Сім смертей Евелін Гардкасл

36

Пітер Гардкасл поринає в п’яну задуму, так міцно стискаючи келих, наче боїться, що хтось на нього зазіхне. Вирішивши, що більше жодної користі з нього все одно не буде, я беру яблуко з таці з фруктами й вислизаю з кімнати, квапливо перепросивши. Двері зачиняю, щоб його вельможність не помітив, що я йду сходами нагору. Мені треба поговорити з Ґолдом, і ліпше зробити це, не наражаючись на зайві запитання.

На горішньому майданчику сходів мене вітає протяг, крутиться дзиґою, прослизає крізь надтріснуті шиби й шпарини попід дверима, шурхотить падолистом, що валяється на підлозі. Згадую, що цим самим коридором уже йшов раніше в подобі Себастіана Белла разом з Евелін, шукаючи дворецького. Химерно думати про них тут і зараз, а ще химерніше пам’ятати, що Белл і я насправді та сама особа. Його боягузтво мені просто огидне, але наразі, коли між нами вже ніби з’явилася певна відстань, я почуваюся наче відокремленим від нього. Він немов дурнувата історія, підслухана під час вечірки. Чужа ганьба.

Денс зневажає таких людей, як Белл, але я не можу його судити. Я зеленого поняття не маю, ким я є за межами Блекгіту чи як я міркую сам на сам, коли не обмежений чужим розумом. Хтозна, може, я точнісінько такий самий, як Белл… І взагалі хіба ж це аж так погано? Я заздрю його таланту співчувати так само, як Рейвенкортовому меткому розуму і Денсовому вмінню бачити сутність речей крізь габу омани. Якщо якісь із цих якостей залишаться в мене потім, коли мені вдасться вибратися з Блекгіту, я ними пишатимуся.

Переконавшись, що в коридорі я сам-один, заходжу до кімнати, де до стелі підвішений за змотужені зап’ястки Ґреґорі Ґолд. Він щось бурмотить, смикається від болю, наче намагається викараскатися з якогось нескінченного жасного сну. Співчуття спонукає мене звільнити його, але якщо Анна залишила його в такому стані, то, цілком очевидно, вона мала для цього якісь вагомі підстави.

Хай там як, мені треба з ним поговорити. Отже, я його струшую — спочатку легенько, потім дужче. Жодної реакції. Даю йому ляпаса, потім плескаю в обличчя водою з глека, що знайшовся поряд, але художник не реагує. Жах якийсь. Снодійне доктора Діккі дуже сильне, і, хоч як Ґолд намагається, оговтатися в нього не виходить. Мене нудить, остуда проймає аж до самісіньких кісток. Аж дотепер жахи майбутнього здавались якимись непевними, хиткими примарами, темними силуетами, що маячили віддалік за габою туману. Але ж оце-от я, оце моя доля.

Зводжуся навшпиньки й відгортаю його рукави, щоб роздивитися порізи на руках, які він показав мені вночі.

— Не виходьте з карети, — бурмочу, згадавши його попередження.

— Відійдіть від нього, — раптом чую за спиною голос Анни. — А тепер розверніться. Повільно. Двічі я не повторюватиму.

Роблю, як вона каже.

Дівчина стоїть у дверному отворі, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вибилося з-під чіпця, вираз обличчя лютий. Руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один хибний рух — і вона, я цього певен, достеменно пристрелить мене, щоб захистити Ґолда. Хай там які негаразди чатують на мене попереду, усвідомлення того, що ти комусь аж такою мірою небайдужий, зворушує навіть холодне серце Денса.

— Це я, Анно, — кажу я. — Це Ейден.

— Ейден?..

Дуло рушниці трохи опускається. Вона підступається на крок, дихання торкається мого обличчя. Дівчина вивчає мої нові, порізьблені зморшками риси.

— У нотатнику є згадка про те, що ви постарієте, — каже вона, перехоплюючи рушницю однією рукою. — Утім у ньому не уточнюється, що ваше нове обличчя буде похмурим, наче надгробок.

Вона киває на Ґолда.

— Милуєтеся, так? — питає вона. — За твердженням доктора, це він сам себе порізав. Просто розкраяв зап’ястки на рам’я.

— Але навіщо? — жахаюся, намагаючись уявити, що могло б змусити мене завдати собі самому таких ушкоджень.

— А це вже вам ліпше знати, — форкає вона. — Давайте-но поговоримо там, де бодай трішечки тепліше.

Я йду за нею далі коридором до кімнати, де дворецький любесенько спить собі під білими бавовняними простирадлами. Світло ллється з високого вікна, у каміні жевріє полум’я. Подушка заляпана висохлими плямами крові, але, якщо не зважати на це, картина просто ідилічна — лагідна й затишна.

