма таки має серце?

Шпичці наснилося, що пес лиже їй скроню. Викочуючись із-під ковдри, вона намагалася витрусити сон із голови. Кажуть, буцімто сни — це послання від богів, але хай їй грець, якщо вона тямила, що значить цей останній. Колл сидів навпочіпки край води й невдоволено щось бурчав, миючи казанки.

— Доброго ранку, — привіталася вона й від душі потягнулася, майже насолоджуючись тим, як ломило спину й руки.

Перші кілька днів Шпичка ледве могла рухатися вранці, змучена веслуванням і вправами, але поступово вона звикала, загартовувалася, ставала міцною, як линва, і твердою, як дерево.

Колл глянув на неї, і очі його зробилися круглими.

— Е-е…

— Скіфр дала мені трохи поспати.

Широко всміхаючись, вона обвела поглядом річку. Уперше назва «Дивна» пасувала до неї. Рік помалу тягнувся, починалася тепла пора. Яскрава Мати Сонце гріла з самого ранку, у лісі щебетали пташки, а над водою ліниво ширяли комахи. Дерева, що росли на березі, звішували гілля, обважніле від білого цвіту. Шпичка глибоко втягнула носом насичене пахощами повітря й випустила його, щасливо зітхнувши.

— У мене таке відчуття, що нині буде чудовий день.

Вона скуйовдила Коллові волосся, обернулася й мало не вперлася в Бранда.

Він вилупив на неї очі зі своїм звично безпорадним виразом, що розповзся по його обличчю.

— Шпичко, твоє…

— Йди здохни.

Пів ночі вона не спала — все міркувала, що б такого образливого сказати йому, але коли настала потрібна мить, Шпичка не здобулася на щось краще за ці два слова. Штовхнувши його плечем, вона попрямувала до вже пригаслого багаття, коло якого зібралася команда.

— Наїдайтеся добре, — казав Рульф. — Сьогодні ми, можливо, дістанемося Горішнього волока. Вам потрібна буде вся ваша сила, а то й понад неї, щоб перетягти… е-е…

Він урвав мову й утупився в Шпичку, яка, прихопивши порожню миску, підійшла й зазирнула в казан.

— Кажи-кажи, не зважай на мене, — мовила вона, але всі далі витріщалися на неї так, що це вже починало нервувати.

Ураз Одда пирхнув зі сміху, плюючись їжею.

— Вона — наче та щітка, з якої вискубали половину щетини!

— Наче ягня, яке постригли наполовину, — докинув Досдувой.

— Наче верба, якій обтяли половину гілля, — пробурмотів Фрор.

— А це гарно, — сказав Одда. — Звучить поетично. Тобі слід більше говорити.

— А тобі слід менше говорити, але маємо те, що маємо.

З-над річки налетів легенький вітерець, і Шпичка відчула якусь дивну прохолоду з одного боку голови. Суплячись, вона глянула на плече й побачила, що воно все у волоссі. Нажахана тим, що може виявити, вона торкнулася рукою голови. Справа волосся, як зазвичай, було абияк заплетене в невмілу косу. А ось ізліва лишилася тільки нерівна щетина. Тремтячими пальцями Шпичка провела по незвично ґулястій поверхні черепа.

— Ти спиш на правому боці, — Скіфр перехилилася через її плече й двома пальцями виловила з казана шматок м’яса. — Краще я не могла тебе постригти, а будити тебе мені не хотілося. У тебе такий умиротворений вигляд, коли ти спиш.

Шпичка вп’ялася в неї очима.

— Ти ж сказала, що не змушуватимеш мене стригтися!

— Саме тому я постригла тебе сама, — стара всміхнулася так, ніби вчинила Шпичці бозна-яку послугу.

Ось тобі й добре серце у відьми, ось тобі й чудовий день! Шпичка не знала, що їй робити: плакати, верещати чи кинутися на Скіфр і видряпати їй очі. Урешті-решт на негнучких ногах вона попленталася до річки, зціплюючи зуби й стискаючи руками свою напівзакошлану-напівобстрижену голову. У вухах дзвенів регіт команди.

