Сім смертей Евелін Гардкасл

40

Роки, прожиті Денсом, гнітять мене тисячею дрібних важків.

Майкл і Стенвін теревенять про щось у мене за спиною, Саткліфф і Петтіґрю голосно регочуть, тримаючи в руках келихи. Ребекка нахиляється до мене зі срібною тацею, на якій останній келих бренді.

— Ребекко… — шепочу я лагідно й уже простягаю руку, щоб торкнутися щоки дружини…

— Ні, сер, це Люсі, сер, Люсі Гарпер… — стривожено вигукує служниця. — Даруйте, що розбудила, але я боялася, що ви впадете з цього пристінку.

Кліпаю, відганяючи спомини про Денсову померлу дружину, кляну себе за дурість. Яка недолуга помилка. На щастя, згадка про те, як лагідно Люсі поставилася до дворецького, угамовує лють, яка поймає Денса через те, що його заскочили на сентиментах.

— Хочете випити, сер? — питає вона. — Аби трохи зігрітися?

Дивлюся повз неї й бачу камеристку Евелін, Мадлен Обер, яка збирає брудні келихи й напівпорожні пляшки бренді до кошика. Певно, вони удвох з Люсі притягли все це з Блекгіту, поки я спав. Схоже, я куняв довше, ніж уважав, бо дівчата вже збираються повертатися.

— Гадаю, я й без бренді не надто впевнено тримаюся на ногах, — озиваюсь я.

Дівчина зиркає мені за спину — на Теда Стенвіна, який стискає плече Майкла Гардкасла. Сумнів на обличчі покоївки цілком зрозумілий, зважаючи на те, як паскудно Стенвін до неї поставився під час обіду.

— Не хвилюйтеся, Люсі, я сам віддам йому напій, — кажу, зводячись і забираючи келих із бренді з таці. — Мені все одно треба з ним поговорити.

— Дякую, сер, — озивається вона зі щирою усмішкою й хутко йде, поки я, бува, не передумав.

Стенвін і Майкл, щойно підходжу до них, замовкають, але я відчуваю, як бринять у повітрі несказані слова й напруга.

— Майкле, чи можу я поговорити віч-на-віч з містером Стенвіном? — запитую.

— Так, звісно, — озивається Майкл, киває нам і йде.

Я передаю Стенвінові келих, проігнорувавши його підозріливий погляд.

— Не часто ви волієте вшанувати мене своєю увагою, Денсе, — каже Стенвін, роздивляючись мене, наче боксер на рингу — свого супротивника.

— Оце подумав був, що ми можемо допомогти одне одному, — озиваюсь я.

— Завжди радий завести нових друзів.

— Мені треба знати, що саме ви бачили того ранку, коли було вбито Томаса Гардкасла.

— Це давня історія, — каже він, кінчиком пальця проводячи по краю келиха.

— Але вона все одно варта того, щоб почути її просто від очевидця, — кажу я.

Понад моїм плечем він проводжає поглядом Мадлен і Люсі — ті саме йдуть, забравши кошик. У мене відчуття, що він намагається відволіктися, бо щось у Денсі страшенно його дратує.

— Ну що ж, чом би й ні, — озивається нарешті буркотливо, знову глянувши на мене. — Я тоді був єгерем у Блекгіті. Вирушив з оглядинами до озера, як і щоранку, і на березі побачив Карвера і ще якогось хлопа. Вони саме штрикали ножаками того малого. Я вистрелив і влучив у Карверового спільника, але він ушився, утік до лісу, поки я борюкався з Карвером.

— І за це лорд і леді Гардкасл подарували вам плантацію? — питаю я.

— Так, подарували, хоча я й не просив, — форкає він.

— Алф Міллер, головний стайничий, каже, що того ранку, буквально за кілька хвилин до того, як на Томаса напали, з Карвером зустрічалася Гелен Гардкасл. Можете щось сказати з цього приводу?

— Лише те, що він п’яниця й брехло, — відповідає Стенвін спокійно.

Я шукаю в його голосі бодай якийсь натяк на трем, хоч якусь ознаку тривоги, але цей чоловік — неперевершений дурисвіт. Тепер, коли знає, що саме цікавить мене, він припинив ходити околяса. Я відчуваю, як терези хиляться на його користь і його впевненість дужчає щомиті. Я його недооцінив. Вирішив був, що зможу залякати його так само, як головного стайничого й доктора Діккі, але Стенвін нервувався не від переляку — це був азарт людини, яка, виявляється, знайшла єдине правильне запитання у своїй купі відповідей.

