Сім смертей Евелін Гардкасл

47

Шурхотить чагарник, під ногами хрускотить гілляччя. Деніел стрімко крокує лісом, навіть не намагаючись лишатися непоміченим. Власне, у цьому немає потреби. Усі інші мої подоби зайняті власними справами, а решта гостей або на полюванні, або в оранжереї.

Серце в мене заходиться. Деніел вислизнув з будинку після того, як поговорив з Беллом і Майклом у кабінеті, і от тепер, упродовж останніх чверті години, я стежу за ним, крадькома пробираючись між деревами. Я пам’ятаю, що він запізнився на полювання і йому довелося наздоганяти Денса. Тепер мені цікаво, що саме його затримало. Сподіваюся, ця прогулянка допоможе мені пролити світло на його плани.

Раптом дерева розступаються. Просто переді мною якась непоказна галявина. Ми наразі неподалік від озера, воно праворуч, я майже його бачу. Галявиною никає, наче хижа тварина в клітці, Лакей. Доводиться сховатися в гущавині, щоб мене не помітили.

— Давай-но хутко, — каже Деніел, наближаючись до нього.

І тоді Лакей б’є його в щелепу.

Заточившись, Деніел відступає на крок, а відтак виструнчується й киває, вимагаючи другого удару. Той втрапляє йому в живіт. Третій стусан збиває його з ніг.

— Ще? — питає Лакей, нависаючи над ним.

— Досить. — Деніел витирає розсічену губу. — Денс має повірити в те, що ми билися, а не в те, що ти мене мало не вколошкав.

«Вони спільники».

— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелові звестися. — Мисливці вже ген де.

— Серед них чимало стариганів. Вони не могли надто далеко відійти. Анну не спіймали?

— Ще ні, мав інший клопіт.

— Тоді поквапся, бо нашому другові незабаром урветься терпець.

То от у чому річ! Їм потрібна Анна! Саме тому Деніел радив мені відшукати її, коли ще я був у подобі Рейвенкорта, саме тому так наполегливо просив Дербі привести її до бібліотеки, запропонувавши всім гуртом упіймати Лакея. Саме я мав доправити її до них, наче ягня — на заклання.

Голова в мене йде обертом. Я дивлюся, як вони завершують розмову, і Лакей вирушає назад до маєтку. Деніел витирає кров з обличчя, але з місця не рухається. І вже за мить я розумію чому: на галявині з’являється Моровий Лікар. Напевне, це саме він той «друг», якого згадував Деніел.

Саме цього я й боявся. Усі вони спільники. Деніел разом з Лакеєм полює на Анну за дорученням Морового Лікаря. Гадки не маю, чим живиться його ненависть до дівчини, але це пояснює, чому Моровий Лікар постійно намагається налаштувати мене проти неї.

Він кладе руку на плече Деніелові й веде його ген за дерева. Незабаром вони зникають у мене з очей. Те, який він дружній, цей жест, мене ошелешує. Мені не вдається пригадати жодного випадку, коли Моровий Лікар доторкнувся б до мене чи бодай опинився б від мене на відстані доторку.

Пригинаючись, я кваплюся за ними. Зупиняюся на самісінькому краю галявини, дослухаюся до їхніх голосів, але розібрати щось годі. Вилаявшись, пірнаю в хащі, час від часу зупиняюся, намагаючись видивитися тих двох. Але намарно. Вони зникли.

Наче уві сні, повертаюся тим самим шляхом, що й прийшов.

І що саме з того, що я за сьогодні побачив, було справжнім? Чи взагалі бодай хтось із присутніх тут справді є точнісінько таким, яким здається? Я вважав був, ніби Деніел та Евелін — мої друзі; гадав, що Моровий Лікар — божевільний, а я сам — доктор на ймення Себастіан Белл, найбільша проблема якого полягає в тому, що він тимчасово втратив пам’ять. Звідки мені було знати, що все це лише стартові позиції в перегонах, про участь у яких мене ніхто заздалегідь не попередив?