Материним найціннішим скарбом було невеличке дзеркальце в срібній оправі. Шпичка частенько її піддражнювала: мовляв, мати так любить це люстерко через свою марнотність, — але насправді добре знала причину: то був подарунок, якого батько давним-давно привіз зі своєї подорожі до Першограда. Шпичка ненавиділа дивитися в нього: надто довгасте обличчя, надто запалі щоки, надто гострий ніс, надто злостиві очі. Але тепер вона радо обміняла б те відображення на це кострубате посміховисько, що зирило на неї зі спокійного водного плеса при березі.

Шпичка пригадала, як мати, розчісуючи їй волосся, тихенько наспівувала, а батько всміхався, дивлячись на них. Вона пригадала сміх, пригадала тепло рук, що обіймали її. Пригадала родину. Домівку. Відтак стиснула в долоні мішечок, який завжди був із нею, і подумала, як це жалюгідно: носити на шиї кісточки пальців мертвого батька. Але це було все, що в неї лишилося. Вона з гіркотою похитала головою, дивлячись на своє спотворене відображення. Поруч із ним з’явилося ще одне — високе, худорляве, безбарвне.

— Навіщо ти взяв мене з собою? — запитала Шпичка, сердито плескаючи долонею по воді й розбиваючи обидва відображення.

— Щоб переконати ворогів стати нашими союзниками, — відказав отець Ярві. — Щоб повернутися до Ґеттландії з допомогою.

— Якщо раптом ти ще цього не помітив, мені не надто добре вдається заводити друзів.

— Усі ми маємо свої вади.

— Але все ж таки? Навіщо ти мене взяв? Навіщо найняв Скіфр, щоб вона мене тренувала?

Міністр присів навпочіпки біля неї.

— Ти мені довіряєш, Шпичко?

— Так. Ти врятував мені життя, — відказала вона, але, глянувши в його блідо-блакитні очі, замислилася, наскільки взагалі можна довіряти такій хитромудрій людині, як він. — До того ж я дала клятву. Хіба в мене є вибір?

— Нема. Тому довірся мені, — він скинув поглядом на те, що лишилося від її волосся. — Авжеж, треба час, щоб звикнути до такої зачіски, але, як на мене, тобі пасує. Ти з нею маєш незвичний і лютий вигляд. Не схожа ні на кого іншого.

Шпичка пирхнула.

— Що незвичний, то вже незвичний.

— Дехто з нас інакший, ніж усі решта. Мені завжди здавалося, що тобі подобається вирізнятися. Від насмішок ти розквітаєш, наче квітка на гною.

— Це не так легко, як здається, — пробурмотіла вона. — Весь час носити хоробре обличчя.

— Хто-хто, а я це добре знаю, повір мені.

Якусь хвилю вони стояли над водою мовчки.

— Допоможеш мені підстригти другий бік? — нарешті запитала вона.

— Я казав би лишити так.

— Лишити так? Навіщо?

Ярві кивнув у бік команди.

— Пішли вони під три чорти. Ось навіщо.

— Пішли вони під три чорти, — стиха повторила Шпичка, зачерпнула рукою води й відгорнула з чола зостале волосся.

Треба визнати, міністрова порада припала їй до вподоби. Лишитися напівобстриженою, незвичною і лютою, мовби кидаючи виклик усім, хто дивиться на неї.

— Пішли вони під три чорти! — вона пирхнула сміхом.

— Ти не будеш єдина в цій команді, хто має дивний вигляд, а крім того… — Ярві зсохлою рукою м’яко змахнув кілька обстрижених волосин з її плеча, — волосся відростає.

Того дня вони важко працювали на веслах, змагаючись із бурхливою течією. Дивна стала вужчою, а її береги — стрімкішими. Рульф зосереджено супився, провадячи лодію між скелями, довкола яких нуртувала й пінилася вода. Увечері, коли сонце палахкотіло рожевим над лісистими пагорбами, вони дісталися Горішнього волоку.

