Сім смертей Евелін Гардкасл

16

Десять хвилин по тому, коли пошепт уже давно замовкнув, мене таки не полишає відлуння пережитого жаху. Мене налякали не так самі слова, як ота зловтіха, що в них звучала. Це було попередження — передвісник майбутніх крові й болю, — і лише дурень міг би сумніватися в тому, що за всім цим стоїть Лакей.

Підводжу руку, перевіряю, чи тремтить вона, і вирішую, що вже бодай трохи оклигав. Іду далі до своєї кімнати. Устигаю ступити лише кілька кроків, коли мою увагу привертає чиєсь хлипання. Воно лунає з темного коридору десь у глибині вестибюля. Цілу хвилину вагаюся, вдивляючись у потемок, переймаючись, чи це, бува, не пастка. Авжеж, Лакей не наготував би для мене чергової капості так швидко. Крім того, він же не подужає вдати такі жалісні, такі сумні ридання?

Співчуття змушує мене обережно ступнути вперед. Я опиняюся у вузькій галереї, прикрашеній портретами родини Гардкаслів. Цілі покоління марніють на стінах. Зображення теперішніх власників Блекгіту висять найближче до дверей. Леді Гелен Гардкасл велично сидить у фотелі, обіч неї стоїть чоловік. Обоє вони темноволосі, темноокі, запаморочливо зарозумілі. Поряд бачу портрети дітей. Евелін стоїть біля вікна, торкаючись краю фіранки, наче видивляється когось. Майкл сидить у кріслі, закинувши одну ногу на бильце, на підлозі обіч валяється знехтувана книжка. Йому, цілком очевидно, страшенно нудно, у ньому аж нуртує невгамовна енергія. У кутку кожного портрета розгонистий підпис: «Ґреґорі Ґолд», якщо не помиляюся. Згадка про те, як художник гамселив дворецького, ще зовсім свіжа, я стискаю набалдашник ціпка, знову відчувши в роті присмак крові. Евелін сказала мені, що Ґолда запросили до Блекгіту відреставрувати кілька портретів, і я тепер розумію чому. Цей хлоп, може, і не при здоровому глузді, але він і справді дуже талановитий.

З кутка лунає черговий схлип.

Вікон тут немає, галерею освітлюють лише гасові лампи. У приміщенні напівтемрява, тож мені доводиться якийсь час удивлятися, перш ніж я помічаю покоївку, яка скулилася серед тіней і ридає в мокрий до рубця носовичок. Тактовність потребує, щоб я підступився до неї тихцем, але Рейвенкортові габарити на це не розраховані. Цокаю ціпком по підлозі, голосно сапаю, викриваючи власну присутність. Побачивши мене, покоївка схоплюється, з голови в неї падає чепець, по плечах розсипаються руді кучері.

Я її одразу впізнаю. Це Люсі Гарпер, та сама, якій нагрубіянив під час обіду Тед Стенвін, та сама, що допомогла мені спуститися на кухню, коли я опинився в подобі дворецького. Думка про те, як лагідно вона тоді до мене поставилася, відлунює в мені, тож моїми вустами зараз говорить тепле співчуття.

— Перепрошую, Люсі, не хотів вас налякати, — кажу я.

— Ні, сер, я не… Мені не слід було…

Вона роздивляється довкола, простуючи шлях до втечі й іще глибше вгрузаючи в болото приписів етикету.

— Я почув, що ви плачете, — кажу, намагаючись видушити якусь подобу співчутливої усмішки. Чужими вустами зробити це важко, особливо, якщо вуста ці такі тлусті.

— Йой, сер, вам не слід було… Це моя провина. Під час обіду схибила… — каже вона, витираючи сльози.

— Тед Стенвін поставився до вас просто обурливо, — кажу я — і на мій подив обличчя її стає переляканим.

— Ні, сер, не треба таке казати, — заперечує вона, голос злітає на октаву, мало не зривається на вереск. — Тед, тобто містер Стенвін, він до нас, до челяді, завжди приязний. Завше до нас добре ставиться, от завше! Він просто… він тепер джентльмен, і не годиться, щоби з ним… — Вона знову мало не плаче.

— Розумію, — киваю квапливо. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до челяді.

Її обличчя сяє полегшеною усмішкою.

— Так, сер, саме так. Чарлі Карвера ніколи б не піймали, якби не Тед, але інші джентльмени все одно й досі ставляться до нього, наче він один з нас. Але лорд Гардкасл — ні, він до нього завжди звертається «містере Стенвін» і таке інше…

— Ну, якщо з вами все добре… — починаю я, спантеличений гордістю, що звучить у її голосі.

