Сім смертей Евелін Гардкасл

14

Чиясь рука струшує мене за плече.

Розплющую очі, кліпаю й розумію, що я знову опинився в бібліотеці в подобі Рейвенкорта. Мене накриває хвиля полегшення. Я ж бо думав, що годі вигадати щось гірше за цього товстуна, але, виходить, помилявся. Тіло дворецького здавалося мені міхом, набитим скляними друзками, і радше вже я весь реченець проживу Рейвенкортом, ніж іще раз повернуся в ті тортури. Утім, схоже, вибору в мене немає. Якщо вірити словам жінки з карети, рано чи пізно мене знову затягне туди, назад.

Крізь хмару жовтого диму на мене згори вниз дивиться Деніел Коулрідж. З рота в нього звисає цигарка, у руці він тримає келих. Коулрідж убраний у той самий поношений стрій для полювання, у якому був, коли в кабінеті розмовляв із Себастіаном Беллом. Кидаю оком на годинник — до обіду лишається двадцять хвилин. Саме зараз він має йти за Беллом.

Він віддає мені келих і опускається на краєчок столу навпроти. Обіч нього лежить розгорнута енциклопедія.

— Судячи з усього, ви мене шукали, — каже Деніел, випускаючи дим з кутика вуст.

Зараз, коли я чую його вухами Рейвенкорта, голос звучить геть по-іншому. М’якість де й поділася — наче змія скинула стару шкіру. Перш ніж я встигаю відповісти, він читає:

— «Логічно припустити, що багато хто з вас тут довше, аніж я, і ви ліпше за мене знаєте цей будинок, його призначення й нашого тюремника — Морового Лікаря».

Він згортає книгу.

— Ви покликали — я відгукнувся.

Я зводжу очі й зустрічаю його пильний погляд.

— Ви такий самий, як я, — кажу йому.

— Я — це ви, але за чотири дні, — одказує він. Витримує паузу, даючи моєму розуму можливість осягнути щойно виголошені слова. — Деніел Коулрідж — це ваше останнє втілення. Наша душа, його тіло, якщо так вам буде зрозуміліше. На жаль, розум маємо також його. — Він указівцем стукає себе по чолу. — А це означає, що перебіг думок у мене й у вас не збігається. — Він бере енциклопедію. — От, наприклад, ця штука, — каже, кладучи книжку на стіл. — Коулрідж ніколи б не додумався звернутися до інших утілень, щоб попросити допомоги. Це дуже розумна ідея. Дуже логічна. Дуже рейвенкортівська.

Його цигарка спалахує, вихоплюючи з потемку стриману усмішку. Це зовсім не той Деніел, яким він був учора. Погляд його більш зимний, твердіший. Він наче намагається розкрити мене, зазирнути мені всередину. Не знаю, як я спромігся цього не помітити, коли був Беллом. А от Тед Стенвін це відчув, бо ж недарма відступився тоді, у вітальні. Схоже, це хамидло більш тямуще, ніж мені було здалося.

— Отже, ви вже були мною… тобто цим мною, Рейвенкортом? — питаю я.

— І тими, хто буде опісля нього, — киває він. — З ними буде непереливки, тож раджу тішитися тому, що ви поки що Рейвенкорт.

— Саме з цієї причини ви зголосилися зі мною зустрітися? Щоб попередити мене про інші подоби?

Схоже, це припущення здається йому кумедним. Усмішка торкається його губ, але одразу ж розвіюється разом із цигарковим димом.

— Ні. Я прийшов через те, що пам’ятаю, як сидів оце на вашому місці й слухав те, про що зараз вам розповім.

— Що саме?

На віддаленому кінці столу стоїть попільничка. Він тягнеться до неї, підсуває до себе.

— Моровий Лікар вимагав, щоб ви знайшли вбивцю, але не повідомив, хто саме буде жертвою. Це Евелін Гардкасл. Саме вона помре сьогодні ввечері під час балу, — каже він, струшуючи попіл у попільничку.