«Треба думати про фінішну пряму».

— Цвинтар, — кажу вголос.

Деніел має намір заскочити там Анну й упіймати її, авжеж, скориставшись задля цього допомогою Лакея. Саме там усе завершиться, і мені треба до цього підготуватися.

Підходжу до колодязя, де того, першого ранку Евелін знайшла записку від Фелісіті. Мені кортить утілити свій план у життя, але замість того, щоб повертатися до маєтку, я вирушаю ліворуч, до озера.

Точніше кажучи, вирушає туди Рештон, а не я. Його веде інстинкт. Інстинкт полісмена. Він хоче побувати на місці злочину, поки в пам’яті ще й досі свіжі Стенвінові свідчення.

Стежка заросла, обабіч над нею схиляються дерева, коріння стирчить з-під землі. Пагони ожини чіпляються за мій тренчкот, з листя скрапує мжичка, аж за якийсь час я дістаюся багнистого берега.

Раніше мені випадало бачити озеро тільки звіддаля, але зблизька воно виявляється набагато більшим, ніж мені здавалося. Вода кольору мохастого каменю, на іншому березі праворуч маячить напівзруйнована дерев’яна човнярня, біля якої припнуті кілька старезних човнів. На острівці в центрі озера розташований музичний павільйон — бірюзова фарба на даху облущена, дерев’яний кістяк побитий дощем і вітром.

Не дивно, що Гардкасли полишили Блекгіт. Тут сталася жахлива трагедія, і привид цього жахіття досі ширяє тут, біля озера.

Неспокій поймає такою мірою, що понад усе мені кортить якнайшвидше забратися звідси, але якась частина мого «я» наполягає: треба з’ясувати, що саме відбулося тут дев’ятнадцять років тому. Тож я звільна йду берегом і обходжу озеро аж двічі, наче коронер[24] — мертве тіло.

Минає година. Я й досі роздивляюся, але погляду нема за що зачепитися. Стенвінова розповідь здається чіткою й вичерпною, але вона не пояснює, з якої саме причини минуле нині тягне лабети до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не годна пролити світло на те, хто за цим стоїть і чого саме цей хтось прагне досягти. Я сподівався був, що моя поява тут допоможе мені ліпше збагнути, що відбувається, але хай там що пам’ятає це озеро, ділитися таємницями воно не квапиться. На відміну від Стенвіна, з ним неможливо домовитися; на відміну від стайничого, його не залякаєш.

Змерзлий і вимоклий як хлющ, я ладен відмовитися від свого задуму, але Рештон уже тягне мене до дзеркального ставка. Погляд полісмена пильніший за очі інших моїх утілень. Він шукає, він видивляється. Мої спомини про це місце його не влаштовують, він прагне все побачити наново. Отже, засунувши руки до кишень, я зупиняюся біля самісінької води, яка торкається підошов черевиків. Мжичка брижить поверхню ставка, краплі дзьобають чималенькі клапті ряски.

От принаймні дощ незмінний. Він періщить і в обличчя Беллові, коли той іде обіч Евелін, і у вікна сторожівні, де спить дворецький і де підвішений до стелі Ґолд. Рейвенкорт слухає дзюрчання крапель у вітальні, розмірковуючи, куди це був подівся Каннінгем. А Дербі… Дербі, на щастя, досі непритомний. Девіс або спить посеред битого шляху, або саме повертається до маєтку. Хай там як, він промок до рубця. І Денс, який знехочу простує крізь хащі з рушницею напереваги, також.

А я… я стою точнісінько на тому самому місці, де сьогодні ввечері стоятиме Евелін, на тому самому місці, де вона притисне сріблястий пістолет до живота й натисне на гачок.

Я бачу те, що побачить увечері вона.

І намагаюся зрозуміти.

Убивця знайшов спосіб примусити Евелін накласти на себе руки, але чому вона не застрелилася на самоті, наприклад у спальні? Нащо вона мала вийти сюди, напривселюд, і вкоротити собі віку просто під час балу?

