Сім смертей Евелін Гардкасл

35

Коли обговорення справи завершено, Саткліфф, Петтіґрю й Геррінґтон так само вервечкою виходять з вітальні, оповиті цигарковим димом. Сам Пітер Гардкасл підходить до грамофона, який стоїть на креденці. Бавовняною хустинкою витирає пил із платівки, опускає голку й клацає вимикачем. З широкого бронзового розтруба лунає Брамс.

Махнувши іншим рукою — мовляв, на мене не чекайте, — я зачиняю двері до коридору. Пітер сідає біля вогню й поринає в задуму. Він і досі не помітив моєї присутності, і мені здається, що нас розділяє глибочезна прірва, хоча насправді між мною й ним лише кілька кроків. Денсова стриманість змушує його зволікати.

Він не любить, коли його відволікають, і самому йому не до шмиги дошкуляти іншим. До того ж запитання, які я маю поставити, дуже особисті, а це тільки ускладнює справу. Я просто загруз у Денсових манерах. Два дні тому це б узагалі не стало мені на заваді, але кожна нова подоба сильніша за попередню, тому чинити опір Денсові — це все одно, що йти проти шквального вітру.

Згідно з вимогами етикету, ввічливо кашляю. Гардкасл озирається у своєму кріслі й бачить мене біля дверей.

— А, друже Денс… — каже він. — Щось забули?

— Я сподівався, що ми можемо поговорити наодинці.

— Щось не так зі шлюбним контрактом? — нашорошується він. — Мушу визнати, я переймався, що Саткліфф аж надто часто зазирає в пляшку…

— Ідеться не про Саткліффа, а про Евелін, — кажу я.

— Евелін… — повторює він. Нещодавня тривога змінюється втомою. — Так, авжеж. Ходіть-но сюди, сідайте поближче до вогню, у цьому бісовому будинку так зимно, що не варто ще й на протязі стояти…

Поки я вмощуюся у фотелі, він підсмикує холоші й простягає ноги до вогню. Хай там які в нього грішки, але манери в лорда Пітера й справді бездоганні.

— Отже, — каже він трохи згодом, вирішивши, що вимог етикету тепер дотримано. — То що там з Евелін? Напевне, вона відмовляється виходити заміж?

Зеленого поняття не маючи, як би це вишукано сформулювати, я вирішую йти навпростець.

— Боюся, усе куди серйозніше, — кажу я. — Хтось хоче вбити вашу доньку.

— Убити? — супиться він, аж тоді всміхається кутиками губ, наче очікуючи на продовження жарту. Переконавшись, що я цілком щирий, Гардкасл подається вперед, спантеличено скривившись.

— Ви серйозно? — питає він, зціпивши руки.

— Так.

— У вас є якісь здогади щодо того, хто й чому хоче це зробити?

— Мені відомо тільки, як саме це має статися. Її примушують накласти на себе руки, бо інакше загине хтось, хто їй дорогий. Про це її повідомили листом.

— Листом? — форкає він. — Як на мене, це якась дурня. Можливо, просто якась безглузда гра. Ви ж знаєте, дівчата на таке здатні.

— Це не гра, Пітере, — кажу серйозно, і вираз сумніву з його обличчя де й дівається.

— Чи можу я дізнатися, звідки вам стало про це відомо?

— Звідтіля ж, звідки я про все дізнаюся. Я просто вмію слухати.

Він зітхає, смикає себе за кінчик носа, зважує подумки почуте й особистість того, хто повідомив йому цю інформацію.

— То ви гадаєте, що хтось намагається зірвати нашу угоду з Рейвенкортом? — питає він.

— Я ще про це не думав, — озиваюся, спантеличений його реакцією.

Я сподівався був, що він перейматиметься через доньку, може, гарячково метикуватиме, як її врятувати. Але Евелін для нього лише супутня обставина. Єдине, що він боїться втратити, — це гроші.

— Як гадаєте, кому на користь могла б піти смерть Евелін? — питаю я, намагаючись приховати раптову відразу до цього чоловіка.