— Містере Денс, а скажіть-но мені… — починає він пошепки, нахиляючись до самісінького мого вуха, — …хто мати вашого сина? Я знаю, що це зовсім не ваша кохана дружина-небіжчиця Ребекка. Зрозумійте мене правильно: у мене є кілька припущень, але, якщо ви самі назвете ім’я цієї жінки, то позбавите мене зайвих витрат. Я можу навіть за це надати вам невеличку знижку — зменшу трохи суму щомісячних внесків.

Кров холоне в мене в жилах. Ця таємниця — основа основ Денсового буття, його найбільший сором, його єдина слабкість, і вона оце щойно потрапила до Стенвінових лабетів.

Відповісти я не зміг би, навіть якби захотів.

Відступивши від мене на крок, Стенвін вихлюпує неторканий бренді у гущавник.

— Наступного разу, як надумаєте зі мною сторгуватися, подбайте про те, щоб у вас було щось…

З-за спини в мене лунає постріл.

Бризки летять просто мені в обличчя.

Стенвін відсахується й падає навзнак. У вухах моїх дзеленчить. Торкнувшись щоки, я відчуваю на пальцях кров.

Стенвінову кров.

Чути вереск, крики, злякані вигуки.

На мить усі присутні ціпеніють, а потім здіймається ґвалт.

Майкл і Кліффорд Геррінґтон квапляться до тіла, репетують, вимагаючи, щоб привели доктора Діккі, хоча самого погляду достатньо, щоб зрозуміти, що шантажист мертвий. Груди його рознесло пострілом, лють, яка керувала ним, де й поділася. Розверсте око докірливо дивиться на мене. Мені кортить пояснити, що це не моя провина, що це зробив не я. Раптом це здається найважливішою річчю у світі.

«Це шок».

Чути, як тріскотить чагарник. На галявину виходить Деніел. З дула його рушниці здіймається димок. Він дивиться на мертве тіло так спокійно, що я ладен майже повірити, що це не його рук справа.

— Що ви накоїли, Коулрідже?! — вигукує Майкл, намагаючись намацати в Стенвіна пульс.

— Просто виконав обіцянку, що її був дав вашому батькові, — озивається той незрушно. — Зробив так, що Тед Стенвін уже ніколи нікого з вас не шантажуватиме.

— Та ви ж його вбили!

— Так, — підтверджує Деніел, дивлячись просто в його вражені очі. — Убив.

Засунувши руку до кишені, Коулрідж простягає мені шовковий носовичок.

— Друже мій, витріть обличчя, — радить він.

Я неуважно беру хустинку, навіть дякую йому. Я приголомшений, спантеличений. Усе це здається якоюсь оманою. Витираю Стенвінову кров з обличчя, дивлюся на червоні плями на хусточці, наче вони якимось чином здатні пояснити мені, що саме сталося. Я щойно розмовляв зі Стенвіном, а тепер він мертвий, і я не розумію, як таке можливо. Авжеж, мусить бути ще щось. Гонитва, страх, якісь передвісники лиха. Ми не можемо отак-от просто помирати. Це вже схоже на шахрайство. Ціна й так зависока, а вимагають від нас іще більше.

— Нам тепер гаплик! — квилить Саткліфф, прихилившись до дерева. — Адже Стенвін попереджав, що, якщо з ним щось станеться, усі наші таємниці набудуть розголосу!

— Вас саме це непокоїть?! — розлючено горлає Геррінґтон. — Але ж Коулрідж щойно просто в нас на очах уколошкав людину!

— Людину, яку ми всі ненавиділи! — гиркає у відповідь Саткліфф. — Не вдавайте, ніби це не так! Не прикидайтеся! Стенвін ссав з нас грошву, а тепер його смерть нас остаточно пустить з торбами!

— Не пустить, — озивається Деніел, умостивши рушницю на плечі.

Він єдиний, хто зберігає спокій, єдиний, чия поведінка анітрохи не змінилася. Усе це для нього ламаного шеляга не варте.

— Усе, що він на нас має… — починає Петтіґрю.

— …записане в його нотатнику, який зараз у мене, — перериває його Деніел, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. У нього навіть руки не тремтять. У мене руки не тремтять. На що, чорт забирай, мене перетворив Блекгіт?

— Його поцупили на моє доручення, — каже він спокійно, розкурюючи цигарку. — Ваші таємниці тепер мої, і ніхто про них ніколи не дізнається. Наскільки я пам’ятаю, кожен з вас обіцяв мені послугу. А потрібно мені від вас от що: кожен з вас мовчатиме про це аж до кінця дня. Усе зрозуміло? Якщо хтось запитає, відповімо, що Стенвін не схотів повертатися з нами й залишився в лісі. Чому саме, він, мовляв, не пояснив, і це було востаннє, коли ми його бачили.

Спантеличені мисливці ззираються, усі надто приголомшені, щоб говорити. Не знаю, чи то їх так вразила подія, свідками якої вони стали, чи вони й досі не вірять тому, як їм аж такою мірою поталанило.