— Він іще не приходив до тями? — питаю, кивнувши на дворецького.

— Лише на мить, іще в кареті. Ми оце щойно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю попід ліжко.

— Похмурий, ненавидить сина, а так наче й нівроку. Принаймні кращий за Джонатана Дербі, — кажу я, наливаючи собі склянку води з глека, що стоїть на столі.

— Я з Дербі вранці бачилася, — каже вона неуважно. — Уявляю, якою мірою неприємно опинитися в нього в голові.

— Еге ж, — погоджуюся, кидаючи їй яблуко, яке забрав з вітальні. — Ви сказали йому, що зголодніли, тому я вам дещо приніс. Не певен, чи змогли ви відтоді бодай щось перехопити.

— Нагоди не було, — каже вона, витираючи яблуко фартухом. — Дякую.

Підходжу до вікна, протираю брудну шибу рукавом. Вікно виходить на дорогу, і, на власний подив, я бачу Морового Лікаря, який показує на сторожівню. Поряд з ним стоїть Деніел. Вони розмовляють.

Ця сцена викликає в мене химерне занепокоєння. Аж дотепер загадковий незнайомець докладав чималих зусиль, щоб завжди триматися на відстані. А ці двоє стоять біч-о-біч, і близькість ця неабияк скидається на те, що вони порозумілися, — складається враження, наче майбутній я підкорився Блекгіту, прийняв смерть Евелін як належне й змирився з тим, що, як запевняв Моровий Лікар, вибратися звідси може тільки один. Але ж це не так! Усвідомлення того, що плин подій цього дня можна змінити, дало мені впевненість для того, щоб вести далі боротьбу… То про що ж, хай їм грець, вони там розмовляють?

— Що ви там такого побачили? — питає Анна.

— Моровий Лікар розмовляє з Деніелом, — відповідаю я.

— З Деніелом я ще не бачилася, — озивається вона, відкушуючи шматок яблука. — І хто такий у біса цей Моровий Лікар?

Спантеличено кліпаю.

— Зустрічатися з вами в хибному порядку стає доволі важко.

— Я принаймні маю одну подобу, — озивається вона. — Розкажіть-но мені про цього вашого Лікаря.

Я квапливо переповідаю їй історію своїх розмов з Моровим Лікарем, починаючи зі знайомства в кабінеті, коли я був у подобі Себастіана Белла, потім згадую, як він зупинив автівку, коли я намагався втекти з Блекгіту, і як згодом, коли я був Джонатаном Дербі, він насварив мене за те, що я налякав Мадлен Обер у лісі. Здається, відтоді вже минуло ціле життя.

— Схоже, у вас тут з’явився друг, — зауважує вона, хрумаючи яблуком.

— Він мене використовує, — озиваюсь я. — Я просто ще не збагнув, задля чого саме я йому придався.

— Може, Деніел у курсі щодо цього? Вони, схоже, заприятелювали, — каже вона, і собі підійшовши до вікна. — А чи є у вас якісь здогади щодо того, про що вони там говорять? Може, ви вже розкрили вбивство Евелін і забули мені про це розповісти?

— Якщо ми все зробимо правильно, ніякого вбивства взагалі не буде, — кажу, прикипівши очима до бесідників.

— Отже, ви й досі намагаєтеся її врятувати, хай навіть Моровий Лікар стверджує, що це практично неможливо?

— Як водиться, я ігнорую половину з того, що він мені каже, — озиваюся неуважно. — Можете вважати це здоровим скептицизмом щодо будь-яких порад, які лунають від особи, котра ховає обличчя під машкарою. До того ж я вже знаю, що події цього дня можна змінити. Я в цьому переконався.

— На Бога, Ейдене!.. — каже вона роздратовано.

— Щось не так? — питаю здивовано.

— Усе не так! Оце-от усе! — Вона рвучко сплескує руками. — У нас із вами була домовленість. Я сидітиму в цій кімнатці й пильнуватиму цих двох, а ви за допомогою своїх вісьмох утілень маєте знайти вбивцю.

— Я це й роблю, — вигукую я, спантеличений її раптовою люттю.

— Ні, ви робите геть не це, — заперечує вона. — Ви зі шкіри пнетеся, аби врятувати ту, чия загибель — наш єдиний шанс звідси вибратися.

— Вона мій друг, Анно.

— Вона Беллів друг, — заперечує Анна. — Вона принизила Рейвенкорта й мало не вколошкала Дербі. Як на мене, зимова ніч тепліша, ніж серце цієї жінки.

— У неї були на те підстави.

Відповідь благенька, вона радше має на меті відкинути запитання як таке, а не відповісти на нього. Анна має слушність: Евелін уже давно мені не друг, і, хоча згадка про її добросердість і досі бринить у мені, дії мої наразі зумовлені зовсім не цим. Є щось інше, глибше, прихованіше. Від самої думки про те, що можна дати Евелін загинути, мене млоїть. Не Денса, не інші мої подоби. Мене самого, Ейдена Бішопа.

