Сім смертей Евелін Гардкасл

21

Отямлююся від болю. Боляче навіть дихати. Кліпаю, женучи геть залишки сну, і бачу білу стіну, білі простирадла й ляпки засохлої крові на подушці. Долоня під щокою, плівка засохлої слини приклеює верхню губу до кісточок пальців.

Цю мить я пам’ятаю, я бачив її очима Белла.

Я знову дворецький — дворецький після того, як його перевезли до сторожівні.

Біля ліжка чути чиїсь кроки. Судячи з чорної сукні й білого фартуха, це покоївка. У руках у неї велика розгорнута книга, і жінка гарячково гортає сторінки. Голова в мене надто важка, роздивитися щось годі, тому я видушую стогін, який має привернути її увагу.

— Йой, добре, ви очуняли, — каже вона, зупиняючись. — Коли Рейвенкорт залишиться на самоті? Ви цього не записали, але цей бісів бовдур відрядив свого камердинера до кухні нишпорити…

— Хто?.. — У горлі булькотять кров і слиз.

На креденці стоїть глечик з водою. Покоївка похапцем відкладає книгу, наповнює склянку й підносить її до моїх губ. Я ледь-ледь повертаю голову, намагаючись побачити її обличчя, але світ перед очима зараз же йде шаленими обертами.

— Вам не можна говорити… — каже вона, витираючи фартухом краплі води з мого підборіддя. Затинається на мить. — Тобто можна, але тільки тоді, коли вам поліпшає… — Знову затинається. — Узагалі-то мені неймовірно потрібна ваша відповідь щодо Рейвенкорта, поки мене через нього не вколошкали.

— Хто ви? — хрипко видушую я.

— Невже цей покидьок так сильно… Чекайте-но! — Вона схиляється до мого обличчя, пильно вдивляється карими очима. У неї пухляві щоки, вона бліда, з-під чіпця вибилися пасма скуйовдженого білявого волосся.

Раптом я розумію, що це та сама покоївка, яку бачили Белл та Евелін. Та сама, що наглядала за дворецьким, коли вони завітали до сторожівні.

— Скільки вже подоб у вас було? — питає вона.

— Я не…

— Скільки? — наполягає покоївка, сідаючи на краєчок ліжка. — Скільки втілень ви вже змінили?

— Ви Анна, — кажу, повертаючи до неї голову, щоб ліпше роздивитися.

Біль враз опалює мене аж до кісток. Покоївка дуже лагідно, обережно притискає мене назад до матраца.

— Так, я Анна, — каже терпеливо. — То скільки у вас уже було подоб?

Сльози радості навертаються на очі, приязнь переповнює мене по вінця, ніби тепла вода. Хай навіть я не пам’ятаю цієї жінки, але все одно знаю, що нас поєднують довгі роки дружби, відчуваю до неї якусь майже інстинктивну довіру. Ба більше, я просто неймовірно щасливий, що ми знову разом. Хоч як дивно таке казати про когось, кого геть не пам’ятаєш, але я розумію, що мені її страшенно бракувало.

Від почуттів, які відбиваються на моєму обличчі, у її очах міняться сльози. Нахилившись, вона ніжно обіймає мене.

— Мені також вас бракувало, — каже вона, озвучуючи те, що я наразі відчуваю.

Якусь мить ми обіймаємося, аж тоді вона кашляє й витирає сльози.

— Ну ж бо, годі вже, — каже, хлюпнувши носом. — Сльозами тут не зарадиш. Мені треба, щоб ви розповіли про свої втілення, бо потім ми тих сліз не збудемося…

— Я… Я… — намагаюся видушити крізь клубок у горлі. — Я отямився в подобі Белла, потім був дворецький, відтак Дональд Девіс, тоді знову дворецький, Рейвенкорт, а зараз…

— А зараз знову дворецький, — каже вона замислено. — Бог любить трійцю, еге ж?

Дівчина прибирає з мого лоба пасмо волосся й нахиляється ближче.