«Щоб усі це побачили».

— Тоді чому не посеред бальної зали? Чому не на сцені? — бурмочу я.

Ні, надто вже це походить на якусь виставу.

Рештон за свою кар’єру полісмена розслідував кількадесят убивств. Жодне з них ніхто не режисирував заздалегідь, усі вони були результатом миттєвого рішення, наслідком імпульсу. Після того як важко гарували цілісінький день, чоловіки зазирають до чарчини, намагаючись утопити в алкоголі свої негаразди. Відтак розпускають кулаки, і врешті-решт жінкам набридає зазнавати басаманів, тож вони хапаються за перший-ліпший ніж, що трапиться їм під руку. Смерть чатує і в темних провулках, і в затишних кімнатах з мереживними серветками на столах. Падають дерева, руйнуються будинки, молотки вислизають із рук. Люди помирають так, як помирали завжди, помирають швидко — чи то через те, що їм просто не пощастило, чи з власної провини. Але не так, не на загал, не на очах у сотні гостей, убраних у бальні сукні й фраки.

У чиєму розумі могла зродитися ідея перетворити вбивство на виставу?

Вирушаю назад до маєтку, намагаючись пригадати, яким саме шляхом Евелін ішла до дзеркального ставка, як вона пірнала з темряви у світло, заточуючись, наче була напідпитку. Згадую, як виблискував срібний пістолет у її руці, згадую постріл, тишу, а відтак гуркіт феєрверка, під який вона впала у воду.

Нащо потрібні були одразу й пістолет, і револьвер, якщо для самогубства вистачило б і однієї зброї?

«Убивство, яке не схоже на вбивство».

Саме так назвав його Моровий Лікар… але що, як… Розум мій хапається за якийсь уривок думки, я видобуваю її з темряви на світло. У мене з’являється ідея, абсолютно химерна ідея.

Єдине припущення, у якому є бодай якась логіка.

Хтось плескає мене по плечу, і я від несподіванки мало не гепаюся просто в дзеркальний ставок. На щастя, Ґрейс устигає схопити мене за руку й смикнути до себе. Вона обіймає мене. Мушу визнати, що це неабияк приємно, особливо коли я озираюся й зустрічаюся поглядом із блакитними очима, які дивляться на мене закохано й трохи насмішкувато.

— Що, на Бога, ви тут робите? — питає вона. — Я по всіх усюдах вас шукала. Ви пропустили обід.

Голос у неї занепокоєний. Вона пильно дивиться на мене, намагається перехопити мій погляд, хоча я й гадки не маю, що саме вона сподівається видивитися в моїх очах.

— Та от пішов прогулятися, — кажу, намагаючись її заспокоїти. — І трохи захопився, розмірковуючи над тим, який вигляд це місце мало в ліпші часи.

Обличчям її миготить сумнів, але за мить він зникає. Вона дивиться на мене дивовижними очима, бере попід руку, зігріваючи теплом свого тіла.

— Зараз уже важко пригадати, — каже вона. — Усі спомини про це місце, навіть найщасливіші, затьмарює те, що згодом сталося з Томасом.

— Ви того дня теж були тут?

— А я хіба вам не розповідала? — дивується вона, умощуючи голову в мене на плечі. — Мабуть, ні, не розповідала… Але ж я тоді ще була зовсім маленькою… Так, я була тут, майже всі, кого нині сюди запросили, тоді також були присутні.

— Ви бачили, як сталося вбивство?

— Хвалити Бога, ні, — каже вона нажахано. — Евелін відрядила всю дітлашню на пошуки скарбів. Мені тоді було щонайбільше років сім, так само, як і Томасу. Самій Евелін було десять. Вона була найстаршою, тому їй доручили за нами наглядати… — Вона наче віддаляється від мене, занурюючись у спогади. — Певна річ, я тепер розумію, що їй насправді страшенно кортіло кататися верхи, а не пильнувати нас, але тоді нам здавалося, що її тішить наша компанія. Ми веселилися, грали у квача в лісі, шукали підказки, а потім Томас кудись гайнув. Відтоді ми його більше не бачили.