— Ворогів мають усі, існує чимало шляхетних родин, які б залюбки подивилися, як ми збанкрутуємо. Але ніхто з них не зважився б на таке. От поголос, плітки на вечірках, дошкульні коментарі в «Таймс» — це їхня зброя… Ви ж розумієте, про що я…

Він роздратовано плескає долонею по бильцю.

— Хай йому грець, Денсе, ви певні? Щось воно наче якось аж занадто…

— Я цілком і повністю впевнений, і, відверто кажучи, мої підозри стосуються мешканців Блекгіту, — відповідаю я.

— Хтось із челяді? — питає він, стишивши голос і кидаючи оком на двері.

— Гелен, — кажу я.

Ім’я дружини діє на нього так, наче йому дали стусана.

— Гелен?! Та ви, мабуть… Тобто… Боже милий!..

Обличчя його буряковіє, слова аж киплять на губах, зриваються з них нестримним потоком. Я відчуваю, що мені й самому пашіють щоки. Для Денса ця розмова — геть-чисто отрута.

— Евелін дала зрозуміти, що стосунки в них остаточно зіпсуті, — кажу, квапливо кидаючи слова, наче прокладаючи стежку з каменів у твані.

Гардкасл підступається до вікна, стоїть там якийсь час спиною до мене. Правила пристойності не дозволяють йому лаятися, хоча я бачу, як він тремтить, як нервово стискає руки за спиною.

— Не заперечуватиму, що Гелен не надто прихильна до Евелін, але без неї ми збанкрутуємо вже за кілька років, — каже він, зважуючи кожне слово, наче в такий спосіб намагається приборкати гнів. — Дружина б не поставила під загрозу наше майбутнє.

«Він не сказав, що вона на таке не здатна».

— Але ж…

— Хай йому грець, Денсе, вам що до цього?! — кричить він, звертаючись до мого відображення в дзеркалі, щоб уникнути потреби горлати просто на мене.

От воно. Денс знає Пітера Гардкасла достатньо добре, щоб збагнути, що йому от-от урветься терпець. Від моєї наступної ремарки залежить, вислухає він мене чи покаже на двері. Слова треба обирати якомога обережніше, а це означає, що тиснути варто на те, що для нього найдорожче. Варіанти два: або спробувати пояснити, що я намагаюся врятувати життя його доньки, або…

— Перепрошую, Пітере, — кажу я примирливо. — Якщо хтось намагається зірвати вашу угоду з Рейвенкортом, то я мушу цьому запобігти. Це мій обов’язок і як вашого друга, і як вашого юриста-повіреного.

Плечі його розслабляються.

— Певна річ, мусите, — озивається він, озираючись на мене. — Перепрошую, друже мій, це просто… Ці балачки про вбивство… Збаламутили давні спогади, ви ж розумієте, про що я. Авжеж, якщо ви вважаєте, що Евелін у небезпеці, я зроблю все можливе, щоб їй допомогти. Але ви помиляєтеся, якщо й справді вважаєте, що Гелен здатна зашкодити Евелін. Стосунки в них напружені, але вони люблять одна одну. Я цього певен.

Дозволяю собі відсапатися. Постійна потреба йти всупереч Денсовим звичкам дуже виснажує, але я нарешті наблизився бодай до якихось відповідей.

— Ваша донька зв’язалася з якоюсь жінкою на ймення Фелісіті Меддокс. Евелін казала їй про дивну поведінку Гелен, — веду я далі, адже це моє втілення звикло розташовувати всі факти в хронологічному порядку. — Цієї жінки немає в списку гостей, але, гадаю, Фелісіті приїхала сюди, щоб допомогти, і, можливо, її тримають заручницею на той випадок, якщо Евелін не зголоситься скоїти самогубство. Майкл розповів мені, що ця дівчина — подруга дитинства вашої доньки, але більше жодної подробиці щодо неї пригадати не зміг. А чи ви, бува, її не пам’ятаєте? Може, ви бачили її десь у будинку? У мене є підстави вважати, що ще сьогодні вранці вона була на волі.

Вигляд у Гардкасла приголомшений.

