Сім смертей Евелін Гардкасл

24

Похмуре громаддя Блекгіту височіє в прогалинах між деревами. Я вийшов на задвір’я маєтку, а ця частина будинку в куди гіршому стані, ніж фасад. Декілька шибок розбиті, мури пощерблені. Кам’яна балюстрада на даху зруйнована, її уламок лежить у траві й уже вкрився густим мохом. Вочевидь, Гардкасли навели лад лише в тих приміщеннях, які мали побачити гості; воно й не дивно, зважаючи на брак коштів.

З тим самим непевним лихим передчуттям, з яким вийшов з лісу того, першого ранку, я зараз крокую садом. Якщо я й справді приїхав сюди з власної волі, у мене на те мали бути якісь вагомі підстави. Але, хоч як я напружую пам’ять, пригадати, які саме, не виходить.

Хочеться вірити, що я порядна людина, яка приїхала до цього маєтку, щоб комусь допомогти. Але якщо це й справді так, то я лише все псую. Сьогодні, так само як і щовечора до того, Евелін укоротить собі віку, і, якщо судити з того, що відбувалося вранці, мої спроби запобігти трагедії тільки наближають нас до неї. Хтозна, може, мої дурнуваті намагання врятувати Евелін насправді й призвели до того, що вона прийшла до дзеркального ставка зі сріблястим пістолетом у руці.

Я так замислився, що Міллісент помічаю, лише мало не збивши її з ніг. Літня пані, обіймаючи себе за плечі, тремтить від холоду на кутому ослоні, з якого добре видно сад. Три незграбні пальта огортають її з голови до ніг, обличчя й шия ховаються в шалику, з-під якого виблискують очі. Вона аж посиніла від холоду, капелюшок насунуто на самісінькі вуха. Почувши мої кроки, жінка обертається, на зморшкуватому обличчі подив.

— Отакої! Кепський маєш вигляд! — каже, відсунувши шалик від рота.

— І вам доброго ранку, Міллісент, — одказую я, спантеличений несподіваним відчуттям ніжності до неї.

— «Міллісент»?.. — перепитує вона, невдоволено підтиснувши губи. — Доволі новомодне звертання, любчику. Якщо тобі не важко, то ліпше вже звертайся до мене «матінко», бо ще люди вважатимуть, ніби ти в мене в приймах. А втім, іноді мені здається, що ліпше вже й справді було опікуватися якимось сиріткою.

Впускаю щелепу від подиву. Я й гадки не мав, що між Джонатаном Дербі й Міллісент Дербі існує якийсь родинний зв’язок. Можливо, тому, що завиграшки можна було повірити в те, що Джонатан — справдешня кара, яку Господь наслав на землю.

— Перепрошую, матінко, — кажу я. Засунувши руки до кишень, сідаю обіч неї. Вона зводить брову, у кмітливих сірих очах скачуть бісики.

— У матері перепросив, вийшов зі спальні ще до обіду… Ти, бува, не захворів? — питає вона.

— Та це, мабуть, через тутешнє повітря, — одказую я. — А от ви — чому ви тут о такій несвітській порі? Ще й така холоднеча надворі…

Вона форкає, ще міцніше обіймаючи себе за плечі.

— Мала зустрітися з Гелен, хотіли прогулятися разом, але її наче лизь злизав. Мабуть, як завше, усе переплутала. У неї сьогодні ще призначена зустріч із Сесілом Рейвенкортом, але по обіді. Мабуть, замість мене подалася до нього.

— Рейвенкорт і досі спить, — одказую я.

Міллісент зводить на мене питальний погляд.

— Це мені Каннінгем сказав. Рейвенкортів камердинер, — брешу я.

— Ви з ним знайомі?

— Та не те щоб знайомі…

— На твоєму місці я б трималася від нього подалі, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі сумнівні компанії до шмиги, але, судячи з того, що розповів мені Сесіл, цей хлопець тобі геть не підхожий, навіть зважаючи на твою невибагливість.