— Гайнув? Він не розповів, куди саме пішов чи що збирався робити?

— Точнісінько такі самі запитання ставив тоді полісмен, який мене допитував, — каже вона, пригортаючись до мене. — Ні, Томас нічого не сказав. Лише спитав, котра година, а відтак дременув геть.

— Спитав, котра година?

— Так, наче він квапився деінде.

— Але він не сказав, куди саме йде?

— Ні.

— Чи, бува, не поводився він якось дивно? Чи нічого химерного не казав?

— Відверто кажучи, ми з нього ані слова не могли витрясти, — каже вона. — Але пригадую, що він тоді цілий тиждень був у якомусь дивному настрої. Похмурий, мовчазний… зовсім на себе не схожий.

— А зазвичай яким він був?

Вона знизує плечима.

— Постійно робив якісь капості. Вік у нього був такий. Смикав нас, дівчат, за кіски, лякав. Нишком ходив за нами до лісу, а потім несподівано вистрибував з-за дерев, лякаючи нас до півсмерті.

— Але того тижня він поводився дивно? — знову перепитую я. — Ви впевнені, що ця його незвична поведінка тривала саме впродовж тижня?

— Узагалі-то ми тоді приїхали до Блекгіту за тиждень до балу. Упевнена, так.

Вона здригається, вдивляється в моє обличчя.

— І про що ж це ви сушите собі мізки, містере Рештон? — питає вона.

— Сушу собі мізки?

— Я ж бачу оцю маленьку зморщечку. — Вона легенько торкається пальцем мого чола між бровами. — Вона завжди з’являється, коли вас щось хвилює.

— Я поки що не впевнений.

— Тоді принаймні не робіть так, коли будете знайомитися з моєю бабусею.

— Мені не можна супитися?

— Вам не можна думати, дурнику.

— Але чому, на Бога?

— Бо моя бабуся не надто прихильна до молодиків, які забагато думають. Вважає, ніби це ознака того, що вони ледарі.

Надворі стрімко холоднішає. Сутеніє, залишки світла розчиняються в темних грозових хмарах, що затягують небо.

— Може, повернемося до маєтку? — питає Ґрейс, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. — Блекгіт мені теж не до вподоби, як і всім іншим, але я не збираюся задубіти через це до смерті.

Я тужливо дивлюся на дзеркальний ставок, але підтвердити свій здогад усе одно не маю змоги, допоки не поговорю з Евелін, а вона наразі саме гуляє з Беллом. Байдуже, про що я сушу собі мізки, як називає це Ґрейс, — доведеться зачекати кілька годин, допоки вони повернуться. Між іншим, перспектива провести цей час у компанії людини, яка жодним чином не дотична до всіх сьогоднішніх трагедій, здається мені неабияк спокусливою.

Пліч-о-пліч ми йдемо назад до будинку й з’являємося у вестибюлі саме вчасно, щоб побачити, як сходами, насупившись, збігає замислений Чарльз Каннінгем.

— Агов, Чарльзе, чи з вами все гаразд? — гукає його Ґрейс. — Боже милий, та що ж це сьогодні коїться з чоловіками в цьому будинку? Усі такі заклопотані…

На обличчі Каннінгема з’являється усмішка. Радість, яку викликає в нього наша поява, помітно контрастує з тим, як серйозно він зазвичай зі мною розмовляє, коли ми спілкуємося сам на сам.

— А от і мої улюбленці! — каже він урочисто, зістрибуючи з третьої сходинки, і плескає нас обох по плечах. — Перепрошую, я оце трохи замислився.

Я відповідаю йому приязною усмішкою.

