Сім смертей Евелін Гардкасл

2

Виє вітер, злива посилилася й репіжить крізь дерева, краплі відскакують від землі аж до кісточок, а я йду за компасом.

Угледівши крізь мряку кольоровий спалах, плуганюся до нього й бачу червону хустинку, прицвяшену до дерева, — либонь, залишилася від якоїсь давезної дитячої гри. Видивляюся ще одну, помічаю її за кілька футів від себе, потім удається вгледіти наступну, а тоді ще одну. Зашпортуючись, чвалаю поміж ними крізь морок, аж нарешті дістаюся до краю лісу. Дерева розступаються, і просто перед собою я бачу величний маєток у георгіанському стилі. Фасад з червоної цегли обвитий плющем. Схоже, будинок закинутий. Довга рінява під’їзна алея, що веде до парадних дверей, губиться в бур’янах, прямокутні моріжки обабіч неї геть зболотніли, на самому їхньому краєчку в’януть благенькі квіти.

Вишукую бодай якісь ознаки життя, роздивляюся темні вікна, аж нарешті помічаю тьмаве світло на другому поверсі. Либонь, воно б мало заспокоїти мене, натомість я вагаюся. Мені здається, ніби я натрапив на якесь спляче чудовисько, величезне, жахливе й нерухоме, а непевне світло за шибою — це насправді його серцебиття. Навіщо вбивця дав мені цей компас? Певна річ, суто для того, щоб допровадити просто в пащеку ще гіршої халепи.

Згадка про Анну змушує мене ступити перший крок. Вона загинула через ті тридцять секунд моїх вагань, і от я знову зволікаю. Нервово глитаю, витираю мокре від дощу обличчя й перетинаю моріжок. Піднімаюся щербатими сходами ґанку до дверей. Гупаю в них з якоюсь дитячою люттю, витрачаючи на це рештки сил. Щось жахливе сталося в лісі, і душогуба ще можна покарати, якщо тільки мені вдасться розбудити мешканців маєтку.

Утім, на жаль, мені це не вдається.

Б’юся у двері аж до знемоги, але мені не відчиняють.

Склавши долоні човником, притискаюся обличчям до шибок високих вікон обабіч дверей, але вітражне скло зашмароване тлустим шаром бруду, через який можна роздивитися хіба що якісь розмиті жовті плями. Я гепаю по шибах долонею, а відтак відступаю й роздивляюся фасад, міркуючи, чи є тут якийсь інший вхід. Саме тоді помічаю дзвоник — іржавий ланцюжок, оповитий плющем.

Виплутую його й щосили смикаю, а потім іще раз, і ще, аж допоки за шибами починається якийсь рух.

Двері мені відчиняє заспаний чоловік такої химерної зовнішності, що якусь мить ми просто мовчки стовбичимо, витріщаючись один на одного. Він приземкуватий горбань, жахливі шрами від опіків укривають половину обличчя. Завелика піжама теліпається на ньому, наче на вішаку, на кособокі плечі накинутий старезний цинамоновий[2] шлафрок[3]. Горбань мало скидається на людину, радше на останнього представника якогось зниклого виду, що загубився в плетиві нашої еволюції.

— Хвалити Бога! Мені потрібна ваша допомога! — вигукую оговтуючись.

Він витріщається на мене, роззявивши рота.

— У вас є телефон? — удаюся до ще однієї спроби. — Треба викликати поліцію!

Жодної реакції.

— Та не стовбичте ви бовваном, хай вам грець! — кричу я, струшую його за плечі, а потім повз нього проштовхуюся до вестибюля й тепер уже сам спантеличено роззявляю рота, роззирнувшись довкола. Усе тут блищить, у вимощеній чорно-білою мармуровою плиткою підлозі[4] відбивається кришталева люстра на кількадесят свічок. На стінах висять свічада в рамах, широкі сходи з вигадливо прикрашеним поруччям ведуть нагору, до галереї другого поверху; вузький червоний килим тече донизу сходами, наче кров якоїсь забитої дичини.

У віддаленому кінці вестибюля гупають двері, і з глибини будинку виринає вервечка челяді. У руках у них оберемки рожевих і бузкових квітів, аромат яких перекриває пахощі розтопленого воску. Розмови вщухають, щойно вони помічають захекану прояву біля дверей. Одне за одним слуги повертаються до мене, увесь вестибюль наче затамовує дух. Незабаром єдиним звуком, що порушує тишу, стає ляпання крапель з мого одягу на цю чудову чисту підлогу.

