Сім смертей Евелін Гардкасл

9

Оглушливий гуркіт змушує мене підскочити, затуливши вуха долонями. Кривлячись, роззираюся, шукаючи джерело шуму, і розумію, що вночі мене перенесли до іншої кімнати. Замість просторої спальні з ванною й затишним каміном я опинився в крихітній кімнатці з вибіленими стінами й вузьким залізним ліжком; крізь маленьке віконечко сотається тьмяне світло. Біля стіни навпроти височіє комод, а поряд з ним звисає з гачка на дверях поношений брунатний шлафрок.

Сідаю на ліжку, ступні торкаються зимної кам’яної підлоги, мене беруть сироти. Після мертвого кролика в мене враз виникає підозра, що Лакей вигадав якусь нову чортівню, але цей невгамовний шум заважає зосередитися.

Вдягаю шлафрок, мало не задихнувшись від смороду дешевого одеколону, і визираю в коридор.

Підлога вимощена розтрісканими кахлями, побілка на стінах узялася пухирями від вільгості. Вікон тут немає, тільки лампи плямують усе навкруги каламутно-жовтим тремким світлом. Гамір гучнішає; затуляючи вуха, іду на звук, і дістаюся нижнього майданчика розтрісканих дерев’яних сходів, що ведуть нагору, до будинку. На дошці, що висить на стіні, підвішено кількадесят великих бляшаних дзвоників, під кожним є табличка з назвою приміщення. Дзвоник, що відповідає за парадні двері, трясеться так, що мені на мить стає лячно — а що, як підмурівки маєтку не витримають?

Затискаючи вуха долонями, дивлюся на дзвінець, але єдина можливість припинити це деренчання — це зірвати його зі стіни… або відчинити вхідні двері. Затягаючи пасок шлафрока, кваплюся сходами вгору й опиняюся у віддаленому кінці вестибюля. Тут набагато тихіше, вервечка челяді простує звільна, тримаючи в руках букети квітів та інші прикраси. Мабуть, вони так заклопотані прибиранням після вчорашнього балу, що навіть не чують шуму.

Роздратовано струшую головою й відчиняю двері, щоб просто перед собою побачити доктора Себастіана Белла.

Очі в нього нарвані, він вимоклий до рубця й тремтить від холоду.

— Мені потрібна ваша допомога! — вигукує він нажахано.

Мій світ зникає.

— Чи є у вас телефон? — веде він далі, в очах його відчай. — Треба викликати поліцію!

Це просто неможливо.

— Та не стовбичте ви бовваном, хай вам грець! — кричить він, струшує мене за плечі, і навіть крізь піжаму я відчуваю, що пальці в нього геть крижані.

Не дочекавшись відповіді, він проштовхується повз мене до вестибюля й роззирається.

Я намагаюся усвідомити, що саме бачу.

Це я.

Це я вчора.

До мене хтось звертається, хтось смикає мене за рукав, але я не здатний зараз зосередитися ні на чому, окрім цього самозванця, з одягу якого на підлогу скрапує вода.

Деніел Коулрідж з’являється на горішньому майданчику сходів.

— Себастіане? — вигукує він і спускається, тримаючись однією рукою за бильця.

Я дивлюся на нього, чекаючи на якийсь підступ, якусь підказку, сподіваючись, що все це жарт, вистава, але він легко, точнісінько як учора, збігає сходами, такий самий упевнений, такий самий загальний улюбленець.

Мене знову смикають за руку. У полі зору з’являється покоївка. Вона стривожено дивиться на мене, губи ворушаться. Спантеличено кліпаю й зосереджуюся, і аж тоді нарешті чую, що саме вона каже.

— Містере Коллінз, чи з вами все гаразд? Містере Коллінз?

Її обличчя мені знайоме, але я не можу пригадати звідки.

Дивлюся понад її головою на сходи. Деніел уже веде Белла до спальні. Усе відбувається точнісінько так, як учора.