— Не бачив, але мушу визнати, що ми з Евелін майже не розмовляли, відколи вона приїхала. Обставини її повернення, це весілля… Вони наче створили поміж нами стіну. Дивно, утім, що Майкл не зміг повідомити вам більше. Вони із сестрою не розлучаються, відколи вона повернулася. Також, наскільки мені відомо, поки Евелін була в Парижі, він навідував її і вони листувалися. Як на мене, якщо хтось і знайомий з цією Фелісіті, то саме він.

— Я з ним іще раз поговорю, але в листі все правда, еге ж? Гелен і справді поводиться дивно?

Грамофонна платівка затинається, скрипкове соло зривається до неба й падає до землі знову й знову, наче повітряний змій у невправних і нетерпеливих дитячих руках. Пітер дивиться на грамофон, супиться, сподіваючись, що самого його невдоволення виявиться досить, щоб якимось дивом виправити ситуацію. А втім, зазнавши поразки, він підходить до грамофона, піднімає голку, здуває порошинку з платівки й роздивляється її на світлі.

— Подряпана, — констатує він, похитавши головою.

Відтак ставить іншу платівку, і в кімнаті знову лунає музика.

— Розкажіть мені про Гелен, — наполягаю я. — Це ж була її ідея — оголосити про заручини просто в роковини Томасової загибелі й улаштувати це свято в Блекгіті, так?

— Гелен так і не змогла пробачити Евелін, що вона того ранку полишила Томаса самого, — каже Гардкасл, дивлячись, як обертається платівка. — Зізнаюся, я вважав був, що з роками її біль притупиться, але… — Він розводить руками. — Усе це… це такою мірою… — Він глибоко зітхає, опановуючи себе. — Гелен хотіла дошкулити Евелін, визнаю. Вона називає це весілля покаранням, але, якщо зважити все як слід, це непогана партія. Рейвенкорт до Евелін і пальцем не доторкнеться, він мені сам про це сказав. «Я вже застарий для цього», — оце його власні слова. Вона керуватиме його маєтками, матиме гроші на будь-які витрати, житиме так, як вважатиме за потрібне, за умови, що його не ганьбитиме. А навзамін він… ви, мабуть, чули, які плітки ширяться про його камердинерів… про всіх цих красунчиків, що вчащають до нього о будь-якій порі. Усе це, авжеж, самий поголос, але весілля покладе йому край. — Він витримує паузу, дивиться на мене з викликом. — От, Денсе, тепер ви розумієте? Нащо Гелен усе це влаштовувати, якщо вона вирішила вбити Евелін? Вона б не стала цього робити, не може такого бути. У глибині душі вона любить Евелін. Може, не надто сильно, але достатньою мірою. Дружині просто треба побачити, що донька як слід покарана, а тоді вона помириться з нею. От самі переконаєтеся. Гелен оговтається, а Евелін збагне, що насправді цей шлюб — просто подарунок долі, хоча про людське око й не вельми на нього схожий. Запевняю вас: ви взяли хибний слід.

— Але мені все одно треба поговорити з вашою дружиною, Пітере.

— Мій записник у шухляді столу, у ньому є її розклад. — Він похмуро всміхається. — Наше подружнє життя наразі складається суто зі спільних обов’язків, але завдяки цьому ви принаймні дізнаєтеся, де її знайти.

Я кваплюся до шухляди, не в змозі стримати хвилювання. Хтось із присутніх у маєтку — можливо, навіть і сама Гелен — видрав аркуш із розкладом на сьогодні з її власного щоденника, щоб приховати, що саме вона збирається робити. Хай там хто це скоїв, ця людина або забула, або не знала, що копія цього розкладу є в чоловіка Гелен — і от вона, ця копія, у моїх руках. Тут і зараз ми нарешті дізнаємося, через що здійнявся весь цей заколот.

Шухляда не піддається, вона набубнявіла від вогкості. Висувається вона знехочу — і я нарешті бачу записник у палітурці із сукна, перев’язаний шнурівкою. Гортаю сторінки й швидко знаходжу розклад Гелен. Моє хвилювання вмить випаровується. Більша частина з написаного мені й до того була відома. Гелен бачилася з Каннінгемом о пів на восьму ранку, хоча мета цієї зустрічі невідома. Після цього в неї призначені побачення з Евелін о чверть на дев’яту ранку й з Міллісент Дербі о дев’ятій рівно, і на обидві ці зустрічі вона не з’явилася. О пів на дванадцяту в неї має відбутися зустріч зі старшим стайничим — до неї залишилася година, а відтак Рейвенкорт чекатиме на неї у вітальні.