— Схоже, нас із вами ще не познайомили. Чи то пак мене з вами не познайомили, — каже вона. — Мене звати Анна, а ви Ейден Бішоп. Чи ми вже це з’ясували? Ваші появи чомусь відбуваються в хибному порядку, тому ніяк не можу збагнути, на якому саме етапі ми зараз.

— То ви вже зустрічали інші мої подоби?

— Лише побіжно, — каже вона, глянувши на двері, адже там, у коридорі, уже чути голоси. — Зазвичай вони всі мене про щось просять.

— А ваші втілення? Вони..

— У мене немає інших утілень. Я — це я, — каже вона. — І Моровий Лікар не навідує мене. Але день у мене також постійно той самий. Завтра я всього цього не пам’ятатиму, і це загалом не так уже й погано, зважаючи на те, що цей день у мене, схоже, не вельми.

— Але вам відомо, що відбувається? Відомо про самогубство Евелін?

— Це вбивство. Я отямилася, знаючи це достеменно, — каже вона, розправляючи простирадла. — Власного імені не пам’ятала, знала тільки ваше… і те, що нам звідси не вибратися, аж допоки ми не дізнаємося ім’я вбивці й не з’явимося з беззаперечними доказами його провини на березі озера об одинадцятій вечора. Схоже, це правила гри. Вони закарбувалися в моєму мозку раз і назавше, щоб я не забула.

— А я, коли отямився, геть нічого не пам’ятав, — кажу, намагаючись зрозуміти, чому нас із нею мордують по-різному. — Тільки ваше ім’я. Моровому Лікареві довелося розповідати мені решту.

— Ще б пак, ви ж у нього особливий, — каже вона, поправляючи мені подушку. — Щодо того, що роблю я, йому байдуже. За цілий день носа до мене жодного разу не поткнув. А от вас не полишає. Дивно, що наразі під ліжком не сховався…

— Він попередив, що лише один з нас може звідси вибратися, — кажу я.

— Так. І цілком очевидно, що йому кортить, щоб цим одним виявилися ви. — У її голосі з’являється побіжна злість, але тієї ж миті зникає. Вона хитає головою. — Даруйте, мені не слід усе це на вас виплескувати, але я не можу позбутися відчуття, що він щось собі намислив… і це мені не подобається.

— Так, я розумію, про що ви, — запевняю я. — Але якщо вибратися зможе тільки один з нас…

— …То чому ми одне одному допомагаємо? — перериває мене вона. — Тому, що у вас є план, як витягти звідси нас обох.

— У мене?

— Ви самі таке сказали.

Уперше за весь цей час її впевненість де й дівається, вона стривожено супиться, але перш ніж я встигаю спитати, що сталося, у коридорі риплять мостини, на сходах чути важкі кроки. Враження таке, ніби весь будинок аж трясеться.

— Зачекайте-но, — каже вона й хапає книгу з креденця. Тільки зараз я розумію, що насправді це альбом для замальовок. Брунатна шкіряна палітурка з нашвидкуруч скріпленими тасьмою окремими аркушами.

Вона ховає альбом під ліжко й натомість видобуває звідти мисливську рушницю. Притиснувши приклад до плеча, вона підступається до дверей і прочиняє їх, щоб було ліпше чути.

— От халепа, — вигукує Анна, ногою захряскуючи двері. — Це лікар прийшов, приніс вам снодійне. Хутко, кажіть, коли Рейвенкорт лишиться на самоті. Мені треба попередити його, щоб він не шукав мене.

— Але чому? Хто?..

— У нас немає часу, Ейдене, — каже вона, ховаючи рушницю назад під ліжко, геть з очей. — Наступного разу, коли прокинетеся, я буду тут, і тоді поговоримо як годиться. Обіцяю. А зараз розкажіть мені про Рейвенкорта все, що пам’ятаєте, кожну дрібницю.

Вона схиляється наді мною, бере мене за руку, в очах благання.

— Він буде в себе у вітальні о чверть по першій, — кажу я. — Ви дасте йому віскі, трохи поспілкуєтеся, а тоді прийде Міллісент Дербі. Ви залишите Рейвенкортові листівку з її ім’ям.