На березі стояло дивне поселення, у якому не було жодного однакового будинку. Деякі були з дерева, деякі — з каменю, а деякі — з дерену і скидалися на кургани загиблих героїв. Тут оселялися люди з берегів Потрощеного моря, зупиняючись на своєму шляху на південь, люди з Калиївської землі та Південної імперії, що мандрували на північ, люди з лісових племен і конярі, що застрягли тут під час подорожей на схід чи на захід. Насіння, яке вітер приніс сюди з половини світу і яке дивним випадком пустило тут коріння.

Та хоч мали вони різне вбрання й різні традиції, а також набули неабиякого вміння витягувати монети з подорожніх, у жилах отця Ярві недарма текла кров Золотої королеви: він добре знав, як щонайкраще обскубти їх. Із кожним він торгувався його рідною мовою, збивав із пантелику то чарівливою усмішкою, то кам’яною байдужістю, доки продавці не починали сперечатися між собою за можливість запропонувати йому найнижчу ціну. Коли нарешті він винайняв вісім могутніх волохатих волів у голови селища, то жінці лишилося тільки збентежено кліпати, дивлячись на кілька монет у своїй долоні.

— А отець Ярві не дурень, — зауважив Бранд, коли вони спостерігали, як міністр творить свою буденну магію.

— Він найспритніший чоловік з усіх, кого я зустрічав, — відказав йому Рульф.

Біля річки було звалище деревини: котки, полоззя, поламані щогли й весла, і навіть старий пожолоблений кіль із залишками каркаса — кістяк корабля, який, скотившись зі схилу, мабуть, сильно пошкодився і його розібрали на частини. Узявши до рук сокири й долота, команда стала до праці, і коли Батько Місяць визирнув на небі, «Південний вітер» уже стояв на двох добрих повздовжніх полозах, а весь вантаж перемістився до двох винайнятих возів.

— Будемо сьогодні тренуватися? — запитала Шпичка, дивлячись, як товариство розсідається довкола вогнища й починає свої щовечірні веселощі. Раз по раз чулися вибухи реготу: це Колл мавпував Одду, переказуючи котрусь із його байок.

Скіфр глянула на неї, зблиснувши оком у тьмяному світлі.

— Уже пізно, а завтра на нас чекає тяжка робота. Ти точно хочеш сьогодні тренуватися?

Шпичка розгорнула носаком чобота купку деревної стружки.

— Може, трохи?

— Ми ще зробимо з тебе справжню вбивцю. Неси зброю.

Щойно зайнялося на світ, Рульф копняками розбуркав команду, що невдоволено бурчала у своїх постелях. Його дихання вихоплювалося парою у вологому повітрі.

— Вставайте, шматки лайна! Попереду найважчий день вашого життя!

Відтоді як вони відчалили з Торлбю, легких днів у їхньому житті не було, але стерничий не збрехав. Волочити корабель через пагорби виявилося так тяжко, як і гадалося.

Зі стогонами вони смикали за линви; з гарчанням навалювалися на весла, які обернули лопатями досередини, щоб утворити держаки; підважували плечима кіль, коли полози чіплялися за щось; надсаджувалися й тягли одне за одного, сплітаючись в один смердючий і лайливий клубок. Попри те що в лодію були запряжені четверо волів, уся команда невдовзі мала синці від падінь, руки були стерті до крові мотузками, а по всьому тілу було повно скалок і слідів від ударів галузками.

Сафріт ішла попереду й прибирала з дороги гілки. Колл раз по раз шмигав під кіль із відром дьогтю навпереміш зі смальцем, щоб змастити полози. Отець Ярві кричав погоничам їхньою мовою, ті ж ніколи не штрикали волів рожном, лише впівголоса щось лагідно мурмотіли до них.

Під гору, увесь час під гору. Дорога — погано вторована, саме каменюччя й коріння. Частина команди зі зброєю ішла поміж деревами трохи осторонь, видивляючись розбійників, які могли влаштувати засідку, щоб напасти на них, пограбувати й продати в рабство.

