Сім смертей Евелін Гардкасл

44

Дерев’яні сходинки риплять; що нижче ми спускаємося, то темнішими стають вузькі кручені сходи. І от нарешті ми опиняємося нижче за темряву.

— А чи вам, бува, не відомо, чому я опинився в тій комірці? — запитую в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, наче за нею чорти женуться.

— Зеленого поняття не маю, але це врятувало вам життя, — озивається вона, озираючись на мене через плече. — В альбомі записано, що приблизно о цій порі Лакей нападе на Рештона. Якби він провів цю ніч у власній спальні, Лакей його б там і заскочив.

— А може, нам саме й треба зробити так, щоб він мене заскочив? — питаю я, відчуваючи раптове занепокоєння. — Ходімо, у мене є ідея.

Я проштовхуюся повз Анну й мчу донизу, перестрибуючи через сходинки.

Якщо Лакей цього ранку збирається напасти на Рештона, існує ймовірність, що він і досі никає десь у коридорах. Він очікує, що його жертва любесенько спатиме собі в ліжку, а це означає, що в мене чи не вперше буде перевага. Якщо мені пощастить, покласти цьому край вийде просто тут і зараз.

Сходи раптово уриваються, впираючись у побілену стіну. Анна пасе задніх і благає не квапитися. Рештон — полісмен тямущий, він і сам залюбки це визнає, а тому приховане знаходить завиграшки. Пальці вправно намацують майже непомітну засувку, яка дає змогу пірнути в темний коридор. У канделябрах тьмаво блимають свічки, ліворуч порожня оранжерея. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я сюди потрапив, уже зачинені й зливаються зі стіною.

А он і Лакей, менш ніж у двадцяти ярдах від мене. Він стоїть навколішки, колупаючи замок у дверях, які, як я інстинктивно розумію, ведуть до моєї спальні.

— Мене шукаєш, сволото? — вигукую я й кидаюся на нього, не даючи змоги видобути ніж.

Він миттю опиняється на ногах, відсахується й кóпає мене ногою в груди так, що аж перехоплює дух. Я незграбно падаю, хапаючись за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи слину з куточка рота тильним боком долоні.

— Відважне Кроленя, — каже вищирившись. — А зараз я тебе випатраю. Повільно.

Зводжуся, обтрушуюся, по-боксерському здіймаю кулаки, аж раптом відчуваю, якими важкими здаються власні руки. Ніч, проведена в комірці, дається взнаки, і моя впевненість слабшає щосекунди.

Цього разу я наближаюся до нього повільно, роблю фальшиві випади то ліворуч, то праворуч, чекаю, поки він відкриється, але цього так і не стається. Натомість я дістаю удар у щелепу, від якого голова рвучко закидається. Ані другого удару, який влучає мені в живіт, ані третього, що збиває мене з ніг, я вже просто не бачу.

Я геть дезорієнтований, у голові паморочиться. Намарно намагаюся звести дух. Лакей схиляється наді мною, хапає за волосся й видобуває ніж.

— Агов, ти! — гукає Анна.

Її поява відвертає його увагу лише на мить, але й цього досить. Я вислизаю з Лакеєвих рук, кóпаю його в коліно, потім, поціливши плечем в обличчя, ламаю йому носа. Його кров юшить мені на сорочку. Лакей відступає в глибину коридору, хапає якийсь бюст, швиргає його в мене однією рукою, примусивши відсахнутися. Сам він хутко зникає за рогом.

Мені кортить мчати за ним, але бракує сили. Я сповзаю по стіні на підлогу, стискаючи ребра, які страшенно скімлять. Я вражений і наляканий тим, який він дужий і прудкий. Якщо ця бійка тривала б бодай трохи довше, певен, я б достеменно загинув.

— Дурню ви бісів! — вигукує Анна, напосідаючись на мене. — Та вас же мало не вколошкали!

