Сім смертей Евелін Гардкасл

5

Я стою біля вікна у свинцевій рамі, наполовину сховавшись за оксамитовою фіранкою. Там, унизу, на під’їзній алеї, Майкл з іншими чоловіками. Усі вони горбляться в теплих куртках; рушниці спочивають у згинах ліктів. Вони сміються й теревенять, з рота вихоплюються хмаринки пари. Вирвавшись на волю з будинку, з нетерпінням очікуючи майбутньої різанини, вони здаються майже справдешніми людьми.

Деніелові слова, хоч які втішні, не зняли з мене тягар. Я мушу зараз бути там, з ними, мушу розшукувати тіло жінки, яку підвів. Натомість я тікаю. Єдине, що можу зробити, — це із соромом дивитися, як мисливці вирушають без мене.

Під вікнами там, унизу, рвуться з повідців хорти. Дві групи зливаються в одну, вирушають моріжком до лісу, саме в тому напрямку, що я його показав Деніелові, хоча самого приятеля між них не бачу. Либонь, згодом приєднається.

Дочекавшись, поки всі мисливці зникнуть за деревами, повертаюся до мапи, що висить на стіні. Якщо вона правильна, стайня не надто далеко від будинку. Певна річ, саме там я знайду головного стайничого. Він зможе підготувати карету, яка доправить мене до селища, а звідти я потягом вирушу додому.

Рушаю до виходу з вітальні, але шлях мені раптом заступає величезний чорний крук.

Серце в мене аж заходиться, я відсахуюся й наштовхуюся просто на креденець, з якого з дзенькотом падають на підлогу родинні світлини та якісь дрібнички.

— Не треба лякатися, — каже створіння, підступаючи до мене із сутінку.

Це зовсім не птах. Це людина, убрана в шати середньовічного морового лікаря. Пір’я — то чорний плащ, дзьоб — частина порцелянової машкари, що виблискує у світлі найближчої лампи. Мабуть, це його вбрання для балу-маскараду, що має відбутися ввечері, хоча незрозуміло, чому цей пан убрався так лиховісно ще серед білого дня.

— Ви мене налякали, — кажу я, потираю груди й зніяковіло сміюся, намагаючись оговтатися.

Він схиляє голову, роздивляючись мене, наче якусь дику тварину, що невідь-чому опинилася посеред килима.

— Що ви пам’ятаєте? — цікавиться він.

— Перепрошую?

— Ви отямилися, вигукуючи якесь слово. Яке саме?

— Ми що, знайомі? — питаю й кидаю з-за його плеча погляд у вітальню, сподіваючись, що там залишився хтось із гостей.

На жаль, ми самі-самісінькі. Але ж цього він і прагнув, розумію я з тривогою, яка дедалі росте.

— Я вас знаю, — каже він. — Наразі цього достатньо. То що це було за слово?

— Чому б вам не зняти цю маску, щоб ми поговорили очі в очі? — питаю я.

— Моя машкара — це найменша з ваших проблем, докторе Белл, — одказує він. — Відповідайте на запитання.

У його словах немає геть нічого загрозливого, але порцеляна глушить голос, через що в кожному реченні чути якесь тваринне гарчання.

— Анна, — кажу я, стискаючи рукою стегно, щоб не смикалася нога.

Він зітхає.

— Шкода.

— Ви знаєте, хто вона? — питаю з надією. — Ніхто в будинку про неї й чути не чув.

— І не дивно, — відповідає він, змахнувши затягнутою в рукавичку рукою. Відтак видобуває з-під плаща золотий кишеньковий годинник і цокає язиком, дивлячись на циферблат. — У нас чимало роботи, але не сьогодні: ви ще не в тому стані. Незабаром ми з вами знову поговоримо, коли все трохи проясниться. А тим часом раджу ближче познайомитися з Блекгітом та іншими гостями маєтку. Розважайтеся, поки є змога, докторе. Лакей незабаром вас знайде.

— Лакей? — перепитую я. Це слово невідь-чому викликає якусь тривогу глибоко в душі. — Це він убив Анну й поранив мені руку?

— Дуже сумніваюся, — відповідає Моровий Лікар. — Лакей самою вашою рукою не обмежиться.

