Сім смертей Евелін Гардкасл

20

Обідня зала давно вже спорожніла, челядь прибирала останні тарілки зі столу, коли до мене нарешті підступається Каннінгем. Він стовбичив під дверима понад годину, але щоразу, коли намагався увійти, я змахом руки забороняв йому наближатися. Після того приниження, що я його пережив за вечерею, дозволяти камердинерові ще й привселюдно підводити мене з фотеля означало б учергове зганьбитися. Зараз, коли він нарешті заходить, губи його кривляться в посмішці. Чутки про мою неславу, авжеж, уже розійшлися будинком: старигань-товстун Рейвенкорт і його наречена-втікачка.

— Чому ви не попередили мене про одруження Рейвенкорта й Евелін? — різко питаю я.

— Хотів вас принизити, — відповідає він.

Зустрівшись із ним очима, ціпенію, щоки буряковіють. Очі в нього зелені, зіниці темні, наче чорнильні ляпки. У погляді впевненість — такої вистачить на те, щоб здіймати на герць армії чи палити храми. Помагай Боже Рейвенкортові, якщо цьому хлопцеві колись набридне бути в нього напохваті.

— Рейвенкорт марнославний, його легко збентежити, — каже Каннінгем незрушно. — Я помітив, що ви успадкували цю рису його характеру, тому вирішив цим скористатися.

— Але чому? — допитуюся, вражений його відвертістю.

— Ви шантажували мене, — знизує він плечима. — Ви ж не вважаєте, що це вам так минеться?

Кліпаю кілька секунд, аж тоді вибухаю реготом. Нестримним реготом, аж складки плоті трясуться, — так мені подобається його зухвалість. Я принизив його, і він віддячив мені тим самим — приниженням. А знадобилася йому для цього лише дещиця терпіння. Хіба ж це не чудово?

Каннінгем супиться, брови його зсуваються.

— Ви що, не сердитеся? — питає він.

— Вам, вочевидь, байдуже до того, серджусь я чи ні, — кажу, витираючи сльози, що навернулися на очі. — До того ж, хай там як, але першим камінь жбурнув я. А отже, немає сенсу нарікати на те, що у відповідь прилетіла ціла брила.

Мої веселощі викликають у мого бесідника усмішку.

— Схоже, ви й справді не такий, як лорд Рейвенкорт, — каже він звільна, наче зважуючи кожне слово.

— Почнімо з того, що мене звуть інакше, — кажу я, простягаючи йому руку. — Ейден Бішоп.

Він міцно потискає мою долоню, усмішка ширшає.

— Приємно познайомитися, Ейдене. Я Чарльз.

— Що ж, Чарльзе, я не збираюся нікому викривати вашу таємницю й перепрошую, що погрожував це зробити. Я просто хочу врятувати Евелін Гардкасл і забратися з Блекгіту, а часу в мене і для того, і для іншого обмаль. Мені потрібен друг.

— Мабуть, навіть не один, — каже він, протираючи рукавом окуляри. — Щиро кажучи, ваша історія такою мірою химерна, що навряд чи я спромігся б лишатися осторонь, навіть якби мав таке бажання.

— Тоді рушаймо, — підсумовую я. — За словами Деніела, Евелін буде вбито сьогодні на балу, об одинадцятій годині вечора. Якщо ми маємо її врятувати, то нам треба бути саме там.

Бальна зала розташована з іншого боку вестибюля. Каннінгем підтримує мене під лікоть, поки ми туди йдемо. Із селища прибувають екіпажі, шикуються на гравійній під’їзній алеї. Форкають коні, лакеї розчахують двері, впускаючи гостей у маскарадному вбранні, які сновигають туди й назад, ніби канарейки, що їх повипускали з кліток.

— Чому Евелін змушена вийти заміж за Рейвенкорта? — пошепки питаю в Каннінгема.

— Через гроші, — відповідає той. — Лорд Гардкасл відомий не тільки своїм талантом невдало вкладати кошти, але й тим, що ніколи не вчиться на власних помилках. Ширяться чутки, що він своїми оборудками вже майже довів родину до банкрутства. В обмін на право отримати Евелін за дружину Рейвенкорт пообіцяв лордові й леді Гардкаслам щедру винагороду, ще й зобов’язався за кілька років купити в них Блекгіт за грубі гроші.

— То он воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті, тому вирішили віддати під заставу власну дочку, наче якісь старі коштовності…

Подумки повертаюся до ранкової шахової партії, згадую посмішку Евелін, коли я простував до виходу з оранжереї. Але ж Рейвенкорт не наречену собі купує, а безодній колодязь зневаги! Цей старий дурень хоч розуміє, у яку халепу встряє?

