Сім смертей Евелін Гардкасл

59

Не знаю, на яку саме реакцію я сподівався від Евелін, але вона, на мій подив, у захваті плескає в долоні й радісно підстрибує, наче ми песики, що нарешті засвоїли новий трюк.

— Я знала, що за вами двома варто було пильнувати, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і два кола світла зливаються в одне. — Без світла знань можна довго блукати в потемку. А втім, мушу визнати: я гадки не маю, яким боком це все вас обходить.

Вона вже не вдає французький акцент, а разом з ним не лишилося й сліду від послужливої покоївки, під машкарою якої вона ховалася. Сутулі плечі виструнчилися, вона по-іншому тримає голову, підборіддя гордовито скинуте — дівчина ніби дивиться на нас, стоячи на верхівці височезного стрімчака.

Вона питально дивиться то на мене, то на Анну, але я прикипів очима до лісу. Усе це буде марно, якщо Моровий Лікар не прийшов сюди, якщо він не почує нашої розмови. Але за калюжею світла від двох ліхтарів глупа темрява. Може, він стоїть у десяти ярдах від нас, а я його не бачу.

Помилково вирішивши, що я мовчу просто через затятість, Евелін широко мені всміхається. Ми їй подобаємося. Вона щиро насолоджується тим, що тут зараз відбувається.

Отже, доведеться її розважати аж до появи Морового Лікаря.

— Таку саму долю ви планували й для Томаса тоді, багато років тому, еге ж? — запитую я, показуючи на тіло Гелен у човнярні. — Я розпитував старшого стайничого, він сказав мені, що того ранку, коли хлопчик загинув, ви їздили кататися верхи. Але насправді це було просто алібі. Ви домовилися зустрітися з Томасом тут, біля озера, тож усе, що вам було треба, — це проїхати повз сторожівню, припнути десь коня й навпрошки пройти сюди лісом. Я виміряв час. На дорогу вам знадобилося б менш ніж півгодини, вас би ніхто не помітив. Ви могли б тихо вбити собі Томаса в човнярні, потім викупатися в озері, перевдягтися й повернутися до коня ще до того, як помітили б зникнення хлопчика. Ви поцупили знаряддя вбивства в старшого стайничого разом з ковдрою, якою мали намір накрити тіло. Саме на Алфа Міллера ви планували покласти провину, коли хлопчика нарешті знайшли б. Але щось пішло не так, еге ж?

— Усе пішло не так, — каже вона, цокнувши язиком. — Човнярня була лише запасним планом на випадок, якби провалився головний. Я мала намір придовбешити Томаса каменем, а потім утопити його. Тіло просто плавало б собі на поверхні озера, допоки його не знайшли б. Трагічна випадковість, але життя триває. На жаль, жодний план не вдався. Я вдарила Томаса по голові, але недостатньо сильно. Він заверещав, я запанікувала й штрикнула його ножем просто тут, на березі.

Голос її звучить роздратовано, хоча й не вельми. Вона наче розповідає про пікнік, який довелося скасувати через погану погоду. Я ловлю себе на тому, що вражено витріщаюся на неї. Більшість того, що сталося, я збагнув іще доти, як прийшов сюди, але чути, як Евелін розповідає про все так збайдужіло, так безжально, — це просто жах. Вона геть позбавлена сорому й сумління. Мені важко повірити, що переді мною взагалі людська істота.

Помітивши моє збентеження, у розмову втручається Анна:

— І саме тоді на вас наткнулися леді Гардкасл і Чарлі Карвер. — Вона ретельно зважує кожне слово, наче розмірковує вголос. — Якимось чином ви спромоглися переконати їх, що Томасова загибель — то нещасний випадок.

— Вони самі себе в цьому переконали, — форкає Евелін. — Щойно я побачила їх на стежці, то вирішила була, що мені вже гаплик. Я заходилася розповідати, що буцімто намагалася забрати ніж у Томаса, а відтак Карвер за мене сам усе додумав. Нещасний випадок, діточки просто бавилися, трапляється. Просто на тарілочці мені все подав.

— Чи ви знали, що Карвер — ваш батько? — питаю я, опанувавши себе.

— Ні. Але ж я була дитиною. Я просто вирішила, що мені пощастило, і вирушила собі кататися верхи, як мені й наказали. Тільки перед тим, як відрядити мене до Парижа, мати розповіла мені правду. Либонь, хотіла, щоб я пишалася своїм батечком.