— Евелін?! — вигукую я, силкуючись виструнчитися й розхлюпуючи просто собі на коліна вміст келиха, про який уже забув. Мене бере паніка, охоплює жах за долю подруги, жінки, яка поставилася до мене так лагідно, навіть попри те, що її батьки по вінця затопили цей будинок жорстокістю.

— Маємо попередити її! — вигукую я.

— Нащо? — питає Деніел, і його спокій наче виплескує цебро води на вогнище мого страху. — Ми не зможемо знайти вбивцю, якщо вбивство не буде скоєне, а якщо ми не розслідуємо цей злочин, нам звідси не вибратися.

— Ви дасте їй померти?! — вигукую я, вражений його байдужістю.

— Я вісім разів проживав цей день — і результат, хай там що я робив, був той самий: щоразу вона гинула, — відповідає він, проводячи пальцем по краю стільниці. — Те, що сталося вчора, станеться завтра, і позавтра також. Повірте, хай там який спосіб утрутитися в розвиток подій ви зараз обмірковуєте, я вже все це робив і зазнав поразки.

— Вона мій друг, Деніеле, — кажу я, сам дивуючись глибині власного почуття.

— І мій також, — озивається він, нахиляючись до мене. — Але щоразу, намагаючись якимось чином змінити сьогоднішні події, я натомість тільки наближав те лихо, якому силкувався запобігти. Повірте мені: усі намагання врятувати Евелін — це просто згаяний час. Я потрапив сюди через обставини, які не залежать від мене, і незабаром, навіть швидше, ніж ви гадаєте, ви вже самі сидітимете на моєму місці й пояснюватимете все так само, як оце зараз я, жалкуючи, що вже не можете, на відміну від Рейвенкорта, дозволити собі цю розкіш — сподіватися. Це майбутнє не жахливе попередження, друже мій. Це обіцянка, яку ми не можемо порушити. Саме так улаштовано цю пастку, до якої ми втрапили.

Він зводиться, якийсь час смикає іржаву клямку й нарешті із силою прочиняє вікно. Дивиться на щось там, удалині, — на щось, про що мені належить дізнатися лише за чотири дні. Йому геть не цікаві ані я сам, ані мої страхи чи надії. Я просто фрагмент давньої історії, яку він уже зморився переказувати.

— Але ж це безглуздя, — кажу я, намагаючись нагадати йому про всі чесноти Евелін, про те, чому вона гідна того, щоб її врятувати. — Евелін добра й лагідна, її не було тут дев’ятнадцять років. Та кому б спало на думку заподіяти їй лихо?

Аж раптом, саме коли я це промовляю, у мене виникає підозра. Учора в лісі Евелін згадувала, що батьки так і не пробачили їй того, що вона тоді залишила Томаса без нагляду. Вона винуватила себе в тому, що він загинув, потрапивши до Карверових лабетів, ба більше, батьки також вважали це саме її провиною. Їхня лють була така страшна, що, за її словами, вони замислили влаштувати під час балу якусь капость. Може, саме в цьому й річ? Чи могли вони аж так зненавидіти дочку, щоб вирішити її вбити?

Якщо це й справді так, моя зустріч з Гелен Гардкасл може виявитися дуже корисною.

— Не знаю, — каже Деніел з натяком на роздратування. — У цьому будинку стільки таємниць, що обрати потрібну з цієї величезної купи — вельми непросте завдання. Утім якщо волієте дослухатися до моєї поради, то вам варто негайно пристати до пошуків Анни. На перший погляд може здатися, що вісім утілень — це багато, але для виконання цього завдання потрібно чи не вдвічі більше. Вам стане в пригоді будь-яка допомога.

— Анна! — вигукую я, згадавши жінку в кареті, яка супроводжувала дворецького. — Хіба ж вона не знайома Белла?