До нього вона теж не прийде.

Проводжу вказівцем по розкладу, видивляючись бодай щось підозріле. Про зустрічі з Евелін і Рейвенкортом я знав і до того, Міллісент — давня подруга, отже, причина їхньої здибанки також цілком зрозуміла. Але ж з якого доброго дива господині маєтку знадобилося, ледь поблагословилося на світ, зустрічатися з байстрюком свого чоловіка?

Коли я спитав про це самого Каннінгема, він відмовився мені відповідати. Але ж він єдиний, хто сьогодні бачив Гелен Гардкасл. А це означає, що більше я його викрутасів не терпітиму.

Мені треба видобути з нього правду.

Але перед цим доведеться навідатися до стайні.

Нарешті я дізнався, де зможу перехопити невловиму господиню цього маєтку.

— Чи вам відомо, з якої причини Гелен сьогодні вранці зустрічалася з Чарльзом Каннінгемом? — запитую я в Пітера, повертаючи щоденник до шухляди.

— Мабуть, хотіла привітатися, — озивається він, наливаючи собі чергову порцію алкоголю. — Вона завжди була прихильна до цього хлопця.

— Стенвін шантажує вас саме через Каннінгема? — питаю я. — Йому відомо, що хлопець — ваш син?

— Та на Бога, Денсе!.. — вигукує він, роздратовано глянувши на мене. Я витримую його погляд, і Денс також, хоч як йому кортить перепросити й накивати звідси п’ятами.

Як же ж він мене дратує! Щоразу, коли я роззявляю рота, збираючись щось сказати, мені доводиться спершу подолати чуже зніяковіння.

— Ви ж знаєте мене, Пітере, а отже, розумієте, що мені важко про це питати, — кажу я. — Але я маю дізнатися всі подробиці, щоб розібратися в цій брудній справі.

Він розмірковує над моїми словами, повернувшись до вікна з келихом у руці. Проте дивитися там нема на що. Дерева так розрослися, що гілля мало не витискає шибки. Судячи з Пітерового настрою, він би залюбки й до будинку їх запросив.

— Він мене шантажує зовсім не походженням Чарльза Каннінгема, — каже нарешті. — Той скандал свого часу був у світській хроніці всіх газет, Гелен про це подбала. За таке грошви не отримаєш.

— Тоді що саме відомо Стенвіну?

— Мені треба, щоб ви заприсяглися, що далі це не піде, — каже він.

— Певна річ, — кажу, відчуваючи, як прискорюється пульс.

— Отже… — Він задля сміливості ковтає з келиха. — Ще коли Томас був живий, у Гелен був роман з Чарлі Карвером.

— З тим чоловіком, що вбив Томаса?! — вигукую я, виструнчуючись у кріслі.

— Жінок, які зраджують власних чоловіків, здається, порівнюють із зозулями, так? — питає він, незрушно стоячи біля вікна. — У моєму разі це порівняння просто неймовірно доречне. Він забрав мого сина, а натомість підкинув до мого гнізда своє власне пташеня.

— Своє пташеня?

— Каннінгем і справді байстрюк. Але не мій, Денсе. Він байстрюк моєї дружини. Його батько — Чарлі Карвер.

— Цей покидьок! — вигукую я, на мить утративши контроль над Денсом, обурення якого таке ж сильне, як і мій шок. — Але як це сталося?

— Карвер і Гелен кохали одне одного, — каже він гірко. — Наш шлюб ніколи не був… Просто в мене було ім’я, у родини Гелен — гроші. Це був розрахунок — хтось би навіть сказав «удалий розрахунок», — але між нами ніколи не було прихильності. Карвер і Гелен зростали разом, його батько був єгерем у маєтку її родини. Вона приховувала від мене ці стосунки. Але, коли ми побралися, саме вона перевезла Карвера до Блекгіту. На жаль, вона дізналася про мої власні позашлюбні зв’язки, тож наше подружнє життя пішло шкереберть, а за рік чи трохи більше вона вже опинилася в ліжку Карвера й незабаром завагітніла.