— Отже, Карвер бачить на березі озера свою доньку, усю в крові, — звільна веде далі Анна, намагаючись вибудувати ланцюжок подій. — Він розуміє, що дівчинці потрібен буде чистий одяг, а тому йде до будинку, збираючись узяти для вас якусь одежину. Гелен тим часом залишається з мертвим Томасом. І от саме тоді її побачив Стенвін, який пішов за Карвером до озера. Саме тому він вирішив, нібито Гелен убила власного сина. Саме тому він дозволив своєму другові взяти на себе провину.

— Саме тому, а ще за грубі гроші, — каже Евелін, зневажливо закопиливши губу, так, що стає видно зуби. Погляд зелених очей невиразний — не очі, а блискучі скельця якісь. Ця дівчина геть позбавлена співчуття, у ній немає ані натяку на каяття. — Мати незлецьки йому платила впродовж усіх цих років.

— Чарлі Карвер не знав, що ви розпланували вбивство заздалегідь, що у вас уже був запасний одяг, схований у човнярні, — кажу я, змушуючи себе не видивлятися поміж деревами Морового Лікаря. — Цей одяг так тут і залишився… і пролежав вісімнадцять років. Його випадково знайшла ваша мати, коли торік приїздила до Блекгіту. Вона негайно збагнула, що це означає. І навіть розповіла про все Майклові. Мабуть, сподівалася перевірити, як він на це відреагує.

— Найімовірніше, вона вважала, ніби йому відомо про вбивство, — каже Анна з жалем. — Лишень уявіть… вона не могла довіряти жодній своїй дитині.

Здіймається вітер, дощ періщить по склу наших ліхтарів. З лісу лунає якийсь шум, невиразний та віддалений, але його виявляється достатньо, щоб на мить відтягнути увагу Евелін.

— Відволікайте її, — самими губами кажу я Анні, знімаючи із себе куртку й накидаючи її на тендітні плечі дівчини. Винагородою мені стає вдячна усмішка.

— Це, мабуть, було справнім жахом для леді Гардкасл, — каже Анна, щільніше загортаючись у куртку. — Усвідомити, що донька, заради якої вона дозволила своєму коханому піти на шибеницю, холоднокровно вбила свого брата… — Голос її зривається. — Як ви могли таке вчинити, Евелін?

— Гадаю, ліпше спитати не «Як?», а «Чому?», — кажу я, дивлячись на Анну. — Томас полюбляв нишком спостерігати за людьми. Він знав: якщо його впіймають, то дадуть прочухана, а тому навчився діяти непомітно. Якось він пішов за Евелін до лісу, де вона зустріла хлопця-грума. Не знаю вже, що то була за зустріч — випадкова чи спланована заздалегідь. Може, це був просто збіг, але, як на мене, стався нещасний випадок. Принаймні я сподіваюся, що то був саме нещасний випадок, — додаю, зиркнувши на Евелін, яка споглядає мене, ніби нетлю, що сіла їй на рукав.

Наше майбутнє зараз у зморщечках навколо її очей. Це бліде обличчя ніби кришталева куля, у якій клубочиться туман жахіть.

— Насправді це не так уже й важливо, — веду я далі, збагнувши, що вона не збирається мені відповідати. — Хай там як, вона його вбила. Найпевніше, Томас тоді не зрозумів, що саме побачив, бо ж інакше він помчав би до матері й усе б їй розповів. Але якоїсь миті Евелін збагнула, що він її вистежив. Отже, у неї було два варіанти: змусити Томаса мовчати, перш ніж він комусь усе розпатякає, або самій зізнатися в тому, що вона скоїла. Вона обрала перший варіант і стала методично укладати план подальших дій.

— Непогано, — каже Евелін, обличчя її сяє. — За винятком кількох дрібниць, усе саме так і було. Ви наче бачили все на власні очі. Ви просто диво, містере Ґолд, вам про це відомо? Ви насправді набагато цікавіший, ніж оте нудне створіння, яким ви здалися мені минулої ночі.

— А що сталося з грумом? — питає Анна. — Головний стайничий сказав, що його так і не знайшли.

Евелін відповідає не одразу, замислено роздивляючись дівчину. Спершу мені здається, що вона взагалі міркує, чи варто відповідати, аж тоді я розумію. Вона просто намагається пригадати. Про цю історію вона вже й думати забула.