Він глибоко затягується, замислено роздивляючись мене примруженими очима. Мені здається, що він наче перебирає подумки майбутні події, прикидаючи, про які саме з них варто мені розповісти.

— Вона, так само як і ми, тут у пастці, — каже він нарешті. — Вона друг, ну, тією мірою, якою в такій ситуації взагалі бодай когось можна вважати другом. Вам треба знайти її якомога швидше — до того, як це зробить Лакей. Він полює на нас обох.

— Він підкинув дохлого кролика до моєї спальні… тобто до спальні Белла… минулої ночі.

— Це лише початок, — одказує він. — Його мета — убити нас, але тільки після того, як він добряче розважиться.

Кров стигне в моїх жилах. Мене накриває хвиля нудоти. Щось на кшталт цього я й підозрював, але почути, як про вбивство кажуть отак, напряму — це щось геть інше. Заплющую очі, довго видихаю носом, намагаючись звільнитися від страху — це Рейвенкортова звичка, його власний спосіб прочистити розум, хоча я й гадки не маю, звідки мені про це відомо.

Коли я знову розплющую очі, хвилювання де й поділося.

— Хто він? — питаю з несподіваною навіть для самого себе наполегливістю.

— Гадки не маю, — озивається Деніел, видмухуючи дим у вікно. — Якби я вважав це місце банальним нудним пеклом, то сказав би, мабуть, що це диявол. Він по черзі прибирає нас, своїх суперників, щоб сьогодні вночі першим дати відповідь Моровому Лікареві.

— У нього теж різні подоби? Різні втілення, так само як у нас?

— А оце цікаво, до речі, — зауважує він. — Схоже, що ні, але вони йому, здається, і не потрібні. Йому відомо про всі наші подоби, і нападає він саме тоді, коли ми безпорадні. Він спромігся скористатися кожною моєю помилкою.

— Як же нам зупинити людину, якій наперед відомі всі наші дії?

— Якби я це знав, потреби в цій розмові не було б, — озивається він роздратовано. — Пильнуйте. Він никає цим будинком, наче якийсь бісів привид, і, якщо лише заскочить вас на самоті… Одне слово, ліпше не давайте йому такої нагоди.

Тон Деніела похмурий, обличчя — замислене. Хай там хто він є, цей Лакей, схоже, майбутнього мене ця людина лякає неймовірно. І це страхає мене навіть дужче, ніж усі щойно почуті попередження. Неважко зрозуміти чому. Моровий Лікар дав мені вісім діб на те, щоб розв’язати таємницю вбивства Евелін, і вісім утілень. Себастіан Белл проспав північ, отже, цієї подоби я більше не приберу.

Виходить, залишається сім днів і сім утілень.

Другою й третьою моїми подобами були дворецький і Дональд Девіс. Жінка в кареті не згадувала Девіса, і це доволі дивно, але, вочевидь, до нього можна застосувати ті самі правила, що й до дворецького. Обидва мають до півночі ще чимало часу, але один з них жорстоко побитий, а другий спить десь посеред торованого шляху, за багато миль від Блекгіту. Користі від обох практично жодної. Отже, день другий і третій можна викреслити. Зараз маємо четвертий день і Рейвенкорта, зиску від якого також небагато, він радше справдешній тягар. Не знаю, чого сподіватися від моїх наступних чотирьох утілень — хоча Деніел справляє враження досить тямущого хлопа, — але скидається на те, що Моровий Лікар грає накрапленими картами. Якщо Лакеєві справді відомі всі мої слабкі місця, то хай Бог мені допоможе, бо місць оцих маю чимало.

— Розкажіть-но мені все, що вам наразі відомо про смерть Евелін, — кажу я. — Якщо ми працюватимемо разом, то зможемо вирішити цю загадку до того, як Лакей дістане нагоду нам зашкодити.

