Сім смертей Евелін Гардкасл

27

Викашлюю кров, червоні цятки вкривають подушку. Я знову в подобі дворецького. Скидаю голову — тіло пронизує біль. У кріслі Анни сидить Моровий Лікар, закинувши ногу на ногу, на колінах у нього лежить циліндр. Моровий Лікар барабанить по ньому пальцями. Помітивши, що я отямився, він припиняє це робити.

— З поверненням, містере Бішоп, — каже він. Машкара притлумлює голос.

Спантеличено витріщаюся на нього. Придушую кашель і намагаюся скласти докупи плетиво подій цього дня. Коли я вперше отямився в подобі дворецького, був ранок. Я тоді відчинив двері Беллові, і на мене накинувся Ґолд, коли я поткнувся був нагору, прагнучи з’ясувати, що відбувається. Удруге я опинився в подобі дворецького щонайбільше за чверть години після того, як мене побили. Мене тоді саме везли до сторожівні каретою, а супроводжувала Анна. Потім я прийшов до тями десь опівдні, ми познайомилися. А зараз, якщо судити зі світла за вікном, трохи за полудень. Тепер зрозуміло. Анна сказала мені, що в кожній подобі я маю прожити цілий день, але мені ніколи не спадало на думку, що весь цей день я проживатиму частинами. Схоже на якийсь збочений жарт.

Задля того щоб розв’язати цей злочин, мені пообіцяли вісім утілень. І я їх дістав. От лише Белл — страхополох, дворецького віддухопелили мало не до смерті, Дональд Девіс утік, Рейвенкорт насилу рухається, а Дербі просто бовдур.

Це все одно, що примусити мене викопати яму не лопатою, а горобиним дзьобом.

Посунувшись на кріслі, Моровий Лікар нахиляється до мене. Одяг у нього якийсь несвіжий, від нього тхне, наче від речей, що довго пролежали на горищі, на якому ніхто не провітрював до пуття.

— Наша попередня розмова була дуже коротка, — каже він. — Тому я вирішив, що варто вислухати ваш звіт про те, якою мірою ви просунулися в розслідуванні. Чи з’ясували…

— Чому саме в цій подобі? — перериваю його я, скривившись від болю, який патрає бік. — Навіщо взагалі замикати мене в цих тілах? Рейвенкортові й два кроки ступити було важко, дворецький не може рухатися, а Дербі просто чудовисько. Якщо ви й справді хочете, щоб я вибрався з Блекгіту, то нащо підтасовувати карти? Невже немає якихось інших — ліпших — варіантів?

— Меткіші є, але всі ваші подоби мають якийсь зв’язок з убивством Евелін, — каже він. — А отже, саме вони допоможуть вам його розкрити.

— То вони підозрювані?

— Радше вже свідки.

Позіхаю: сили мої вже майже вичерпано. Напевне, доктор Діккі вштрикнув мені чергову дозу снодійного. Почуваюся так, наче мене просто намагаються вичавити з цього тіла крізь ступні ніг.

— А хто встановив порядок зміни подоб? — питаю я. — Чому спочатку я отямився саме в тілі Белла, а сьогодні став Дербі? Чи є якийсь спосіб, у який можна було б передбачити, ким я стану наступного разу?

Моровий Лікар відкидається на спинку крісла й складає пальці дашком. Схиляє голову до плеча. Западає довга тиша: він мовчить, обмірковуючи, оцінюючи. Не знаю, тішить його побачене чи змушує розлютитися.

— Нащо ви про це питаєте? — промовляє він нарешті.

— Та просто цікаво стало, — озиваюсь я. Він не реагує, а відтак я додаю: — Сподіваюся, що ці відповіді чимось мені зарадять.

Він схвально форкає й зауважує:

— Приємно бачити, що ви нарешті сприймаєте ситуацію серйозно… Отже. За нормальних умов ви мали б змінювати подоби в тому порядку, у якому ці люди прокидаються цього конкретного дня. Але, на щастя для вас, я трохи втрутився.

— Утрутилися?

