Пів світу

ГОТОВА АБО МЕРТВА

— Святі боги! — прошепотів Бранд.

На обидвох берегах річки громадилися ельфійські руїни: височезні вежі, кам’яні блоки й кубічні споруди. Уламки ельфійського скла іскрилися, коли на них падало проміння сонця, запнутого водянистою пеленою.

Дивна розливалася тут так широко, що здавалася озером. Обламані кам’яні зуби й мертві пальці металу стирчали на мілководді. Усе було обсноване в’юнкими рослинами, наїжачене паростю молодих дерев, заглушене густими хащами старезної ожини. Тут не чути було пташиного співу, і навіть комахи не дзижчали над гладенькою, як чорне скло, поверхнею річки, тільки легенькі брижі розходилися водою там, де в неї плавно занурювалися лопаті весел. І попри це, Шпичці здавалося, ніби з кожного порожнього вікна за ними стежать, і від цього відчуття в неї на шкірі виступали сироти.

Усе життя її остерігали: тримайся щонайдалі від ельфійських руїн. У цьому погоджувалися навіть батько з матір’ю. Мореплавці щодня наражалися на небезпеку кораблетрощі, притискаючись до ґеттландського узбережжя, аби лише оминути здалеку проклятий острів Строком, куди Міністерство заборонило ступати. На людей там чигали хвороби, Смерть і речі, навіть гірші за Смерть, бо ж ельфи володіли магією такою могутньою, що розламали Бога і знищили світ.

І ось вони тут, чотири десятки жалюгідних людинок, пливуть у дерев’яній шкаралупці посеред ельфійських руїн, нічого величнішого за які Шпичка зроду-віку не бачила.

— Святі боги! — видихнув знову Бранд, вивертаючись, щоб поглянути через плече.

Попереду був міст, якщо тільки конструкцію таких величезних розмірів можна було назвати мостом. Колись вона, мабуть, перетинала річку одним паморочливим прогоном, доладним шляхопроводом, що висів, поєднуючи дві могутні вежі, проти яких найвища башта цитаделі в Торлбю видавалася крихітною. Але міст обвалився багато століть тому, і лише кам’яні брили завбільшки з будинок звисали на сплутаних металевих тросах. Один такий уламок, тихо порипуючи, легенько гойдався, коли вони пропливали під ним.

Вчепившись у стернове весло й задерши голову, Рульф із роззявленим ротом витріщався на вежу, що нахилилася над ними. Стерничий мимоволі зіщулився, наче боявся, що ця величенна споруда завалиться, розчавить крихітний кораблик і відправить у небуття його команду з людей-мурашок.

— Це місце чудово підходить, щоб нагадати людині, яка вона маленька — пробурмотів він.

— Це ж цілісіньке місто, — стиха промовила Шпичка.

— Ельфійське місто Смолод, — Скіфр ліниво розвалилася на кормовому підвищенні й розглядала свої нігті так, мовби колосальні ельфійські руїни не були варті її уваги. — У часи перед Божим Розламом тут жили тисячі. Тисячі тисяч. Тут усе сяяло світлом їхньої магії, а повітря було виповнене музикою їхніх машин і димом могутніх печей, — вона протягло зітхнула. — Усе щезло. Усе минулося. Але так відбувається з усім. Величне чи мале, певним можна бути лише в тому, що наприкінці чекають Останні Двері.

Погнутий металевий лист на іржавих палях здіймався над водою, на ньому видно було стріли, намальовані фарбою, яка лущилася, і якісь слова, написані великими незбагненними ельфійськими літерами. Шпичка не могла позбутися неприємного відчуття, що це осторога перед чимось. Ось тільки перед чим саме, вона не знала.

Рульф кинув гілочку за борт, протягом якоїсь хвилі спостерігав, як вона віддаляється, а тоді, оцінивши їхню власну швидкість, кивнув зі стриманим схваленням. Чи не вперше йому не потрібно було заохочувати веслярів — а точніше обкладати їх лайкою, — щоб «Південний вітер» рухався жвавим ходом. Здавалося, лодія сама заговорила, виповнена молитвами, божінням і замовляннями, що їх шепотіли кільканадцятьма мовами. Одначе Скіфр, яка мала що сказати кожному богові за кожної нагоди, цього разу дала небесам спокій.