— Чи він устиг вас роздивитися? — розмірковую, спльовуючи кров.

— Навряд чи, — одказує вона, простягаючи руку, щоб допомогти мені звестися на рівні. — Я трималася в сутіні, до того ж навряд чи в нього була змога надміру роззиратися, відколи ви зламали йому ніс.

— Мені дуже шкода, Анно, — кажу я. — Слово честі, я був певен, що ми його вполюємо.

— Еге ж, вам має бути шкода, — озивається вона й раптом, на мій подив, обіймає мене несподівано міцно. Вона вся тремтить. — Маєте бути обережнішим, Ейдене. Через цього покидька у вас лишилося дуже мало втілень. Якщо схибите, ми тут застрягнемо навіки.

Аж раптом усвідомлення гепається на мене, наче кам’яна брила.

— У мене лишилося тільки три подоби, — кажу вражено.

Себастіан Белл зомлів, побачивши дохлого кроля в коробці. Дворецького, Денса й Дербі було вбито. Рейвенкорт задрімав у бальній залі після того, як Евелін наклала на себе руки.

Отже, лишаються Рештон, Девіс і Ґреґорі Ґолд. День, який я проживаю уривками, стрибаючи з подоби в подобу, призвів до того, що я просто збився з ліку.

Я ж мусив одразу второпати!

Деніел стверджував, ніби він моє останнє втілення… але це не так!

Сором накриває мене гарячою хвилею. Не можу повірити, що мене так легко ошукали! Що я сам залюбки дав змогу себе обдурити!

«Це не зовсім ваша провина».

Моровий Лікар попереджав, що Анна мене зрадить. Нащо він таке стверджував, коли насправді мені брехав Деніел? І чому Моровий Лікар наполягав, що з Блекгіту буцімто намагаються вибратися тільки троє, якщо насправді нас четверо? Нащо він аж так несамовито приховував двоєдушність Деніела?

— Це ж яким сліпим я був! — кажу знічено.

— Що сталося? — питає Анна, відступає на крок і стривожено дивиться на мене.

Я затинаюся, коліщатка в голові шалено обертаються, сором поступається холодному розрахунку. Деніел обдурив мене дуже вишукано, але мета його наразі лишається таємницею. Я міг би зрозуміти, якби він намагався втертися мені в довіру, щоб вивідати якомога більше про те, як просувається моє розслідування. Але річ не в тім. Він узагалі про це не розпитував. Навпаки, саме він підказав мені, що Евелін уб’ють під час балу, і попередив мене щодо Лакея.

Другом я його більше називати не можу, але й у тому, що він ворог, я також не впевнений. Мені треба з’ясувати, які в нього мотиви, а найлегше це зробити, якщо й надалі вдавати, ніби мені не відомо про те, що він мене обдурив, аж допоки він не викаже справжніх своїх намірів.

Отже, треба почати з Анни.

Боже, допоможи нам, якщо вона вибовтає щось Дербі чи Денсові. Їхньою першою реакцією на будь-яку проблему є прагнення йти навпростець, не зважаючи на перешкоди.

Анна дивиться на мене, чекаючи на відповідь.

— Мені дещо відомо, — кажу я, зустрівшись із нею очима. — Дещо, важливе для нас обох, але я не можу поки що розповісти вам, про що саме йдеться.

— Боїтеся, що це якимось чином змінить плин подій, — каже вона так, наче це найзвичайніша у світі річ. — Не хвилюйтеся, у цьому альбомі повнісінько відомостей, про які я також не маю вам розповідати.

Вона всміхається, її тривога зникає.

— Я довіряю вам, Ейдене. Бо інакше мене б тут не було.

Простягаючи руку, вона допомагає мені звестися.

— Не можна тут лишатися, — каже дівчина. — Я жива тільки тому, що Лакеєві невідомо, хто я. Якщо він побачить нас удвох, мені амінь, і тоді я вже точно більше нічого не зможу для вас зробити.

