Сім смертей Евелін Гардкасл

23

Черевики топляться в багні, коли я квапливо заходжу до лісового сутінку. Відчай тягне мене вперед, ніби повідець. Так нічого й не довідавшись на кухні, я наразі простую до лісу, сподіваючись перестріти Евелін на якійсь із розмічених стежок. Я маю надію, що там, де розрахунок схибив, зарадить відчайдушність. Та й навіть якщо ні, мені просто треба, щоби Дербі залишався якнайдалі від спокус Блекгіту.

Невдовзі червоні хусточки виводять мене до струмка. Біля кам’яної брили дзюрчить вода. Розбита пляшка вина наполовину загрузла в багні, обіч валяється чорне пальто, з його кишені випав срібний компас Белла. Витягаю його з твані, верчу в руках, точнісінько так само, як тоді, першого ранку, пальцем проводжу по монограмі «С. Б.», вигравіруваній на тильному боці. Ініціали Себастіана Белла. Яким дурнем я почувався, коли Деніел мені це пояснив! Довкола валяються з півдесятка недопалків — судячи з усього, Белл стовбичив тут доволі довго, мабуть, на когось чекав. Либонь, саме сюди він подався, отримавши ту записку за вечерею, хоча я гадки не маю, що саме спонукало його вийти під зливу й у холоднечу, та ще й о такій порі. Обшукавши кинуте ним пальто, жодної підказки не знаходжу. Лише в одній з кишень намацую срібний ключ — напевне, від дорожньої скрині.

Не бажаючи й надалі гаяти час на свою попередню подобу, вкидаю ключ і компас до власної кишені й вирушаю видивлятися наступну червону мітку. Постійно пильную, чи, бува, не скрадається за мною Лакей. Тут, у хащі, улаштувати напад можна завиграшки.

Тільки Бог відає, скільки я вештаюся лісом, допоки нарешті дістаюся руйновища, яке колись було будинком Чарлі Карвера. Пожежа знищила його, майже цілком зжерла дах, лишивши самі тільки чотири закіптюжені стіни. Заходжу досередини. Під ногами хрускотить якийсь мотлох, і це сполохує кроликів, які стрімголов мчать до лісу. Їхнє хутро в попелі й згарі. У кутку бачу кістяк старого ліжка, на підлозі валяється ніжка стола — уламки обірваного життя. Евелін казала, що котедж згорів того самого дня, коли відрядили на шибеницю Карвера.

Найпевніше, лорд і леді Гардкасл власноруч улаштували вогняний похорон власним споминам.

Хіба ж хтось звинувачуватиме їх? Там, біля озера, Карвер укоротив віку їхньому синові. Авжеж, те, що вони вирішили спалити саму згадку про нього, цілком зрозуміло.

Підгнилий паркан за будинком натякає на те, що колись тут був сад. Більшість штахетин обвалилися за роки, що минули без нагляду. Сад позаростав фіолетовими й жовтими квітами, залишки паркану оповили пагони, на яких виблискують червоні ягоди.

Схиляюся, щоб зав’язати шнурівку черевика, і саме цієї миті з-за дерев з’являється камеристка.

Сподіваюся, такого жаху на людському обличчі мені не доведеться більше бачити ніколи в житті.

Вона полотніє, упускає кошик, навсібіч розсипаються гриби.

— Ви Мадлен? — запитую я, але вона задкує, злякано роззираючись. — Я вас не скривджу, я просто хочу…

Але, перш ніж я завершую фразу, вона притьмом зникає в заростях. Зашпортуючись у бур’янах, кваплюся за нею й мало не падаю, перечепившись за те, що залишилося від паркана.

Спинаюся на ноги й бачу її ген за деревами — чорна пляма сукні рухається несподівано хутко. Гукаю, але звук мого голосу діє на неї, наче батіг: вона припускає ще швидше. Але байдуже: я дужчий і спритніший за неї, і, хоча я не хочу її лякати, мені не можна випускати її з очей, бо тоді з Евелін станеться лихо.

— Анно! — лунає десь неподалік голос Белла.

— Рятуйте! — злякано верещить охоплена панікою Мадлен крізь сльози.

Вона вже так близько! Я простягаю руку, сподіваючись ухопити її, але пальці лише зісковзують тканиною сукні. Не втримавшись на ногах, знову падаю.

Вона пригинається, пробираючись попід гілками, зашпортується. Я хапаю її за сукню, вона знову кричить, а наступної миті повз моє обличчя свистить куля й із тріском влучає в стовбур у мене за спиною.

Від несподіванки розтискаю пальці. Мадлен кидається до Евелін, яка виходить із лісу. У руках у неї чорний револьвер — той самий, з яким вона піде на цвинтар. Але навіть він не такий лячний, як лють на її обличчі. Варто мені наважитися на один необачний крок — і вона мене пристрелить, я цього певен.