— А як щодо Себастіана Белла? — питаю, згадавши про доручення, яке давав був Каннінгемові. — Ви з ним поговорили?

— На жаль, ні. Нетяга лежав на підлозі непритомний, коли я зазирнув до його кімнати, — каже він зі щирим співчуттям. — А ще я побачив там мертвого кроля. Схоже, у цього вашого Лакея якесь збочене почуття гумору. Я покликав лікаря й залишив їх удвох. Гадаю, ваш експеримент доведеться відкласти на інший день.

Розчарування моє тоне в музиці, яка б’ється в зачинені двері бальної зали. Слуга прочиняє їх перед нами, і звуки вихоплюються до вестибюля. Усередині щонайменше півсотні людей, які кружляють у м’якому світлі люстри, наїжаченої свічками. На підвищенні біля віддаленої стіни завзято грає оркестр, але більшість кімнати відведена для танців: арлекіни пускають бісиків єгипетським царицям і всміхненим дияволицям. Блазні вистрибують і знущаються, збивають з чужих голів напудрені перуки, висмикують з рук визолочені маски на довгих паличках. Сукні, плащі й криноліни шелестять підлогою, стовписько збиває з пантелику. Єдине вільне місце — поряд із Майклом Гардкаслом, адже промені його блискучої маски-сонця такі довгі й гострі, що підступатися до нього просто небезпечно.

Ми спостерігаємо за подіями з галереї, з якої ведуть до залу маленькі східці. Я мимоволі тарабаню пальцями по бильцях у такт музиці. Якась частина мене, та, що залишилася від Рейвенкорта, знає цю мелодію, ба більше, любить її. Йому кортить узяти інструмент і заграти.

— Рейвенкорт що, уміє грати? — запитую в Каннінгема.

— Умів замолоду, — відповідає той. — Він був справді талановитим скрипалем, це всі визнавали. Але зламав руку, коли катався верхи, і відтоді вже не міг грати так само віртуозно, як раніше. Гадаю, йому й досі цього бракує.

— І справді бракує, — відповідаю я, здивований глибиною цієї туги.

Відкидаючи ці думки, зосереджуюся на більш нагальних справах. А втім, у мене зеленого поняття немає, як видивитися Саткліффа в цьому натовпі.

«Чи як знайти Лакея».

Серце в мене заходиться. Про це я й не подумав. Серед галасу й штурханини удар леза може минутися геть непоміченим.

Від самої цієї думки Белл накивав би п’ятами до власної спальні, але Рейвенкорт — людина міцнішого гарту. Якщо замах на Евелін буде скоєно саме тут, то тут я й мушу бути, хай там що. Чарльз підтримує мене попід руку, і ми спускаємося сходами, намагаючись триматися в тих кутках бальної зали, які губляться в затінку.

Клоуни плескають мене по плечу, навколо кружляють у вихорі танцю жінки, ховаючи обличчя під машкарами-метеликами. Я майже не зважаю на все це, проштовхуючись до диванів біля дверей у сад: там можна буде дати спочинок змореним ногам.

Аж дотепер я бачив інших гостей Блекгіту лише маленькими групами, тому їхня неприязнь відчувалася не так сильно. Зараз я наче опинився в її тенетах — і це зовсім інше відчуття. Що щільнішим стає натовп людей і що гучнішим галас, то густішає габа зла навкруги. Більшість чоловіків мають такий вигляд, наче всю другу половину дня провели, зазираючи до чарки, тож тепер вони не танцюють, а радше тиняються довкола, похитуючись, гримаючи один на одного й витріщаючись на оточення. Поводяться, наче справдешні дикуни. Панянки регочуть, закидаючи голови, їхній макіяж пливе, волосся скуйовджене, а вони все переходять від одного партнера до іншого, змушуючи казитися маленьку зграйку заміжніх леді. Ті боязко з’юрмилися, нашорошено позираючи на цих захеканих створінь із шаленими очима.

«Машкара ліпше за все здатна продемонструвати справжнє єство людини».

Чарльз обіч мене стає дедалі напруженішим, щокроку міцніше стискає пальці на моєму лікті. Усе це неправильно. Веселощі надто надсадні. Останнє свято перед тим, як було зруйновано Гоморру.