Вона обсмикує фартух і поправляє чепець, опускає голову, прибираючи подобу покірливої служниці.

— Я піду першою. Зустрінемося біля спальні Белла за десять хвилин. Пильнуйте. Щойно Лакей оклигає, він знову на вас пантруватиме.

Я погоджуюся, але наміру чекати в цьому зимному коридорі в мене немає. Усе, що сьогодні відбувається, якимось чином пов’язане з Гелен Гардкасл. Мені треба з нею поговорити, і зараз, можливо, мій останній шанс зробити це.

Ребра ниють, гордість моя зазнала нищівного удару, але я все одно вирушаю до вітальні, шукаючи господиню маєтку. Але у вітальні лише декілька гостей з тих, хто звик рано підводитися. Вони обговорюють, як отой Стенвінів зарізяка потягнув Дербі до свого пана. Певна річ, на столі стоїть залишена Дербі тарілка з яєчнею й нирками. Їжа ще тепла, отже, він щойно пішов.

Кивнувши присутнім, я вирушаю до спальні Гелен. Стукаю, але реакції жодної. Часу обмаль, тому я щосили кóпаю двері ногою, вибивши замок.

«От і з’ясувалося, хто саме вдерся до покоїв господині Блекгіту».

Фіранки засмикнуто. З ліжка під балдахіном звисають сколочені ковдри. Кімната просякла габою жасних снів, нічних страхіть: тут досі не провітрювали. Дверцята шафи розчахнуті, на туалетному столику розсипана пудра з великої бляшанки, косметичне причандалля відкрите й посунуте вбік. Схоже, що леді Гардкасл дуже квапилася, коли приводила себе до ладу. Торкаюся ліжка. Простирадла вже вихололи. Отже, її немає доволі давно.

Так само, як і тоді, коли я заходив до цієї кімнати з Міллісент Дербі, кришка бюро відкинута, зі щоденника Гелен видрано сторінку з планами на сьогодні, а в лакованій скриньці немає двох револьверів. Мабуть, Евелін забрала їх рано-вранці, можливо, одразу після того, як отримала записку, у якій її змушували скоїти самогубство. Їй було нескладно дочекатися, поки леді Гардкасл піде, а відтак прослизнути до материної кімнати крізь двері, що сполучають спальню Гелен з кімнатою дочки.

Але, якщо вона збиралася застрелитися з револьвера, чому врешті-решт укоротила собі віку зі сріблястого пістолета, який Дербі поцупив у доктора Діккі? І нащо вона забрала зі скриньки обидва револьвери? Мені вже відомо, що один з них вона дала Майклові, щоби той узяв його на полювання, але якось дивно, що вона знайшла час подбати про це, знаючи, що їй самій і її близькій подрузі загрожує небезпека…

Погляд мій зупиняється на щоденнику з видраною сторінкою. Це теж робота Евелін чи хтось інший постарався?

Міллісент підозрювала, що аркуш видрала сама Гелен Гардкасл. Торкаюся решток сторінки, відчуваючи раптову тривогу. Я ж бачив, які саме зустрічі заплановані в Гелен на сьогодні, коли вивчав щоденник лорда Гардкасла. Отже, мені відомо, що в господині будинку мали відбутися побачення з Каннінгемом, Евелін, Міллісент Дербі, головним стайничим і Рейвенкортом. Мені достеменно відомо, що вона зустрічалася з Каннінгемом. Він сам розповів про це Денсові, до того ж сторінки у відбитках його зашмарованих чорнилом пальців.

Нервово згортаю записник.

Є стільки всього, чого я й досі не розумію, а часу вже обмаль!

Піднімаюся сходами, у голові крутяться ідеї. Анна нетерпеливо крокує туди й сюди під дверима Беллової кімнати, вивчаючи альбом. З-за дверей лунають притлумлені голоси. Деніел розмовляє з Беллом, а це означає, що дворецький зараз на кухні з місіс Драдж. Незабаром він поткнеться сюди.