Її слова розбурхують мою цікавість. Камердинер мені подобається, але ж він зголосився допомагати лише після того, як я пригрозив оприлюднити таємницю, яку він так ретельно приховує. Поки я не довідаюся, що це за таємниця, покладатися на нього не можна. А Міллісент, схоже, може стати ключем до Каннінгемових секретів.

— Це чому? — питаю байдужо.

— Ой, та не скажу до пуття… — відмахується вона. — Ти ж знаєш Сесіла — цей товстун аж напхом напханий чужими секретами. Якщо вірити чуткам, він зголосився взяти Каннінгема до себе камердинером тільки тому, що його про це попросила Гелен. А тепер він буцімто дізнався про цього чолов’ягу якусь бридоту й збирається його звільнити.

— Бридоту? — перепитую я.

— Ну, це Сесіл сам так висловився, а жодної подробиці я з нього так і не спромоглася витрясти. Цей клятий черевань любить патякати, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на Каннінгемове походження, це має бути щось геть непристойне, якщо він аж так рознервувався. Дізнатися б, що воно таке…

— Каннінгемове походження? — перепитую я. — Схоже, я чогось не знаю?

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Куховарчин син… ну, принаймні так кажуть.

— А це неправда?

Літня леді хихотить, лукаво кидаючи на мене оком.

— Подейкують, що високоповажний лорд Пітер Гардкасл мав звичку час від часу навідувати Лондон, щоб розважитися. І якось одна з його розваг прибула до Блекгіту з немовлям на руках. Стверджувала, ніби це дитина лорда Гардкасла. Пітер уже ладен був відрядити малого до церковного сиротинцю, але втрутилася Гелен і домоглася того, щоб дитя залишили.

— А їй це навіщо?

— Знаючи Гелен — вона, мабуть, хотіла цим принизити чоловіка, — форкає Міллісент, ховаючи обличчя від зимного вітру. — Вона ніколи не була аж такою прихильною до свого благовірного, і, коли випала нагода прихистити під цим дахом живе втілення його ганьби, не знехтувала цим шансом. Бідолашний Пітер, либонь, відтоді аж ридма ридає щоночі впродовж цих тридцяти трьох років. Хай там як, немовля віддали місіс Драдж, куховарці, щоб та його виховала, але Гелен подбала про те, щоб усі дізналися, чий це насправді байстрюк.

— І Каннінгемові про це відомо?

— А чому б це йому було невідомо? Це ж секрет Полішинеля, — одказує літня пані, видобуваючи з рукава хусточку, щоб витерти ніс. — Хай там як, коли вже ви з ним такі друзі-нерозлийвода, можеш сам його про це спитати… Може, пройдемося? Як на мене, немає сенсу й надалі чекати на Гелен: вона вже не з’явиться.

Не очікуючи на мою відповідь, вона зводиться, тупцяє задубілими ногами, дмухає на обіпнуті рукавичками долоні, намагаючись їх зігріти. Погода й справді жахлива: сіре небо плюється дощем, потроху набираючись сили для бурі.

— А чому ви взагалі надворі? — запитую я. Під ногами хрускотить рінь: ми йдемо стежкою, що в’ється навколо маєтку. — Хіба зустрітися з леді Гардкасл у будинку було не можна?

— У будинку забагато людей, з якими мені не надто кортить стикатися, — відповідає вона.

«Нащо вона приходила вранці до кухні?»

— До речі, щодо людей. Подейкують, що ви вранці завітали до кухні, — кажу я.

— Це ж хто подейкує? — наїжачується вона.

— Ну…

— Та я й близько до жодної кухні не підходила! — веде далі, не чекаючи на мою відповідь. — Огидне, бридке місце. Сморід потім тижнями триматиметься.

Схоже, моє припущення її по-справжньому роздратувало, а це означає, що вона й справді туди ще не потикалася. Аж раптом літня леді дає мені штурханця ліктем, і голос її звучить несподівано потішено:

— А чи ти чув про Дональда Девіса?.. Подейкують, що він уночі взяв автівку й гайнув назад до Лондона. Головний стайничий каже, що, мовляв, з’явився в нього, коли злива періщила, ще й убраний у всі кольори веселки.