Що ж до мене самого, то шок поступово минає, і я усвідомлюю весь жах того, що утнув Деніел. Ще півгодини тому я був у захваті від того, як лагідно він поставився до Майкла. А тепер на мені кров іншої людини і я розумію, якою мірою недооцінив його відчай.

Свій власний відчай.

Адже переді мною моє власне майбутнє, і мене від нього нудить.

— Заприсягніться, джентльмени, — каже Деніел, видихаючи з кутика вуст хмаринку диму. — Підтвердіть-но мені, що ви збагнули, що тут щойно відбулося.

Голоси звучать безладно, притишено, але щиро. Лише Майкл здається засмученим. Перехопивши його погляд, Деніел каже зимно:

— І не забувайте, що всі ваші таємниці тепер у мене.

Він витримує паузу, даючи присутнім змогу це усвідомити.

— А тепер, як на мене, мусимо повертатися, перш ніж нас шукатимуть.

Пропозицію сприймають схвальним бурмотінням. Усі поволі зникають у заростях. Деніел дає мені знак затриматися, вичікує, доки мисливці відійдуть достатньо далеко. І тільки тоді говорить.

— Допоможіть-но мені обшукати його кишені, — каже він, закасуючи рукави. — Незабаром цим шляхом повертатимуться інші мисливці, і я не хочу, щоб нас тут заскочили біля тіла.

— Що ви накоїли, Деніеле? — сичу я.

— Завтра він буде живий, — озивається він, зневажливо змахнувши рукою. — Я просто завалив опудало.

— Ми ж маємо розслідувати вбивство, а не скоїти натомість іще одне!

— Дайте малюкові іграшкову залізницю, і перше, що він зробить, — це змусить потяг зійти з рейок, — форкає він. — Це буде аж ніяк не прояв поганого характеру, а тому ми його за це не судитимемо.

— То, по-вашому, це гра? — обурююсь я, показуючи на тіло Стенвіна.

— Це головоломка, елементи якої взаємозамінні. Складіть її, і ми вирушимо додому.

Він супиться, дивлячись на мене, наче я незнайомець, який спитав у нього дорогу до місця за неіснуючою адресою.

— Я не збагну, чого ви так переймаєтеся.

— Якщо ми розслідуватимемо вбивство Евелін у запропонований вами спосіб, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ви не бачите: ці машкари, які ми носимо, — вони зраджують нас! Вони викривають нас справжніх!

— Маячня якась, — озивається він, обшукуючи Стенвінові кишені.

— Справжня сутність людини найповніше проявляється тоді, коли людина вважає, ніби її ніхто не бачить, хіба ви не розумієте? Не має значення, що Стенвін завтра буде живий — сьогодні ви все одно його вбили! Ви холоднокровно вкоротили віку людині, і цей злочин заплямує вашу душу аж до скону! Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, і гадки не маю, з якої причини все це з нами відбувається, але ми маємо довести, що це несправедливо, а не доводити натомість, що ми саме цього й варті!

— Ви помиляєтеся, — каже він, і в голосі його тепер уже чути презирство. — Про який злочин узагалі мова, якщо ці люди — лише тіні на стіні? Я не розумію, про що ви мене просите.

— Я прошу, щоб ми трималися гідно! — кажу, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наші втілення! Убивство Стенвіна було рішенням Деніела Коулріджа, але вам до такого рішення вдаватися не можна! Ви добра людина, ви не можете на це не зважати!

— Добра людина!.. — форкає він. — Людина, яка уникає поганих учинків, не може вважатися доброю! Та подивіться ви лишень, де ми зараз перебуваємо та що з нами зробили! Задля того щоб вибратися з цього місця, робити треба все необхідне, навіть якщо це суперечить нашій природі! Я розумію, що вам це бридко, що у вас на це бракує снаги. Я був таким самим, але мені тепер бракує часу перейматися етичністю власних дій! Я можу все це завершити просто сьогодні! І я збираюся це зробити, тож не переймайтеся щодо моєї порядності, а ліпше оцініть, якою мірою я готовий нею поступитися, щоб ви змогли зберегти свою власну! Якщо я схиблю, ви завжди можете спробувати інший варіант.

— І як ви житимете з тим, що накоїли? — вимогливо питаю я.

— Я дивитимуся на обличчя своїх рідних і знатиму, що те, що я тут втратив, вартує набагато менше, ніж можливість знову їх побачити!

— Ви не можете й насправді так вважати! — вигукую я.

— Але вважаю. І ви вважатимете також, коли проведете в цьому місці ще кілька днів! — одказує він. — А тепер, будь ласка, допоможіть мені обшукати його, перш ніж нас заскочать мисливці. Я не збираюся згаяти вечір, відповідаючи на запитання констебля!

