Сім смертей Евелін Гардкасл

50

На годиннику за вісімнадцять шоста, а Анна й досі не поверталася.

Минуло вже понад три години, відколи вона пішла. І вже впродовж понад трьох годин я не знаходжу собі місця від тривоги, сиджу, примостивши рушницю на колінах і хапаючись за неї, щойно лунає якийсь шурхіт, — одне слово, я майже не випускаю зброї з рук. Гадки не маю, як Анна все це терпіла.

У сторожівні неспокійно. Вітер продирається крізь шпарини в шибах, завиває в коридорі. Бантини тріщать, мостини риплять, прогинаються під власною вагою, наче вся ця халупа — старигань, що намагається звестися з крісла. Мені знову й знову здається, ніби я чую кроки, що наближаються, але, прочинивши двері, з’ясовую, що це гупає незамкнена віконниця чи гілка тарабанить у шибу.

Проте ці звуки більше не справляють на мене враження, тому що я вже не вірю, що моя подруга повернеться. Протягом першої години свого чатування я запевняв себе, що вона просто намагається знайти Евелін, яка саме повернулася після прогулянки з Беллом. За дві години я вирішив, що їй довелося поратися по господарству, виконуючи якісь доручення — цю теорію я намагався обґрунтувати, пригадуючи, як минав її день, коли ми зустрічалися в колишніх моїх утіленнях. Вона згадувала, що спершу зустрілася з Ґолдом, потім перестріла Дербі в лісі, а відтак Денса й уже потім прийшла по мене на горище. Після цього вона перший раз поговорила з дворецьким, коли його в кареті везли до сторожівні, а відтак залишила Беллові записку в будинку стайничого й вирушила шукати Рейвенкорта в його покоях. Потім знову поговорила з дворецьким, але наступного разу я побачив її вже після того, як Лакей напав на Денса ввечері.

Отже, упродовж шести днів вона зникала кудись по обіді, а я цього й не помітив.

Тепер, коли я вже третю годину сиджу в цій кімнаті, а на шибки тисне темрява, я переконаний, що Анна в біді й що якимось чином до цього причетний Лакей. Я бачив її з ним, тому знаю, що вона жива, але ця думка не дарує аж такого полегшення. Хай там що Лакей утнув з Ґолдом, той у результаті збожеволів, і мені несила думати, що Анна зазнає таких самих катувань.

Стискаючи в руці рушницю, іду кімнатою, намагаючись випереджати власний страх бодай на крок, аби встигнути укласти якийсь план до того, як він мене наздожене. Найпростіше — чекати тут, у сторожівні, знаючи, що врешті-решт Лакей прийде вбивати дворецького. Але таким чином я згаю години, які мені конче потрібні для того, щоб розслідувати вбивство Евелін. І який сенс тоді рятувати Анну, якщо я взагалі не зможу витягти її з Блекгіту? Хай навіть я у відчаї, але спершу треба зустрітися з Евелін, сподіваючись на те, що, поки я дам цьому раду, Анна зможе про себе подбати.

Дворецький стогне й розплющує очі.

Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Він — спантеличено, я — винувато.

Якщо я залишу їх з Ґолдом без захисту, то приречу їх на смерть і божевілля, але іншого вибору я не бачу.

Коли дворецький знову засинає, я кладу рушницю з ним обіч на ліжко. Так, я бачив, як він помер, але я не можу так просто відступитися. Сумління вимагає, щоб я дав йому бодай якусь нагоду захистити себе. Принаймні малесеньку нагоду.

Підхопивши плащ зі стільця, я йду до Блекгіту, не озираючись.

У спальні Евелін такий самий безлад, як тоді, коли я був тут востаннє, вогонь у каміні ледь жевріє, у його світлі майже нічого не роздивитися. Укинувши кілька дровин, я беруся обшукувати кімнату.

Руки тремтять, але цього разу не через хтивість Дербі, а через моє власне хвилювання. Якщо я знайду те, що шукаю, то дізнаюся, хто винний у смерті Евелін. І тоді свобода буде на відстані простягнутої руки…

Дербі вже обшукував кімнату, але в нього не було ані Рештонового досвіду, ані його вправності. Руки констебля одразу намацують можливі сховки за шафками та в остові ліжка, я простукую підлогу, намагаючись відшукати незакріплену мостину.

Але нічого не знаходжу.

Нічого немає, порожньо.

Роззираюся, нишпорю поглядом по меблях, видивляючись щось, що міг проґавити. Я знаю, що моє припущення щодо самогубства має єдине пояснення, решта будуть безглуздими.

