Сім смертей Евелін Гардкасл

52

Краплі дощу тарабанять по даху, конячі копита цокотять бруківкою. Я сиджу в кареті, навпроти мене вмостилися дві жінки у вечірньому вбранні. Вони пошепки розмовляють, тицяючись одна в одну плечима, коли карета вчергове погойдується з боку в бік.

«Не виходьте з карети».

Мене беруть сироти.

Це та сама мить, щодо якої мене попереджав Ґолд. Та сама, унаслідок якої він збожеволів. Десь там, у темряві, зараз чатує Лакей з ножем.

— Одрі, він прокинувся, — вигукує одна з жінок, помітивши, що я поворухнувся.

Певно, вважаючи, що я недочуваю, інша леді нахиляється до мене ближче.

— Ми знайшли вас, коли ви спали на узбіччі, — каже вона голосно, поклавши руку мені на коліно. — А ваша автівка виявилася за кілька миль звідти, наш візник спробував був її завести, але не подужав.

— Я Дональд Девіс, — кажу, відчуваючи неймовірне полегшення.

Востаннє, коли був у цій подобі, я мчав автівкою цілу ніч, аж допоки не благословилося на світ, і нарешті кинув авто, коли закінчилося пальне. Потім я кілька годин чвалав до селища дорогою, якій не було кінця-краю, і врешті-решт знепритомнів від утоми, ані на крок не наблизившись до мети. Мабуть, Девіс проспав цілий день і саме це врятувало його від Лакеєвої люті.

Моровий Лікар попереджав мене, що я знову повернуся в подобу Девіса, коли той отямиться. Але я й уявити був не годен, що це відбудеться в кареті, що Девіса врятують і привезуть назад до Блекгіту.

Нарешті мені пощастило!

— Красуне моя! — кажу я, обхопивши долонями обличчя моєї рятівниці, і гучно цьомаю її просто в губенята. — Ви й не уявляєте, як ви мені допомогли!

Перш ніж вона встигає відповісти, я визираю з вікна.

Уже вечір, ліхтарі на кареті погойдуються, радше ледь цідячи світлом у темряву, ніж розганяючи її. Ми в одній з тих трьох карет, що прямують із селища до маєтку, уздовж дороги вишикувалися ще близько дванадцяти, їхні візники дають хропака або теревенять, зібравшись купками й передаючи один одному недопалок цигарки. З маєтку чути музику й гучний сміх, достатньо дзвінкий, щоб здолати доволі велику відстань. Бал саме в розпалі.

Мене поймає раптова надія.

Евелін іще не вирушила до дзеркального ставка, а це означає, що в мене ще залишається час, щоб довідатися в Майкла, чи є в нього спільники. І навіть якщо для цього вже запізно, то я все одно можу влаштувати засідку Лакеєві, коли він прийде до оранжереї вбивати Рештона, і дізнаюся, де він тримає Анну.

«Не виходьте з карети».

— Будемо в Блекгіті за кілька хвилин, міледі, — гукає звідкілясь згори візник.

Я визираю у віконечко. Будинок просто перед нами, стайня — трохи далі праворуч. Саме в стайні зберігаються рушниці, і, якщо я не дурень, треба озброїтися, перш ніж улаштовувати засідку Лакеєві.

Розчахнувши дверцята, вистрибую з карети, підсковзуюся на вологій бруківці, незграбно падаю. Леді верещать, візник щось горлає мені в спину, а я спинаюся на ноги й шкандибаю до вогників там, удалині. Моровий Лікар попереджав мене, що послідовність подій цього дня зумовлена характером тих, хто його проживає. Можу хіба сподіватися, що це правда й що фортуна нині в доброму гуморі, бо якщо ні, то я занапастив нас обох — і Анну, і себе.

У світлі жарівниць стайничі розпрягають коней, ведуть зморених тварин до стаєнь. Вони працюють швидко, але й самі втомлені такою мірою, що майже нездатні говорити. Я підступаюся до найближчого до мене хлопця, який, попри зливу, вдягнений у саму лише бавовняну сорочку із закасаними рукавами.

— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.

Він саме підтягує збрую: зціпивши зуби, намагається затягнути ремінець до останньої пряжки. Стайник, примружившись, підозріливо зиркає на мене з-під кашкета.

— Надто вже пізня година як для полювання, хіба ні? — відповідає він запитанням на запитання.

— А для нахабства ще зарано, — форкаю я, піддаючись аристократичній зверхності свого втілення. — То де ці бісові рушниці? Чи мені привести сюди лорда Гардкасла, щоб він особисто їх у вас попросив?