— Це було доволі химерно, — каже Евелін неуважно. — Він повів мене дивитись якісь печери, що на них нещодавно натрапив. Я знала, що батько цього не схвалить, тому ми вирушили туди потайки. Але компанія з нього була нудна. Ми досліджували печеру, а потім він провалився в якусь глибоку розколину. Нічого аж такого серйозного, я могла б привести допомогу. Я так йому й сказала, що вирушаю по допомогу, аж раптом мені дещо спало на думку. Я збагнула, що можна нікого не кликати. Можна взагалі нічого не робити. Можна полишити його тут. Ніхто не знає, куди саме він подався. І про те, що я з ним була, також нікому не відомо. Це була просто доля.

— Ви полишили його напризволяще?! — з жахом скрикнула Анна.

— Так. І знаєте що? Мені сподобалося. Це був мій маленький захопливий секрет, допоки Томас не спитав, нащо це я того дня ходила до печер…

Не зводячи з нас дула пістолета, вона піднімає ліхтар.

— А решта вам відома. Навіть шкода, слово честі. — Вона зводить гачок, але Анна затуляє мене собою.

— Зачекайте! — гукає вона, простягаючи до Евелін руку.

— Будь ласка, тільки не треба цих благань, — обурено кривиться Евелін. — Я ж бо була про вас такої високої думки, ви й не уявляєте! Протягом аж двадцяти років ніхто про смерть Томаса й не згадував, а потім ні сіло ні впало з’являєтесь ви двоє і якимось дивом про все дізнаєтеся. Либонь, це потребувало неабиякої наполегливості, і це сповнює мене захвату. Але я зневажаю людей, яким бракує гордості.

— Я не збираюся благати, але історія й досі не завершена, — каже Анна. — Ми заслуговуємо на те, щоб почути решту.

Евелін посміхається. Ця посмішка приваблива, мінлива й геть божевільна.

— Ви вважаєте мене дурепою? — питає вона, змахуючи краплі з обличчя.

— Я вважаю, що ви нас уб’єте, — каже Анна спокійно, таким тоном, яким зазвичай розмовляють з маленькими дітьми. — І мені здається, якщо ви зробите це просто тут, на березі, постріли почує чимало людей. Вам треба відвести нас кудись до затишненького місця, то чому б нам трохи не побалакати дорогою?

Евелін ступає до неї кілька кроків, наближає ліхтар до її обличчя, пильно вдивляється в нього. Схиляє голову до плеча, розтуляє губи.

— Розумничка, — каже Евелін, аж муркочучи від задоволення. — Чудово. То розвертайтеся й рушайте.

Я слухаю цю розмову з дедалі дужчою панікою, відчайдушно сподіваючись, що от просто зараз із темряви з’явиться Моровий Лікар і нарешті покладе всьому цьому край. Він, авжеж, має тепер достатньо доказів того, що Анна заслуговує на звільнення.

«Якщо тільки його десь не затримали».

Від цієї думки мене поймає жах. Анна намагається зберегти нам життя, але все це буде марно, якщо Моровий Лікар не знатиме, де нас шукати.

Я простягаю руку до нашого ліхтаря, але Евелін кóпає його ногою, відкидаючи вбік, і пістолетом показує на ліс.

Ми з Анною ідемо пліч-о-пліч, Евелін — за кілька кроків позаду. Вона тихенько щось мугикає. Я наважуюся озирнутися через плече, але розумію, що вихопити в неї пістолет не вийде, бо вона надто далеко. А навіть якби й вийшло, то користі від того все одно не буде жодної.

Ми тут не для того, щоб затримати Евелін, а для того, щоб довести, що Анна не така, як вона. А найкращий спосіб це зробити — це залишатися в небезпеці.

Важкі хмари затуляють зірки. Шлях нам освітлює тільки тьмавий пломінець ліхтаря, який несе Евелін, тож рухатися доводиться обережно, щоб не зашпортнутися. Ми наче пливемо крізь чорнило. А Морового Лікаря й досі немає.

— Якщо ваша мати ще торік дізналася, що ви накоїли, то чому вона нікому про це не розповіла? — питає Анна, озираючись на Евелін. — Нащо влаштовувати це свято, запрошувати стільки людей?

У тоні її справдешня цікавість. Якщо вона й налякана, то добре це приховує — так, що я не годен цього помітити. Вочевидь, не тільки Евелін опанувала акторську майстерність. Я можу хіба сподіватися, що граю не згірш. Серце моє калатає так, що мало не тріскаються ребра.