Нарешті ми дістаємося дивана. Чарльз допомагає мені вмоститися на подушках. У натовпі сновигають покоївки, розносячи таці з напоями, але з нашого кутка підкликати їх просто немає змоги. Розмовляти в такому галасі неможливо, але Каннінгем показує на столик з шампанським, довкола якого, непевно тримаючись на ногах, юрмляться гості. Я киваю, витираючи піт з чола. Можливо, шампанське допоможе мені заспокоїти розшарпані нерви. Камердинер іде, щоб принести пляшку. Я відчуваю легенький подув протягу й помічаю, що хтось прочинив двері в сад — либонь, для того, щоб бодай трішки провітрити. Там, за вікнами, темно, хоч в око стрель, але челядь запалила жарівниці, і тепер вервечка тремких вогників указує шлях до свічада ставка, оточеного деревами.

Темрява клубочиться, набирає обрисів, щільнішає, наближається, свічки освітлюють бліде обличчя.

Не обличчя — машкару.

Білу порцелянову машкару з пташиним дзьобом.

Роззираюся, шукаючи поглядом Чарльза, сподіваючись, що він десь поблизу, тож зуміє перехопити цього хлопа, але натовп відтіснив від мене камердинера. Знову озираюся на двері до саду й бачу, як Моровий Лікар плечем розсуває гульвіс, прокладаючи собі шлях.

Хапаючи ціпок, важко спинаюся на ноги. Либонь, потонулі кораблі з океанського дна піднімають, докладаючи куди менше зусиль. Чвалаю до виру маскарадного вбрання, у якому сховалася моя здобич. Мигцем бачу то виблиск машкари, то змах плаща, але Моровий Лікар наче лісовий туман: ухопити його неможливо.

Він зникає десь у віддаленому кутку зали.

Роззираюся, намагаючись його видивитися, аж раптом хтось мало не збиває мене з ніг.

Мало не заревівши від люті, озираюся й стикаюся з карими очима, що дивляться на мене з-за порцелянової дзьобатої машкари. Серце заходиться, я здригаюся, але людина швидко знімає маску, і я бачу худорляве юнацьке обличчя.

— Боже милий, перепрошую, — вигукує молодик. — Я не…

— Рочестере! Рочестере, ходіть-но сюди! — гукають його з натовпу.

Ми з незнайомцем водночас озираємося й бачимо, що до нас наближається ще один гість, убраний у стрій Морового Лікаря. А за ним іще один. Іще трьох я помічаю серед натовпу. Моя здобич множиться, але жоден із цих людей не може бути моїм бесідником. Один надто кремезний і приземкуватий, інший надто високий і худорлявий, усі вони лише недосконалі копії оригіналу. Вони намагаються відтягти від мене свого приятеля, але я хапаю когось із них за руку — байдуже, кого саме, вони всі однакові.

— Звідки у вас ці костюми? — допитуюсь.

Цей хлопчина спантеличено витріщається на мене, сірі очі налиті кров’ю. Погляд його тьмяний, позбавлений жодного виразу — порожній дверний отвір, за яким немає й натяку на думку. Він висмикує руку, тицяє пальцем мені в груди.

— Агов, а чемніше можна? — бурмотить напідпитку.

Йому аж кулаки сверблять, і, змахнувши ціпком, я даю йому нагоду дістати прочуханку, на яку він так напрошувався. Важкий удар ціпком по нозі — і він опускається на одне коліно. Лається, намагаючись підвестися, спирається долонею на підлогу — і я зараз же кінцем ціпка пришпилюю його руку до паркету.

— Костюми, — вигукую я. — Звідки ви їх узяли?

— На горищі знайшли, — відповідає він; пополотніле обличчя здається таким само білим, як забута машкара. — Та їх там кількадесят на вішаку!

Він намагається вивільнити долоню, але я ж поки що не спираюся на ціпок усією вагою! Я дужче налягаю на нього — і обличчя мого бесідника кривиться від болю.

— Звідки ви про них дізналися? — питаю, трохи послаблюючи тиск.

— Якийсь лакей учора розповів, — каже він, в очах міняться сльози. — Він і сам уже в такому був — у машкарі, у циліндрі, усе як годиться. У нас не було костюмів, тому він провів нас усіх на горище, щоб ми собі щось підібрали. Він й іншим допомагав. Там, либонь, два десятки людей було, слово честі!

«Схоже, Моровий Лікар не хоче, щоб його знайшли».

Ще якусь мить дивлюся, як він корчиться на підлозі, подумки зважуючи його щирість до виразу болю на обличчі. Доходжу висновку, що вони приблизно однакові, і зводжу ціпок, дозволяючи хлопчині забратися. Він шкандибає геть, стискаючи постраждалу руку. Щойно молодик зникає з поля зору, як, помітивши мене в натовпі, з юрби вигулькує Майкл і рішучо прямує в мій бік. Він схвильований, на щоках маковіють червоні плями. Губи швидко ворушаться, але слів не чути через музику й сміх.