І саме тоді мій погляд зупиняється на гобелені, за яким приховано двері, що сполучають кімнату Евелін зі спальнею Гелен. Беру гасову лампу й іду туди, а відтак обшукую сусідню кімнату.

Нарешті, уже майже полишивши надію, я піднімаю матрац на ліжку й натикаюся на бавовняну торбинку, прив’язану до однієї з поперечин.

Розв’язую її й бачу всередині зброю. Аж дві штуки.

По-перше, нешкідливий стартовий пістолет, завсідник будь-яких сільських змагань. По-друге, чорний револьвер, який Евелін забрала з кімнати матері. Той самий, який був у неї в лісі сьогодні вранці і який увечері вона захопить із собою на цвинтар. Він заряджений. У барабані бракує одного набою. Також у торбинці лежить слоїчок з кров’ю й маленький шприц із якоюсь прозорою рідиною.

Серце в мене заходиться.

— Я мав рацію, — шепочу я.

Шурхотіння запони рятує моє життя.

Протяг з відчинених дверей торкається моєї шиї за мить до того, як за спиною лунають кроки. Гепаюся на підлогу й чую, як ніж розтинає повітря. Перекочуюся на спину, вихоплюю револьвер саме вчасно, щоб побачити, як Лакей зникає в коридорі.

Дозволяю собі опустити голову на мостини, кладу пістолет на живіт і дякую своїй щасливій зірці. Якби ж то я зважив на завісу миттю пізніше, мені був би амінь. Дозволяю собі відхекатися, потім зводжуся, кладу назад до торбинки зброю й шприц, а от склянку з кров’ю забираю із собою. Обережно виходжу зі спальні, питаю в челяді про Евелін. Нарешті хтось підказує мені, що вона в бальній залі. Звідтам лунає гучний цокіт молотків — це будівельники завершують споруджувати сцену. Двері до саду розчахнуті, щоб вивітрилися сморід фарби й пилюка, покоївки гають молоді роки, наяложуючи підлогу.

Помічаю Евелін біля сцени. Вона розмовляє з диригентом. Дівчина й досі в зеленій сукні, у якій була вдень, але Мадлен Обер уже стоїть у неї за спиною з повним ротом шпильок і квапливо намагається зібрати локони в ту зачіску, яка буде в неї сьогодні ввечері.

— Міс Гардкасл! — гукаю я, наближаючись до неї.

Подарувавши наостанок диригента дружньою усмішкою й лагідно потиснувши його руку, вона озирається.

— Звіть мене Евелін, будь ласка, — каже вона, простягаючи мені руку. — А ви?..

— Джим Рештон.

— А, так, поліціянт, — каже вона, і усмішка зникає. — Чи все добре? Щось ви наче схвильовані…

— Я не звик до всього цього світського шарварку, — кажу я. Легенько потискаю її руку, з подивом зазначивши, яка вона холодна.

— І чим можу допомогти, містере Рештон? — цікавиться вона.

Голос у неї відчужений, майже роздратований. Я почуваюся розчавленою комахою, що прилипла до підошви бального черевичка.

Так само, як Рейвенкорт, я вражений презирством, у яке Евелін вбирається, наче в обладунок. У Блекгіту в асортименті чимало паскудних витівок, але оце чи не найжорстокіша з них: він демонструє найнеприємніші риси тих, кого ти ще зовсім нещодавно вважав другом.

Це змушує мене замислитися.

Евелін по-дружньому поставилася до Белла, і спомин про її лагідність відтоді визначає всі мої подальші дії. Утім Моровий Лікар сказав, що в попередніх циклах він змінював послідовність утілень. Якби Рейвенкорт був першою моєю подобою — а він нею колись, поза всякими сумнівами, був, — я б сприймав Евелін як неймовірно зарозумілу особу. Дербі зазнав би лише її гніву, і навряд чи вона виявила б бодай якусь лагідність щодо челяді на кшталт дворецького чи Ґолда. А це означає, що були цикли, коли я дивився, як ця жінка помирає, і жодним чином щодо цього не переймався. Єдиною моєю проблемою тоді було відшукати вбивцю, я не намагався так відчайдушно стати йому на заваді.

— Чи можу я поговорити з вами… — Кидаю погляд на Мадлен, — …наодинці?

— Я й справді дуже заклопотана, — каже вона. — А в чому річ?

— Мені б хотілося обговорити це без свідків.