— Це не те, що ви… Я можу пояснити… — видихаю я, спираючись долонями на коліна.

— У таких, як ви, завжди напоготові пояснення, — каже Евелін, обіймаючи вільною рукою перелякану камеристку за плечі.

Мадлен ридає, нестримно тремтячи всім тілом. Допоможи мені, Боже, але Дербі це до вподоби. Страх його збуджує. Завжди збуджував.

— Усе це… будь ласка… це непорозуміння… — белькочу я благально й ступаю крок до них двох.

— Ані руш, Джонатане, — попереджає Евелін розлючено, стискаючи револьвер обома руками. — Не займайте цю дівчину. Узагалі не займайте жодної дівчини.

— Але я не…

— Ваша мати — подруга нашої родини, і це єдина причина, чому я зараз дозволю вам звідси забратися, — перериває мене Евелін. — Але якщо тільки побачу, що ви чіпляєтеся до будь-якої жінки, чи бодай почую про це — присягаюся, отримаєте кулю.

І надалі цілячись у мене, вона знімає пальто й накидає його на тремкі плечі Мадлен.

— Сьогодні не відходитимете від мене ані на крок, — шепоче вона наляканій камеристці. — Я подбаю, щоб з вами нічого не сталося.

Вони зникають за деревами, лишаючи мене самого в лісі. Закинувши голову до неба, хапаю зимне повітря, сподіваючись, що дощ остудить мене й угамує роздратування. Я прийшов сюди, щоб завадити невідомому душогубові напасти на Евелін, і сподівався, що це допоможе мені викрити вбивцю. Натомість виявляється, що той душогуб — це я сам. Я ганявся сам за собою, ще й на додачу до півсмерті налякав невинну дівчину. Можливо, Деніел має рацію й майбутнє — це не та обіцянка, яку можна порушити?

— Ви знову гаєте час, — лунає в мене з-за спини голос Морового Лікаря.

Він стоїть на віддаленому краю галявини, ледве помітний у сутінку. Як завше, обрав ідеальне місце. Достатньо далеко, щоб я не зміг його вхопити, але водночас достатньо близько, щоб ми мали змогу поговорити.

— Але я вважав, що допомагаю, — виправдовуюся гірко, і досі прикро вражений тим, що сталося.

— От і допомагайте, — каже він. — Себастіан Белл заблукав у лісі.

Ну звісно. Я ж тут не заради Евелін, а заради Белла. Я тут, щоб учергове розпочати коло подій. Доля водить мене за ніс.

Витягаю компас із кишені та тримаю його на долоні, згадуючи ту невпевненість, із якою того, першого ранку пішов за тремкою стрілкою. Без компаса Белл достеменно не вийде з лісу.

Жбурляю компас у багно попід ноги Моровому Лікареві.

— Отак-от я й зміню усе, — кажу, відвертаючись і рушаючи геть. — Рятуйте його самі.

— Я тут не для того, — каже він, і те, як різко звучить його голос, змушує мене зупинитися. — Якщо ви покинете Себастіана Белла в лісі, він ніколи не зустрінеться з Евелін Гардкасл і між ними не виникнуть оті дружні почуття, які ви так цінуєте. Полишите його зараз — і згодом вам буде байдуже до її долі.

— Ви маєте на увазі, що я її забуду? — питаю стривожено.

— Я маю на увазі, що вам треба обачніше обирати черговий вузол, який надумаєте розв’язати, — пояснює він. — Якщо ви не допоможете Беллові, це означатиме, що ви кинете напризволяще Евелін. Це буде просто безпідставна жорстокість, а, наскільки мені відомо, ви зовсім не жорстока людина.

Може, мені здається, але вперше в його голосі чути якийсь натяк на теплоту. Цього досить, щоби спантеличити мене, і я знову обертаюся до нього.

— Мені треба якось змінити цей день, — кажу я, і в голосі звучить відчай. — Необхідно пересвідчитися в тому, що це взагалі можливо.

— Я розумію ваше хвилювання, але який сенс у тому, щоб переставляти меблі, якщо через це ви спалите весь будинок?

Він нахиляється, підбирає компас, витирає з нього бруд. Те, як він крекче, як повільно розгинається, свідчить про те, що Моровий Лікар — літня людина. Нарешті, задоволений результатом своїх зусиль, він кидає мені компас. Бісова штукенція мало не вислизає з пальців, адже метал і досі вологий.

— Забирайте й з’ясуйте, хто вбив Евелін.

— Вона наклала на себе руки, я бачив це на власні очі.

— Якщо ви й справді вважаєте, що все аж так просто, то просунулися куди менше, ніж я досі вважав.

— А ви куди жорстокіший, ніж уважав я, — гарчу сердито. — Якщо вам відомо, що тут відбувається, то чому ви це не припините? Нащо взагалі грати в ці ігри? Та повісьте ви вбивцю, перш ніж він заподіє їй лихо, — і квит!

