Сім смертей Евелін Гардкасл

26

Сиджу, закинувши ноги на стіл, обіч лежить шахівниця. Підперши долонею підборіддя, роздивляюся розташування фігур, намагаючись визначити, якою стратегією послуговувалися гравці. Але нічого не виходить. Дербі не здатний зосереджуватися, він постійно відволікається, дивиться у вікно, витріщається на порошинки в повітрі, прислухається до гомону в коридорі. Цей молодик ані на мить не спроможний угамуватися.

Деніел попереджав мене, що кожна наша подоба розмірковує у власний спосіб, але тільки тепер я цілком збагнув, що він мав на увазі. Белл був страхополох, Рейвенкорт — жорстокий, але обидва вони мали меткий розум. З Дербі все інакше. Думки дзижчать у нього в голові, наче мушва, відтягають увагу, але надовго не затримуються.

Якийсь звук змушує мене звести очі на двері. Тед Стенвін чиркає сірником, роздивляючись мене понад своєю люлькою. Він масивніший, ніж я запам’ятав, він просто величезний, його постать розповзається у дверному отворі, наче шматок підталого масла.

— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він і заходиться штовхати конячку-гойдалку. Та врешті-решт падає.

— Я вчуся, — відповідаю я.

— Ну й розумничок. Чоловікам треба самовдосконалюватися.

Він пильно дивиться на мене, потім зводить очі до вікна. Хоча Стенвін аж дотепер не сказав і не зробив нічого загрозливого, Дербі його боїться. Серце моє дріботить морзянкою.

Дивлюся на двері, ладний схопитися й тікати, але здоровань височіє в коридорі, прихилившись до стіни. Руки схрещені на грудях. Він ледь помітно киває мені — геть-чисто наче один бранець іншому.

— Ваша матінка трохи запізнюється з виплатами, — каже Стенвін, прихилившись чолом до шиби. — Сподіваюсь, усе гаразд?

— Усе просто чудово, — одказую я.

— Мені б дуже кортіло, щоб і надалі було так само.

Я змінюю позу, намагаючись перехопити його погляд.

— Ви мені погрожуєте, містере Стенвін?

Він відвертається від вікна, посміхається спочатку горлорізу в коридорі, потім мені.

— Певна річ, що ні, Джонатане. Я погрожую вашій матінці. Невже ви думаєте, нікчемний ви шмаркачу, що я заради вас сюди приїхав?

Він випускає дим з люльки, підбирає з підлоги ляльку й недбало кидає її на шахівницю. Фігури навсібіч розлітаються кімнатою. Лють смикає мене, наче маріонетку за повороззя, кидає до нього, але він просто в повітрі перехоплює мій кулак і розвертає мене. Ручище стискає мені горло. Відчуваю на шиї гнилявий віддих.

— Поговоріть з матінкою, Джонатане, — шкіриться він, стискаючи мені горло так, що в очах майорять чорні плями. — Бо інакше мені доведеться самому її навідати.

Переконавшись, що я його зрозумів, він мене відпускає.

Падаю навколішки, хапаюся за шию, судомно ковтаю повітря.

— Стережіться: з таким норовом ще в якусь халепу вскочите, — попереджає він, посварившись на мене люлькою. — На вашому місці я б його трохи приборкав. Не переймайтеся: оцей мій приятель вам допоможе, він у цьому дойда.

Розлючено витріщаюся на нього знизу вгору, але він уже йде.

Виходячи до коридору, Стенвін киває своєму посіпаці, і той заходить до кімнати. Він байдужо дивиться на мене й знімає із себе піджак.

— Підводься-но, хлопче, — наказує мені. — Що раніше почнемо, то швидше завершимо.

Якимось чином він здається зараз навіть більшим, ніж тоді, коли стовбичив у дверях. Груди ніби щит, рукави білої сорочки мало не лускаються на біцепсах. Він підступається ближче — хвиля паніки накриває мене з головою, я наосліп намацую бодай якусь зброю — і саме тоді попід руку мені трапляється важка шахівниця.

Не вагаючись, я жбурляю нею в здорованя.

Час наче зупиняється. Шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє цілком залежить від її божевільного польоту. Мабуть, доля до мене прихильна, бо шахівниця з нудотним хрускотом врізається йому в обличчя. Він здушено скрикує й відсахується до стіни.

Схоплююся на ноги. Межи пальці в нього юшить кров. Я мчу коридором, за спиною лунає розлючений голос Стенвіна. Озираюся через плече: той з’являється з приймальні, обличчя побуряковіло від злості. Мчу сходами донизу, до гомону голосів у вітальні, де заспані гості позіхають над сніданком.

Доктор Діккі регоче над чимось у компанії Майкла Гардкасла й Кліффорда Геррінґтона, того морського офіцера, з яким ми познайомилися за вечерею. Каннінгем тим часом завантажує срібну тацю наїдками — збирається віднести сніданок Рейвенкортові, коли той прокинеться.