— А мені б хотілося завершити приготування бальної зали до того, як сюди прибудуть півсотні людей і з’ясується, що їм немає де танцювати, — озивається вона різко. — Як гадаєте, що для мене важливіше?

Мадлен зневажливо посміхається й устромляє черговий локон у зачіску Евелін.

— Чудово, — кажу я, видобуваючи з кишені слоїчок із кров’ю, який знайшов у бавовняній торбинці. — Поговорімо про це.

Вираз обличчя в неї такий, наче я дав їй ляпаса, але шок минає так хутко, що я навіть не певен, що він мені не примарився.

— Медді, завершимо згодом, — каже Евелін, дивлячись на мене зимним, спокійним поглядом. — Ідіть на кухню, перехопіть чогось.

Мадлен дивиться на мене так само підозріливо, але ховає шпильки до кишеньки фартуха, робить реверанс і йде.

Узявши попід руку, Евелін веде мене в куток, подалі він челяді.

— Це що, у вас звичка така — нишпорити в чужих особистих речах, містере Рештон? — Вона видобуває цигарку з портсигара.

— Останнім часом так, — кажу я.

— Може, варто натомість знайти собі хобі?

— У мене вже є хобі. Я намагаюся врятувати ваше життя.

— Моє життя не потрібно рятувати, — відказує вона зимно. — Може, вам ліпше спробувати себе в садівництві?

— Чи, може, вам ліпше вдати самогубство, щоб не довелося виходити заміж за лорда Рейвенкорта? — питаю я й витримую паузу, насолоджуючись тим, що її зарозумілий вираз де й подівся. — Схоже, ви останнім часом саме цим заклопотані. Дуже розумна витівка, але, на жаль, хтось збирається скористатися вашим удаваним самогубством, щоб убити вас по-справжньому. Це ще розумніше.

Евелін спантеличено роззявляє рота, блакитні очі здивовано дивляться на мене. Потім, відвівши погляд, вона намагається запалити цигарку, яку тримає в руці, але пальці тремтять. Я забираю в неї сірник і запалюю її власноруч, трохи обпікши пучки.

— Хто вам про це розповів? — сичить вона.

— Ви про що?

— Про мій план, — каже вона, вихоплюючи в мене слоїчок із кров’ю. — Хто вам про це розповів?

— А кому ще про це відомо? — питаю я. — Я знаю, що ви запросили до маєтку жінку на ім’я Фелісіті, але поки що не з’ясував, хто це.

— Вона… — Евелін хитає головою. — Ні. Мені не варто було навіть з вами розмовляти.

Вона розвертається до дверей, але я перехоплюю її за зап’ясток, тягну до себе. Виходить трохи брутальніше, ніж я мав намір. Обличчя її маковіє від гніву, і я зараз же відпускаю її, скинувши руки.

— Тед Стенвін усе мені розповів, — кажу відчайдушно, намагаючись за будь-яку ціну втримати її в кімнаті.

Мені треба якесь правдоподібне пояснення, звідки мені про все відомо. Дербі підслухав, як Стенвін та Евелін сварилися вранці. Якщо мені дуже пощастить, шантажист якимось чином у цьому замішаний. Утім, найпевніше, так і є. Адже він замішаний у всьому, що тут сьогодні відбувається.

Евелін стоїть нерухомо, напружена, наче сарна, яка щойно зачула хрускіт гілки.

— Він сказав, що ви маєте намір накласти на себе руки сьогодні ввечері біля дзеркального озера, але це якесь безглуздя, — наполягаю я, сподіваючись, що гучна репутація Стенвіна додасть ваги моїм словами. — Перепрошую за відвертість, міс Гардкасл, але, якби ви всерйоз вирішили вкоротити собі віку, ви б уже були мертві, а не вдавали б нині дбайливу господиню перед людьми, яких зневажаєте. І ще одне: якщо ви вже так хочете порішити себе у всіх на очах, то чому б не зробити це просто в бальній залі під час танців? Я не зміг цього збагнути, аж допоки сам не побував біля дзеркального ставка й не пересвідчився в тому, як там темно. Отже, ставок завиграшки приховає те, що туди вкинуть.

В очах її блищить зневага.

— І чого ж ви хочете, містере Рештон? Грошей?