Сперечатися з ним марно, погляд його геть непроникний.

Зітхаю й змушую себе схилитися над тілом.

— Що саме ми шукаємо? — питаю я.

— Відповіді, як завше, — озивається він, розстібаючи закривавлену мисливську куртку шантажиста. — Стенвін зібрав усі чутки Блекгіту, а отже, має й останній фрагмент нашої головоломки — йому відома причина вбивства Евелін. Усі ці відомості внесені до його записника особливим шифром, ключ до якого міститься в окремому нотатнику. У мене є записник, а от нотатник для розшифрування Стенвін завжди носить із собою.

Саме той записник Дербі поцупив зі Стенвінової спальні.

— Це ви забрали записник у Дербі? — питаю я. — Мене вгатили по голові, щойно я його знайшов.

— Певна річ, що ні, — заперечує він. — Коулрідж відрядив декого, щоб знайшов для нього цей записник іще до того, як я прибрав його подобу. Я навіть не знав, що він зацікавився Стенвіновим шантажем, аж допоки мені не принесли його нотатки. Якщо це вас хоч трохи розрадить, я обмірковував, що варто вас попередити.

— То чому ж ви цього не зробили?

Він знизує плечима.

— Дербі — ще той скажений пес, мені здалося, що буде ліпше для всіх, якщо він кілька годин відпочине. А тепер покваптеся: у нас обмаль часу.

Змагаючи трем, я опускаюся навколішки обіч мертвого тіла. Просто жахлива смерть навіть для такої людини, як Стенвін. Груди його перетворилися на фарш, увесь одяг просякнутий кров’ю, вона юшить у мене між пальців, коли я обмацую кишені його штанів. Я дію дуже повільно, мені несила дивитися на тіло. А от Деніел таким не переймається: він обмацує Стенвінову сорочку й куртку, наче й не помічає понівеченої плоті під ними.

Коли ми завершуємо, вилов у нас благенький: портсигар, кишеньковий ніж і запальничка. Жодного шифрувального нотатника.

Дивимося одне на одного.

— Доведеться його перегорнути, — каже Деніел, озвучуючи мої власні думки.

Стенвін був здоровань, тому перегорнути його долілиць нам вдається насилу. Але воно того варте. Мені куди легше обшукувати тіло, коли я не бачу обличчя небіжчика.

Поки Деніел обмацує холоші Стенвінових штанів, я трохи піднімаю куртку й помічаю, що підкладка в одному місці відходить і прихоплена на живу нитку. Мені соромно за власний азарт. Останнє, чого мені кортить, — виправдовувати методи Деніела, але зараз, коли ми на порозі відкриття, мене охоплює піднесення.

Скориставшись кишеньковим ножем небіжчика, я розрізаю шви, і шифрувальний нотатник вислизає просто мені в долоню. І лише тоді я помічаю у сховку ще дещо. Запхавши під підкладку руку, я видобуваю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині портрет, і, хоча він старий і порепаний, на ньому добре видно маленьку руду дівчинку, на позір семи або восьми років.

Я простягаю його Деніелові, але той надто зайнятий: він гортає сторінки шифрувального нотатника й не зважає на мене.

— От воно! — вигукує він схвильовано. — От він, наш шлях на волю!

— Щиро на це сподіваюся, — озиваюсь я. — Надто вже високу ціну за нього ми заплатили!

Він зводить на мене очі. Це геть інша людина, не та, яка щойно взялася вивчати сторінки. Це не той Деніел, з яким спілкувався Белл, не той, який розмовляв з Рейвенкортом. Це навіть не та людина, яка була поряд зі мною кілька хвилин тому, доводячи потребу власних дій. Це людина-переможець, людина, яка вже на шляху до свободи.

— Я не пишаюся тим, що зробив, — каже він. — Але іншого виходу в нас не було, слово честі.

Він, може, і не пишається. Але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Морового Лікаря.

Той Ейден Бішоп, який колись потрапив до Блекгіту… те, чого він прагнув, і те, у який спосіб мав намір цього досягти… Воно було непохитне. Той Ейден ніколи не зміг би вибратися з Блекгіту.

Через відчай Деніел припускається тих самих помилок, яких припускався я сам, точнісінько так, як і попереджав Моровий Лікар.

Хай там що станеться, я не можу дозволити собі стати цим.

— Готові йти? — питає Деніел.

— А ви знаєте, як дістатися додому? — відгукуюсь я, роздивляючись ліс і усвідомлюючи, що гадки не маю, як ми сюди потрапили.

— Треба йти на схід, — каже він.

— І в який бік звідси схід?

Засунувши руку до кишені, він видобуває Беллів компас.

— Я позичив цю штукенцію в нього сьогодні вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Химерно, як усе знову повторюється, еге ж?