— Чи ви не бачили Ґолда? Він уже мав би бути тут, — каже Анна, вдивляючись у тіні так, ніби намагається поглядом видобути з темряви його постать.

— Не бачив, — озиваюся, нервово роззираючись. — Чому ми тут?

— Лакей уб’є дворецького й Ґолда сьогодні вранці, якщо тільки ми не сховаємо їх десь у безпечному місці, де я могла б їх захистити, — каже вона.

— От, наприклад, у сторожівні.

— Авжеж. Але зробити це треба так, щоб не привертати уваги. Бо інакше Лакей збагне, хто я, тоді вколошкає й мене. Якщо він уважатиме мене просто доглядальницею, а їх — надто кволими, щоб становити для нього загрозу, він дасть нам спокій принаймні на якийсь час. А саме цього нам і треба. В альбомі зазначено, що в подальших подіях їм належить важлива роль, якщо нам удасться зберегти їм життя.

— А я вам для чого?

— Навіть не здогадуюсь. Я не певна й у тому, що саме маю робити. В альбомі сказано, що я маю привести вас із собою, але… — Вона зітхає, хитає головою. — …це була єдина чітка вказівка, усе решта — суцільна плутанина й маячня. Я ж уже казала: коли ви віддали мені цей записник, то наче марили. Я вже чи не годину намагаюся розшифрувати записи, пам’ятаючи, що, якщо схиблю чи спізнюся, ви загинете.

Я здригаюся: така перспектива неабияк лякає мене.

Мабуть, записник дав Анні Ґреґорі Ґолд, моє останнє втілення. Я й досі пам’ятаю, як він торочив Денсові щось про карету — пам’ятаю, яким він був наляканим, яким жалюгідним. Пам’ятаю розгублені й нарвані темні очі.

Щось мені не вельми кортить, щоб наставало завтра.

Схрестивши руки на грудях, я прихиляюся до стіни обіч Анни. Наші плечі торкаються. Усвідомлення того, що в минулому житті ти когось убив, зазвичай суттєво обмежує кількість засобів проявити власну приязнь до цієї людини.

— У вас усе виходить набагато ліпше, ніж у мене, — кажу я. — Коли я вперше почув про майбутнє, яке на мене чекає, то спробував був перехопити покоївку на ймення Мадлен Обер на шляху до лісу, вважаючи, що рятую їй життя. І в результаті налякав бідолашну дівчину чи не до півсмерті.

— До цього дня мала б існувати інструкція, — каже вона похмуро.

— Поводьтеся природно.

— Не впевнена, що нам допоможе, якщо ми тікатимемо й переховуватимемося, — озивається вона роздратовано.

Аж тоді на сходах лунають квапливі кроки.

Ми ховаємося, не вимовивши ані слова. Анна зникає за рогом, я прослизаю у відчинені двері якоїсь кімнати. Через цікавість не зачиняю їх цілком, а залишаю шпаринку, крізь яку спостерігаю, як дворецький шкутильгає коридором. Зараз, коли я бачу, як він рухається, цей понівечений опіками каліка здається ще потворнішим. Він має якийсь змучений, зіжмаканий вигляд: суцільні гострі кути під поношеними брунатним шлафроком і піжамою.

Переживши ці миті вже стільки разів після того, першого ранку, я мав би вже до них звикнути, але натомість відчуваю хвилювання й страх дворецького, який мчить до Белла, прагнучи пояснень.

Аж тут з однієї зі спалень виходить Ґреґорі Ґолд. Дворецький надто зосереджений і його не помічає. З такої відстані, коли художник стоїть спиною до мене, його постать здається якоюсь аж не по-людськи безформною — просто довгою тінню на стіні.

У руці Ґолда коцюба, і раптом, без жодного попередження, він заходиться гамселити нею дворецького.