За спиною в мене лунає якийсь оглушливий удар, я озираюся. Маленька пляма крові розпливається шибкою, а поранений птах б’ється, конаючи, серед бур’янів і зів’ялих квітів під вікном. Сердега, мабуть, ударився об скло. Мене дивує та жалість, яку я відчуваю. На очі навертаються сльози через цю дурнувату смерть. Вирішивши передусім поховати птаха, я озираюся, намагаючись перепросити перед своїм загадковим бесідником, але його вже немає.

Дивлюся на власні руки. Кулаки так стиснуті, що нігті вп’ялися в долоні.

— Лакей, — повторюю я.

Це слово для мене нічого не означає, але відчуття, яке воно в мене викликає, ні з чим не сплутаєш. Це жах. З якоїсь причини я страшенно боюся цієї людини. Страх жене мене до письмового столу. Там лежить ножичок для листів, який я помітив трохи раніше. Він маленький, але достатньою мірою гострий — вістрям я до крові проколюю собі палець. Посмоктуючи ранку, кладу зброю до кишені. Бажання забарикадуватися в кімнаті трохи відступає.

Почуваючись дещо впевненіше, повертаюся до своєї спальні. Коли поряд немає гостей, які відвертають увагу від довколишнього антуражу, Блекгіт і справді здатний викликати напад меланхолійної нудьги. Окрім чудового вестибюля, усі інші кімнати, які я минаю, укриті цвіллю й пліснявою та вражають занепадом. По кутках добре помітний щурячий послід, пил укриває всі поверхні, до яких не дотягуються покоївки. Килими зачовгані, меблі в подряпинах, тьмяне срібне начиння маячить за запилюженими скляними дверцятами сервантів. Хоч якими неприємними здаються гості Блекгіту, мені зараз бракує гомону їхніх теревенів. Вони джерело життєвої енергії для цього місця, вони підживлюють його, виганяючи звідси похмуру тишу. Блекгіт живий, допоки в ньому є люди. Без них він перетворюється на понуре руйновище, яке тільки й чекає, допоки по ньому вгатить милосердна куля-довбня.

У спальні я беру пальто й парасольку й виходжу до саду, де тюжить дощ, а в повітрі стоїть сморід зотлілого листя. Я не знаю напевне, у яку саме шибу вдарився птах, тому йду вздовж стіни будинку, аж допоки помічаю маленьке тільце. Використовуючи канцелярський ніж замість лопати, ховаю тільце в неглибокій могилі. Рукавички в мене тепер вимокли до рубця.

Змагаючи трем, розмірковую, куди ж мені податися далі. Брукована доріжка до стайні огинає віддалений край моріжка. Можна зрізати шлях, якщо піти навпростець по траві, але мої черевики для такої пригоди не пристосовані. Натомість я обираю безпечніший варіант. Іду під’їзною рінявою дорогою, допоки не помічаю путівець ліворуч. Певна річ, він у жахливому стані. Коріння дерев повивертало окремі камені із землі, просто над дорогою нависають кошлаті гілки — геть-чисто пальці крадія. Ще й досі не оговтавшись після зустрічі з тим химерним чоловіком у вбранні морового лікаря, стискаю канцелярський ніж і йду звільна, щоб не зашпортнутися: я боюся, що тоді якась потороча напевно кинеться на мене з гущавини. Я не знаю достеменно, що в того чоловіка за гра, нащо він так убрався, але викинути з голови його застереження не виходить.

Хтось убив Анну й дав мені цей компас. Не вельми схоже, що одна й та сама людина напала на мене вчора ввечері лише задля того, щоб урятувати сьогодні вранці. Тепер ще й цей Лакей на додачу. Це ж хто я такий, що в мене аж стільки ворогів?

Дорога приводить мене до високої арки з червоної цегли, з розбитим годинником нагорі. За аркою я бачу задвірок, стайні, якісь надвірні споруди. У годівницях повно вівса, карети стоять щільно-щільно, від зливи їх захищає зелене проолієне рядно.

Хіба стайні порожні.

— Агов? — гукаю я невпевнено, голос мій луною розноситься подвір’ям. А втім, відповіді жодної.