Оглянувши мене з голови до ніг, стайничий показує через плече на низеньку споруду з червоної цегли, з віконця якої сотається тьмяне світло.

Рушниці розставлені на дерев’яній стійці, у шухляді неподалік зберігаються коробки з набоями. Беру рушницю, обережно її заряджаю, потім укидаю ще пригорщу набоїв до кишені.

Рушниця важка; холодний уламок відваги тягне мене подвір’ям у бік Блекгіту. Груми ззираються, і, коли я до них наближаюся, розступаються, даючи мені шлях. Либонь, мене вважають схибленим багатієм, який вирішив з кимось поквитатися. Буде челяді про що пліткувати завтра вранці. Певна річ, я не той, кому варто заступати шлях. Ну й хвалити Бога. Якби вони зважилися підступитися ближче, то помітили б, який натовп моїх утілень юрмиться в мене в очах, як усі вони штовхаються, щоб ліпше бачити. Усі мої подоби так чи інакше постраждали від руки Лакея, тож тепер усі вони прагнуть бачити, як я з ним поквитаюся. Голова аж гуде від їхніх голосів, вони заважають мені зосередитися.

Здолавши близько половини шляху, помічаю вогник, що маячить у темряві попереду, і міцніше стискаю рушницю. Умощую палець на гачку.

— Це я! — гукає Деніел, перекрикуючи шум негоди.

У руці він тримає штормовий ліхтар, восковий відблиск якого підсвічує Коулріджеві обличчя й плечі. Він схожий на джина з пляшки.

— Треба поквапитися: Лакей зараз на цвинтарі, — каже Деніел. — І Анна з ним.

«Він і досі вважає, що ошукав нас».

Пестячи пальцем гачок, я озираюся на Блекгіт, намагаючись збагнути, як мені зараз ліпше діяти. Майкл наразі вже може бути в оранжереї, але я впевнений, що Деніелові відомо, де Лакей тримає Анну, і іншої нагоди дістати від нього потрібну інформацію в мене не буде.

Дві дороги, два кінці, але звідкілясь мені відомо, що одна з них веде до невдачі.

— Це наш шанс! — горлає тим часом Деніел, витираючи залиті дощем очі. — Саме та нагода, на яку ми чекали! Він там, на цвинтарі, зачаївся й чекає. Він не знає, що ми одне одного знайшли! Ми можемо заклацнути цю мишоловку й завершити все разом.

Я так довго борюкався за те, щоб змінити своє майбутнє, щоб змінити плин подій цього дня! Я це подужав і тепер розгублений, мене лякає, що всі мої дії були марні. Я врятував Евелін і зірвав задум Майкла, але це має значення лише в тому разі, якщо ми з Анною доживемо до тієї миті, коли об одинадцятій вечора все розповімо Моровому Лікареві.

Зараз я наважуюся наосліп, у мене лишилася тільки одна подоба, а отже, від рішень залежить усе.

— А що, як нам не вдасться? — відгукуюсь я. Крізь шум дощу він заледве мене чує. Струмені зливи оглушливо періщать об камені, вітер термосить дерева, хилитає їх, виє, наче лютий звір, що вирвався з клітки.

— А хіба є інший вибір? — кричить Деніел, хапаючи мене за комір. — У нас є план, а це означає, що вперше ми маємо перевагу. Треба цим скористатися.

Згадую, як уперше зустрів цього чоловіка, яким спокійним він здавався тоді, яким терпеливим і розважливим. Наразі нічого цього в ньому не залишилося, усе наче змило нескінченною зливою Блекгіту. У нього очі божевільного, нарвані й відчайдушні, шалені й палкі. Для нього, як і для мене самого, ця мить вирішальна.

Він має рацію. Треба покласти цьому край.

— Котра година зараз? — питаю я.

Він супиться.

— Та яка різниця?

— Потім дізнаюсь яка, — кажу я. — То котра година? Будь ласка, скажіть!

Він нетерпеливо зиркає на годинник.

— За чотирнадцять десята, — каже він. — Ну що, ходімо?

Киваю й моріжком іду за ним назирці.

Ми наближаємося до цвинтаря, і зірки боязко замружуються. Коли Деніел прочиняє хвіртку, єдине світло, яке нам залишається, — це мерехтливий промінь його штормового ліхтаря.

Тут нас захищають від негоди дерева, вони стишують бурю, яка проривається до нас хіба раптовими різкими поривами вітру, що простромлює обладунок лісу, ніби кинджали, що мітять у його шпарини.

— Треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на здійняту руку янгола. — Гукнемо Анну, коли вона прийде.

Я скидаю рушницю до плеча й притискаю обидва дула до його потилиці.