Я подаю знак, що не розумію, тому він підходить ближче.

— Чи ви не бачили моєї сестри? — гукає він.

Хитаю головою, відчуваючи раптовий страх. По його очах я завважую, що щось не так, але, перш ніж устигаю розпитати його, він знову зникає у вирі гостей.

Мені спекотно, у голові паморочиться, погане передчуття не полишає мене. Проштовхуюся назад до дивана, знімаю краватку-метелик, розстібаю комірець. Повз мене мчать постаті в машкарах, оголені жіночі руки блищать від поту.

Мене млоїть, свято анітрохи не тішить. Я розмірковую, чи, може, варто приєднатися до пошуків Евелін, коли повертається Каннінгем. Він приносить пляшку шампанського в срібному відерці з льодом і два келихи на довгих ніжках. Метал упрів, і Каннінгем так само. Минуло так багато часу, що я вже й забув, куди саме він ходив.

— Де ви були?! — горлаю йому просто у вухо.

— Здалося… бачив Саткліффа, — кричить він у відповідь, половину слів геть не чути через музику. — …Маскарадний стрій…

Схоже, з Каннінгемом сталося те саме, що й зі мною.

Киваю, — мовляв, зрозуміло, — а відтак ми сідаємо й мовчки п’ємо, видивляючись Евелін. Моя тривога дужчає. Треба звестися, обшукати будинок, розпитати гостей, але Рейвенкорт на такі подвиги не спроможний. У цій кімнаті забагато люду, а він надто зморений. Він тямущий спостерігач, а не людина дії, і, якщо я хочу допомогти Евелін, скористатися треба саме його найкращими рисами.

Завтра, можливо, я сновигатиму будинком, але сьогодні маю просто дивитися. Мені треба побачити все, що відбуватиметься в бальній залі, завважити кожну дрібницю, щоб запобігти трагічним подіям цього вечора.

Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих убік, не бажаючи втрачати ясність розуму. Саме тоді помічаю Майкла, який простує вгору сходами, що ведуть до галереї над бальною залою.

Оркестр замовкає, гомін і сміх звільна згасають, і всі обертаються до господаря маєтку.

— Перепрошую, що перериваю веселощі, — каже Майкл, учепившись у поруччя сходів. — У мене до вас дивне запитання: чи хтось, бува, не знає, де зараз моя сестра?

Натовпом перекочуються брижі пошепту, гості ззираються. За хвилину стає зрозуміло, що Евелін у бальній залі немає.

Першим її помічає Каннінгем.

Він торкається мого плеча й показує на неї: Евелін, заточуючись напідпитку, іде повз запалені жарівниці до дзеркального ставка. Вона вже доволі далеко, її то освітлює полум’я, то вона зникає в потемку. А в руці виблискує маленький сріблястий пістолет.

— Покличте Майкла! — гукаю я.

Каннінгем проштовхується крізь натовп, а я спинаюся на ноги й, похитуючись, шкандибаю до вікна. Окрім нас із Чарльзом, ніхто інший іще не встиг її побачити. У залі знову здіймається гамір, миттєве хвилювання, викликане Майкловим запитанням, ущухає. Скрипаль ладнає інструмент, на годиннику одинадцята вечора.

Я дістаюся дверей у сад саме тієї миті, коли Евелін підходить до ставка.

Вона тремтить і заточується.

Стоячи поміж дерев буквально за кілька кроків від водойми, за нею незворушно спостерігає Моровий Лікар. Полум’я ліхтарів відбивається в його машкарі.

Сріблястий пістолет зблискує, коли Евелін підносить його до живота. Музику й розмови крає звук пострілу.

Менше з тим, ще якусь мить здається, ніби нічого не сталося. Евелін стоїть біля самої води, наче милуючись власним відображенням. Потім ноги їй підтинаються, пістолет падає з руки, а сама вона долілиць валиться у воду. Моровий Лікар схиляє голову й зникає в темряві між дерев.

Я лише почасти усвідомлюю, що довкола лунають крики, що за спиною в мене метушаться якісь люди, вибігають на моріжок, а в небі вибухає обіцяний феєрверк, заливаючи ставок різнокольоровим світивом.

Я дивлюся, як Майкл мчить у темряву до сестри, яку вже запізно рятувати. Він кличе її на ім’я, його голос заглушують вибухи петард. Він заходить до чорнильно-чорної води й піднімає тіло. Зашпортуючись та зісковзуючи, він намагається витягти її зі ставка, але врешті-решт падає, досі стискаючи Евелін в обіймах. Він цілує її обличчя, благає розплющити очі, але все марно. Смерть уже зробила ставку, Евелін програла й сплатила за свій програш, віддавши найцінніше.