Це змушує мене замислитися. Узагалі-то мені вже час було повернутися до подоби Дональда Девіса — так само, як я повертався до подоби дворецького. Він був моїм третім утіленням, а Анна попередила, що в кожній іпостасі я маю прожити цілий день, байдуже, кортить мені того чи ні. Коли я полишив Дональда Девіса спати посеред шляху, іще навіть полудень не настав. То чому ж мене більше не закидало до цієї подоби?

«Ви полишили його на самоті, геть беззахисного».

Відчуваю раптовий проштрик сумління. А що, як Девіса знайшов Лакей?

— Ти мене слухаєш? — дратується Міллісент. — Кажу, Дональд Девіс на автомобілі подався звідси світ за очі. Оце так сімейка — усі як один схиблені! І навіть справдешній лікар теж так уважає!

— То ви говорили з Діккі… — промовляю неуважно, і досі міркуючи про Девіса.

— Радше це він зі мною говорив, — пирхає вона. — Я півгодини намагалася не дивитися на ці його вуса. Дивно, що через них узагалі бодай щось чути.

Це зауваження змушує мене розсміятися.

— Матінко, а чи вам узагалі бодай хтось у Блекгіті до вподоби?

— Та так одразу й не пригадаю. Але це, мабуть, через заздрощі. Перебування у вищому світі — то такий танець, любчику, а в мене вже роки не ті, щоб брати в цьому участь. До речі, щодо танців — от і диригент оркестру власною персоною…

Простеживши за напрямком її погляду, бачу, що назустріч нам крокує Деніел. Попри холоднечу, одягнений він у светр для крикету та лляні штани, тобто в те саме вбрання, у якому він буде, коли Белл уперше стикнеться з ним у вестибюлі. Дивлюся на годинник: це станеться вже незабаром.

— Містере Коулрідж! — гукає його Міллісент удавано лагідно.

— Місіс Дербі! — відгукується він, наближаючись до нас. — Устигли вже розбити кілька сердець зранку?

— Останнім часом, коли я з’являюся, серця навіть не тьохкають. Далебі, шкода… — Голос її звучить якось нашорошено, наче вона ступає на хисткий місток. — А яка сумнівна оборудка змусила вас поткнутися надвір о такій жахливій порі?

— Та от хотів був попросити вашого сина про невеличку послугу. Слово честі, нічого сумнівного.

— Прикро.

— Так, і мені також. — Він уперше зводить на мене очі. — Дербі, можна вас на хвилинку?

Ми відходимо вбік. Міллісент щосили вдає, що їй геть нецікаво, але раз у раз скошує на нас допитливе око з-під свого шалика.

— Що сталося? — запитую.

— Та от надумав упіймати Лакея, — одказує він. На вродливому обличчі чи то страх, чи то захват.

— Це ж яким чином? — питаю я. Його задум зараз же зацікавлює й мене.

— Ми знаємо, що він буде в обідній залі десь о першій дня, знущатиметься там з Рейвенкорта, — відповідає він. — Пропоную саме там його й підстерегти.

Самої згадки про ці примарні кроки й лиховісний сміх досить, щоб мене взяли сироти. Від думки про те, що ми нарешті спіймаємо цього чортяку, моїми жилами наче полум’я струмить. Утім таке саме завзяття охопило Дербі, коли ми з ним у лісі ганялися за камеристкою, і це стрімко змушує мене нашорошитися. Не можна ані на мить давати цій подобі виходити з-під контролю.

— І що саме ви задумали? — допитуюся, змушуючи себе трохи охолонути. — Я там був сам-один і гадки не маю, де він ховався.

— І я також не мав, але от напередодні ввечері поговорив з таким собі добродієм, давнім приятелем родини Гардкаслів, — каже він, змушуючи мене відійти подалі від Міллісент, яка тишком-нишком уже підступилася до нас. — Виявляється, тут, у маєтку, є ціла система таємних коридорів — ними користувалися католики під час релігійних переслідувань. Саме там ховався Лакей, і там-таки ми його й схопимо.

— Але яким чином?