— Але ж ви не виховували Каннінгема як власного сина?

— Ні. Хоча під час вагітності вона змусила мене повірити, ніби ця дитина від мене, але насправді й сама до пуття не була певна, хто ж із нас батько. А я й далі з нею… Чоловіки мають певні потреби, ви ж розумієте?..

— Так, здається, розумію, — кажу зимно, згадавши кохання й повагу, які стільки років панували в шлюбі самого Денса.

— Хай там як, коли народився Каннінгем, я був на полюванні, тому Гелен доручила повитусі нишком винести немовля з маєтку й віддати до селища. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але за шість місяців потому, коли вона переконалася, що малий був не надто схожий на Карвера, дитя з’явилося на нашому порозі. Його притягла якась повія, з якою я мав нещастя розважитися в Лондоні. Вона ж залюбки взяла в моєї дружини гроші й заходилася стверджувати, ніби це маля моє. Гелен удала жертву, наполягла, щоб ми прийняли малого, і, соромно зізнатися, я погодився. Ми віддали хлопця куховарці, місіс Драдж, яка виховала його як власного сина. Хочете — вірте, хочете — ні, та ми й справді потім прожили кілька спокійних років. Одне за одним з’явилися на світ Евелін, Томас і Майкл, і якийсь час ми були щасливою родиною…

Протягом усієї цієї розповіді я вдивляюся в його обличчя, сподіваючись побачити на ньому бодай якісь емоції, але він просто невиразно перелічує факти. Мене знову приголомшує черствість цієї людини. Годину тому я припустив був, що Томасова смерть спопелила душу батька, але зараз я розмірковую, чи, бува, не є той ґрунт неродючим від самого початку. У душі цієї людини живе одне — корисливість.

— А звідки ви дізналися правду? — питаю я.

— Це сталося випадково, — озивається він, спираючись долонями на стіну обіч вікна. — Я вийшов прогулятися й наткнувся на Карвера й Гелен, які сперечалися щодо майбутнього хлопця. Вона все визнала.

— То чому ви з нею не розлучилися? — питаю я.

— Щоб усі дізналися про мою ганьбу? — питає він з огидою. — Позашлюбними дітьми тепер нікого не здивуєш, але уявіть лишень, який поголос пішов би, якби довідалися, що Пітерові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник. Ні, Денсе, такого допустити було не можна!

— А що сталося після того, як ви довідалися правду?

— Я дозволив Карверу поїхати, дав йому день на те, щоб він забрався з маєтку світ за очі.

— І за цей день він устиг убити Томаса?

— Саме так, він наче сказився через нашу сварку, і… і… — Очі його каламутні, почервонілі від алкоголю. Ще б пак, адже впродовж усього ранку він вихиляв келих за келихом. — А за кілька місяців до Гелен прийшов Стенвін і став вимагати гроші за мовчання. Розумієте, Денсе, мене ж не шантажують напряму. Шантажують Гелен, а разом з тим під загрозою моя репутація. Авжеж, я йому плачу.

— А як щодо Майкла, Евелін і Каннінгема? — питаю я. — Їм щось із цього відомо?

— Наскільки я знаю, ні. Таку таємницю й без того важко зберігати, щоб іще з дітлахами нею ділитися.

— А Стенвін звідки дізнався?

— Я впродовж дев’ятнадцяти років ставив собі те саме запитання, але й досі не спромігся знайти на нього відповідь. Можливо, вони з Карвером приятелювали, челядь же спілкується між собою. Хай там як, але я в глухому куті. Усе, що мені відомо, — це те, що, коли бодай слово випливе, мені край. Рейвенкорт ненавидить скандали, і він не стане одружуватися з дівчиною з родини, прізвище якої фігурує на першій шпальті газет…

Він стишує голос, той звучить розлючено й нетверезо. Лорд Гардкасл тицяє в мене пальцем.

— Зробіть так, щоб Евелін була жива, і я виконаю будь-яке ваше прохання. Я не дозволю цій сучці залишити мене без статків, Денсе. Не дозволю.