Відсахнувшись від покоївки, кваплюся до дзеркала на стіні. На відображення просто несила дивитися. Обличчя попечене, шкіра понівечена й груба, наче шкірка якогось фрукта, що надто довго пролежав на сонці. Я знаю цього чоловіка. Якимось чином я став дворецьким.

Серце в мене аж заходиться. Розвертаюся до служниці.

— Що зі мною відбувається? — бурмочу затинаючись і хапаюся за горло, здивований хрипким голосом з північною говіркою, що з нього рветься.

— Сер?

— Як?..

Але я питаю не в тієї людини. Он вона, відповідь — забрьохана, крокує до Себастіанової спальні.

Підхопивши поли шлафрока, кваплюся за тими двома, за слідами з листя й брудними калюжками дощової води. Служниця знову мене гукає. Устигаю піднятися до половини сходів, коли вона обганяє мене й заступає шлях, упираючись обома долонями мені в груди.

— Вам туди не можна, містере Коллінз, — каже вона. — Це ж вам непереливки буде, якщо леді Гелен угледить, що ви вештаєтеся тут у спідньому…

Я вдаюся до спроби обійти її, але вона відходить на крок убік, знову заступаючи мені шлях.

— Дай-но пройти, дівчисько! — вигукую я й одразу шкодую про це. Я ж бо розмовляю зовсім по-іншому, не так різко й вимогливо.

— Містере Коллінз, це у вас просто знову напад, та й по всьому, — каже вона. — Ходімо до кухні, я вас чаєм напуватиму…

Очі в неї блакитні, щирі. Вона зніяковіло глипає кудись мені за спину, я озираюся й бачу, що біля підніжжя сходів уже зібралися челядники. Вони дивляться на нас, і досі стискаючи оберемки квітів.

— Напад?.. — питаю я. Сумнів, роззявивши пащеку, ковтає мене.

— Це через ваші опіки, містере Коллінз, — каже вона стиха. — Іноді ви якісь нісенітниці верзете, а іноді вам ввижається казна-що. От чаю вип’єте — і по всьому, знову все буде гаразд…

Її тепла доброта тисне на мене, ладна розчавити. Згадую, як учора Деніел ретельно добирав слова, як делікатно він зі мною розмовляв, наче я такий тендітний, що зламаюся, варто лише дужче натиснути.

Він уважав, що я божевільний. І ця служниця вважає так само. Хоча, якщо зважити на те, що зі мною відбувається, — на те, що, на мою думку, зі мною відбувається! — може, вони й мають рацію.

Безпорадно дивлюся на неї, а вона бере мене за руку й скеровує донизу сходами. Натовп челяді розступається, пропускаючи нас.

— Зараз питимемо чай, містере Коллінз, — каже вона заспокійливо. — Саме це вам ниньки треба.

Вона веде мене за руку, наче дитину, що загубилася. М’який доторк її мозолястої долоні заспокоює мене так само, як її голос. Удвох ми йдемо з вестибюля, спускаємося чорними сходами, прямуємо напівтемним коридором до кухні.

На чолі в мене проступає піт. Плити й духовки пашать жаром, над вогнем булькотять каструлі. Я відчуваю запах м’ясної потравки, смаженини, тістечок, цукру й поту. Забагато гостей і замало плит, які ще не вийшли з ладу, от у чому річ. До приготування вечері доводиться братися зранку, щоб устигнути.

Це знання спантеличує мене.

Я цілком і повністю впевнений, що це так, але звідки мені це знати, якщо я й справді не дворецький?

Служниці квапливо виносять срібні таці зі сніданком: збита яєчня й вуджений оселедець. Літня жінка з широкими стегнами й побуряковілим обличчям стоїть біля плити й голосно вигукує якісь накази. Фартух її зашмарований борошном. Жоден генерал ніколи не зміг би груди в медалях випинати так самовпевнено, як вона — свої переконання. Якимсь дивом вона помічає нас у цьому шарварку, сталевий погляд спершу простромлює дівчину, потім мене самого.