— Мій новий приятель розповів, що потрапити до тунелів можна з бібліотеки, вітальні й галереї. Пропоную от що: кожен з нас пантруватиме біля одного з входів, і, коли він звідти вийде, ми його злапаємо.

— План чудовий, — кажу я, насилу стримуючи захват Дербі. — Я піду до бібліотеки, ви — до вітальні. А до галереї хто?

— А попросіть-но Анну, — пропонує він. — Але одинцем жоден з нас із Лакеєм не впорається. Може, ви удвох чатуватимете в бібліотеці, а я звернуся до когось з інших подоб, щоб допомогли мені з галереєю й вітальнею?

— Чудово! — радісно вигукую я.

Якби я не тримав Дербі на короткому повідці, він би вже просто зараз мчав цими тунелями з ліхтарем і різницьким ножаком напереваги.

— От і добре, — каже він, усміхаючись мені так приязно, що я відчуваю непохитну впевненість: ми зможемо втілити цей задум. — Прийдіть туди за кілька хвилин до першої. Якщо нам бодай трішки пощастить, устигнемо з цим завершити ще до вечері.

Він розвертається, збираючись піти, але я хапаю його за руку.

— Ви й справді пообіцяли Анні, що знайдете спосіб, як витягти звідси нас обох, якщо вона нам допоможе?

Він пильно дивиться на мене, і я поквапом відсмикую руку.

— Так, — підтверджує він.

— Отже, ви збрехали, так? — питаю я. — Адже тільки один з нас може вибратися з Блекгіту.

— Ліпше назвімо це потенційною брехнею, гаразд? Я все ж таки сподіваюся виконати свою частину угоди.

— Ви моє останнє втілення. Ви й справді на щось сподіваєтеся?

— Та не дуже, — зізнається він, і вираз його обличчя м’якшає. — Я знаю, що вона вам подобається. Слово честі, я не забув цього відчуття, але нам треба, щоб вона була на нашому боці. Ми не виберемося з цього маєтку, якщо цілий день доведеться пильнувати не тільки Лакея, а ще й Анну на додачу.

— Я маю розповісти їй правду, — кажу, приголомшений його зимною байдужістю до нашої подруги.

Він помітно напружується.

— Якщо ви це зробите, то вона стане нашим ворогом, — сичить Деніел, озираючись, щоб переконатися, що нас не підслуховують. — І тоді про свій намір допомогти їй можете забути.

Він надуває щоки, видихає, куйовдить собі волосся, а відтак усміхається мені. Напруга полишає його, наче повітря — пробиту кульку.

— Робіть так, як вважаєте за потрібне, — каже він. — Але принаймні зачекайте, допоки ми впіймаємо Лакея. — Він дивиться на годинник. — Три години — оце й усе, що я у вас прошу.

Наші погляди зустрічаються. У моєму — сумнів, у його — прохання. Усе, що мені залишається, — погодитися.

— Гаразд, — зголошуюсь я.

— Ви не пошкодуєте, — обіцяє він.

Стиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент і рушає до Блекгіту рішуче, наче людина, у якої з’явилася мета.

Розвертаюся до Міллісент, яка задумливо споглядає мене, підтиснувши губи.

— Паскудні в тебе друзі, — зауважує вона.

— Я й сам паскудний, — одказую я, не ховаючи очей.

Нарешті вона хитає головою і йде далі, трохи вповільнивши крок, щоб я її наздогнав.

Ми підходимо до довгої теплиці. Більшість шибок у ній розбита, зело так розрослося, що просто витиснуло скло. Міллісент зазирає досередини, але листя надто щільне. Жестом вона запрошує мене йти за нею, і ми обоє прямуємо до віддаленого кінця приміщення. Там бачимо двері, замкнені на новий ланцюг і колодку.

— Шкода, — зауважує вона, марно смикнувши ланцюг. — Мені замолоду подобалося сюди приходити.

— То ви й раніше бували в Блекгіті?

— Колись я приїздила сюди щоліта. Ми всі приїздили: Сесіл Рейвенкорт, близнюки Кертіси, Пітер Гардкасл і Гелен. Останні двоє тут і познайомилися. Коли я вийшла заміж, то привозила сюди твоїх брата й сестру. Вони фактично виросли разом з Евелін, Майклом і Томасом.