— Досить удавати, Деніеле, я знаю, що ви не моя подоба, — кажу я і, вдивляючись у ліс, намагаюся вгледіти Лакея. На жаль, світло ліхтаря таке яскраве, що приховує більше, ніж вихоплює з темряви.

— Руки вгору. А тепер поверніться, — наказую я.

Він кориться, дивиться на мене, вивчає, розбирає на дрібочки, шукає бодай якийсь надлам, тінь сумніву. Не знаю, вдається йому щось знайти чи ні, але після тривалої мовчанки на його вродливому обличчі з’являється чарівлива усмішка.

— Ну що ж, вічно це тривати не могло, — мовить він, показуючи на нагрудну кишеню. Я жестом дозволяю йому поворухнутися, він звільна видобуває портсигар, виймає з нього цигарку. Я пішов за цією людиною на цвинтар, знаючи: якщо я не зважуся на відкрите зіткнення, то завше озиратимуся через плече, чекатиму якогось підступу. Але зараз, коли я бачу його спокій, моя впевненість похитнулася.

— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.

— Боже милий, та це я мав би у вас спитати, — каже він, стискаючи губами цигарку. — От точнісінько так, слово в слово: де в біса Анна? Я намагався вивідати це у вас цілісінький день і навіть вирішив був, що це мені вдалося, коли Дербі погодився допомогти спіймати Лакея. От бачили б ви тоді своє обличчя: неймовірне прагнення догодити!

Затуляючи цигарку від вітру, він із третьої спроби її розкурює, вогник підсвічує його обличчя. Очі в нього такі самі порожні, як і в статуй за його спиною. Я тримаю його на прицілі, але все одно він якимось чином примудряється зберігати перевагу.

— Де Лакей? — питаю я, рушниця щомиті важчає в мене в руках. — Я знаю, що ви спільники.

— Аж ніяк. Боюся, що ви все хибно зрозуміли, — каже він, недбало змахуючи рукою. — Він не такий, як ви, або я, або Анна. Ця людина — усього лиш один зі спільників Коулріджа. Загалом у цьому будинку їх декілька. Паскудні хлопці, але Коулрідж і займається паскудними оборудками. Лакей, як ви його називаєте, — найкмітливіший з них, тому я пояснив йому все, що відбувається тут, у Блекгіті. Не думаю, що він повірив, але вбивати — це його робота, тому він і оком не кліпнув, коли я показав йому на ваші подоби. Можливо, йому навіть сподобалося їх убивати, якщо вже бути зовсім відвертим. Ну й те, що я зробив його багатієм, теж неабияк зарадило, певна річ.

Видихнувши дим крізь ніздрі, він посміхається, наче ми з ним приязно жартуємо. Він упевнений у собі впевненістю людини, яка звикла існувати у світі передчуттів. Який разючий контраст із моїми власними руками, що шалено тремтять, з моїм власним серцем, що калатає, аж заходиться. У нього є якийсь план, і, допоки не дізнаюся, у чому він полягає, мені залишається хіба що чекати.

— Ви такий самий, як Анна, еге ж? — питаю я. — У вас є всього лиш один день, а потім ви все забуваєте й починаєте спочатку?

— Якось воно нечесно, як гадаєте? А у вас он цілих вісім життів, аж вісім днів. Усе найкраще дісталося вам. Чому?

— Бачу, Моровий Лікар не все вам про мене розповів.

Він знову шкіриться. Мене мороз дере поза шкурою.

— Нащо ви це робите, Деніеле? — запитую, здивований тим, яким засмученим почуваюся. — Ми ж могли допомогти одне одному.

— Друже мій, ви вже мені допомогли, — каже він. — У мене тепер є обидва Стенвінові записники. Якби Дербі не обшукав його спальню, я б мав тільки один нотатник, а отже, відповідь аж дотепер була б від мене такою ж мірою далека, як і вранці. За дві години я прийду до озера й розповім усе, про що дізнався. Я виберуся з цього місця, а все завдяки вам. Певна річ, вам є чим пишатися.

Чути чвакання по багну. Клацає гачок, у спину мені впирається холодне металеве дуло. Повз мене протискається якийсь зарізяка, стає обіч Деніела. На відміну від свого приятеля, того, що наразі стовбичить у мене за спиною, він не озброєний, хоча взагалі-то, зважаючи на стан речей, йому це й не потрібно. У нього обличчя типового душогуба: ніс зламаний, на щоці потворний шрам. Він чухає кулаки, водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Усе це аж ніяк не додає мені впевненості.

— Будьте розумничком: киньте-но зброю, — наказує Деніел.

Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю, зводжу руки вгору. Можливо, це дурість, але понад усе мені зараз кортить, щоб вони в мене так не тремтіли.

— Можете виходити! — проголошує Деніел гучніше.

Ліворуч від мене шурхотять кущі, і в колі світла від ліхтаря з’являється Моровий Лікар. Я вже готовий гукнути щось образливе, коли помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його машкари. Вона виблискує у світлі, а відтак, придивившись, я помічаю й інші відмінності. Плащ цієї людини новіший, темніший, не такий заяложений. На рукавичках гаптовано троянди. Крім того, ця людина менша на зріст, стрункіша.

Це не Моровий Лікар.

— Це саме ви зустрічалися з Деніелом біля озера, — кажу я.

Деніел присвистує, кидає погляд на супутника.

— Як у біса йому це вдалося? — питає він у Срібної Сльозинки. — Ви ж обіцяли обрати таке місце, де нас ніхто не помітить разом!

— А ще я бачив вас біля сторожівні, — кажу я.

— Чудасія на чудасії, — форкає Деніел, якого ситуація неабияк розважає. — Чи не ви, бува, стверджували, що вам буцімто відома кожна мить цього дня? — І помпезно виголошує: — «Від мого погляду ніщо не сховається, містере Коулрідж».

Він форкає.

— Якби це було так, я б і без вашої допомоги спіймала Аннабеллу, — каже Срібна Сльозинка. Голос у неї величний, зовсім не такий зморений, як у Морового Лікаря. — Дії містера Бішопа порушили звичний плин подій. Він змінив долю Евелін Гардкасл, через нього загинув її брат, і тим самим він зруйнував послідовність усіх процесів. Його союз з Аннабеллою протримався довше, ніж будь-коли, а це означає, що все йде шкереберть, відбувається зарано, запізно чи не відбувається взагалі. Усе не так, як має бути.

Машкара повертається до мене.

— Маєте пишатися собою, містере Бішоп, — каже вона. — Такого шарварку в Блекгіті не було вже кілька десятиліть.

— Хто ви?

— Те саме я могла б спитати у вас, — каже вона, ігноруючи моє запитання. — Але не робитиму цього, бо ви й самі цього не знаєте, і до того ж наразі в нас є нагальніші запитання. Скажу тільки, що керівництво відрядило мене, щоб виправити помилку мого колеги. А тепер, будь ласка, повідомте містерові Коулріджу, де він може знайти Аннабеллу.

— Аннабеллу?

— Він називає її Анною, — каже Деніел.

— Чого вам треба від Анни? — питаю я.

— Це вас не обходить, — озивається Срібна Сльозинка.

— Тепер уже обходить, — заперечую я. — Напевне, вона вам дуже потрібна, якщо ви ладні укласти угоду навіть з такою людиною, як оце Деніел, аби злапати її.

— Я відновлюю втрачену рівновагу, — каже вона. — Чи ви вважаєте випадковістю, що втілюєтеся тільки в тих людей, які мають певний стосунок до вбивства Евелін? Чи вам не цікаво, чому ви прокинулися в подобі Дональда Девіса точнісінько тоді, коли він був вам найбільше потрібен? Мій колега підіграє вам від самого початку, а таке робити заборонено. Він мав просто спостерігати, а не втручатися, а відтак прийти на берег озера й дістати відповідь. Цим його обов’язки й обмежувалися. Ба більше, він знайшов лазівку для створіння, якому взагалі не можна полишати маєток. Я цього не терпітиму.

— То от чому ви тут, — каже Моровий Лікар, виступаючи із затінку. Його машкарою стікають цівки дощу.

Деніел напружується, ворожо дивлячись на новоприбулого.

— Перепрошую, що раніше не сповістив про свою присутність, Жозефіно, — веде далі Моровий Лікар, прикипівши очима до Срібної Сльозинки. — Я не був певен, що ви розповісте мені все як є, якщо я спитаю напряму, надто зважаючи на те, як старанно ви самі намагалися лишатися в затінку. Я б так і не дізнався, що ви в Блекгіті, якби вас не помітив містер Рештон.

— Жозефіна?.. — перериває його Деніел. — Ви що, знайомі?

Срібна Сльозинка не зважає на нього.

— Я сподівалася, що до цього не дійде, — каже вона, звертаючись до Морового Лікаря. Тон її зараз лагідніший, м’якіший. У ньому бринить жаль. — Я мала намір просто виконати своє завдання й піти, а ви взагалі не мусили про це дізнатися.

— Я взагалі не розумію, чому ви тут. Блекгіт під моїм наглядом, я все контролюю.