Крап.

Крап.

Крап.

— Себастіане?

Вродливий білявець, убраний у светр для крикету й лляні штани, хутко збігає сходами, перестрибуючи через два щаблі заразом. На вигляд цьому чоловікові трохи за п’ятдесят, хоча вік робить його радше елегантно підтоптаним, аніж змореним чи спорохнілим. Тримаючи руки в кишенях, він навпрошки йде крізь увесь вестибюль до мене, розтинаючи мовчазний натовп челяді. Утім сумніваюся, що він узагалі її помічає: пильний погляд його аж прикипів до мене.

— Друже мій, на Бога, що з вами сталося? — питає він, співчутливо насупивши брови. — Коли я востаннє вас бачив…

— Ми маємо викликати поліцію! — вигукую я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас лунає приголомшений пошепт. Чоловік хмурнішає, хутко зиркає на челядь, яка потроху підступається ближче.

— Анну? — перепитує він тихо.

— Так, Анну. Її хтось переслідував!

— Хто саме?

— Хтось, убраний у чорне! Мусимо викликати поліцію!

— Так-так, звісно, але спершу давайте-но піднімемося до вашої кімнати… — заспокійливо каже він, підштовхуючи мене до сходів.

Не знаю, чому — може, через те що в маєтку задуха чи то через полегшення, що поймає мене тепер, коли я вгледів дружнє обличчя, — я відчуваю раптову млість. Поки ми піднімаємося сходами, я змушений триматися за бильця, щоб не зашпортуватися.

Височезний долівковий годинник зустрічає нас на горішньому майданчику; його машинерія заіржавіла, але він усе одно й надалі трощить секунди на порох своїм вагадлом[5]. Виявляється, що надворі вже набагато пізніше, ніж мені здавалося: майже пів на одинадцяту.

Обабіч від нас коридори тягнуться до протилежних придомків, хоча вхід до східного крила запинає оксамитова портьєра, нашвидкуруч прибита до стелі. До неї пришпилено табличку з написом «Ремонтні роботи».

Мене бере нетерплячка: страшенно кортить скинути із себе тягар пережитого вранці жахіття, тому я знову щось кажу про Анну, але мій добрий самарянин змовницьки хитає головою.

— Ця бісова челядь розпатякає кожне ваше слово всьому будинку, ще й півхвилини не мине, — каже мій супутник таким низьким, притишеним голосом, що той лунає наче крізь стіну. — Ліпше поговоримо на самоті.

Він випереджає мене буквально на два кроки, але ноги мої підтинаються, тому я насилу тримаюся на рівних, а про те, щоб рухатися в одному з ним темпі, годі й казати.

— Любий мій, та у вас же просто жахливий вигляд! — вигукує він, помітивши, що я пасу задніх.

Підтримуючи попід руку, він веде мене коридором. Долоня його торкається моєї спини, пальці тиснуть на хребці. У цьому простому жесті я відчуваю якийсь наполегливий поспіх. Він веде мене темним коридором, обабіч якого я бачу двері спалень, де пораються покоївки. Стіни, схоже, нещодавно пофарбували, від запаху аж сльозяться очі — ще одне свідчення поквапливих ремонтних робіт. Подекуди на підлозі помітні плями фарби іншого кольору; щоб бодай трохи притишити рипіння мостин, тут лежать хідники. Камінні фотелі розставлені таким чином, щоб приховати тріщини в стінах, а картини й порцелянові вази мають на меті відтягнути увагу від щербатих ліпних карнизів. Зважаючи на те, яке тут усе занедбане, ці спроби бодай якось замаскувати безлад є марними. Усі вони намагання сховати руїну під килимами.

— А ось і ваша спальня, еге ж? — вигукує мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря ляпає мені в обличчя, змушуючи трохи отямитись, але мій супутник одразу ж іде до вікна, щоб опустити підняту стулку. Слідом за ним я заходжу до затишної кімнати. Посеред неї височіє ліжко під балдахіном, королівську велич якого хіба трошки псує обвисла запона й заяложені завіси, гаптовані доволі облізлими птахами. У лівому кутку кімнати стоїть розсувна ширма, у шпарини між її тахлями я бачу чавунну ванну. За винятком цього, меблів тут обмаль, тільки нічний столик і велика одежна шафа біля вікна, потріскані й побляклі. З особистих речей тут лише Біблія короля Якова на нічному столику — обкладинка заяложена, кути сторінок заламані.