Вона бере мене попід руку, і прогулянка триває.

— Мені так подобалося бувати тут улітку! — веде далі Міллісент. — Гелен завжди страшенно казилася через твою сестру, тому що Евелін поганенька на вроду. У Майкла зовнішність також не вельми — ці його пласкі риси… Томас — от хто був нівроку, але він загинув тоді на озері. Подвійний удар, якого доля завдала нещасній жінці, але що ж поробиш… З тобою, мій гарнюній хлопчику, усе одно жоден з них не зрівнявся б, — каже, гладячи мене по щоці.

— Евелін вродлива, — заперечую я. — Узагалі-то вона просто чудова!

— Справді? — перепитує Міллісент недовірливо. — Мабуть, у Парижі розквітла, хтозна. Вона мене цілий ранок уникає так само, як і її матуся. Яблуко від яблуні… Але тоді принаймні зрозуміло, чому Сесіл біля неї впадає. Він наймарнославніша людина, яку я в житті бачила, а це дещо, якщо зважити, що я п’ятдесят років прожила з твоїм батечком.

— Знаєш, а Гардкасли її ненавидять. Тобто Евелін.

— Хто це тобі таку бздуру сказав? — дивується Міллісент і, схопившись за мою руку, трясе ногою, намагаючись струсити бруд з черевика. — Майкл її просто обожнює. Він чи не щомісяця їздив до неї в Париж, і, наскільки я розумію, відколи вона повернулася, вони взагалі не розлучаються. Пітер також ненависті до неї не відчуває, вона йому просто байдужа. От хіба що Гелен… Але вона так і не оговталася після загибелі Томаса. І все одно сюди приїздить, дивина та й годі. Щороку, у день його загибелі, вона вирушає до озера. Іноді навіть розмовляє з Томасом. Якось я це на власні вуха чула…

Стежка виводить нас до дзеркального ставка. Це саме тут Евелін сьогодні ввечері накладе на себе руки. Як і всім у Блекгіті, милуватися водоймою ліпше на відстані. З бальної зали вона здається просто чудовою, таким собі довгим свічадом, у якому відображається вся велич маєтку. Але тут і зараз це просто брудний ставок — облицювання на березі потріскалося й замоховіло.

«Нащо їй знадобилося вчиняти самогубство саме тут? Чому не в себе в спальні? Чому не у вестибюлі?»

— З тобою все гаразд, любчику? — питає Міллісент. — Щось ти наче пополотнів.

— Та от шкодую, що тут усе таке занедбане, — кажу, видушивши подобу усмішки.

— Так, авжеж, але що ж тут удієш? — одказує вона, поправляючи шалик. — Жити тут після вбивства сина Гардкасли не могли, а кому ще потрібне це одоробло, надто з такою історією? Як на мене, треба було взагалі залишити маєток лісу на поталу…

Тема зворушлива, але Джонатан Дербі на тривалі роздуми не здатний, і вже незабаром моя увага зосереджена на підготовці до сьогоднішнього балу — крізь шиби, повз які ми саме проходимо, я спостерігаю за метушнею, яка відбувається в бальній залі. Челядь і наймані робітники відшкрібають підлогу, фарбують стіни; покоївки видираються на хиткі драбини з довгими пір’яними віниками для пилу напереваги. У віддаленому кінці приміщення музиканти зі знудженим виглядом налагоджують налощені інструменти, а Евелін Гардкасл керує всім процесом з центру зали: указує на щось і жестикулює. Вона підходить то до однієї купки челяді, то до іншої, лагідно до них звертається, потискає руки — і в мене аж серце скімлить від згадки про той час, що ми провели разом.

Я шукаю поглядом Мадлен Обер — онде вона, сміється разом з Люсі Гарпер, покоївкою, яку образив Стенвін і з якою подружився Рейвенкорт. Обидві саме вмощують канапу неподалік від сцени.

Ці дві упосліджені жінки знайшли одна одну — думка про це мене дещо тішить, хоча, авжеж, це анітрохи не зменшує моєї провини в ранкових подіях.