Витираючи руки фартухом, вона підступається до нас.

— Люсі, певна річ, у тебе чимало справ, — каже суворо.

Покоївка вагається, міркуючи, чи варто заперечувати.

— Так, місіс Драдж.

Вона відпускає мене, під пальцями виникає відчуття порожнечі. Дівчина дарує мене співчутливою усмішкою й зникає, загубившись серед шарварку.

— Сідайте-но, Роджере, — звертається до мене місіс Драдж, намагаючись говорити лагідно. У неї розбита губа, біля рота вже проступає синець. Напевне, хтось її вдарив. Промовляючи слова, вона кривиться.

У центрі кухні дерев’яний стіл, його поверхня заставлена тарелями з язиком, смаженою курятиною й шинкою. Ще тут є супи й печеня, таці з лискучими овочами, і постійно додаються нові страви. Їх приносять захекані кухарчуки, більшість із яких має такий вигляд, наче вони й самі щонайменше годину запікалися в духовці.

Відсуваючи стілець, сідаю.

Місіс Драдж видобуває з духовки деко з коржиками, кладе один на тарілку, додає закрутку масла. Тарілку вона ставить переді мною й торкається моєї руки. Шкіра в неї задубіла й шкарубка, наче старий чобіт.

Погляд її прикипає до мене — співчутливий і колючий, що твій чортополох. Відтак вона відвертається й знову заходиться гримати на кухарчуків.

Коржик смачний, розтоплене масло стікає по його боках. Я встигаю відкусити лише раз, аж тоді знову помічаю Люсі й нарешті згадую, чому її обличчя здається мені знайомим. Це та сама покоївка, яка буде в обід у вітальні, та сама, на яку гриматиме Тед Стенвін, та сама, яку врятує Деніел Коулрідж. Вона навіть гарніша, ніж мені до того здавалося, обличчя вкрите ластовинням, очі великі й блакитні, з-під чіпця вибивається руде волосся. Вона саме намагається відкоркувати слоїчок з варенням, аж кривлячись від натуги.

«У неї весь фартух був заплямований джемом».

Усе відбувається наче якось уповільнено: слоїчок із джемом вислизає з рук Люсі й падає на підлогу, скляні друзки розлітаються по всій кухні, краплі джему забрьохують фартух.

— А хай тобі грець, Люсі Гарпер! — роздратовано кричить хтось.

Перекинувши стілець, я мчу геть із кухні, ген коридором і сходами на перший поверх. Я так поспішаю, що, завернувши за ріг до гостьового коридору, стикаюся з жилавим чоловіком. Чорне кучеряве волосся лізе йому просто в очі, біла сорочка зашмарована вугіллям. Перепросивши, зводжу на нього погляд.

Це Ґреґорі Ґолд. Лють огортає його, ніби плащем, очі божевільні, сам він аж трясеться він гніву, обличчя несамовите. Надто запізно я згадую, що зараз відбудеться, який вигляд мав дворецький після того, як на нього накинулося це чудовисько.

Я намагаюся позадкувати, але він хапає мене за шлафрок довгими пальцями.

— Не треба…

Перед очима все розпливається, світ перетворюється на кольорову пляму й спалах болю. Я врізаюся в стіну, потім падаю на підлогу, з розбитої голови тече кров. Ґолд височіє наді мною, стискаючи залізну коцюбу.

— Будь ласка, — благаю я, намагаючись відповзти якнайдалі він нього. — Я не…

Він кóпає мене в бік, і повітря з легень де й дівається. Я скидаю руку, намагаюся щось сказати, благаю, але це, здається, лише викликає ще нестримнішу лють. Він кóпає мене дедалі дужче й дужче, допоки нарешті я просто скручуюся ковтушком, а він і надалі виливає на мене свій гнів. Я ледве дихаю, майже нічого не бачу. Ридаю, похований у своєму болю.

А потім, на щастя, непритомнію.