На нещастя, Анна не вгаває, її не спинити, вона не дає мені змоги як слід поміркувати над цим несподіваним відкриттям.

— Мені начхати, які там у неї підстави! Мене цікавить, чим саме керуєтеся ви! — вигукує вона, тицяючи в мене вказівцем. — Може, ви цього не відчуваєте, але десь у глибині душі я знаю, скільки вже провела в Блекгіті. Я тут уже кількадесят років, Ейдене! Я цього певна. Мені треба звідси вибратися, я мушу це зробити, а ви моя єдина надія. У вас є ваші вісім життів, і колись ви все одно звідси втечете. А в мене тільки одне, і потім я все забуваю. Без вас мені край. Уявіть собі лишень, що станеться, якщо наступного разу ви отямитеся в подобі Белла й не пам’ятатимете мене?

— Я вас тут не залишу, Анно, — наполягаю я, вражений відчаєм, яким по вінця повниться її голос.

— То розкрийте це бісове вбивство, як і наказав вам Моровий Лікар! Довіртеся йому: він же ж пояснив уже вам, що Евелін не врятувати!

— Я не можу йому довіряти, — кажу, потроху втрачаючи самовладання, і відвертаюся від неї.

— Але чому ні? Адже все сталося точнісінько так, як він говорив! Він…

— Він сказав, що ви мене зрадите! — вигукую я.

— Що?

— Він сказав, що ви мене зрадите, — повторюю, вражений власним зізнанням.

Аж дотепер я жодного разу не вимовляв цього звинувачення вголос, вважав за краще ігнорувати його, але воно все одно жило там, у мене в думках. Тепер, коли я нарешті виголосив це, можливість того, що таке справді станеться, здається цілком імовірною, і це мене хвилює. Адже Анна має рацію: усе решта, про що попереджав мене Моровий Лікар, збулося, і, хоч який сильний зв’язок існує між мною й цією жінкою, я не можу бути цілковито впевненим у тому, що вона не зрадить мене.

Вона відсахується, наче я її вдарив. Хитає головою.

— Я ніколи… Ейдене, я б ніколи цього не зробила, присягаюся…

— Він сказав, що ви пам’ятаєте про наш попередній цикл більше, ніж кажете, — одказую я. — Чи це й справді так? Чи є щось, що ви від мене приховуєте?

Вона вагається.

— Чи це так, Анно? — вимогливо питаю я.

— Ні, — каже вона з притиском. — Він просто намагається нас посварити, Ейдене! Я не знаю, з якою метою він це робить… але вам ліпше не слухати його.

— У тім-то й річ! — відгукуюсь я. — Якщо Моровий Лікар каже мені правду щодо Евелін, то його твердження щодо вас також правдиві! А я йому не вірю. Я гадаю, він чогось домагається, чогось, про що ми не знаємо… і використовує нас, щоб домогтися своєї мети!

— Навіть якщо це так, я не розумію, чому ви такою мірою забрали собі в голову, що вам треба врятувати Евелін! — каже Анна, досі не оговтавшись після почутого.

— Тому що хтось намагається її вбити! — кажу задихаючись. — І цей хтось робить це не власноруч, натомість він знущається з неї, домагаючись, щоб вона сама наклала на себе руки, щоб вона вкоротила собі віку у всіх на очах. Це жорстоко, а цей лиходій тішиться! І я не можу… Одне слово, байдуже, подобається нам Евелін чи ні, має Моровий Лікар слушність чи ні, не можна вбивати людину й перетворювати це на виставу! Вона невинна жертва, і ми можемо все це зупинити! Ба більше, ми мусимо це зробити!

Замовкаю, захекавшись, і раптом усвідомлюю, що запитання, які ставила мені Анна, наче розбурхали всередині мене якийсь непевний спомин. Ніби хтось розсунув завісу, і за нею я мигцем побачив людину, якою був раніше. Провина й горе — саме це ключ до мого колишнього «я». Тепер я цього певен. Саме вони привели мене до Блекгіту. Саме через них я почуваюся зобов’язаним урятувати Евелін. Але початкова мета, з якою я тут з’явився, полягає не в цьому. Зовсім не в цьому.

— Був іще хтось… — кажу звільна, хапаючись за тоненьку ниточку споминів. — Здається, жінка. Саме через неї я сюди приїхав… але я не зміг її врятувати.

— Як її звали? — питає Анна, торкаючись моєї вкритої зморшками руки й зазираючи в обличчя.

— Не пам’ятаю, — кажу я. У голові аж стугонить від напруги.

— Це була я?