— Я ж тебе попереджала тоді, останнього разу, що більше не приховуватиму твоїх капостей, — каже Міллісент гостро. Напружившись, вона спостерігає за тим, як я дивлюся на покоївок. Любов до сина й відраза вирують у її очах, затуманюючи погляд, — і в їхньому тумані я бачу обриси таємниць родини Дербі. Те, що раніше було лише тьмавою підозрою, тепер стає цілком очевидним. Дербі — ґвалтівник. І ставалося лихо вже не раз. Усі вони там, у погляді Міллісент, — усі жінки, на яких він зазіхнув, усі зруйновані ним життя. Усі вони в неї всередині. Міллісент старанно плекає темряву, якої сповнений Джонатан Дербі.

— Тебе ж завжди вабить до найслабших, так? — питає вона. — Завжди до…

Раптом вона затинається й завмирає з напіврозтуленими вустами, наче наступні слова просто з них випарувалися.

— Мені вже час, — каже зненацька, стискаючи мою руку. — Знаєш, мені спало на думку дещо дуже химерне… Побачимося за вечерею, любчику.

Не сказавши більше ні слова, Міллісент розвертається й іде туди, звідки ми щойно прийшли. А відтак зникає за рогом будинку.

Спантеличений, я знову зазираю до бальної зали, намагаючись збагнути, що саме Міллісент там побачила, але всі, за винятком музикантів, і досі метушаться. Саме тоді я помічаю шахову фігурку на підвіконні. Якщо не помиляюся, це той самий вирізьблений вручну слон, якого я знайшов у валізі Белла, — поцяткований білою фарбою, він витріщається на мене неоковирними очима. На запилюженій шибі понад ним напис: «Озирніться».

Авжеж, на узліссі стоїть Анна й махає мені рукою — тендітна постать у сірому пальті. Укинувши фігурку до кишені, я роззираюся, щоб переконатися, що ми самі, а тоді простую за нею в хащу, туди, де ніхто з Блекгіту нас не побачить. Схоже, вона чекає вже доволі довго, тупцяючи з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, зиску з того жодного. Воно й не дивно, зважаючи на її одяг. На ній старезне сіре пальто й благенький плетений капелюшок. Речі неабияк поношені, їх уже стільки разів штопали, що тепер там самі латки.

— У вас, бува, яблука немає? — запитує вона без жодної уводини. — Помираю з голоду.

— Та хіба що фляга є, — кажу я, простягаючи її Анні.

— Що ж, доведеться обмежитися цим, — відповідає вона, бере фляжку й відкручує накривку.

— А я вважав, що нам небезпечно зустрічатися не в сторожівні, а деінде.

— Хто це вам таке сказав? — питає вона, ковтає з фляги й кривиться.

— Ви самі й сказали, — одказую я.

— Скажу.

— Тобто?

— Я вам потім скажу, що нам небезпечно зустрічатися деінде, окрім сторожівні. Ще не сказала, — пояснює вона. — Просто не могла сказати: я отямилася всього кілька годин тому й більшість часу заважала Лакеєві зробити з ваших майбутніх подоб подушечки для голок. Навіть сніданок через це проґавила.

Кліпаю, намагаючись зібрати докупи події дня, що відбуваються в хибному порядку. Уже не вперше доводиться пошкодувати, що я тепер не маю гострого Рейвенкортового розуму. Інтелект Джонатана Дербі наче густий суп, у якому мокнуть грінки.

Помітивши моє збентеження, вона супиться.

— Вам же відомо про Лакея? Завжди плутаюся, що в нас на черзі.

Я квапливо розповідаю їй про Беллового мертвого кроля й про примарні кроки, що переслідували Рейвенкорта в обідній залі. Обличчя її дедалі смурнішає.

— Покидьок, — сичить вона, вислухавши мою розповідь. Крокує туди й назад, зціпивши руки й похнюпившись. — Ох, якби ж то він мені трапився… — видихає, подарувавши будинок лиховісним поглядом.