— Ви серйозно?! — вигукує вона з раптовим роздратуванням. — Та ви подивіться лишень, як зблизився Ейден з Аннабеллою, вони ж уже за крок до звільнення! Він ладен пожертвувати собою заради неї. Ви це бачите? Якщо їх не зупинити, вона прийде до вас із відповіддю, і що ви тоді робитимете?

— Я впевнений, що до такого не дійде.

— А я впевнена, що саме це й відбудеться, — форкає вона. — Скажіть мені чесно: ви що, дозволите їй піти?

Це запитання змушує його на мить замовкнути. Він ледь нахиляє голову, виказуючи власну нерішучість. Погляд мій перебігає на Деніела, який вражено споглядає бесідників. Мабуть, він почувається так само, як і я, — дитиною, яка дивиться на сварку батьків і розуміє лише половину з того, що вони кажуть.

Коли Моровий Лікар знову говорить, голос його впевнений, хоча й звучить завчено; ця впевненість спричинена радше тим, що він багато разів повторював ті самі слова, а не тим, що він вірить у них.

— Правила Блекгіту дуже чіткі, і я зобов’язуюся підкорятися їм так само, як і ви, — каже він. — Якщо вона назве мені ім’я вбивці Евелін Гардкасл, я не можу відмовитися від перегляду її справи.

— Правила правилами, але ви чудово знаєте, що зробить з нами наше керівництво, якщо Аннабелла вибереться з Блекгіту.

— Вони прислали вас мені на заміну?

— Певна річ, що ні. — Вона розчаровано зітхає. — Ви що, і справді вважаєте, що вони обмежилися б заміною? Я прибула сюди як ваш друг, щоб навести тут лад, допоки нагорі ще не дізналися про те, як ви схибили. Я непомітно усуну Аннабеллу, щоб вам не довелося вдаватися до вибору, про який ви потім шкодуватимете… — Вона подає знак Деніелові. — Містере Коулрідж, будь ласка, переконайте містера Бішопа розкрити місцеперебування Аннабелли. Я так розумію, ви в курсі, що сáме зараз на кону?

Кинувши недопалок і наступивши на нього ногою, Деніел киває горлорізові, який тримає мене за руки, не даючи поворухнутися. Я намагаюся опиратися, але він надто сильний.

— Це заборонено, Жозефіно, — каже Моровий Лікар вражено. — Ми не маємо права вдаватися до прямих дій! Ми не віддаємо наказів! І, авжеж, ми не розголошуємо їм відомості, знати які їм не треба. Ви порушили всі правила, яких ми заприсяглися дотримуватися.

— Ви ще смієте мені докоряти?! — вигукує Срібна Сльозинка зневажливо. — Та ви ж тільки те й робили, що втручалися в події!

Моровий Лікар уперто хитає головою.

— Я пояснив містерові Бішопу, з якою метою він тут, і заохочував його, коли він занепадав духом. На відміну від Деніела й Анни, він отямився, не знаючи правил. Він був відкритий для сумнівів, міг відхилитися від мети. Я ніколи не надавав йому відомостей, на які він не заслуговував, а от ви постійно втаємничували в них Деніела. Я намагався відновити баланс, а не надати містерові Бішопу перевагу. Я благаю вас: не робіть цього. Хай усе відбувається природно. Він уже за крок до відгадки.

— А через це за крок до відгадки ще й Аннабелла, — каже вона, і голос її звучить жорстко. — Перепрошую, але я маю зараз обирати між Ейденом Бішопом і вами. Дійте, містере Коулрідж.

— Ні! — вигукує Моровий Лікар, благально скидаючи руку.

Озброєний зарізяка бере його на мушку. Він нервується, його палець на гачку аж закляк. Я не знаю, чи може ця зброя завдати хоч якоїсь шкоди Моровому Лікареві, але ризикувати не можу. Він мені потрібен живим.

— Ідіть, — кажу я йому. — Ви тут нічого вже не зможете зробити.

— Це неправильно! — заперечує він.

— Тоді зробіть так, щоб було правильно. Ви потрібні іншим утіленням. — Я витримую значущу паузу. — Їм, а не мені.

Не знаю, може, на нього діє мій тон, а чи він уже просто бачив цю сцену раніше, але зрештою він неохоче відступається. Дивиться на Жозефіну, а відтак полишає цвинтар.

— Як завжди, безкорисливий, — каже Деніел, підступаючись до мене. — Хочу, щоб ви знали: я завжди був у захваті від цієї вашої якості, Ейдене. Те, як відчайдушно ви боролися за порятунок жінки, чия смерть мала вас звільнити. Та приязнь, що її ви відчували до Анни, яка, беззаперечно, зрадила б вас кінець кінцем, якби я не зробив цього першим. Урешті-решт, боюся, усе це було намарно. Тільки один з нас може полишити цей будинок, і сумніваюся, що це будете ви.