— Так, сер, так, зі мною все добре, справді, усе добре, — каже вона наполегливо й нарешті зважується підняти з підлоги чепець. — Мені вже час повертатися, бо ще шукатимуть, де це я була поділася…

Вона ступає крок до дверей, але недостатньо швидко — я таки встигаю кинути запитання.

— Люсі, а чи, бува, ви не знаєте когось на ім’я Анна? — питаю я. — Здається, це хтось із челяді.

— Анна? — Вона відповідає не одразу, ретельно міркуючи над моїм запитанням. — Ні, сер, не знаю.

— А чи, бува, хтось зі служниць не поводиться дивно?

— Йой, сер, от вірте чи ні, а ви вже третій за сьогодні, хто про це допитується, — каже вона, накручуючи на палець кучерик.

— Третій?

— Так, сер. Місіс Дербі десь годину тому спустилася в кухню з цим самим запитанням. Йой, як же ж ми злякалися! Це щоб шляхетна леді отак-от до челяді сама прийшла? Де ж це таке чувано?!

Міцніше стискаю ціпок. Хай там хто вона є, ця місіс Дербі, діє ця жінка дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов когось зі своїх суперників.

«Або ще одне своє втілення».

Ця думка змушує мене зашарітися. Рейвенкортове знайомство з жіноцтвом обмежується знанням про те, що жінки взагалі існують у цьому світі. Думка про те, що він може опинитися в жіночому тілі, для нього неприйнятна — це все одно, що водою дихати.

— А можете мені щось розповісти про цю місіс Дербі? — питаю я.

— Небагато, сер, — одказує Люсі. — Літня пані, гостра на язик. Вона мені подобається… Не знаю, чи це важливо, але ще й лакей приходив. З’явився за кілька хвилин після місіс Дербі й про те саме спитав: чи, бува, хтось із челяді не поводиться дивно?

Рука моя щосили стискає набалдашник, мені доводиться прикусити язика, щоб не вилаятися.

— Лакей? — перепитую я. — А який він на виду?

— Білявий, високий, але… — Вона затинається, обличчя набуває наляканого вигляду. — Не знаю. Такий… пихатий, чи що. Мабуть, у джентльмена гарує, вони тоді всі кирпу гнуть… А ще в нього ніс роз’юшений. Синець геть чорнющий, аж синій — либонь, нещодавно дісталося. Мабуть, комусь він не сподобався.

— І що ви йому сказали?

— Не я, сер, а місіс Драдж, куховарка. Сказала те саме, що й до того місіс Дербі. Що з челяддю все гаразд, от лише панство… — Вона шаріється. — Йой, сер, перепрошую, я не те хотіла…

— Не хвилюйся, Люсі, мені й самому більшість тутешніх гостей не до шмиги. То що ж воно такого робить, це панство?

Вона всміхається, винувато прикипає очима до підлоги. Коли ж знову заговорює, голос у неї такий тихий, що його ледь чутно крізь рипіння мостин:

— Ну, от сьогодні вранці міс Гардкасл була в лісі зі своєю камеристкою, цією француженкою… йой, ви б чули, як вона постійно розмовляє… «кель[15] це», «кель те»… Хтось на них напав біля старого будинку Чарлі Карвера. Мабуть, хтось із гостей, але вони не кажуть, хто саме.

— На них напали?! Ви впевнені?! — вигукую я, згадавши ранок, проведений у подобі Белла, жінку, яка втікала крізь хащі… Я тоді був вирішив, що це Анна, але що, як я помилився? Це ж буде вже не перший за час перебування в Блекгіті випадок, коли моє припущення виявилося хибним…

— Ну, вони так кажуть, сер, — мовить Люсі, збентежена моєю наполегливістю.

— Мабуть, треба мені поспілкуватися з цією французькою камеристкою. Як її звуть?

— Мадлен Обер, сер. От лише не кажіть їй, що це я вам розповіла. Це ж наче секрет.

Мадлен Обер. Та сама покоївка, яка дала Беллові записку вчора за вечерею. У шарварку нещодавніх подій я геть забув про його порізану руку.

— Я нікому анічичирк, Люсі. Дякую тобі, — запевняю я, удаючи, ніби замикаю вуста на ключ. — Менше з тим, мені треба з нею поговорити. Чи не могла б ти повідомити, що я її шукаю? Можеш не казати навіщо, але, якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.