Помічаю, що над димарем невеличкого будиночка здіймається стовп чорного диму. Двері незамкнені, тож я знову гукаю й заходжу досередини. Тут нікого нема, і це дивно, бо в каміні палає вогонь, а на столі стоять полумисок з вівсянкою й тарілка з тостами. Стягаю із себе геть вимоклі рукавички й вішаю їх на поперечку над вогнем, сподіваючись, що, коли повертатимуся, мені вже не буде аж так зимно.

Кінчиком пальця торкаюся їжі. Вона ще тепла, отже, кинули її не дуже давно. Помічаю сідло й шматок шкіри, яким його латали, — виходить, когось несподівано відірвали від роботи. Можна тільки припустити, що той, хто тут живе, мусив негайно кудись іти в справах. Вирішую, що треба, либонь, дочекатися повернення господаря будиночка. Принаймні тут не так уже й незатишно, попри те що повітря просякнуте димом і смердить волосінню та якимось мастилом. Погано те, що будинок на відчепі. Допоки я не дізнаюся, хто саме напав на мене минулої ночі, до всіх мешканців Блекгіту треба ставитися з пересторогою, і стайничий не виняток. За можливості не варто зустрічатися з ним сам на сам.

Робочий розклад прицвяшений біля дверей, поряд з ним теліпається підвішений на мотузочку олівець. Я знімаю аркуш, перегортаю його, маючи намір залишити записку з проханням відвезти мене до селища, але бачу, що там уже щось написане.

Дим лоскоче ніздрі. Хутко обертаюся й бачу, що рукавички вже мало не тліють. Хапаю їх, затоптую іскри. Серце гупає; вирячивши очі, роздивляюся довкола, намагаючись зрозуміти, що це за фокус такий.

«Може, варто спитати в Анни, коли ви ввечері з нею зустрінетеся?»

— Я ж бачив, як вона загинула! — гарчу, звертаючись до порожньої кімнати, і враз ніяковію.

Опанувавши себе, перечитую записку, але зрозумілішою ситуація від того не стає. Якщо Анна вижила, з її боку вельми жорстоко отак-от збиткуватися з мене. Радше вже, після того як будинком пішов поголос про мої нічні пригоди, хтось просто вирішив пожартувати. Нащо ще цій людині знадобилося обирати таке лиховісне місце й пізню годину для зустрічі?

«І цей хтось, схоже, провидець».

— Сьогодні негода, тож хто завгодно міг би припустити, що я, заледве переступивши поріг, сушитиму рукавички.

Будиночок ґречно мене слухає, але навіть мені самому таке пояснення здається непереконливим. Таким само непереконливим, як і спроба зважити записку чиїмось жартом. Такий уже в мене кепський характер: замість того щоб плекати бодай якусь надію, що Анна жива, я б залюбки, з чистим сумлінням накивав звідси п’ятами.

Почуваючись ні в сих ні в тих, натягаю підпалені рукавички. Мені треба все обміркувати, а коли рухаєшся, думати виходить ліпше.

Вирушаю в обхід стайні, прямую до зарослого пасовиська. Трава мені тут аж по пояс, паркан такий прогнилий, що от-от завалиться. На іншому боці випасу бачу дві постаті під однією парасолькою. Мабуть, там є якась невідома мені стежина, бо йдуть вони швидко, бік у бік. Хтозна, як незнайомці мене помітили, але один з них привітно махає мені рукою. Я роблю те саме у відповідь, відчувши на коротку мить щось схоже на спорідненість, а потім вони зникають у лісовій сутіні.

Коли я опускаю руку, усе вже вирішене.

Я казав собі, що мертва жінка не може нічого від мене вимагати, і саме тому я можу поїхати з Блекгіту. Це було боягузливе рішення, але принаймні щире.

Проте якщо Анна жива, ситуація геть інша.

Уранці я зрадив її, і це єдине, про що я відтоді годен думати. Тепер, коли в мене з’явився другий шанс, я не можу його згаяти.

Вона в небезпеці, і в мене є змога їй допомогти. А отже, я мушу це зробити. Якщо цього не досить, щоб утримати мене в Блекгіті, я не заслуговую на життя, утратити яке так боюся. Хай там як, але о двадцять по десятій я буду на цвинтарі.