— Через жадібність, — відповідає Евелін. — Батькам були конче потрібні гроші — ця потреба була нагальніша, ніж бажання матері відрядити мене на шибеницю. Судячи з усього, про моє весілля домовлялися заздалегідь, бо минулого місяця я отримала від матері листа, у якому та повідомляла, що або я зголошуюся стати дружиною цього огидного Рейвенкорта, або мене здадуть поліції. Приниження, якого я мала зазнати під час сьогоднішнього балу, було останнім штрихом. Фінальною відплатою за смерть Томаса.

— То ви вбили їх, щоби помститися? — питає Анна.

— Батька — через те, що ми з Майклом так домовилися. Він убиває Фелісіті, а я — батька. Братові потрібен був спадок, поки від тієї грошви ще бодай щось залишилося. Він разом з Коулріджем хоче перекупити в Стенвіна весь той його компромат.

— Отже, той відбиток черевика, який я бачив під вікном сторожівні, і справді належав вам, — кажу я. — І ви залишили записку, у якій визнавали свою провину.

— Ну не могла ж я допустити, щоб звинуватили бідаку Майкла! Тоді б усе це взагалі не мало жодного сенсу! — каже вона. — Я зміню ім’я, щойно поїду звідси, то чому б не скористатися ним наостанок?

— А мати? — питає Анна. — Чому ви вбили її?

— Я тихо й мирно жила собі в Парижі, — озивається Евелін, і вперше в її словах чути гнів. — Якби вона не продала мене Рейвенкортові, то більше б ніколи мене не побачила. Тож, як на мене, це радше було самогубство, ніж убивство.

Дерева раптово розступаються, і перед нами постає сторожівня. Ми вийшли до затильного фасаду будівлі, до тих самих замкнених дверей у кухню, куди фальшива Евелін того, першого ранку привела Белла.

— А де ви знайшли ту, іншу Евелін? — питаю я.

— Її звати Фелісіті Меддокс. Вона наче якась махлярка, наскільки я збагнула, — каже Евелін неуважно. — Усе облаштував Стенвін. Майкл розповів йому, що родина прагне, щоб замість мене з Рейвенкортом одружилася Фелісіті, і пообіцяв, що, якщо справа вигорить, за мовчання Стенвін отримає половину посагу, який Рейвенкорт мав виплатити за наречену.

— А Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.

— Можливо, але що йому до того? — знизує плечима Евелін, жестом наказуючи мені прочинити двері. — Фелісіті — комашка. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти… і знаєте, що вона утнула? Замість того щоб в усьому йому зізнатися, вона помчала прямісінько до Майкла й стала вимагати в нього більше грошви за мовчання. Такі люди лише забруднюють цей світ. Я вважаю, що її вбивство було справдешньою послугою суспільству.

— А Міллісент Дербі? Її смерть ви також вважаєте послугою суспільству?

— О, Міллісент… — Обличчя Евелін яснішає від цього спогаду. — Знаєте, а замолоду вона викидала такі коники — ще гірше за свого сина! Оці останні роки їй просто вже наснаги бракувало…

Ми проходимо кухнею, ідемо коридором. У будинку тихо, усі його мешканці мертві. Але, попри, це на стіні яскраво горить лампа — отже, Евелін мала намір сюди повернутися.

— Міллісент вас упізнала, так? — питаю я, проводячи пальцями по шпалері. Я почуваюся ніби уві сні. Усе навкруги здається якимось несправжнім, маревним. Мені треба доторкнутися до чогось матеріального, щоб зрозуміти, що все це відбувається насправді. — Вона помітила вас у бальній залі разом з Фелісіті, — веду я далі, згадуючи, як літня леді квапливо полишила Дербі. — Ви росли в неї на очах, тому її не піддурило ані ваше вбрання покоївки, ані намальовані Ґолдом нові портрети на стіні. Міллісент одразу зрозуміла, хто ви є насправді.

— Вона спустилася в кухню й стала вимагати пояснити їй, що я замислила, — каже Евелін. — Я збрехала їй, що все це буцімто такий розіграш для балу, і ця стара дурепа мені повірила.

Я роззираюся, намагаючись видивитися хоча б якийсь натяк на присутність Морового Лікаря, але надія моя згасає. Він не може знати, де ми, а отже, не довідається ані про відвагу Анни, ані про те, що вона розгадала цю таємницю. Ми йдемо назустріч власній смерті від руки божевільної, і все намарно.