У гілляччі наді мною збираються ґави. Наче на чиєсь запрошення, вони мовчки ширяють там, угорі, пера волого блищать після нещодавньої зливи. Їх там кількадесят, вони юрмляться, наче плакальники на похороні, спостерігають за мною з цікавістю, від якої в мене аж мороз поза шкурою.

— Ще годину тому Анна була в нас. Одначе їй якимось чином пощастило втекти, — веде далі Деніел. — Куди вона пішла, Ейдене? Скажіть мені, де вона ховається, і я накажу своїм людям, щоб вони вбили вас швидко. Тепер вас залишилося тільки двоє — ви й Ґолд. Два постріли — і ви знову прокинетеся в подобі Белла, постукаєте у двері Блекгіту й усе почнете спочатку. А я вам уже не заважатиму. Ви ж кмітливий хлоп і, я впевнений, швидко розгадаєте таємницю вбивства Евелін. — Обличчя його у світлі ліхтаря здається схожим на обличчя привиду, його спотворює гримаса, наче в одержимого.

— Вам дуже страшно, Деніеле? — питаю я звільна. — Ви вбили мої майбутні подоби, тож я вже не становлю для вас загрози, але ви й гадки не маєте, де Анна. Це ж муляло вас цілий день, так? Страх, що вона розв’яже це вбивство раніше за вас.

Його лякає моя посмішка, найменший натяк на те, що становище моє не таке вже й безвихідне, як він спершу був вирішив.

— Якщо ви не розповісте мені те, що я хочу знати, я візьмуся за ніж, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я вас на рам’я розкраю.

— Знаю, я бачив своє втілення після того, як ви над ним попрацювали, — кажу я, не зводячи з нього очей. — Ви довели мене до божевілля, і я передав його Ґреґорі Ґолду. Він сам собі поріже руки й попередить Едварда Денса. Це жахливо. І все одно ні.

— Скажіть мені, де вона, — каже він, підвищуючи голос. — На Коулріджа працює чи не половина челяді в цьому будинку, а гаманець у мене достатньо тлустий, щоб підкупити й другу половину, якщо виникне така потреба. Мої спільники оточать озеро подвійним колом. Хіба ви не розумієте? Я вже виграв. Який сенс і досі опиратися?

— Щоб не втратити форму, — сичу я. — Я нічого не розповім вам, Деніеле. Я зумисне тягну час, щоб Анна встигла дістатися до Морового Лікаря з відповіддю. Вам знадобиться сотня людей, щоб стерегти озеро в суцільній пітьмі, і я дуже сумніваюся, що навіть Срібна Сльозинка здатна вам у цьому зарадити.

— Ви страждатимете, — сичить він.

— До одинадцятої лишилася година, — кажу я. — Як гадаєте, хто з нас довше протримається?

Деніел б’є так сильно, що мені аж забиває дух і я падаю навколішки. Коли я зводжу очі, він стоїть наді мною, потираючи садна на кісточках пальців. Лють спалахує на його обличчі, наче грозові хмари збираються на ясному небі. Тепер замість плеканого картяра я бачу розлюченого махляра, якого аж скрутило від гніву.

— Я вбиватиму вас повільно, — сичить він.

— Тут помру не я один, Деніеле, — відказую й раптом видаю пронизливий гучний свист.

Птахи зриваються з дерев, підлісок шурхотить. У чорнильній темряві лісу спалахує вогник. І ще один — за кілька футів від першого, а відтак ще й третій. Деніел крутиться на місці, роззираючись на всі боки. Він не помічає того, як Срібна Сльозинка потроху задкує назад до лісу, помітно розгубившись.

— Надто вже багатьох ви образили, — кажу я, поки вогники наближаються. — І тепер вам доведеться зустрітися з ними.

— Тобто? — затинається він, спантеличений тим, що фортуна повернулася до нього спиною. — Я ж убив усі ваші майбутні подоби!

— Але не вбили їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені про свій план, як заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам знадобиться допомога, і попросив про неї Каннінгема. Щойно я зрозумів, що ви з Лакеєм спільники, я вирішив, що нам потрібно ще більше людей. Знайти ваших ворогів було нескладно.

Першою з’являється Ґрейс Девіс із наведеною рушницею. Рештон мало не відкусив собі язика, аби завадити мені звернутися до неї по допомогу, але іншого виходу в мене не було. Інші мої носії були або заклопотані, або мертві, а Каннінгем сидів на балу з Рейвенкортом.