— Значно вигідніше торгувати командою корабля, ніж торгувати з командою корабля, це вже напевне, — Одді вочевидь це було відомо з власного досвіду, про що засвідчило його зітхання.

— Або ніж волочити корабель через ліс, — прокректав Досдувой.

— Не марнуйте сил на розмову, — витиснув Рульф крізь зціплені зуби. — Вони вам ще знадобляться.

Ранок добігав кінця, і Мати Сонце починала немилосердно пражити. Зморених волів і зморених людей, що важко сунули вгору, хмарою обсіли жирні мухи. Піт дзюрком збігав обстриженою половиною Шпиччиної голови і скрапував з брів. Сорочка просякла ним наскрізь і боляче муляла пипки. Багато хто роздягнувся до пояса, а деякі пішли навіть далі. Одда працював у самих лише чоботах, світячи щонайволохатішим задом, яким тільки могла похизуватися людина чи тварина.

Шпичка мала б дивитися собі під ноги, але мимоволі косувала поглядом на Бранда по той бік лодії. Поки інші бурчали, спотикалися й сипали прокльонами, він просто йшов, уп’явши очі перед себе. Мокре волосся обліпило йому обличчя зі зціпленими щелепами, а грубі м’язи на вкритих краплинами поту плечах напиналися, коли хлопець без жодного слова скарги двигав цей важезний тягар. Це була справжня сила. Таку саму мав Шпиччин батько — солідну, небагатослівну й надійну, як Батько Земля. Вона пригадала слова, які королева Лайтлін сказала їй перед відплиттям: «Дурні похваляються тим, що збираються зробити. А герої беруться до діла й роблять». Шпичка знову скинула оком на Бранда й усвідомила, що їй хочеться бути трохи схожою на нього.

— Атож, — пробурмотіла Сафріт, підносячи бурдюк із водою до порепаних губ Шпички, щоб та змогла попити, не відпускаючи линви. — Ладний парубок.

Шпичка різко перевела погляд. Вода попала їй не в те горло, і вона мало не захлинулася.

— Не розумію, про що ти.

— Звісно, — Сафріт запхнула язик за щоку. — Саме тому ти так старанно не дивишся.

Одного разу вони навіть зустрілися зі скупаними в поті нижньоземцями, що волокли лодію в протилежний бік. Вони кивнули одне одному, але не стали витрачати сил на привітання. Шпичці й без того бракувало повітря, у грудях пекло вогнем і нив кожен м’яз. Боліли навіть нігті на ногах.

— Я не велика прихильниця… веслування, — прохрипіла вона, — але, їй-бо… я вже краще б… сиділа в лодії… на веслах… ніж несла її.

З останніх сил вони витягли «Південний вітер» непоступливим схилом на рівну галявину. Полози заскреготіли й зупинилися на місці.

— Тут ми станемо на спочинок! — оголосив отець Ярві.

У відповідь пролунав цілий хор удячних стогонів. Люди поприв’язували линви до найближчих дерев і попадали, де стояли, просто серед вузлуватого коріння.

— Дякувати богам, — прошепотіла Шпичка, впираючи руки в поперек, що болів несамовито. — З гори буде легше. Має бути.

— Побачимо, коли дістанемося туди, — відказав Бранд, прикладаючи руку дашком над очима.

Місцевість попереду опускалася, але далі, за імлистою запоною, вона знову починала пнутися вгору. Вона пнулася лісистими схилами, вище й вище, аж до хребта, що здіймався навіть над тою горою, на верхівці якої вони були зараз.

Шпичка, не ймучи віри своїм очам, витріщалася на шлях, який чекав на них. Їй зробилося зле.

— Каменування дедалі більше видається мені менш болісним вибором.

— Передумати ніколи не пізно, — відказав отець Ярві. — Вигод тут, може, і бракує, але каміння, я певен, ми для тебе роздобудемо.