Поки мій добрий самарянин змагається із застряглою віконною рамою, я підходжу до нього, і краєвид з вікна миттю виганяє всі інші думки в мене з голови.

Нас зусібіч оточує густий ліс. У зеленій запоні ані селища, ані путівця. Без компаса, якби вбивця не продемонстрував милосердя, я ніколи не дістався б сюди, але все одно я не можу позбутися відчуття, наче мене заманили прямісінько в пастку. Кінець кінцем, нащо душогубові вбивати Анну й лишати мене живим? Єдино задля якогось далекосяжного плану. Чого треба від мене цьому дияволу такого, що він не міг дістати просто там, у лісі?

Мій супутник нарешті з виляском опускає стулку вікна й показує на крісло біля каміна, полум’я в якому ледь жевріє. Він передає мені хрусткого білого рушника з креденця[6], а відтак сідає на край ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Ну ж бо, стариганю, тепер розповідайте все від початку, — каже він.

— Часу немає, — відповідаю я, хапаючись за бильце фотеля. — Згодом я відповім на всі ваші запитання, але спершу ми мусимо викликати поліцію та обшукати ліс! Там ховається безумець!

Він роздивляється мене, наче сподіваючись віднайти правду в складках мого забрьоханого вбрання.

— На жаль, викликати поліцію ми не зможемо: сюди не провели телефонної лінії, — каже, потираючи потилицю. — Але можна обшукати ліс і відрядити когось із челяді до селища, якщо ми таки щось знайдемо. Скільки часу вам потрібно, щоб перевдягтися? Вам доведеться показати, де саме все сталося.

— Розумієте… — Я кручу в руках рушник. — Це буде важко: я заблукав…

— Ну, тоді опишіть убивцю, — каже він і підсмикує холошу. Я бачу кісточку й сіру шкарпетку. — Який він був?

— Обличчя я не бачив, але на ньому було цупке чорне пальто.

— А ця Анна?

— Вона теж була в чорному, — кажу я, і щоки в мене маковіють, бо розумію, що більше нічого не знаю. — Я… Одне слово, мені відомо тільки її ім’я.

— Перепрошую, Себастіане. Я вирішив, що ви знайомі.

— Ні… — белькочу я. — Ну, тобто можливо. Я не певен.

Звісивши руки з колін, мій добрий самарянин нахиляється до мене зі спантеличеною усмішкою.

— Щось я не добираю. Як таке може бути, що ви знаєте її ім’я, але не певні, чи ви з нею знайомі?

— Я втратив пам’ять, хай йому грець! — перериваю його, скидаючи тягар цього зізнання просто на підлогу між нами. — Я навіть власного імені не пам’ятаю, а як друзів звати — тим паче!

Хвиля скепсису здіймається в його очах. І мені не годиться його за це винуватити: я й сам розумію, якою мірою безглуздо все це звучить.

— Моя пам’ять жодного стосунку не має до того, що я бачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки його довіри до себе. — Я бачив жінку, яку хтось переслідував, вона кричала, але її крик урвався після пострілу. Ми маємо обшукати ліс!

— Зрозуміло… — Він затинається, струшує якусь порошинку зі штанів. Наступні його слова звучать дуже обережно: він ретельно їх добирає, а вимовляє ще обачніше, наче пропонуючи мені якесь приношення: — А чи можливо таке, що ті двоє, яких ви побачили, — то були закохані голуб’ята? Може, вони просто бавилися в лісі? А звук… то могла хруснути якась гілка. Чи, може, то був постріл зі стартового пістолета? Холостим набоєм?

— Ні, ні, вона кликала на допомогу! Вона була налякана! — вигукую я і, не стримавшись, схвильовано схоплююся зі стільця, упускаючи на підлогу брудний рушник.

— Так, так, авжеж, — каже він заспокійливо, спостерігаючи, як я міряю кроками кімнату. — Я вам вірю, друже мій, але полісмени дуже прискіпливі щодо таких речей. До того ж їм подобається шити штатських людей у дурні…

Я безпорадно дивлюся на нього, відчуваючи, що тону в морі банальності.

— Її убивця дав мені оце, — кажу, раптом згадавши про компас, який лежить у мене в кишені. Витягаю його. Він зашмарований брудом, тому доводиться протерти його рукавом. — Там, позаду на корпусі, є монограма, — показую тремким пальцем.