Другий ліхтар несе Люсі Гарпер, яку мені навіть вмовляти довго не довелося: вона одразу погодилася, щойно дізналася, що Деніел убив її батька. Потім виходить охоронець Стенвіна. Голова його перев’язана, видно лише зимні, жорстокі очі. Усі вони озброєні, але жоден з них не здається достатньо впевненим, і я сумніваюся, що бодай хтось із цих людей, коли стрілятиме, влучить у ціль. Але це не має значення. Зараз важить кількість, а кількість достатня, щоб спантеличити Деніела й Срібну Сльозинку. Вона роззирається, окреслюючи шлях до втечі.

— Гру завершено, Деніеле, — кажу я, голос мій бринить крицею. — Здавайтеся, і я дам вам змогу повернутися до Блекгіту цілим і неушкодженим.

Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.

— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — кажу я. — Але ви лагідно поставилися до Белла того, першого ранку, і я бачив вашу приязнь до Майкла під час полювання. Згадайте, що ви порядна людина, відкличте Лакея. Дозвольте мені з Анною піти.

На його обличчі вагання й мука, але цього замало. Блекгіт геть його отруїв.

— Убийте їх, — люто наказує він.

Позаду мене лунає постріл з рушниці, і я інстинктивно гепаюся на землю. Мої союзники кидаються навтьоки, а на них ідуть Деніелові посіпаки, стріляючи в темряву навмання. Той здоровань без зброї кидається ліворуч, пригинається, намагається накинутися зненацька.

Не знаю, мій це гнів чи мого втілення, але я кидаюся на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не лиходія. Він обурений тим, що до нього насмілилися поставитися таким чином. Мій гнів дуже особистий. Деніел заступав мені шлях уже від першого ранку. Він намагався вибратися з Блекгіту по моїх кістках, руйнував мої плани, щоб утілити в життя свої власні. Він прийшов до мене як друг, він усміхався й брехав, сміявся, зраджуючи мене, і саме це змушує мене стрімко, наче спис у живіт, кинутися на нього.

Він ухиляється, б’є мене в живіт аперкотом. Згинаюся навпіл, кóпаю його в пах, потім хапаю за комір і валю на землю.

Компас я помічаю запізно.

Ним він б’є мене по щоці — скалки крають обличчя, кров скрапує з підборіддя. Очі сльозяться, вологий падолист чвакає під долонями. Деніел наближається, але повз нього зі свистом пролітає куля й зачіпає Срібну Сльозинку. Та скрикує, схопившись за плече, і падає.

Глипнувши на рушницю, що тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить до Блекгіту. Я схоплююся й кидаюся навздогін.

Ми біжимо, наче гончак і лисиця, моріжком перед маєтком і далі, під’їзною алеєю до селища, мчимо повз сторожівню. Я майже переконаний, що він прямує до селища, аж раптом Деніел повертає ліворуч, на стежку, що веде до колодязя, а відтак до озера. Там темно, хоч в око стрель, тільки місяць таїться в хмарах, наче пес — за старим дерев’яним парканом, і я незабаром гублю того, за ким женуся.

Побоюючись засідки, зупиняюся, ретельно дослухаючись. Пугукають сови, дощ скрапує крізь листя. Гілля чіпляється за одяг, а я пригинаюся, кривуляю й зрештою наздоганяю Деніела, який зупинився біля води, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Штормовий ліхтар стоїть біля його ніг.

Тікати йому нема куди.

Руки мої тремтять, у грудях вовтузиться страх. Лють додала мені сміливості, але вона ж пошила мене в дурні. Дональд Девіс низенький і тендітний, м’якший за пуховицю, на якій звик спати. Деніел вищий, дужчий. Він звик полювати на таких, як я. Та кількісна перевага, яка була в мене на цвинтарі, тепер лишилася позаду, а це означає, що вперше, відколи я прибув до Блекгіту, жоден з нас не може передбачити, що буде далі.

Помітивши, що я наближаюся, Деніел махає мені рукою, жестом просить дати йому відхекатися. Я даю йому цю змогу, а сам тим часом обираю важку каменюку, яку можна використати як зброю. Після компаса про правила чесного двобою можна забути.

— Хай що робіть, вони не дозволять вашій подрузі звідси піти, — каже він, важко дихаючи. — Срібна Сльозинка все мені розповіла про вас в обмін на те, що я знайду й уб’ю Анну. Вона розказала мені про ваші подоби, про те, де й коли вони прокидаються. Хіба ви не розумієте? Усе це не має значення, Ейдене. Єдиний, хто звідси вибереться, — це я.

— Ви могли б розповісти мені про все це раніше, — кажу я. — Усе не мало отак-от завершуватися.