— Єдине, що я можу вам розповісти, — це те, що вона щоразу гине рівно об одинадцятій вечора.

— Але ж вам достеменно відомо ще щось, окрім цього?

— Так, я знаю набагато більше, але не хочу ризикувати, ділячись із вами цими відомостями, — каже він, позирнувши на мене. — Усі мої плани ґрунтуються на ваших подальших діях. Якщо розповім вам щось таке, що примусить вас діяти по-іншому, я не зможу бути впевненим, що все відбуватиметься, як раніше. Ви можете втрутитися під час якоїсь події, корисної для мене, чи опинитеся не там, де маєте бути, щоб відтягнути увагу людини, чию кімнату я замірився обшукати. Одне хибне слово — і всім моїм планам гаплик. Цей день мусить іти своїм звичаєм, не тільки заради мене — заради вас також… — Він тре чоло, і з цього жесту зрозумілим стає, який він утомлений. — Перепрошую, Рейвенкорте, але найліпше буде, якщо своє розслідування ви вестимете без сторонньої допомоги.

— Чудово, — озиваюсь я, намагаючись приховати від нього своє розчарування. Дурнувата й марна спроба, авжеж, адже він — це і є я. Він пам’ятає, що я відчуваю цієї миті.

— Утім ваша порада знайти вбивцю свідчить про те, що ви довіряєте Моровому Лікареві, — веду я далі. — Ви знаєте, хто він?

— Поки що ні, — відповідає Деніел. — І «довіряю» — це аж надто гучно сказано. У нього в цьому будинку достеменно є якась власна мета, я цього певен, але наразі я не бачу іншого виходу, аніж зголоситися на його вимоги.

— А він вам, бува, не пояснив, з якої саме причини все це з нами відбувається? — цікавлюсь я.

Нас відвертає шум біля дверей. Озираємося й бачимо Рейвенкортового камердинера, який на ходу скидає із себе пальто й намагається розплутати довгий фіолетовий шарф. Він трохи захекався, волосся розкошлане вітром, щоки почервоніли від холоду.

— Я отримав повідомлення, що негайно потрібен вам, мілорде, — каже він, і досі намагаючись стягнути шарф.

— Каюся, це я доклав до цього рук, — каже Деніел, миттю повертаючись до своєї ролі. — Маєте чимало справ, от я й вирішив, що без Каннінгема вам не впоратися. До речі, щодо справ: мені вже теж час. Опівдні в мене зустріч із Себастіаном Беллом.

— Я не кину Евелін напризволяще, Деніеле, — кажу я.

— А я її й не полишав, — каже він, викидаючи недопалок надвір і зачиняючи вікно. — От лише чому бути, того не минути: лиха доля все одно її спіткала. Будьте до цього готові.

Широкими кроками він іде до дверей. Коли він відчиняє двері до кабінету, бібліотеку наповнюють гомін голосів і гучний дзенькіт посуду. Коулрідж проходить до вітальні. Там уже зібралися на обід гості, а це означає, що Стенвін от-от має нагрубіянити покоївці Люсі Гарпер, у той час як Себастіан Белл дивитиметься у вікно, почуваючись нікчемою. Відтак гості вирушать на полювання, Евелін знайде записку в мурівлі колодязя, чиясь кров проллється на цвинтарі, поки двоє друзів чекатимуть на жінку, яка так і не прийде. Якщо Деніел має рацію, то я не здатен у жодний спосіб порушити цей перебіг подій, хоча хай мені грець, якщо бодай не спробую цього зробити. Може, відповідь на загадку Морового Лікаря й справді єдиний спосіб вибратися з будинку, але приносити задля власної свободи в жертву Евелін я не збираюся. Я маю намір урятувати її, урятувати за будь-яку ціну.

— Чим можу прислужитися, мілорде?

— Дайте-но мені ручку, чорнило й папір. Мені треба дещо записати.

— Так, авжеж. — Він видобуває все це з валізки.