— Цікава ідея. От лише я й гадки не маю, хто він, той убивця.

— Як це?! — вигукую, не ймучи віри його словам. — Вам же відомий кожний мій крок іще до того, як він спаде мені на думку! Як таке можливо, що ви не знаєте найважливішого?

— Я й не мушу це знати. Я спостерігаю за вами, ви спостерігаєте за Евелін Гардкасл. У кожного з нас своя роль.

— Але ж тоді я можу звинуватити в цьому злочині взагалі будь-кого! — вигукую я, обурено сплеснувши руками. — Убивця — Гелен Гардкасл. Усе, годі! Відпускайте мене!

— Ви забули, що мені потрібні докази. Самих ваших слів замало.

— А якщо я врятую її? Що тоді?

— Не думаю, що це можливо. Ба більше, як на мене, усі ваші спроби тільки гальмують розслідування. Менше з тим, моя пропозиція й тоді буде в силі. Евелін було вбито минулої ночі. І щоночі до того її також убивали. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, це не скасовує тих, попередніх випадків. Назвіть мені ім’я того, хто вб’є Евелін Гардкасл чи планує її вбити, і я дозволю вам звідси піти.

Уже вдруге з моменту своєї появи в Блекгіті я стою з компасом у руках і розмірковую над указівками того, кому не можу довіряти. Зробити так, як вимагає Моровий Лікар, означатиме змиритися з тим, що наприкінці дня Евелін загине. Але, схоже, будь-які спроби щось змінити в результаті лише погіршують ситуацію. Якщо припустити, що він каже правду, мені зараз треба рятувати свою першу подобу, бо інакше залишу напризволяще Евелін.

— Ви сумніваєтеся щодо моїх намірів? — питає він, помітивши мої вагання.

— Певна річ, що сумніваюся, — одказую я. — Ви носите машкару й спілкуєтесь якимись загадками, і я ані на мить не повірю, що ви доправили мене сюди лише задля того, щоб я розслідував убивство. Ви щось приховуєте.

— І ви вважаєте, що, якщо зняти з мене машкару, усе таємне стане явним? — пирхає він. — Обличчя — теж машкара, просто іншого ґатунку, і вам це відомо ліпше, ніж будь-кому. Але ваша правда. Я таки дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, то можу зізнатися, що приховую не від вас. Якщо вам поталанить зірвати з мене машкару, мене просто замінять, але ваше завдання нікуди від того не подінеться. Вирішуйте самі, чи варта шкурка вичинки. А щодо вашої присутності в Блекгіті… мабуть, щоб трохи вгамувати ваші сумніви, я можу назвати ім’я людини, яка вас сюди доправила.

— І хто ж це?

— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви приїхали до Блекгіту з власної волі. Усе, що сьогодні відбувається, є наслідком вашого власного рішення.

У голосі його жаль, але позбавлена виразу біла машкара змушує цю фразу прозвучати лиховісно — якоюсь пародією на співчуття.

— Цього не може бути, — кажу вперто. — Нащо мені було сюди приїжджати з власної волі? Хто зголоситься таке із собою вчинити?

— Ваше життя до Блекгіту мене не обходить, містере Бішоп. Розкрийте вбивство Евелін Гардкасл, і ви дістанете всі відповіді, яких потребуєте, — каже він. — А наразі Беллові потрібна ваша допомога. — І показує мені за спину. — Він отам.

І, не кажучи більше ні слова, Моровий Лікар задкує й зникає в лісі. Сутінь поглинає його. У голові рояться сотні дрібних запитань, але жодне з них тут, у лісі, мені не зарадить. Отже, відкладаю їх на потім і йду шукати Белла. Відтак натрапляю на нього, захеканого й тремкого від знемоги. Зачувши, як тріскотить вітролам у мене під ногами, він завмирає.

Його страхопудливість просто огидна.

У Мадлен, хоч вона й помилялася щодо моїх намірів, принаймні стало здорового глузду тікати.

Я обходжу його, ретельно намагаючись не потрапити на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але зі сполоханих кролів кепські союзники, тим паче, якщо вони вважають тебе вбивцею.

Усе, що мені наразі треба від Белла, — це щоб він вижив.

Ще два кроки — і от я вже в нього за спиною. Нахиляюся до самісінького його вуха.

Від нього відгонить потом, смердить, наче від брудної ганчірки. Мене аж млоїть.

— На схід, — видушую із себе я та вкидаю компас до його кишені.

Задкую й повертаюся до лісу, до згарища, яке лишилося від котеджу Карвера. Белл блукатиме лісом іще близько години, отже, мені вистачить часу, щоб по хусточках повернутися до будинку, не ризикуючи зіткнутися з ним.

Попри всі мої зусилля, усе відбувається точнісінько так, як я пам’ятаю.