Вона вагається, але доволі швидко зголошується й мчить геть, перш ніж я встигаю витрясти з неї ще якісь обіцянки.

Якби Рейвенкортові таке було до снаги, я б вийшов з галереї вистрибом. Хоча Евелін до Рейвенкорта байдуже, вона все одно мій друг, і, хай там як, я хочу врятувати її. Якщо хтось напав на неї в лісі сьогодні вранці, можна припустити, що ця особа ввечері братиме безпосередню участь у її вбивстві. Я мушу зробити все можливе, щоб запобігти цьому, і, сподіваюся, ця Мадлен Обер мені в цьому якось зарадить. Хтозна, може, завтра о цій порі я вже знатиму ім’я вбивці. Якщо Моровий Лікар дотримається обіцянки, я зможу полишити цей маєток і більше не мінятиму подоби.

Мого піднесеного настрою вистачає тільки до коридору. Що далі я опиняюся від яскраво освітленого вестибюля, то тихішим стає веселе мугикання. Присутність Лакея змінила Блекгіт: тіні, що чаяться по темних кутках, моя уява перетворює на загрозу жахливої смерті. Зморене серце аж заходиться від найменшого шурхоту. Коли я нарешті дістаюся власної вітальні, з мене струменить піт, а в грудях тисне.

Зачиняю за собою двері, довго й тремтливо видихаю. Якщо так триватиме й далі, то в Лакея не буде потреби мене вбивати — я до цього просто не доживу.

Вітальня в мене дуже гарна. Під люстрою, у якій відбивається яскраве полум’я каміна, стоять фотель і канапа. На креденці я бачу пляшки з алкоголем, содову, нарізані фрукти, настоянки й цеберко з напіврозталим льодом. Окрім того, там височіє хиткий стос сандвічів з яловичиною, з яких скрапує гірчиця. Мій шлунок прагне їжі, але тіло не слухається.

Треба перепочити.

Фотель обурено стогне під моєю вагою, ніжки його згинаються. Дощ тарабанить у вікно, небо похмуро-фіолетове, ніби басаман. Це той самий дощ, що періщив учора? Ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, лякаючи дрібну комашню? Чи ті самі птахи ширяють у тому самому напрямку, б’ються в ті самі шиби? Якщо все це пастка, то задля якої здобичі її влаштовано?

— Так, мені зараз не завадить хильнути, — бурмочу я, потираючи скроні, у яких нуртує кров.

— От, будь ласка, — лунає жіночий голос у мене за спиною, і просто з-за мого плеча тендітна рука з худорлявими натрудженими пальцями простягає мені келих.

Я намагаюся розвернутися, але Рейвенкорта забагато, а фотеля замало.

Жінка нетерпеливо струшує келих, у якому дзеленчить лід.

— Пийте, допоки лід не розтанув, — радить вона.

— Сподіваюся, ви пробачите мою недовіру, але я не звик приймати частування від незнайомих жінок, — кажу я.

Вона схиляється до мого вуха, шкіра на шиї відчуває тепло її дихання.

— Але ви мене знаєте, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.

— Анна! — вигукую я, намагаючись звестися. Утім її долоня, важка, ніби ковадло, тисне на плече, змушуючи мене знову опуститися на подушки.

— Не марнуйте сил: допоки ви зведетеся, я вже піду, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені треба, щоб ви припинили мене шукати.

— Припинив шукати? Але чому?

— Тому що мене намагаєтеся знайти не лише ви, — каже вона, трохи задкуючи. — На мене також полює Лакей, а йому відомо, що ми діємо спільно. Якщо ви й надалі мене шукатимете, то виведете його просто до мене. Ми обоє в безпеці, поки мене не знайдуть. Отже, відкличте ваших нишпорок.

Я відчуваю, як вона відступає, кроки віддаляються до дверей у глибині вітальні.

— Зачекайте! — вигукую я. — Чи вам відомо, хто я? Чому ми тут? Будь ласка, має ж бути бодай щось, що ви можете мені розповісти!

Вона завмирає, обмірковуючи мої слова.

— Єдиний спомин, який залишився в мене, коли я отямилася, — це ім’я, — каже вона. — Здається, воно ваше.

Я стискаю бильця крісла.

— Яке ім’я?

— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я виконала ваше прохання, дослухайтеся до мого. Припиніть мене шукати.