Ураз голоси затихають — і я розумію, що Стенвін уже близько. Прослизаю до кабінету, ховаюся за дверима. Я на межі істерики, серце калатає так, що мало не тріщать ребра. Мені кортить чи то ридати, чи то розреготатися, чи то, схопивши першу-ліпшу зброю, що нагодиться попід руку, з вереском кинутися на Стенвіна. Неймовірним зусиллям волі змушую себе знерухоміти, адже інакше я втрачу і цю подобу, і ще один дорогоцінний день.

Дивлюся в шпарину між стулкою дверей та одвірком. Бачу, як Стенвін хапає гостей за плечі, розвертає їх обличчям до себе, видивляючись мене. Чоловіки дають йому дорогу, панство бурмотить мляві вибачення, щойно завбачивши його поблизу. Хай там чим він підкорив собі цих людей, його влади над ними вистачить, щоб жоден не обурювався його грубощам. Схоже, він може привселюдно відгамселити мене до смерті просто посеред кімнати — ніхто йому на це й словом не заперечить.

Ні, тут допомоги сподіватися марно.

Пальці торкаються чогось холодного. Понуривши очі, бачу, що рука стискає важкий портсигар, який досі лежав на полиці.

Дербі озброюється.

Невдоволено цитьнувши на нього, кладу портсигар на місце й знову зазираю в шпаринку. І мало не скрикую.

Стенвін простує прямісінько до кабінету, від дверей його відділяє лише кілька кроків.

Роздивляюся, шукаючи бодай якусь схованку, але зачаїтися тут нема де, а до бібліотеки втекти не вийде, бо для цього треба пройти крізь ті самі двері, що він саме до них от-от зайде. Я в пастці.

Знову хапаю портсигар, глибоко вдихаю, готуючись угатити йому по довбешці, щойно він переступить поріг.

Але до кабінету ніхто не заходить.

Знову визираю крізь шпаринку, роздивляюся вітальню.

Стенвіна немає.

Вагаюся, розгубившись. Але Дербі не з тих, хто вагається, йому задля цього бракує терпіння. Мимохіть я знову визираю з-за дверей, щоб ліпше роздивитися довкола.

І тієї ж миті бачу Стенвіна.

Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я надто далеко, щоб збагнути, про що саме вони спілкуються, але почуте спонукає доброго доктора вийти з кімнати — мабуть, вирушив допомагати постраждалому охоронцеві Стенвіна.

«У нього є снодійне».

Мені раптом спадає на думку вже цілком і повністю сформульована ідея.

От лише для початку треба непомітно вибратися з кабінету.

Хтось із людей, що юрмляться навколо столу, гукає Стенвіна, і, щойно він зникає з поля зору, я полишаю портсигар і мчу до галереї околяса, аби не помітили.

Доктора Діккі я перехоплюю на порозі його власної кімнати — він саме виходить звідти з медичною валізкою в руці.

Помітивши мене, він усміхається, дурнуваті вуса підскакують чи не на два дюйми.

— Овва, юний мастере Джонатане, — каже привітно, коли я наближаюся. — Чи все гаразд? Щось ви наче захекалися.

— Зі мною все гаразд, — озиваюсь я, намагаючись не відставати від нього. — Ну, тобто не зовсім. Хочу попросити вас про послугу.

Він примружується, нещодавня привітність де й дівається.

— І що ж ви накоїли цього разу?

— Той чоловік, до якого ви йдете… мені треба, щоб ви дали йому снодійне.

— Снодійне? На біса мені його присипляти?

— Тому що він збирається зашкодити моїй матінці.

— Міллісент?.. — Він стовпіє й хапає мене за руку з несподіваною силою. — Що відбувається, Джонатане?!

— Вона заборгувала Стенвіну.

Обличчя його стає нещасним. Він розтискає пальці. Без одвічної життєрадісності, яка додає йому сил, він здається змореним стариганем, зморшки на виду глибшають, смуток стає помітнішим. На мить я почуваюся винним через те, що маю намір йому заподіяти, але потім згадую вираз його очей, коли він приспав дворецького, і всі мої сумніви де й діваються.

— Отже, люба Міллісент також у нього під пантофлею, — зітхає доктор. — А втім, мабуть, нічого дивного в цьому немає: у цього покидька є щось чи не на кожного з нас. Але все ж таки я був уважав…

Він крокує далі, але повільніше. Ми виходимо на горішній майданчик сходів, що веде до вестибюля, звідки тягне холодом. Парадні двері прочинені, якісь старигані саме вирушають на прогулянку, і їхній сміх полишає маєток разом з ними.

Стенвіна не видно.

— Отже, цей хлоп погрожував вашій матінці й ви на нього накинулися, так? — запитує Діккі. Вочевидь, він уже щось вирішив.

Він широко всміхається й плескає мене по плечу.

— Отже, усе ж таки в батька вдалися… Але чим зарадить те, що я дам йому снодійне?

— Мені треба поговорити з матінкою до того, як він до неї поткнеться.

На додачу до всіх своїх вад Дербі ще й чудово бреше. Брехня дається йому завиграшки. Доктор Діккі мовчить, обмірковуючи почуте, подумки вимішує цю історію, ніби тісто. Ми тим часом уже йдемо закинутим східним придомком.