Пальці в мене надто недоладні для вправ у каліграфії, але, навіть попри розмазане чорнило й огидні ляпки, написане прочитати можна, і то завиграшки. Зиркаю на годинник. За чотири хвилини південь. Майже час. Помахавши аркушем, щоб швидше висохло чорнило, я складаю записку, ретельно розгладжую місця згину й віддаю Каннінгемові.

— От, беріть, — кажу я, мимохідь помітивши, що пучки в нього замазюкані чимось чорним. Шкіра почервоніла — вочевидь, він намагався відтерти бруд, — але чорнота все одно в’їлася в подушечки пальців.

Помітивши мій погляд, він забирає аркуш і ховає руки за спину.

— Зараз ви підете до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Лишайтеся там і спостерігайте за подіями, а відтак прочитайте записку й повертайтеся до мене.

Обличчя його ледь маковіє від збентеження.

— Мілорде?..

— На нас чекає дуже химерний день, Каннінгеме, і мені треба, щоб ви цілком і повністю мені довіряли.

Відмахнувшись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені звестися.

— Робіть, як я сказав, — наказую, зі стогоном спинаючись на ноги. — Відтак повертайтеся й чекайте на мене.

Каннінгем простує до вітальні, а я беру ціпок і вирушаю до оранжереї в пошуках Евелін.

Ще рано, гостей в оранжереї небагато, леді ласують напоями з бару, знеможено влаштувавшись на стільцях й у фотелях. Враження таке, ніби вони страшенно втомлені, наче оцей блідий рум’янець молодих років — важкий тягар, а будь-яка дія геть їх виснажує.

Вони пошепки обговорюють Евелін, хвилі гидотного сміху долинають до столика в кутку, де вона сидить за шахівницею. Евелін грає сама із собою, цілком зосередившись. Хай там як вони намагаються її збентежити, вона не звертає на це ані найменшої уваги.

— Еві, чи ми можемо поговорити? — запитую, шкандибаючи до неї.

Вона звільна зводить голову і якусь мить спантеличено дивиться на мене. Її волосся, як і вчора, зібране у високий хвіст, від чого риси здаються гострішими, суворішими. Але, на відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом’якшується, коли вона бачить, хто перед нею.

— Ні, навряд чи, лорде Рейвенкорт, — каже вона, знову зосереджуючись на шахівниці. — На мене сьогодні й без того чекає чимало неприємних справ, тому до цього переліку не варто додавати ще й нові пункти.

Притлумлений сміх перетворює мою кров на порох. Усередині все наче йде тріщинами.

— Будь ласка, Еві…

— Для вас міс Гардкасл, лорде Рейвенкорт, — каже вона зимно. — Враження про людину складають за її манерами, а не за банківським рахунком.

Усередині наче роззявляє пащу прірва приниження. Оце те, чого найдужче боїться Рейвенкорт. Стоячи в цій оранжереї, де на мене спрямовані кількадесят пар очей, я почуваюся християнином, якого мають от-от забити камінням.

Евелін замислено дивиться на мене. Мене б’є трем і заливає піт. Раптом її очі зблискують і вона примружується.

— А знаєте що? Давайте-но зіграємо, — каже, стукнувши пальцем по шахівниці. — Якщо виграєте, то поговоримо. Якщо програєте, то дасте мені спокій і не займатимете аж до завтра. Згода?

Знаючи, що це пастка, я, менше з тим, не маю іншого вибору, аніж погодитися. Витираю піт з чола й насилу вмощуюся на малесенькому стільці навпроти неї на посміх панянкам, які спостерігають за нами.

Либонь, з тим самим успіхом вона могла б відрядити мене на гільйотину — та була б навіть зручніша. Я завеликий для цього крісельця, мої тілеса годі на ньому вмостити, низенька спинка така хирлява, що я тремчу від напруги, щосили намагаючись на неї не спиратися.