— Ми з вами вже проходили це багато разів — стільки, що навіть мені годі згадати. Цикл за циклом я ставив перед вами завдання знайти вбивцю Евелін Гардкасл, і ви завжди зазнавали невдачі. Спершу я вирішив був, що в цьому винні тільки ви, але потроху зрозумів, що послідовність утілень також має значення. Наприклад, Дональд Девіс прокидається о дев’ятнадцять по третій ранку, а тому мав би стати вашою першою подобою. Але зиску з нього небагато, бо життя в цього хлопця нівроку, у цьому будинку в нього є друзі, він має родину. Від такого не втікати хочеться, а, навпаки, залишитися. Саме з цієї причини я зробив вашим першим утіленням Себастіана Белла, якому в житті пощастило трохи менше. — Він засукує холошу, щоб почухати гомілку. — З іншого боку, лорд Рейвенкорт прокидається о пів на одинадцяту ранку, а це означало б, що ви мали стати ним лише ближче до кінця циклу, коли важитиме радше спритність, ніж інтелект…

У його голосі я чую гордість, відчуття, схожі на ті, що поймають годинникаря, коли він милується власноруч створеним механізмом.

— Щооберта я експериментував, змінював порядок ваших носіїв і нарешті домігся тієї послідовності, яку ви проживаєте нині, — каже він, урочисто змахнувши рукою. — Як на мене, саме такий порядок утілень гарантує вам максимальні шанси розкрити вбивство.

— То чому я не повернувся до подоби Дональда Девіса так само, як постійно повертаюся до дворецького?

— Тому що в подобі Дональда Девіса ви йшли тим нескінченним шляхом до селища впродовж майже восьми годин і він геть виснажений, — каже Моровий Лікар з натяком на докір у голосі. — Він наразі міцно спить і спатиме аж до… — Він кидає погляд на годинник. — …до 9:38 вечора. А доти вас перекидатиме то до дворецького, то до інших утілень.

У коридорі риплять мостини. Я хочу гукнути Анну, і, напевне, ця думка відбивається в мене на обличчі, бо Моровий Лікар застережливо цокає язиком.

— Та ну, невже ви мене аж такою мірою недооцінюєте? — питає він. — Анна якийсь час тому вирушила до лорда Рейвенкорта. Повірте, я вивчив розклад цього маєтку ліпше, ніж будь-який режисер — власних акторів. Якби ж то в мене була бодай тінь підозри, що нам можуть завадити, мене б зараз тут не було.

У мене відчуття, що я його дратую, наче неслухняний учень, якого відрядили до директора. Учень, якого немає сенсу навіть сварити.

Довго й гучно позіхаю. Мозок знову наче повиває габа.

— Маємо ще кілька хвилин до того, як ви знову заснете, — каже Моровий Лікар, плескаючи в обіпнуті рукавичками долоні. Шкіра рипить. — Якщо у вас іще залишилися до мене якісь запитання, зараз саме час їх поставити.

— Чому Анна в Блекгіті? — питаю я квапливо. — Ви сказали, що я прибув сюди з власної волі, а мої суперники — ні. Це означає, що її привезли сюди силоміць. Нащо ви таке з нею робите?

— Можете ставити будь-які запитання, окрім цього, — одказує він. — Те, що ви з’явилися в Блекгіті добровільно, дає вам певні переваги. Але й деякі хиби також існують. Певні речі ваші суперники розуміють інстинктивно, а от ви — ні. Я тут хіба для того, щоб заповнити ці прогалини, та й по всьому. То як просувається розслідування вбивства Евелін Гардкасл?

— Вона звичайна жінка, — кажу зморено, насилу тримаючи очі розплющеними. Теплі долоні снодійного уже гойдають мене. — Що в її смерті такого, що через неї треба таке накрутити?

— Я б міг поставити вам те саме запитання, — зауважує він. — Ви ж зі шкіри пнетеся, намагаючись урятувати міс Гардкасл, хоча все свідчить про те, що це неможливо. То навіщо?