— Я намагаюся вам допомогти, — наполягаю я. — Мені відомо, що ви маєте намір вирушити до дзеркального ставка об одинадцятій вечора, притиснути до живота чорний револьвер і впасти у воду. Я знаю, що насправді на гачок чорного револьвера ви не натиснете. Пролунає постріл зі стартового пістолета, а сам пістолет ви плануєте потім впустити в став. Слоїчок із кров’ю ви підвісите на шию на довгу шнурівку й розіб’єте його, ударивши револьвером. Таким чином ви забезпечите наявність кривавих плям. А шприц, який я знайшов у торбинці, найімовірніше, містить якусь суміш снодійного й засобу для розслаблення м’язів — це допоможе вам удати мертву. Доктор Діккі, якому, гадаю, незлецьки заплатили за цю послугу, офіційно засвідчить смерть. Таким чином ви зможете уникнути неприємного розслідування й уже за кілька тижнів після своєї трагічної загибелі повернетеся до Франції й ласуватимете там білим вином.

Служниці тягнуть до дверей цебра брудної води, жваво теревенять про щось, але, помітивши нас, хутко замовкають. Вони проходять повз, зробивши квапливі реверанси. Евелін тягне мене ще глибше в куток. Уперше бачу на її обличчі страх.

— Визнаю: я не хочу виходити заміж за Рейвенкорта, і я знаю, що батьки все одно змусять мене це зробити, якщо я не зникну. Але нащо комусь мене вбивати? — питає вона. Цигарка й досі тремтить у її руці.

Я пильно дивлюся на неї, намагаюся зрозуміти, чи каже вона правду, але з тим самим успіхом можна було б роздивлятися під мікроскопом віхоть туману. Ця жінка тижнями всім брехала. Я не зможу відрізнити правду від брехні, навіть якщо Евелін буде відвертою.

— У мене є тільки підозри, але мені потрібні докази, — кажу я. — Тому я змушений просити вас утілити в життя ваш план.

— Утілити його в життя? — вигукує вона. — Чи ви збожеволіли? — І миттю стишує голос, коли на нас озираються. — Чому я мушу втілювати його в життя після того, що ви мені розповіли?

— Тому що ви будете в небезпеці, поки ми не викриємо зловмисників. А для цього вони мають повірити, що їхній задум виявився успішним.

— Я поїду за сотні миль звідси й буду в безпеці.

— Упевнені, що вдасться це зробити? — питаю я. — А що, як серед змовників ваш візник? Чи хтось із ваших челядників? Чутки ширяться цим будинком миттєво, і щойно вбивці дізнаються, що ви збираєтеся поїхати, вони негайно почнуть діяти й уб’ють вас. Повірте мені, спроба втечі лише відтермінує неминуче. А я можу зупинити зловмисників, але тільки за умови, що ви мені допоможете. Наведіть на себе пістолет і впродовж півгодини вдавайте мертву. Хтозна, може, у такий спосіб вам удасться обдурити всіх і втекти від Рейвенкорта, як ви й планували?

Евелін притискає долоню до чола, заплющує очі, зосередившись. Коли вона знову говорить, голос її стишений, якийсь спустошений.

— Я застрягла між молотом і ковадлом, еге ж? — питає вона. — Гаразд, я зроблю, як кажете, але спершу мені треба дещо дізнатися. Чому ви допомагаєте мені, містере Рештон?

— Бо я поліціянт.

— Так, але ви не святий. А встругнути в таку справу з власної волі зголоситься хіба що святий.

— Тоді вважайте це послугою Себастіанові Беллу, — кажу я.

Від подиву її обличчя пом’якшується.

— Беллу? На Бога, а добрий доктор тут до чого?

— Ще не знаю, але минулого вечора на нього напали, і я сумніваюся, що це простий збіг.

— Можливо. Але чому вас це хвилює?

— Він прагне стати кращим, — кажу я. — У цьому будинку таке рідкість. І його прагнення мене тішить.

— І мене так само, — каже вона, помовчавши трохи й роздивляючись людину, що стоїть перед нею. — Чудово. Розповідайте, що ви задумали, але спершу мені потрібне ваше слово, що я буду в безпеці. Я довіряю вам власне життя, а зробити таке згодна тільки за наявності певних гарантій.

— А чому ви вважаєте, ніби моє слово чогось варте?

— Бо у своєму житті я бачила чимало брехунів, — відповідає вона просто. — Ви не такий. То що, дасте мені слово?

— Так.

— А тепер принесіть чогось випити, — киває вона. — Мені знадобиться трохи мужності, щоб через усе це пройти.

— Навіть не трохи, — кажу я. — Мені треба, щоб ви заприязнилися з Джонатаном Дербі. У нього є сріблястий пістолет, який стане нам у пригоді.