Евелін, яку мої страждання анітрохи не зворушують, нахиляється до шахівниці й штовхає вперед пішака. Я роблю хід турою, пригадую комбінації мітельшпілю[14]. Ми з нею приблизно однаково вправні гравці, але мені незручно, а тому не виходить зосередитися. Тактика моя надто незугарна, щоб здолати Евелін. Єдине, що я можу наразі зробити, — це максимально затягнути партію. Утім, коли минає півгодини ходів і фінтів, терпець мені уривається.

— Ваше життя в небезпеці, — не стримавшись, бовкаю я.

Пальці Евелін на мить завмирають на пішакові, рука її ледь стинається, але для мене це все одно що удар дзвона. Вона вдивляється мені в обличчя, потім зводить погляд на дам у нас за спиною, перевіряє, чи, бува, хтось не почув моїх слів. Погляд у неї несамовитий, вона наче прагне стерти почуте з пам’яті.

«Їй це вже відомо».

— Ми ж начебто домовлялися, лорде Рейвенкорт, — різко перериває вона мене. Обличчя стає ще суворішим.

— Але ж…

— Ви домагаєтеся, щоб я пішла? — питає вона, розлюченим поглядом придушуючи будь-які спроби повести розмову далі.

Я роблю хід, потім іще один, але її поведінка такою мірою мене спантеличила, що на те, що відбувається на дошці, я вже геть не зважаю. Хай там що має статися сьогодні ввечері, Евелін, схоже, про це відомо, але найдужче вона боїться не прийдешніх подій, а того, що про них хтось дізнається. Хоч убийте, я не збагну, у чому річ. Але вже зрозуміло, що Рейвенкортові вона не звірятиметься. Її зневага до цього чоловіка безмежна, а це означає, що, якщо я мушу врятувати її життя, мені треба або бути в подобі людини, яка Евелін більше до серця, або діяти, не розраховуючи на її допомогу.

Цей несподіваний поворот подій викликає в мене роздратування, і я несамовито намагаюся підшукати бодай якийсь інший спосіб, щоб усе ж таки попередити Евелін, аж раптом у дверях оранжереї з’являється Себастіан Белл. Його поява справляє на мене найхимерніше враження. Авжеж, ця людина — це я, але коли я дивлюся, як він обережно, наче миша лиштвою, скрадається до кімнати, мені важко в це повірити. Він горбиться, іде потупившись, руки його притиснуті до боків. Щокроку він скрадливо роззирається, наче світ навколо — це самі лише гострі кути.

— Моя бабуся Гізер Гардкасл, — каже Евелін, помітивши, що він роздивляється портрет на стіні. — Не надто вже улесливий портрет, але й вона сама підлабузницею ніколи не була.

— Перепрошую, — мовить Белл. — Я…

Їхня розмова відбувається точнісінько в тому руслі, що й учора, її цікавість до цього жалюгідного створіння викликає в мене щось схоже на проштрик ревнощів, хоча найбільше мене наразі турбує геть інше. Белл повторює мій день один в один, утім він щиро вірить, що діє за власною волею, так само, як і я. Але ж тоді виходить, що я зараз наосліп дію за планом, розробленим Деніелом, а це робить мене… Чим?.. Відлунням, спогадом, тріскою, що пливе за течією?

«Скиньте зі столу шахівницю, змініть хід подій. Доведіть, що ви неповторний».

Тягнуся до дошки, але думка про реакцію Евелін, про її зневагу, про сміх оцих панянок… Ні, це вже занадто. Сором знесилює мене — я відсмикую руку. Певна річ, випаде й інша нагода, треба просто бути напоготові.

Цілком і повністю деморалізований, розуміючи, що програш неминучий, я поквапом роблю останні декілька ходів, непристойно швидко підставляю під удар свого короля й шкандибаю геть з оранжереї. За спиною стишується голос Себастіана Белла.