Сховавши обличчя у вологому волоссі сестри, Майкл ридає. Він не усвідомлює, що довкола вже зібралася юрба. Сильні руки відривають його від мертвого тіла, кладуть його на траву. Доктор Діккі дістає змогу опуститися навколішки й оглянути Евелін. Утім його навички не потрібні. Рана в животі й срібний пістолет на траві самі по собі доволі промовисті. Попри це, він усе одно схиляється над нею, притискає пальці до шиї, намагаючись намацати пульс, а потім дбайливо витирає брудну воду з її обличчя.

Досі стоячи біля тіла навколішки, він жестом підкликає Майкла, бере скорботного молодика за руку, схиляє голову й заходиться бурмотіти ледь чутно щось, схоже на молитву.

Я вдячний йому за таке шанобливе ставлення.

Кілька жінок ридають на дбайливо підставлених плечах своїх супутників, але їхня вистава непереконлива. Враження таке, ніби бал іще не завершено. Наче вони й досі танцюють, просто па змінилися. Евелін заслуговує на більше, ніж стати розвагою для цих людців, яких вона зневажала. Доктор, здається, це розуміє, тому що кожна його дія, навіть найменша, ніби повертає їй якусь дещицю гідності.

Молитва триває всього хвилину, і, коли вона спливає, Діккі накриває обличчя Евелін власним піджаком, наче незмигний погляд її очей є гіршим видовищем, ніж криваві плями на сукні.

На щоці доктора виблискує сльозинка. Він зводиться, обіймає Майкла за плечі й веде згорьованого брата Евелін геть. Мені здається, ніби вони обидва миттю постарішали — так повільно рухаються, згорблені, розчавлені тягарем горя, що гнітить їх обох.

Щойно вони заходять до будинку, натовпом ширяться чутки. Мовляв, уже їде поліція, а ще знайшли прощальну записку, а ще це привид Чарлі Карвера, який занапастив іще одне дитя Гардкаслів. Усі ці балачки витають між гостей, а коли дістаються мене, оповідь уже збагатилася деталями й подробицями, достатніми для того, щоб її можна було презентувати у світському товаристві.

Видивляюся Каннінгема, але його ніде не видно. Не уявляю, куди це він подівся. Утім погляд у нього меткий, а руки вправні, тож він, напевне, знайшов собі справу, на відміну від мене. Постріл мене просто збентежив.

Повертаюся до спорожнілої бальної зали, важко опускаюся на канапу, на якій сидів до того, і намагаюся зосередитися. Мене й досі трясе.

Знаю, що завтра моя подруга знову буде жива-здорова, але це не змінює того, що сталося, це не здатне вплинути на спустошення, яке я відчув, коли став свідком подій.

Евелін наклала на себе руки, і винен у цьому я. Її весілля з Рейвенкортом було покаранням, приниженням, яке мало підштовхнути її до межі, і, хай навіть мимоволі, я відіграв у цьому певну роль. Саме Рейвенкорта вона ненавиділа, саме моя присутність змусила її прийти до дзеркального ставка з пістолетом у руці.

А як щодо Морового Лікаря? Він же обіцяв мені свободу в обмін на розслідування вбивства, яке не скидатиметься на вбивство! Утім я на власні очі бачив, як Евелін застрелилася після того, як, охоплена відчаєм, утекла з вечері. Жодного сумніву щодо її дій чи мотивів немає, і це змушує мене замислитися щодо справжніх намірів мого тюремника. Може, його пропозиція була лише черговим знущанням, примарою надії, ганяючись за якою, можна збожеволіти?

«А як щодо цвинтаря? І револьвера?»

Якщо Евелін і справді зробила це через відчай, то чому вона менш ніж за дві години після вечері була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла під час відвідин цвинтаря? І ще ж вона мала зброю — великий чорний револьвер, який насилу вмістився в її сумочці.

А застрелилася вона з маленького сріблястого пістолета. Нащо вона взяла іншу зброю?

Не знаю, скільки я так сиджу, розмірковуючи над цим, серед гостей, які завзято побиваються через трагічну подію. Поліція так і не прибуває.

Натовп потроху розходиться, свічки догоряють, бал остаточно завершується. Останнє, що проминає перед моїм внутрішнім поглядом, перш ніж я засинаю у фотелі, — це образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, обіймаючи мокре тіло мертвої сестри.