Він вивчає компас, примруживши очі, ретельно оглядає його зусібіч.

— С. Б., — каже він звільна, зводячи очі на мене.

— Так!

— Себастіан Белл. — Він замовкає на мить, помітивши моє спантеличення. — Це ваше ім’я. С. — це Себастіан. Це ваші ініціали. Це ваш компас.

Роззявляю рота. І стуляю його, так і не видушивши жодного звуку.

— Напевне, я його загубив, — кажу нарешті. — А вбивця, мабуть, знайшов.

— Можливо, — киває він.

Саме його доброзичливість змушує мене почуватися так, ніби ґрунт вислизає з-під ніг. Він, певна річ, уважає, що я схиблений бевзь напідпитку, який цілу ніч вештався лісом, а тепер, повернувшись, верзе казна-що. Утім, замість лютитися, він мене жаліє. Оце найгірше. Лють вагома й відчувана, її прояви можна спростувати хоча б за допомогою кулаків. А жаль — це габа туману, у якій просто губишся.

Падаю у фотель, стискаю скроні. Там, у лісі, убивця, а я не годен переконати бесідника в тому, що нам загрожує небезпека.

«Убивця, який підказав вам шлях додому?»

— Я достеменно знаю, що саме бачив, — наполягаю я.

«Та ви навіть не знаєте, хто ви такий!»

— Певна річ, — киває мій бесідник, не розуміючи причини цієї заяви.

Я дивлюся в порожнечу, думаю тільки про жінку на ймення Анна, яка лежить у лісі мертва.

— Слухайте-но, ви поки що відпочиньте, — каже він, зводячись. — А я тим часом порозпитую, чи не зник, бува, хтось із будинку. Може, тоді ситуація стане зрозумілішою…

Тон у нього заспокійливий, але буденний. Хай там який доброзичливий цей чоловік щодо мене самого, він не йме віри моїм словам. Щойно зачинивши за собою двері, він задля годиться спитає когось із челяді, а тим часом мертва Анна й далі лежатиме в лісі.

— Я бачив, як убили жінку, — кажу, зморено спинаючись на ноги. — Я мав її захистити, але не зробив цього. І тепер ладен обшукати кожен дюйм цього лісу, якщо знадобиться, аби довести, що кажу правду.

Якусь мить він пильно дивиться мені просто в очі, його скепсис пасує перед моєю впевненістю.

— І звідки ви маєте намір почати? — запитує він. — Довкола тисячі акрів лісу, а ви, попри всі свої добрі наміри, на ногах не тримаєтеся. Хай там хто ця Анна, вона вже мертва, а її вбивця накивав п’ятами. Зачекайте годину — я зберу пошуковий загін і розпитаю челядь. Бодай хтось у цьому будинку має знати, хто вона така й куди поділася. Ми її знайдемо, обіцяю, але діяти треба розважливо… — Він стискає моє плече. — Ви згодні дослухатися до мене? Дайте мені годину. Будь ласка.

Мене аж душить незгода, але він таки має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і, хоча смерть Анни ятрить сумління, я не хочу самотою вештатися лісом. Я ж заледве звідти врятувався.

Поступаюся, смиренно киваючи.

— Дякую, Себастіане, — каже він. — Для вас уже готують ванну. Опорядкуєте себе, а я відряджу до вас лікаря й накажу камердинерові приготувати для вас одяг. Відпочиньте трохи, зустрінемося у вітальні, коли час буде обідати.

Поки він не пішов, мені треба спитати, що це за місце таке, спитати, що я роблю тут, але мене поймає нетерплячка: я хочу, щоб він якнайшвидше взявся розпитувати, щоб можна було пристати до пошуків. Зараз одне тільки запитання не дає мені спокою. Він уже прочинив двері, коли мені нарешті вдається дібрати слова.

— У маєтку є хтось із моїх родичів? — питаю я. — Хтось, хто про мене хвилюється?

Він озирається на мене через плече; в очах співчуття.

— Ви нежонатий, друже мій. Родичів не маєте, за винятком якоїсь підстаркуватої тітки, яка контролює ваші фінанси. Друзі у вас є, от я, прикладом, один з них, але хай там хто ця Анна, ви ніколи про неї не згадували під час наших розмов. Відверто кажучи, аж дотепер я від вас навіть імені цього не чув.

Під моїм розчарованим поглядом він зніяковіло відвертається й зникає в зимному коридорі. Двері зачиняються за ним, полум’я в каміні непевно стинається.