— Не знаю, — повторюю я. Спомин вислизає. На щоках у мене сльози, у грудях пече. Я почуваюся так, наче когось втратив, але навіть гадки не маю, кого саме. Дивлюся в широко розверсті карі очі Анни.

— Нічого не пам’ятаю, — бурмочу кволо.

— Мені так шкода, Ейдене.

— Не треба, — озиваюся, відчуваючи, як повертаються сили. — Ми виберемося з Блекгіту, присягаюся, але діятиму я так, як сам уважаю за потрібне. Я зроблю все так, що в нас усе вийде, просто повірте мені, Анно.

Я сподіваюся почути якісь заперечення, але вона натомість усміхається. Ця усмішка мене бентежить.

— То з чого почнемо? — питає дівчина.

— Я збираюся відшукати Гелен Гардкасл, — кажу, витираючи обличчя хусточкою. — У вас є якісь новини щодо Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і я не сумніваюся, що він і по Денсову душу прийде.

— Власне, я тут дещо надумала. — Вона зазирає під ліжко й видобуває звідти альбом для замальовок, який розгортає й кладе мені на коліна.

Це той самий альбом, у який вона раз у раз зазирає, але в мене не виходить видивитися в ньому жодного хитромудрого мережива причин і наслідків. Як на мене, сторінки заповнені якоюсь маячнею.

— Мені ж начебто не можна це бачити? — цікавлюся, схиливши голову, щоб прочитати її нерозбірливий почерк, ще й догори дриґом. — Яка честь!

— Ніяка це не честь, я дозволяю вам побачити тільки те, що потрібно, — озивається вона.

На сторінці обведені колом попередження, нашкрябані нашвидкуруч замальовки подій цього дня, набазграні квапливою рукою уривки розмов — усе хаотично, без жодного контексту, який міг би їх пояснити. Я впізнаю кілька моментів, серед яких стрімкий начерк того, як Ґолд гамселить дворецького, але більшість цієї писанини для мене позбавлена жодного сенсу.

І лише роздивляючись цей обурливий безлад, я помічаю, що Анна намагалася сяк-так його впорядкувати. Олівцем вона сумлінно понадписувала якісь примітки: власні здогади, указівки точного часу… Усі наші розмови занотовані, позначені покликання на попередні події, ретельно виокремлено корисну інформацію.

— Сумніваюся, що ви зможете знайти тут щось корисне, — каже Анна, спостерігаючи за моїми спробами розібратися. — Я отримала цей альбом від одного з ваших утілень. З тим самим успіхом він узагалі міг би бути написаний іноземною мовою. Переважну більшість записів важко зрозуміти, але я дещо додала, усі ті відомості про ваші подоби, які наразі маю. Тут геть усе, що мені відомо. Інформація про кожне ваше втілення і його дії. Це єдине, що я наразі здатна зробити, але записи неповні. Є прогалини. Саме тому мені потрібно, щоб ви розказали мені, коли найкраще буде побачитися з Беллом.

— З Беллом? Але навіщо?

— Цей Лакей вистежує саме мене, отже, ми повідомимо йому, де мене шукати, — каже вона, квапливо записуючи щось на аркуші паперу. — А тоді залучимо ще кілька ваших подоб і накинемося на нього, щойно він видобуде ножа.

— І як ми заманимо його до пастки? — питаю я.

— За допомогою оцього. — Вона вручає мені записку. — Якщо ви розповісте, як провів день Белл, я покладу цю записку там, де він достеменно її знайде. А потім побіжно згадаю про це, коли буду на кухні, і вже за годину про зустріч буде відомо всім і кожному в цьому будинку. Лакей достеменно про неї дізнається.

Я повертаюся подумки до того вечора, коли Белл та Евелін з револьвером у руці йшли вогким цвинтарем, де врешті-решт знайшли хіба тіні й розбитий компас, заляпаний кров’ю. Якщо це передвісник нашого майбутнього, то він якось не вельми надихає. Але хто сказав, що все буде саме так? Це просто ще один фрагмент прийдешнього, який поки що не пов’язаний із загальною картиною — це станеться лише згодом, тоді, коли прийдешнє перетвориться для мене на теперішнє. Лише тоді я збагну, що все це означає.

Анна чекає на мою відповідь, а отже, збентеження, яке мене поймає, — недостатня причина для заперечень.

— Ви знаєте, чим усе це завершиться? Спрацює наш задум чи ні? — питає вона, нервово бгаючи манжету.

— Не знаю. Але, хай там як, це все одно найкращий план з тих, що ми наразі маємо, — кажу я.

— Але самі ми не впораємося, а ваших подоб стає дедалі менше.

— Не хвилюйтеся, я знайду підмогу.

Я беру авторучку й додаю до записки ще один рядок, який урятує бідолаху Белла від чергових негараздів.