— Залиште свої молитви на потім, — порадила вона. — Тут вам нічого не загрожує.

— Нічого не загрожує? — пискляво перепитав Досдувой, незграбно креслячи на грудях священний знак і веслом чіпляючи весло сусіда попереду.

— Я чимало часу провела в ельфійських руїнах. Їхнє дослідження — це ще один із моїх численних фахів.

— Дехто назвав би такий фах єрессю, — зауважив отець Ярві, глянувши на неї з-під брів.

Скіфр усміхнулася.

— Єресь і прогрес часто подібні одне до одного. У нас на Півдні немає Міністерства, яке лізло б у ці справи. Тамтешні багатії добре платять за ельфійські реліквії. Імператриця Теофора сама має чималеньку колекцію. Але через це з південних руїн вигребли все дочиста. А ось ті, що в районі Потрощеного моря, таять у собі значно більше. Деякі стоять неторкнуті від самого Божого Розламу. А те, що там можна знайти…

Вона перевела погляд на оббиту залізом скриню, що стояла прикріплена ланцюгами біля гнізда щогли, і Шпичка подумала про ту меншу скриньку, що світилася зсередини. Де її роздобули? Чи не в надрах такого самого забороненого місця, як це? Чи ховає вона в собі магію, здатну розламати світ? На саму лише думку про це Шпичку пройняв дрож.

Але Скіфр тільки ширше всміхнулася.

— Якщо підготуватися як слід, то в ельфійських містах безпечніше, ніж у людських.

— Люди кажуть, ти відьма, — Колл здмухнув стружку з ділянки, яку завершив різьбити, і звів голову.

— Справді? Про мене таке кажуть? — Скіфр зробила такі великі очі, що білок повністю оточив райдужку. — Брехню і правду часом буває важко відділити одну від одної — так сильно вони переплітаються в тому, що люди кажуть.

— Але ти стверджувала, що знаєшся на магії.

— Знаюся. Достатньо, щоб завдати багато лиха, але недостатньо, щоб із того вийшло багато добра. Так воно завжди — з магією.

— А можеш показати мені?

Скіфр пирхнула.

— Ти юний і нерозважливий, і не знаєш, про що просиш, хлопче.

Вони саме пропливали в тіні неосяжного муру. Основа його ховалася під водою, а обламана верхівка стовбурчилася скрутнями покорченого заліза. Ряди велетенських вікон зяяли пусткою.

— Ті самі сили, що звели це місто, обернули його на руїну. Ризики величезні, і ціна страшна. Завжди треба платити ціну. Імена скількох богів ти знаєш?

— Усіх, — відказав Колл.

— Тоді молися їм усім, щоб ніколи не побачити магії.

Скіфр зиркнула на Шпичку.

— Скидай чоботи.

Та здивовано закліпала.

— Чого б то?

— Бо ти заслужила відпочити від веслування.

Шпичка глянула на Бранда, той лише стенув плечима. Вони одночасно втягли весла, і вона зняла чоботи. Скіфр скинула з себе плащ, склала його й повісила на стернове весло. А тоді видобула свого меча. Шпичка вперше побачила його оголений клинок, довгий, тонкий і ледь вигнутий. Убивче лезо палахкотіло в промінні Матері Сонця.

— Ти готова, моя голубко?

Відпочинок від веслування враз видався не таким уже й принадним.

— Готова до чого? — невпевненим і тихим голосом запитала Шпичка.

— Войовниця або готова, або мертва.

Її врятувала якась дрібка інстинкту, що підказала шарпнути весло догори. Клинок увігнався в дерево просто між руками.

— Ти божевільна! — вереснула вона, поквапно задкуючи.