— Як ви її вбили? — питаю я, несамовито намагаючись не дати Евелін замовкнути, а сам подумки силкуюся вигадати бодай якийсь новий план.

— Поцупила слоїчок з вероналом з валізки доктора Діккі, розтовкла кілька пігулок і вкинула їй до чаю, — відповідає та. — Коли вона заснула, я поклала їй на обличчя подушку, дочекалася, доки вона задихнеться, а відтак покликала Діккі.

У голосі її втіха, наче йдеться про якийсь приємний спомин, яким вона ділиться з друзями за столом.

— Він побачив на її нічному столику веронал із власної валізи й умить збагнув, що його можуть обвинуватити у співучасті, — провадить далі вона. — Саме тому я просто обожнюю запроданців: на їхню продажність завжди можна розраховувати.

— Отже, він забрав пляшечку й оголосив, що Міллісент буцімто померла від серцевого нападу, щоб вигородити себе, — кажу я, зітхнувши.

— Йой, та не переймайтеся ви так, любчику, — каже Евелін, тицяючи мені в спину дулом пістолета. — Міллісент Дербі померла так само, як жила, — елегантно й прораховано. Я зробила їй справдешній подарунок, слово честі. Не кожному випадає померти так доречно й змістовно.

Я побоююсь, що вона веде нас до тієї кімнати, де в кріслі й досі сидить мертвий лорд Гардкасл, але натомість вона змушує нас зайти у двері навпроти. Це маленька їдальня. Посеред неї стоять квадратний стіл і чотири стільці. Світло від ліхтаря Евелін гасає по стінах, підсвічуючи дві дорожні сумки в кутку. Кожна з них напхом напхана прикрасами, вбранням і ще бозна-чим, поцупленим із Блекгіту.

Нове життя Евелін почнеться, коли завершиться наше.

Ґолд як митець може хіба що сповнитися захватом від елегантної симетричності розв’язки.

Поставивши ліхтар на стіл, Евелін жестом наказує нам опуститися навколішки. Очі її блищать, обличчя маковіє. Вікно кімнати виходить на дорогу, але Морового Лікаря ніде немає.

— Схоже, ваш час вичерпано, — оголошує вона, здіймаючи пістолет.

«Залишився останній хід».

— А нащо ви вбили Майкла? — питаю квапливо, докірливо дивлячись на неї.

Евелін напружується, її посмішка зникає.

— Це ви про що?

— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі з’являється спантеличений вираз. — Щодня я тільки й чув, які ви двоє близькі, як ви його любили. Він навіть не здогадувався, що ви вбили Томаса й власну матір, так? Ви ж бо не хотіли, щоб він уважав вас злочинницею. І, менше з тим, коли настав час, ви вбили його так само легко, як і інших своїх жертв.

Евелін розгублено дивиться то на мене, то на Анну. Пістолет тремтить у неї в руці. Чи не вперше вона здається наляканою.

— Ви брешете! Я б ніколи не скривдила Майкла! — вигукує вона.

— Я на власні очі бачив, як він помер, Евелін, — кажу я. — Я стояв біля нього, коли…

Вона вдаряє мене пістолетом, розбивши губу до крові. Я сподівався був вихопити в неї зброю, але вона надто прудка й майже одразу відступає на крок.

— Не брешіть мені! — скавучить Евелін, очі її блищать, дихання прискорене.

— Він не бреше, — підтверджує Анна, захисним жестом обіймаючи мене за плечі.

По щоках Евелін течуть сльози, губи в неї тремтять. Вона любить брата — любить нарваною, хворою, збоченою любов’ю, але щиро. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.

— Я не… — Вона вчепляється рукою у власне волосся, смикає так, що мало не видирає його з коренем. — Він знав, що я не можу вийти заміж за… Він хотів допомогти… — Вона благально дивиться на нас. — Він убив її заради мене, щоб я була вільна… Він мене любив…

— А ви хотіли впевнитися, — кажу я. — Ви не могли ризикувати тим, що він розгубиться й Фелісіті отямиться, тому завчасно напоїли її отруєним віскі, перш ніж вона пішла до дзеркального ставка.

— Але Майкла ви про це не попередили, — веде далі Анна. — І він допив те, що залишалося в її келиху, поки його допитував Рештон.

Евелін опускає пістолет. Я напружуюся, готуючись накинутися на неї, аж раптом Анна горнеться до мене.

— Він тут, — шепоче вона мені на вухо, киваючи на вікно.