— Може, незабаром і трапиться, — кажу я. — Деніел уважає, що він ховається в потаємних тунелях. Туди є кілька входів, але ми з вами пантруватимемо той, що в бібліотеці. Він хоче, щоб ми прийшли туди на першу годину.

— А ще можна самим собі перерізати горлянки, щоб не утруднювати цим Лакея, — каже вона щиро й навіть без натяку на захват. І дивиться на мене так, ніби я з глузду з’їхав.

— А що не так?

— Лакей не ідіот, — каже вона. — Якщо нам відомо, де він ховається, це лише тому, що він вирішив, що ми мусимо про це дізнатися. Він від самого початку на крок випереджає нас. Я б не здивувалася, дізнавшись, що він улаштував нам пастку й тепер чатує, чекаючи, коли ми, розумаки, до неї втрапимо.

— Але ж треба щось робити! — заперечую я.

— І ми це щось робитимемо. Але який сенс верзти дурниці, якщо можна утнути щось розумне? — запитує вона терпеливо. — Послухайте-но, Ейдене. Я знаю, що ви у відчаї, але ж ми з вами уклали угоду, пригадуєте? Я допомагаю вам лишитися живим, щоб ви мали змогу знайти вбивцю Евелін. І тоді ми обоє звідси виберемося. Я свою частину угоди виконую. А тепер пообіцяйте мені, що не вдаватиметеся до жодної спроби впіймати Лакея.

Її аргументи здаються цілком слушними, але вони не в змозі переважити мій страх. Якщо існує шанс уколошкати цього божевільного, перш ніж він уколошкає мене, я ним скористаюся, не зважаючи на ризик. Ліпше померти у двобої, ніж ховатися по кутках.

— Обіцяю, — кажу я, додаючи чергову брехню до переліку.

На щастя, Анна надто змерзла, а тому не зважає на те, як стинається мій голос. Попри те що кілька разів ковтнула з фляги, дівчина страшенно тремтить і геть сполотніла. Намагаючись сховатися від вітру, вона притискається до мене. Її шкіра пахне милом, і я відводжу погляд, бо не хочу, щоб вона помітила, як аж заходиться хтивий Дербі.

Відчуваючи, що я ніяковію, вона хилить голову, щоб зазирнути в мої потуплені очі.

— Ваші інші подоби кращі, слово честі, — каже вона. — А з цією просто тримайте себе в руках. Не піддавайтеся йому.

— І як я маю це робити, якщо мені навіть не в тямки, де починаються вони, а де я?

— Якби вас тут не було, Дербі вже мене б мацав, — каже вона. — Отак-от і можна визначити, де ви, а де він. Ви не просто пам’ятаєте, як годиться поводитися. Ви дієте певним чином — так, як звикли діяти.

І менше з тим, попри страшенний вітер, вона все ж таки відступається від мене, щоб мені було легше стримуватися.

— Не варто вам вештатися холоднечею, — кажу, знімаючи із себе шарф і обмотуючи ним її шию. — Ви ж до смерті задубієте.

— А якщо ви й надалі так поводитиметеся, то Джонатана Дербі ще почнуть вважати людиною, — каже вона, заправляючи кінчики шарфа під пальто.

— Скажіть це Евелін Гардкасл, — зауважую я. — Вона сьогодні вранці мене мало не пристрелила.

— То треба було вам самому її пристрелити, — докидає Анна діловито. — Тоді б ми відразу розкрили це вбивство.

— Не збагну, жартуєте ви чи ні, — нарікаю я.

— Звісно, що жартую, — озивається вона, дмухаючи на задубілі пальці. — Якби ж то все було аж такою мірою просто, ми б уже давно звідси вибралися. Утім, як на мене, намагатися врятувати її — теж не найкращий план.

— Вважаєте, що я маю дати їй померти?

— Вважаю, що ми вже достобіса часу робимо не те, що нам доручили робити.

— Ми не зможемо захистити Евелін, не знаючи, хто саме бажає її смерті, — заперечую я. — Одне приведе нас до іншого.

— Сподіваюся, ваша правда, — каже вона із сумнівом.