— Ти далеко не перша, хто мені це каже, — Скіфр штрикнула зліва, потім справа, змушуючи Шпичку перестрибнути через опущену щоглу. — Я сприймаю це як комплімент, — вона вишкірилася й зі свистом кілька разів розітнула повітря мечем; веслярі налякано сахалися з її дороги. — Сприймай усе як комплімент, і тоді тебе ніхто не зможе образити.

Вона знову стрибнула вперед, і Шпичці довелося пірнути під щоглу. Їй забило дух, коли клинок із глухим стуком рубонув дерево раз, другий.

— Мої різьблення! — закричав Колл.

— Вкомпонуєш їх у мої! — відгиркнула Скіфр.

Шпичка перечепилася через ланцюг, що тримав окуту залізом скриню, і полетіла просто Одді на коліна. Вона зірвала його щит з гачків, схопила обіруч і відбила удар, але Скіфр видерла його в неї і копняком повалила її навзнак.

Шпичка налапала скручену линву й жбурнула моток в обличчя старій наставниці. Відтак кинулася до Фрорового меча, але ванстерець ляснув її по руці.

— Свого бери!

— Мій у скрині! — вереснула вона й перекотилася через Досдувоєве весло; сховавшись здорованеві за спину, обережно визирнула з-за його широченного плеча.

— Боже порятуй! — охнув він, коли клинок Скіфр, пробивши дірку в його сорочці, мало не черкнув по ребрах спочатку з одного боку, а потім з другого.

Шпичка відчайдушно ухилялася, але відступати було вже майже нікуди: різьблений ніс лодії невблаганно наближався. На носі стояв отець Ярві й з усмішкою спостерігав за дійством.

— Припини! Годі! — закричала Шпичка, здійнявши тремтливу руку. — Будь ласка! Дай мені бодай якийсь шанс!

— Невже берсеркери-нижньоземці припиняють бій заради своїх ворогів? Невже Блискучий Їллінг спиниться, якщо ти ввічливо його попросиш? Невже Ґром-ґіль-Ґорм дає шанси своїм противникам?

Скіфр знову зробила випад. Шпичка одним стрибком минула Ярві, захиталася на краю борта, ступила ще один відчайдушний крок і зіскочила з корабля на переднє весло. Те прогнулося під її вагою, і весляр напружився, щоб утримати його. Широко розвівши руки для рівноваги, Шпичка переступила на наступне, хитаючись і вигинаючи босу стопу, щоб надійніше стати на слизькій жердині. Спинитися, задуматися, завагатися означало впасти. Вона могла тільки швидко перестрибувати. Вода мерехтіла внизу, весла рипіли й стукотіли в кочетах, а у вухах дзвеніли підбадьорливі вигуки команди.

Охоплена радісним захватом, Шпичка пронизливо скрикнула й відчула, як у розтулений рот вривається вітер. Біг по веслах був славетним чином, який часто оспівували в піснях, але рідко бралися здійснити в житті. Однак радість її тривала недовго. «Південний вітер» мав із кожного боку лише шістнадцять весел, і вони швидко закінчувалися. Ось-ось уже останнє, Бранд, перехилившись через борт, тягне до неї руку. Шпичка відчайдушно спробувала схопити її, хлопець піймав її за рукав…

Весло боляче вдарило її в бік, рукав порвався, і вона полетіла сторч головою у воду. За мить, хапаючи ротом повітря, вона виринула серед вировиння бульбашок.

— Похвальна спроба! — гукнула до неї Скіфр, стоячи на кормовому підвищенні й обіймаючи рукою Рульфа за плечі. — А плавба — це навіть краща вправа, ніж веслування! Ми станемо табором за кілька миль звідси й зачекаємо на тебе!

Шпичка зі злістю вдарила рукою по воді.

— За кілька миль?

Але її лють не сповільнила «Південного вітру». Радше навпаки, пришвидшила. Звісивши руку за борт, Бранд дивився на неї з корми тим своїм безпорадним поглядом. Зрештою він стенув плечима.

Над водою розлігся голос Скіфр:

— Я подбаю про твої чоботи!

Лаючись крізь зуби, Шпичка пустилася пливти, лишаючи позаду мовчазні руїни.