Аж дотепер я вважав камердинера кимось, хто просто з’являвся час від часу, іноді виконуючи мої доручення, але водночас маючи якусь власну мету. Через це довіряти йому не можна. А Рештон сприймає його по-іншому — наче чорно-білий ескіз, кимось несподівано розмальований яскравими фарбами.

Ґрейс і Дональд Девіси приїздили до Блекгіту щоліта, вони дорослішали біч-о-біч з Майклом, Евелін, Томасом і Каннінгемом. Попри те що Чарльза виховувала куховарка місіс Драдж, усі вважали його позашлюбним сином Пітера Гардкасла й ставилися до нього наче до рівні. Заохочуючи таке ставлення, Гелен доручила гувернантці навчати Каннінгема разом з іншими дітлахами Гардкаслів. Він, може, і став урешті-решт одним з челяді, але ані Ґрейс, ані Дональд не вважали його собі нерівним, хай там що казали з цього приводу їхні батьки. Усі троє ставилися одне до одного, наче члени однієї родини. Тому Каннінгем був одним із перших людей, кого Дональд Девіс познайомив з Рештоном, коли вони повернулися з війни. Усі троє стали один одному близькі, наче рідні брати.

— Що, Рейвенкорт вередує? — питає Ґрейс. — Тільки не кажіть, що знову забули принести йому другу порцію яєчні! Він же завжди через це казиться!

— Ні, ні, річ не в цьому…

Каннінгем замислено хитає головою.

— Ви ж знаєте, так іноді трапляється, що вже від самого ранку все йде шкереберть. Рейвенкорт сказав мені дещо доволі химерне, і, відверто кажучи, я досі не збагну, що воно означає.

— І що ж він сказав? — цікавиться Ґрейс, схиливши голову до плеча.

— Що він не… — Каннінгем замовкає, тре кінчик носа. Потім, поміркувавши трохи, він зітхає й змінює тему розмови.

— Ліпше я розповім вам усе увечері за келихом бренді, коли все вже буде позаду. Поки що мені навіть гожих слів не виходить дібрати.

— От завжди ви так, Чарльзе, — каже Ґрейс, тупнувши ногою. — Починаєте розповідати щось цікаве, але ніколи не завершуєте.

— Що ж, може, бодай це трохи поліпшить вам настрій? — З кишені він видобуває срібний ключ, до якого прикріплено картку з іменем Себастіана Белла. Востаннє я бачив цей ключ, коли він був у кишені паскудника Дербі, незадовго до того, як хтось придовбешив його попід дверима у Стенвіна. Ключ тоді поцупили.

Я почуваюся коліщатком, яке поставили на правильне місце в складному годинниковому механізмі; шестернею, що рухає машинерію, велич якої я не в змозі осягнути.

— Ви знайшли його для мене? — питає Ґрейс, плескаючи в долоні.

Каннінгем радісно всміхається мені.

— Ґрейс просила мене поцупити з кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми могли забрати в нього наркотики, — каже він, погойдуючи ключ на пальці. — А мені пощастило: я знайшов ключ від його валізи!

— Може, це й по-дітвацьки, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже дівчина, очі її гнівно блищать.

— І звідки ж у вас цей ключ? — питаю я в Каннінгема.

— Та знайшов, коли виконував свої прямі обов’язки, — озивається він дещо зніяковіло. — А в кишені в мене ключ від його кімнати. Усі його оті слоїчки можемо хоч просто зараз утопити в озері. Уявляєте?

— Не в озері, — озивається Ґрейс, скривившись. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, а до того жахливого озера я й близько не підступлюся.

— Тоді в колодязі, — пропоную я. — У тому, що біля сторожівні. Він старий і глибокий. Якщо ми викинемо туди наркотики, ніхто їх ніколи не знайде.

— Чудово! — потішено потирає руки Каннінгем. — Наш добрий доктор оце саме щойно вирушив на прогулянку з міс Гардкасл, тому, як на мене, саме час братися до справи. То що, хто разом зі мною зважиться влаштувати невеличке пограбування серед білого дня?