Вона замружується, самими губами повторює кілька разів час і ім’я, щоб ті закарбувалися в пам’яті. Лише тепер, коли обличчя її спокійне й зосереджене, я розумію, що вона ще зовсім юна. Щонайбільше цій дівчині дев’ятнадцять, хоча через важку працю з виду вона здається трохи старшою.

— Ще дещо, — видихає вона, торкаючись моєї щоки. Обличчя її так близько, що я помічаю бурштинові цятки в карих очах. — Якщо ви побачите мене десь поза цими стінами, мусите вдати, ніби ми незнайомі. Навіть не наближайтеся до мене, якщо буде така змога. Цей Лакей… Я розповім вам про нього згодом, рано чи пізно. Затямте: не можна, щоб нас бачили разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.

Вона хутко цьомкає мене в чоло, востаннє роздивляється кімнату, щоб перевірити, що все як годиться.

Кроки вже в коридорі, голоси стрімко наближаються. Я впізнаю голос доктора Діккі, але другий — ні. Він глибокий, наполегливий, хоча слів не розібрати.

— Хто це з Діккі? — питаю я.

— Найімовірніше, лорд Гардкасл, — відповідає вона. — Він цілий ранок раз у раз зазирав сюди, щоб довідатися, у якому ви стані.

Воно й зрозуміло. Евелін згадувала, що дворецький був ординарцем лорда Гардкасла під час війни. Саме через Гардкаслову приязнь до нього Ґреґорі Ґолда підвісили до стелі в кімнаті навпроти.

— А це завжди так відбувається? — питаю я. — Спочатку пояснення, а потім уже запитання?

— Не знаю, — одказує вона, зводячись і розправляючи фартух. — Я тут дві години й протягом усього цього часу дістаю самі накази.

Доктор Діккі прочиняє двері. Вуса в нього такі самі неоковирні, як і тоді, коли я побачив його вперше. Він дивиться то на мене, то на Анну, намагаючись зібрати докупи почуті ним уривки нашої квапливо перерваної розмови. Не дочекавшись відповідей, він ставить чорний лікарський саквояж на креденець і підступається до мене.

— Бачу, ви вже прокинулися? — завважує, похитуючись із п’ятки на носак і засунувши пальці в кишені камізельки. — Дівчино, а полишіть нас, — звертається до Анни, яка робить реверанс і йде з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.

— То як ви почуваєтеся? — питає доктор. — Сподіваюся, не погіршало через те, що ми перевезли вас сюди?

— Не так уже й пога… — починаю я, але він відгортає ковдру й бере мене за руку, вимірюючи пульс. Навіть від цього обережного доторку мене пронизує біль, тому я кривлюся, не договоривши.

— Еге ж, трохи боляче… — зауважує він, полишаючи мою руку. — Воно й не дивно, зважаючи на те, як вас відгамселили. Є хоч якісь здогади, чого від вас треба було тому Ґреґорі Ґолду?

— Жодного. Либонь, він мене з кимось переплутав, сер.

Оце «сер» — воно не моє, це давня звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко це слово схоплюється в мене з язика.

Доктор пильно дивиться на мене, наче зважуючи моє пояснення, намагаючись відшукати в ньому якісь вади. Він удивляється в моє обличчя з якоюсь силуваною усмішкою — водночас заспокійливою й трохи загрозливою. Хай там що сталося в коридорі, цьому на позір лагідному докторові Діккі про це достеменно відомо куди більше, ніж він каже.

Клацнувши замком, він розстібує саквояж і видобуває слоїчок із брунатного скла й шприц. Не зводячи з мене очей, він проштрикує голкою восковий корок пляшки, наповнюючи шприц прозорою рідиною.

Стискаю простирадла.

— Мені вже ліпше, докторе, слово честі, — кажу я.

— А оце вже мені вирішувати, — каже він, устромляючи голку мені в шию, перш ніж я встигаю заперечити.

Тепла рідина рине мені по венах, у ній розчиняються думки. Постать доктора розпливається перед очима, кольори спалахують і розчиняються в темряві.

— Спіть, Роджере, — каже доктор Діккі. — Про містера Ґолда подбаю я.