Мені кортить якось підбадьорити її, але її вагання вже заповзли мені під шкуру й засвербіли. Я стверджував, що, урятувавши Евелін від смерті, ми дізнаємося ім’я того, хто хоче заподіяти їй лихо, але ж це брехня. Жодного плану я не маю. Навіть не знаю, чи здатний я взагалі врятувати Евелін. Я дію всліпу, керуючись самими лише сентиментальними почуттями, і що далі, то дужче поступаюся Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я гадки не маю, як це краще їй дати й водночас не полишити напризволяще Евелін — з якоїсь причини сама думка про це для мене нестерпна.

Зі стежки лунає гомін, вітер доносить до нас відлуння голосів з-за дерев. Анна хапає мене за руку й тягне в хащі.

— Це все дуже цікаво, але я взагалі-то хочу попросити вас про послугу.

— Так, звісно. Чим я можу прислужитися?

— Котра зараз година? — питає вона, видобуваючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий альбом, який був у неї в сторожівні: пожмакані аркуші, заяложена палітурка. Вона тримає його так, щоб я не мав змоги зазирнути досередини, але, судячи з того, як дівчина поспіхом гортає сторінки, ідеться про щось важливе.

Дивлюся на годинник.

— Вісім по десятій, — кажу, знемагаючи від цікавості. — А що у вас там?

— Нотатки, відомості. Усе, що я з’ясувала про ваші вісім утілень і їхні дії, — каже вона неуважно, ведучи пальцем по одній зі сторінок. — І навіть не просіть показати: ви не маєте цього бачити. Бо ще дізнаєтеся щось наперед і накоїте лиха.

— І на думці не мав, — кажу я, квапливо відводячи очі.

— Так… вісім по десятій ранку. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ви стояли біля нього, коли Евелін накладе на себе руки. Ані кроку звідтам, Ейдене. Не маєте зсунутися ані на дюйм. Збагнули?

— І що все це означає, Анно?

— Вважайте, що це «план Б». — Вона цьомкає мене в замерзлу щоку крижаними губами й ховає альбом назад у кишеню.

Уже відійшовши від мене на кілька кроків, вона раптом ляскає пальцями, повертається й простягає мені на долоні дві білі пігулки.

— Вони вам згодом стануть у пригоді, — каже вона. — Я поцупила їх з валізки доктора Діккі, коли він приходив навідати дворецького.

— Що це? — питаю я.

— Пігулки від головного болю. Міняю на свою шахову фігурку.

— На це старезне страхіття? — дивуюсь я, віддаючи їй різьбленого слона. — Нащо він вам?

Вона всміхається, дивлячись, як я загортаю пігулки в блакитний носовичок.

— Бо його мені дали ви, — каже вона, лагідно затискаючи фігурку в кулаку. — Це була ваша перша обіцянка. Саме завдяки цьому старезному страхіттю я перестала боятися цього місця. Саме завдяки йому я перестала боятися вас.

— Мене? А чому ви маєте боятися мене? — питаю, прикро вражений самою думкою про те, що між нами можливий якийсь розбрат.

— Йой, Ейдене… — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо як годиться, усі в цьому будинку вас боятимуться.

По цих словах вона йде геть, зникає між дерев, прямуючи на галявину біля ставка. Можливо, це через те, що вона аж така юна, чи через особливості її характеру, а чи просто внаслідок поєднання безлічі неприємних чинників, що оточують нас, але в ній немає ані крихти сумнівів. Хай там який у неї план, вона, схоже, цілком у ньому впевнена. Аж надміру.

Стоячи на узліссі, я дивлюся, як вона бере великий білий камінь із клумби, ступає шість кроків і впускає його в траву. Простягнувши руку, вона примірюється до дверей бальної зали, а відтак, схоже, задоволена результатом своїх зусиль, витирає руки, ховає їх у кишені та йде.

Невідь-чому ця маленька вистава змушує мене нервуватися.

Я з’явився тут із власної волі, а Анна — ні. Її з якоїсь причини доправив до Блекгіту Моровий Лікар, але я гадки не маю, що саме то за причина.

Хай там ким є Анна, я йду за нею наосліп.