Я пам’ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.

Мене охоплюють жалощі, нудотне відчуття безпорадності, а кров бризкає з-під коцюби на стіни.

Я почуваюся одним цілим із дворецьким, коли він корчиться на підлозі, благаючи пощадити його, а допомоги чекати нізвідки. І саме тоді здоровий глузд мене полишає.

Схопивши вазу з креденця, я вибігаю до коридору, люто кидаюся на Ґолда й б’ю його посудиною по голові. Скалки порцеляни летять навсібіч, а сам він валиться на підлогу.

Западає густа тиша. Я стискаю обідець вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків біля ніг.

З-за спини в мене вигулькує Анна.

— Що сталося? — питає вона, удаючи подив.

— Я…

У кінці коридору вже збираються витріщаки — напіводягнені чоловіки, перелякані жінки, які через рейвах посхоплювалися з ліжок. Вони дивляться на кров на стінах, витріщаються на тіла на підлозі, дивляться на мене з цікавістю, яка в цій ситуації геть недоречна. Якщо Лакей також там, у натовпі, то він добре сховався. Воно й на краще. Я достатньою мірою розлючений, щоби знов утнути щось нерозважливе.

Доктор Діккі квапливо мчить вгору сходами. На відміну від решти гостей, він уже повністю вдягнений, величезні вуса набріолінені, полисіла голова також напомаджена.

— Що в біса тут сталося?! — вигукує він.

— Та Ґолд наче здурів, — кажу, додавши трему в голос. — Накинувся на дворецького з коцюбою, тому я… — Демонструю йому те, що залишилося від вази.

— Дівчино, а принесіть-но сюди мою медичну валізку, — наказує Діккі Анні, яка зумисне стовбичить так, щоб упасти йому в око. — Вона в кімнаті, біля ліжка.

Виконуючи його наказ, Анна майстерно складає фрагменти майбутнього докупи, до того ж так вправно, що її втручання майже непомітне. Доктор вимагає, щоб дворецького перенесли до теплого й тихого місця, відтак Анна пропонує допровадити постраждалого до сторожівні й каже, що може про нього подбати. Через те що іншого гожого місця для того, щоб замкнути Ґолда, немає, його вирішують запроторити туди ж і тримати на снодійному, допоки хтось із челяді — Анна каже, що сама знайде того, хто зголоситься це зробити, — приведе із селища полісмена.

Дворецького спускають сходами на саморобних ношах, Анна з полегшенням мені всміхається, проходячи повз. Я сприймаю її усмішку з похмурим спантеличенням. Стільки зусиль, а я й досі не зрозумів, чого ми цим домоглися. Дворецький буде прикутий до ліжка, унаслідок чого сьогодні ввечері стане легкою здобиччю для Лакея. Ґреґорі Ґолда напхають снодійним і підвісять до стелі. Він виживе, але збожеволіє. Якщо згадати, що діємо ми саме за його вказівками, це не надто надихає. Той альбом дав Анні саме Ґолд, але, хоча він і останнє з моїх утілень, я гадки не маю, чого саме він прагне домогтися в такий спосіб. Ба більше, я не певен, що він і сам це знає. Ще б пак, після того, чого він зазнав…

Перебираю спомини, шукаючи побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не збулися. Мені треба дізнатися, що означало те повідомлення «Усі вони», яке Каннінгем переказав Дербі, і чому він сповістив йому, що зібрав якихось людей. Я не знаю, ані чому Евелін забрала сріблястий пістолет у Дербі, якщо в неї вже був чорний револьвер з материної спальні, ані чому Дербі мусив стояти біля каменя в траві, коли Евелін наклала на себе руки.

Усе це непокоїть мене.

Я бачу стежку з хлібних окрушин, проте певен, що вона веде мене до стрімчака.

Але, на жаль, іншого шляху все одно немає.