— Я не можу просто дивитися, як вона помирає, і навіть не спробувати цьому запобігти, — відповідаю я.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — озивається він, схиливши голову до плеча. — Тому дайте змогу й мені відповісти тим самим. Убивство міс Гардкасл так і не було розкрите, а я вважаю, що так цього залишити не можна. Така відповідь вас улаштує?

— Але людей убивають щодня, — заперечую я. — Улаштувати таке заради розкриття одного-єдиного вбивства?

— Чудове зауваження. — Він потішено плескає в долоні. — Але хто ж вам сказав, що немає сотні інших відчайдухів, хто, так само як оце ви, шукає справедливості для цих нещасних душ?

— А що, є?

— Навряд чи, але погодьтеся, що думка чудова.

Я не маю вже сил навіть слухати, повіки важкі, кімната довкола розпливається.

— Боюся, у нас обмаль часу, — каже Моровий Лікар. — Я маю…

— Чекайте… мені треба… Чому… — Слова ніби тужавіють на губах. — Ви спитали мене… спитали… Мої спомини…

Шелестить тканина: Моровий Лікар зводиться на рівні. Узявши з креденця склянку з водою, він виплескує її вміст мені в обличчя. Вода крижана, тіло смикається, я здригаюся, наче мене шмагонули батогом, і притомнію.

— Перепрошую, зазвичай я такого не роблю, — каже він, дивлячись на порожню склянку так, наче власні дії його неабияк дивують. — Зазвичай цієї миті ви засинаєте, але… Отакої, як цікаво… — Він повільно ставить склянку на стіл. — То про що ви хотіли мене спитати? Зосередьтеся, це важливо.

Вода пече мені очі, скрапує з губ, бавовняна нічна сорочка вже геть вогка.

— Коли ми вперше зустрілися, ви спитали, що саме я пам’ятав, коли прокинувся Беллом, — кажу я. — Чому це має аж таке значення?

— Щоразу, коли ви зазнаєте невдачі, ми видаляємо ваші спогади й цикл починається наново. Але ви завжди знаходите спосіб зачепитися за щось… можливо, за таку собі підказку, — каже він, витираючи хусточкою воду з мого чола. — Цього разу це було ім’я Анни.

— І ви сказали, що вам шкода, — згадую я.

— Мені й справді шкода.

— Але чому?

— На розвиток подій у черговому циклі серйозно впливає не лише послідовність ваших утілень, але й те, що саме ви вирішуєте запам’ятати, — відповідає він. — Якби ви запам’ятали Лакея, то одразу взялися б його вистежувати. Принаймні це пішло б справі на користь. Натомість ви прив’язалися до Анни, однієї з ваших суперників.

— Вона мій друг, — заперечую я.

— У Блекгіті немає друзів, містере Бішоп. І, якщо ви цього досі не збагнули, боюся, сподіватися вам нема на що.

— А можна… — Снодійне знову затягує мене до вирви. — …а можна вибратися звідси нам обом?

— Ні, — відповідає він, складаючи вологу хусточку й знову вкидаючи її до кишені. — Вийде звідси той, хто дасть відповідь на моє запитання. Такі правила. Об одинадцятій вечора один з вас прийде на берег озера й назве мені ім’я вбивці. Цю людину звідси випустять. Хто саме це буде, обирати вам.

Він видобуває з нагрудної кишені годинник, дивиться на циферблат.

— Час спливає, а я мушу дотримуватися розкладу, — каже він, беручи ціпок, що досі стояв біля дверей. — Зазвичай я ні в що не втручаюся, але є дещо, що ви мусите знати, перш ніж власна шляхетність піде вам на зле. Насправді Анна пам’ятає набагато більше з останнього циклу, ніж вам розповідає.

Рука в рукавичці чіпляє моє підборіддя, його обличчя опиняється впритул до мого, я навіть чую дихання під маскою. Очі в нього блакитні. Блакитні, сумовиті, старі.

— Вона вас зрадить.

Я розтуляю рота, збираючись заперечувати, але язик просто непідйомний, і останнє, що я бачу, — це те, як Моровий Лікар зникає за дверима — велика згорблена тінь, що тягне за собою цілий світ.