На дорозі горить самотня свічка, вихоплюючи з темряви дзьобату порцелянову машкару. Надія спалахує в мені, але вмить згасає. Він не рухається. Він навіть не чує того, про що тут ідеться.

«Чого він чекає?»

— Господи, ні, — бурмотить Анна гірко. Вона також дивиться на Морового Лікаря, але відчуває, на відміну від мене, не спантеличення, а жах. Вона полотніє, чіпляється за мій рукав.

— Ми не знайшли відповіді, — вимовляє вона самим подихом. — Ми й досі не знаємо, хто вбив Евелін Гардкасл, справжню Евелін Гардкасл. А підозрюваних двоє.

Мене мороз дере за шкірою.

Я сподівався був, що Анна здобуде свободу, викривши злочини Евелін, але ж вона має рацію. Хоча Моровий Лікар і товкмачить про спокуту й перевиховання, йому й досі потрібна ще одна смерть. І хтось із нас мусить зробити так, щоби він її отримав.

Евелін і досі никає кімнатою, рве на собі волосся, переймається через Майклову загибель, але вона занадто далеко від нас, щоб спробувати збити її з ніг. Може, я чи Анна й подужали б висмикнути пістолет у неї з рук, але одного з нас вона достеменно встигне пристрелити.

Нас ошукали.

Моровий Лікар затримався зумисне, щоб йому не довелося вислуховувати відповідь Анни, щоб не довелося переконатися, якою хорошою людиною вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.

«Чи йому просто байдуже».

Він дістав те, чого хотів. Якщо я помру, він мене звільнить. Якщо помре Анна, то вона залишиться тут назавше, як і прагне його керівництво. Вони мають намір тримати її тут довічно, хай що вона робитиме.

Не в змозі стримувати розпач, я підбігаю до вікна й гупаю в шибу.

— Це нечесно! — кричу я, звертаючись до постаті віддалік.

Моя лють лякає Анну, вона сполохано відсахується. Евелін наближається до мене, звівши пістолет. Вона вирішує, ніби я злякався, хоча насправді мене охоплює злість.

Розпач встромляє в мене свої пазури.

Я сказав Моровому Лікареві, що не покину Анни, що знайду спосіб повернутися до Блекгіту, якщо мене звільнять, але я більше не годен провести ані дня в цьому місці. Я більше не можу дозволити, щоб мене раз у раз убивали. Я не можу знову бачити самогубство Фелісіті, не можу переживати зраду Деніела Коулріджа. Мені несила пережити все це наново, і якась частина мене, куди більша частина, ніж я годен був повірити, ладна зараз поквапити Евелін, щоб покласти цьому край якомога швидше, і байдуже, що чекає на мою подругу.

Засліплений відчаєм, я не помічаю, як до мене підходить Анна. Не зважаючи на Евелін, яка пильнує за нею, наче сова — за мишею, вона бере мене за руки, зводиться навшпиньки й цілує в щоку.

— Не смійте за мною повертатися, — каже вона, притискаючись чолом до мого чола.

А відтак хутко розвертається й кидається на Евелін одним метким рухом.

Лунає оглушливий гуркіт пострілу. Упродовж кількох секунд єдине, що я чую, — це його відлуння. Скрикнувши, я кидаюся до Анни. Револьвер падає на підлогу, по сорочці Евелін над стегном розпливається кривава пляма.

Вона падає навколішки, беззвучно розтуляє та стуляє рота, у порожніх очах безмовне благання.

В отворі дверей стовбичить схожа на ожиле нічне жахіття Фелісіті Меддокс. Вона й досі в блакитній бальній сукні, зараз мокрій до рубця й забрьоханій у багні, косметика розпливлася по блідих подряпаних щоках — ці подряпини вона дістала, поки квапливо пробиралася між дерев. Помада розмазалася, волосся закустране, але в руці міцно затиснутий чорний револьвер.

Фелісіті кидає в наш бік побіжний погляд, але я не певен, що вона взагалі бачить нас. Від люті вона майже оскаженіла. Спрямувавши дуло Евелін у живіт, вона тисне на гачок. Постріл такий гучний, що мені доводиться затиснути вуха долонями. Кров ляпає на шпалери. Але Фелісіті цього не досить. Вона стріляє ще раз. Евелін падає на підлогу.

Підійшовши до неї, Фелісіті всаджує решту куль, що залишилися в барабані, в уже мертве тіло.