— У мене були дружина й син, — каже він. — Це той спомин, який я приніс сюди, до Блекгіту. Ви уявляєте, як це? Знати, що вони там, зовні, чекають на мене. Чи були й чекали.

Я ступаю до нього крок, тримаючи камінь напереваги.

— І як ви дивитиметеся їм у вічі, знаючи, якою ціною здобули право на повернення?

— Я такий, яким мене зробив Блекгіт, — видихає він і спльовує в багно.

— Ні. Це Блекгіт такий, яким його зробили ми, — кажу, підступаючись іще на крок. Він і досі згорблений, досі зморений. Ще кілька кроків — і все буде завершено. — Нас сюди привели наші власні рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.

— А що, на вашу думку, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене знизу вгору. — Сидіти тут і каятися, допоки хтось не зволіє випустити нас звідси?

— Допоможіть мені врятувати Евелін, і ми всі разом дамо відповідь Моровому Лікареві, — кажу я палко. — Усі втрьох: ви, я й Анна. У нас є шанс вийти звідси ліпшими, ніж ми були, коли сюди потрапили.

— Я не можу так ризикувати, — каже він невиразно, згаслим голосом. — Я не можу згаяти таку нагоду. Нізащо! Ані заради каяття, ані задля того, щоб допомогти людям, яким допомагати вже запізно.

І без жодного попередження він перекидає ліхтар.

Ніч кидається мені в очі.

Я чую, як він чвакає, потім угачує мені плечем у живіт — аж дух забило.

Ми падаємо на землю, я впускаю свою каменюку.

Усе, що я наразі можу, — це затулятися від його ударів, але руки мої тонкі й кволі, а б’є він мене щосили.

У роті повно крові.

Я ціпенію, усе завмирає зсередини й ззовні, але він гамселить мене й гамселить, і кулаки його ковзають моїм закривавленим обличчям.

Нарешті він зводиться, і я дістаю змогу дихати. Він відхекується, піт крапає просто на мене.

— Я намагався цього уникнути, — каже він.

Дужі пальці стискають мою кісточку, і Коулрідж тягне мене багнюкою до води. Я пробую дістатися до нього, але він так мене віддухопелив, що сил уже немає, і я знову падаю горілиць.

Він зупиняється, витирає піт із чола.

Крізь хмари пробивається місячне сяйво, підсвічує його риси. Волосся в нього срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з тим самим жалем, з яким дивився на Белла того, першого ранку.

— Ми не… — починаю я, викашлюючи кров.

— Не треба було вам ставати в мене на шляху, — каже він і знову тягне мене до озера. — Це ж усе, про що я вас просив.

Він брьохає мілководдям, тягне мене, холодна вода тече по ногах, заливає мені груди й голову. Раптовий холод проймає мене, я намагаюся виборсатися назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й занурює обличчям у крижану воду.

Я дряпаю його руку, кóпаю його ногами, але він надто сильний.

Тіло моє здригається, я судомно намагаюся вдихнути.

Але він мене не відпускає.

Я бачу Томаса Гардкасла, який загинув дев’ятнадцять років тому. Він виринає до мене з мороку. Він білявий, розгублені очі широко розверсті.

Він хапає мене за руку й стискає мої пальці, вмовляючи мене бути відважним. Нездатний і далі тамувати дух, я мимоволі роззявляю рота, хапаю холодну брудну воду. Тіло скручує судома.

Томас звільняє мій дух від конаючої плоті, і ми пливемо біч-о-біч, спостерігаючи, як тоне Дональд Девіс.

Усе дуже спокійно й тихо.

На диво тихо.

Аж тут щось падає у воду.

Чиїсь руки опускаються під воду, хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його нагору, і за мить я й собі тягнуся за ним.

Пальці мертвого хлопчика й досі переплетені з моїми, але я не можу витягти його з озера. Він там помер, він там у пастці, і тепер він сумно дивиться, як мене витягають на безпечний берег.

Я лежу в багні, викашлюючи воду, тіло наче свинцеве.

Деніелове тіло погойдується долілиць у воді.

Хтось б’є мене по щоках. Потім іще раз, дужче.

Обличчя Анни випливає з мороку, але в очах у мене клубочиться каламуть.

Озеро затикає мені вуха, тягне мене назад.

Темрява кличе мене.

Анна нахиляється ближче, я бачу її розмитий силует.

— …знайдіть мене! — кричить Анна, але я її майже не чую. — О дванадцять по сьомій ранку у вестибюлі…

Там, у глибині, Томас кличе мене. Я заплющую очі й повертаюся до маленького потопельника.