— Є в мене один гожий препарат, який приспить цього покидька аж до вечора, — каже він, ляскаючи пальцями. — Зачекайте-но тут, я дам сигнал, коли буде по всьому.

Він розправляє плечі, випинає груди й крокує до Стенвінової кімнати. Старий солдат готується до своєї останньої битви.

У коридорі мене легко можна помітити. Щойно Діккі зникає з очей, я заходжу в найближчі двері. З розтрісканого дзеркала на мене дивиться власне відображення. Ще вчора мені здавалося, що щось гірше за перебування в подобі Рейвенкорта годі вигадати, але Дербі, виявляється, ті ще тортури, хоча й іншого штибу — невгамовний паскудний коротун, який постійно сам собі створює проблеми. Дочекатися не можу, коли нарешті його здихаюся.

За десять хвилин у коридорі риплять мостини.

— Джонатане! — пошепки гукає мене доктор Діккі. — Джонатане, де це ви поділися?

— Я тут, — кажу, визираючи з кімнати.

Він уже проминув був ці двері, і звук мого голосу примушує його сіпнутися.

— Обачніше, юначе. Старий дзиґар ниньки вже не той, — каже, плескаючи себе по грудях. — Цербер заснув і проспить аж до вечора. Тепер я маю доповісти про його стан містерові Стенвіну. А вам, мабуть, за цей час ліпше кудись сховатися, щоб він вас не знайшов. Може, до Аргентини вирушите?.. Щасти вам.

Він виструнчується й віддає мені честь. Я роблю те саме, і мене плескають по плечу. Відтак він іде, щось конче фальшиво насвистуючи.

Гадаю, я подарував йому нагоду собою пишатися, але наміру ховатися все одно не маю. Діккі відтягне увагу Стенвіна принаймні на кілька хвилин — отже, у мене є змога обшукати його речі й спробувати знайти лист Евелін.

Пройшовши крізь приймальню, у якій раніше чатував Стенвінів охоронець, я прочиняю двері до кімнати шантажиста. Приміщення занедбане, мостини ледь прикриті вичовганим килимом, вузьке залізне ліжко присунуте до стіни, лусочки білої фарби вперто тримаються за іржу. Єдине, що робить кімнату хоч трохи затишнішою, — це кволий вогонь каміна, що плюється попелом, і маленька тумбочка біля ліжка, на якій лежать дві зачитані книжки.

Як я й сподівався, Стенвінів охоронець спить — він скидається на величезну маріонетку, якій обрізали поворозки. Обличчя забинтоване, він гучно хропить, пальці посмикуються. Либонь, бачить уві сні мою шию.

Дослухаючись, чи, бува, не повертається Стенвін, я квапливо прочиняю шафу й порпаюсь у кишенях його піджаків і штанів. Але трапляються мені лише клубки пилу й камфорні кульки від молі. У його дорожній скрині також немає жодної особистої речі, наче цей чолов’яга геть-чисто позбавлений сентиментів.

Роздратовано зиркаю на годинник.

Я вже перебуваю тут довше, ніж варто було б, але ж Дербі годі втримати. Ця моя подоба на ошуканстві знається. Йому відомі такі люди, як Стенвін, і таємниці, що їх вони зберігають. Шантажист міг би влаштуватися в найрозкішнішій кімнаті маєтку, але натомість чомусь оселився в цьому руйновищі. Він обачний і дуже розумний. Хай там які таємниці знає, він не стане тримати всі свої надбання при собі, коли зусібіч його оточують вороги. Отже, усе тут. Але надійно сховане.

Погляд мій зупиняється на каміні й на благенькому полум’ї. Дивно, адже в кімнаті страшенно холодно. Опускаюся навколішки, устромлюю руку в димар, мацаю й натрапляю на примурок. Пальці стискають якусь книжку.

Витягаю її й бачу, що це маленький нотатник у чорній палітурці, укритій подряпинами: далося взнаки буремне життя. Стенвін зумисне не розпалював вогонь до пуття, щоб не спалити свій скарб.

Гортаю заяложені сторінки й бачу, що це така собі конторська книга — перелік дат, найдавніші з яких сягають аж на дев’ятнадцять років у минуле, а також записи якимись незрозумілими закарлючками.

Либонь, це шифр.

Лист Евелін я знаходжу між двома останніми сторінками.

Схоже, Евелін зовсім не змирилася з власною долею, як мені було здалося. Вона покликала на допомогу якусь жінку на ймення Фелісіті Меддокс. А опис цієї каблучки неабияк походить на той малюнок біля колодязя. Може, він править за підпис, а це означає, що записку «Тримайтесь якнайдалі від Міллісент Дербі» написала Фелісіті.

Охоронець хропить. Не в змозі більше нічого вичавити з листа, я кладу його назад до нотатника та пхаю записник у кишеню.

— Дякую тобі, Боже, за метких розумом, — бурмочу я, рушаючи до дверей.

— Еге ж, — лунає в мене за спиною.

Голова вибухає раптовим болем, і я падаю долі.